* * *
НЕСПОДІВАНКА
Був він людиною чесною, представником мовчазної більшості,
суворим з жінкою і дітьми, членом расистської ліги, тому що
вважав за краще, щоб “чорні залишалися у своїй країні”. Але як
буває з усіма, він також помер.
Він сміливо підійшов до воріт раю і постукав.
Ангел чемно привітався з ним та завів до приймальні. Сів за
комп’ютер, набрав ім’я новоприбулого, прочитав на екрані
відповідь і сказав:
– Мені неприємно говорити про це, але ви мусите побути трохи
в чистилищі.
– Тут якась помилка! – скрикнув той чоловік. – Я завжди був
чесний, зразковий...
– На жаль, нічого не можу зробити, – відповів ангел.
– Хочу говорити безпосередньо з НИМ! – рішуче сказав чоловік
і попрямував до дверей,що були за плечима ангела.
– Воля ваша, – сказав ангел. – Але на вас чекає цікава
несподіванка.
– Яка? – спитав чоловік.
– ВІН – ЧОРНИЙ, – посміхнувся ангел.
Коли потрапимо “туди”, приготуймося до несподіванок.
* * *
ТАЄМНИЦЯ РАЮ
Здоровенний та не надто чемний самурай прийшов до низенького
буддійського монаха і каже:
– Монаше, скажи мені, що таке пекло, а що – небо?
Монах поглянув на дужого воїна і зневажливо відповів:
– Сказати тобі, що таке – небо і пекло? Я не можу тобі цього
пояснити. Ти брудний і смердиш. Ти – ганьба касти самураїв. Геть
від мене! Не можу терпіти тебе!
Самурай розлютився, почав тремтіти. Його лице так
почервоніло від гніву, що не міг і слова промовити. Витягнув меч
і підніс його, щоб убити монаха.
– Це – пекло, – прошепотів спокійно монах.
Самурай знітився. Скільки ж співчуття і жертовності було в
малому монахові, який ризикував власним життям, щоб
пояснити йому, що таке пекло! Поволі він опустив меч. Відчув
спокій і вдячність – його лице проясніло.
– Це є небо, – прошепотів спокійно монах.
Проживши довге і героїчне життя, один відважний самурай
потрапив до раю. Але йому було дуже цікаво подивитися на пекло,
і ангел задовільнив його бажання.
Самурай опинився в дуже великому залі, посередині якого
стояв стіл, заставлений тарілками зі смачними пахучими стравами.
Але ті, що сиділи навколо столу, були бліді, худі, майже
скелети... Вони викликали жаль і співчуття.
– Як це можливо? – спитав самурай у провідника. – Адже перед
ними стільки страв!
– Дивись: усі, що приходять сюди, одержують дві тонкі
палички замість виделок, але вони дуже довгі, і їх треба тримати
за кінець. Тільки так можна занести їжу до рота.
Самурай здригнувся від жаху. Страшна кара для тих бідолах:
які б зусилля вони не робили, не могли донести до рота ані
крихти - палички занадто довгі.
Він не хотів уже більше це споглядати і попросив повернутися
до раю.
Але там також на нього чекала несподіванка: він побачив
великий зал, такий самий, як у пеклі. У ньому було безліч людей,
а на столі – незліченна кількість тарілок зі смачними і пахучими
стравами.
Люди також мали по дві тонкі палички (півтораметрові), і
треба було тримати їх за кінець, щоб наколоти на них їжу.
Та була одна особливість: люди, що сиділи навколо столу,
були веселі, ситі, здорові.
– Як таке може бути? – спитав самурай.
Ангел посміхнувся і пояснив:
– У пеклі всі хочуть брати їжу для себе, бо так робили все
своє життя. Тут – навпаки: кожний бере їжу не для себе, а дає її
іншим.
Небо і пекло – в твоїх руках. Сьогодні й щодня.
* * *
НЕДІЛЬНИЙ ОБІД
Мама, як звичайно, покликала з кухні:
– Прошу до столу. Все готове!
Її чоловік, який читав, і два сини, що дивилися телевізор,
швидко відгукнулися і з шумом сіли до столу.
Прийшла господиня, але замість пахучих страв, кинула на стіл
жменьку сіна.
– Це що?! – закричали всі разом.
– Чи ти здуріла? – спитав її чоловік.
Господиня спокійно подивилася на них і сказала:
– Я думала, що ви не звернете на це уваги. Вже двадцять
років готую для вас і ніколи ще не почула жодного слова, з якого
я могла б зрозуміти, що ви жуєте не сіно.
Щоб відзначити десятиліття шлюбу, одна жінка попросила
редакцію журналу, який читав її чоловік, надрукувати “послання”
до нього.
Ось воно: “Дуже дякую Тобі, мій дорогий, за те, що я нині
почуваюся щасливою дружиною і матір’ю. Дякую за те, що завжди і
скрізь я відчуваю, що є твоєю єдиною жінкою на світі. Дякую Тобі
за те, що Ти поважаєш і цінуєш мене. Дякую за те, що дивишся на
мене з любов’ю, коли ми серед людей. дякую за Твої “Люблю тебе”,
сказані тоді, коли найменше сподіваюся на них. Дякую Тобі за те,
що Ти існуєш. Дякую за ці чудові роки любові”.
Маємо необмежену можливість вирішувати про щастя або нещастя
осіб, з якими живемо. Достатньо звичайно слова “дякую”,
осіб, з якими живемо. Достатньо звичайно слова “дякую”,
сказаного чи не сказаного.
* * *
ХТО ПІДТРИМУЄ НЕБО
Один горобчик лежав на спині, простягаючи свої ніжки просто
до неба. Прилетів другий горобчик і здивовано спитав:
– Що ти робиш? Чому лежиш на спині? Що з тобою?
Не рухаючись, перший відповів:
– Своїми ніжками підтримую небо. Якщо поворухнусь і заберу
свої ніжки, – небо впаде на землю.
У цю хвилину біля них впав листочок, що відірвався від гілки
дуба. Горобчик, що підпирав небо, злякався: в одну мить
підскочив і швидко полетів.
Небо, звичайно, не впало.
Якось помер один відомий проповідник і пішов до неба. Там
він побачив, що звичайний водій таксі має краще місце від нього.
Проповідник побіг жалітися до святого Петра:
– Не розумію, напевно, тут якась помилка. Я ж присвятив усе
своє життя проповідуванню Божого Слова.
Святий Петро відповів:
– Ми нагороджуємо за результатами. Ви пам’ятаєте результати
ваших проповідей?
Проповідник неохоче змушений був визнати, що дехто з його
вірних часто засинав під час проповідей.
– От бачите! – сказав святий Петро. – Натомість, коли люди
сідали в таксі того чоловіка, вони не тільки не спали, а ще й
виходили з нього кращими, аніж, сідали в нього!
* * *
ТАТО ПІД ЛІЖКОМ
Коли я була мала, тато для мене був чимось на зразок світла
в холодильнику. І тато, і світло були в кожному домі, але ніхто
напевно не знав, що вони робили, коли за ними закривались двері.
Мій тато виходив з дому кожного ранку, а ввечері, коли
повертався, був дуже щасливий, що знову нас бачить. Він єдиний
міг відкривати консервні банки, коли іншим це не вдавалось.
Тільки він не боявся іти сам до пивниці. Коли голився, то часто
ранився, але це нікого не вражало, ніхто не цілував його, аби
полегшити біль.
Коли падав дощ, тільки він підганяв машину до вхідних
дверей. Коли хтось був хворий, він йшов купувати ліки. Він
ставив пастки на мишей, він обрізав троянди біля дверей, щоб
вони не ранили нас своїми колючками. Коли мені подарували перший
велосипед, він їхав біля мене багато кілометрів, аж поки я
навчилася сама.
Я боялася інших батьків, але не свого. Одного разу я зробила
йому чай. Це була тільки гаряча вода з цукром, але він, сидячи в
моєму крісельці, попивав його і дуже хвалив.
Коли ж я бавилася ляльками, лялька-мама мала багато роботи.
Натомість для ляльки-тата я не мала жодної, і вона казала моїми
устами: “Ну, тепер іду працювати”, – і я кидала її під ліжко.
Одного ранку, коли мені було дев’ять років, мій тато не
встав, щоб іти на роботу. Його завезли до лікарні, де наступного
дня він помер. Я пішла до своєї кімнати і пошукала ляльку-тата
під ліжком. Стерла з неї порох і поклала на ліжко.
У моїй уяві татко ніколи нічого не робив. І я не думала, що
його смерть завдасть мені такого болю. Ще й до сьогодні. Не знаю
чому. (Ерма Бомбек)
Одна пані зі смутком казала: “Вже кілька років, як помер мій
батько, і ще дотепер шкодую, що ніколи не сказала йому: “Тату, я
люблю тебе”.
* * *
МАВПИ І СВІТЛЯЧОК
У джунглях, недалеко від села, жила сім’я мавп. Єдина річ,
яка їх цікавила, був вогонь. Вони приглядались до полум’я, що
витанцьовувало червоними язиками в хатах, а ще більше на
подвір’ях, де навколо нього з вдоволеними лицями сиділи селяни.
Одного досить холодного вечора мавпи побачили світлячка, що
блимав між листям на кущі. Вони подумали, що то була іскорка
тієї дивної речі, яка огрівала людей, і дбайливо взяли його.
Прикривши його сухою травою і гілками, мавпи простягали руки до
нього та скрекотіли від задоволення, думаючи, що гріються. Одна
навіть почала дути на світлячка, бо багато разів бачила, що так
роблять люди.
За цим усім з дерева спостерігала пташка з золотими
крильцями. Їй стало шкода тих бідних мавп, вона злетіла до них і
сказала:
– Приятелі, ви обманюєтесь – це не вогонь... Це – тільки
світлячок!
Але мавпи, невдоволені, прогнали її геть, і стали ще
сильніше дути на нього.
– Ви обманюєтесь! – повторювала пташка, літаючи над мавпами,
що юрмилися довкола купки сухої трави і гілок. – Заховайтесь де
інде від холоду!
Одна з мавп дуже розгнівалась, схопила пташку з золотими
крилами й убила її. І знову всі почали дути на світлячка.
Через ніч усі повмирали від холоду.
Багато людей знаходять для себе речі, які, на їхню думку є Істиною, але насправді є тільки дуже поганим муляжем Істини. Вони віддають всі сили на те, щоб пізнати цю "істину", але в них мало що виходить. А тих людей, котрі їм говорять, що їхнє життя не правильне, позбавлене сенсу, їхня релігія є одурманенням, що їхня "істина" зовсім не Істина, вони таких людей завжди не слухають, женуть, вбивають.
Тому багато людей вмирає від холоду.
* * *
НЕ ПРОДАЄМО...
Одна пара зайшла до магазину дитячих іграшок. Вони довго
оглядали їх на полицях, підвішених до стелі, розкиданих по
столах, по підлозі. Бачили ляльок, що плакали і сміялися,
електронні іграшки, маленькі печі, що пекли торти і піци...
Однак не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива
продавщиця.
– Розумієте, – почала пояснювати жінка, – ми маємо маленьку
дівчинку, але цілий день нас не буває вдома.
– Дівчинку, що мало усміхається, – продовжував чоловік.
– Ми хотіли б купити їй щось, що б її ощасливило, – говорила
далі жінка, – навіть, коли нас нема... Щось, що б її забавило,
розрадило, коли вона сама.
– Вибачте, – посміхнулася продавщиця, – ми не продаємо
батьків.
Народити дитину – це укласти з нею такий великий контракт,
що більшого людський розум не може вигадати. Всі діти приходять
до нас з карткою запрошення і кажуть: “Ти мене закликав, і я
прийшов. Що ти даш мені?”. Тут починається виховне завдання у
всій його широті й глибині.
Один п’ятнадцятилітній хлопець це бачить так:
Хотів я молока,
а одержав соску.
Хотів я батьків,
а одержав забавку.
Хотів я говорити,
а одержав телевізор.
Хотів я навчитися,
а одержав свідоцтво.
Хотів я думати,
а одержав знання.
Хотів я мати власний погляд,
а одержав ідею.
Хотів я бути вільний,
а одержав дисципліну.
Хотів я любові,
а одержав мораль.
Хотів я професію,
а одержав місце.
Хотів я щастя,
а одержав гроші.
Хотів я волю,
а одержав автомобіль.
Хотів я місця в житті,
а одержав кар’єру.
Хотів я надію,
а одержав страх.
Хотів я змінювати,
а одержав нерозуміння.
Хотів я жити...
* * *
ТРИ ЖАБКИ
Якось три цікаві жабки вирішили познайомитися зі світом.
Недалеко від їхнього ставка розташувався великий хутір. І вони
почали своє відкриття світу від току. Але дві курки побачили їх
і, щасливі, що мають нову поживу, кинулися на них з гострими
дзьобами.
Але три жабки були моторні і відважні. Якраз тоді селянин
поставив біля дверей відро з молоком. Два великих стрибки і три
жабки були вже в молоці. Спершу відчуття новизни викликало в них
радість і бадьорість. Потім почали журитися: їм треба
якнайшвидше вибратися звідти! Розлючений господар – страшніший
від курки.
Одна спроба, друга, третя... але стінки відра були надто
слизькі.
Перша жабка була фаталістка: вона підстрибувала кілька
хвилин, а потім сказала:
– Ми звідси ніколи не вийдемо. Нам – кінець.
Перестала плавати й стрибати, і втопилася.
Друга жабка була вчена, мудра, мала велику теоретичну
підготовку з плавання, плигання, знання фізичних законів. Скоро
виконала всі обчислення, знайшла відповідну формулу й стрибнула.
Але не помітила ручки і сильно вдарилася головою. Втративши
свідомість, вона впала на дно відра та й втопилася.
Третя жабка ані на хвилину не переставала плавати,
напружуючи усі свої сили. Від її енергійних рухів молоко збилося
в масло, слизьке, але тверде, і вона зуміла вискочити з відра.
Африканське прислів’я каже:
“Щоранку в Африці пробуджується один лев.
Він знає, що має бігти швидше від газелі,
щоб зловити її або вмерти з голоду.
Щоранку в Африці пробуджується одна газель.
Вона знає, що має бігти швидше від лева
або вмерти.
Щоранку, коли ти пробуджуєшся,
не питайся, чи ти лев, чи газель, але біжи, біжи”.
Ніколи не трать надії, що би не трапилось. І працюй. Над собою.
* * *
УТІКАЧ
Юнак, втікаючи від жорстокого ворога, потрапив до одного
села. Селяни його чемно прийняли і вказали надійну криївку.
Наступного дня прийшли воїни, що гналися за ним. Вривалися до
хат, обшукували горища і пивниці, а потім зібрали всіх людей і
начальник воїнів сказав:
– Спалимо ціле село і повбиваємо всіх чоловіків, якщо завтра
не видасте втікача.
Сільський війт з болем у серці роздумував: видати того юнака
чи прирікти на смерть своїх людей. Ввечері він узяв Біблію і
почав читати, сподіваючись знайти в ній відповідь. І аж на
світанку вичитав такі слова: “Краще, щоб помер один чоловік, ніж
мав би загинути увесь народ”. Закрив Біблію, покликав воїнів і
вказав їм криївку того юнака.
Коли воїни забрали втікача і повели його убивати, в селі
почалося велике свято, тому що війт врятував їх життя. Але сам
війт не брав участі в тому святі. Пригнічений своїм вчинком, він
залишився вдома. Вночі уві сні йому явився ангел і спитав:
– Що ти зробив?
– Я видав утікача його ворогам, – відповів війт.
– А знаєш, що ти видав Месію? – запитав далі ангел.
– Як я міг це знати? – відповів дуже засмучено війт.
– Якби ти, замість читати Біблію, відвідав того юнака і
подивився йому в очі, то впізнав би його.
Небо ледь сіріє. До міста їде автобус, наповнений
робітниками і студентами. Вони сидять один біля одного в зимовій
одежі, дрімаючи під монотонне гудіння мотора. Ніхто не говорить.
Щодня бачаться, але воліють заховатися за свої газети або
дрімати.
Нараз чути голос:
– Увага! Увага!
Шелест газет, голови піднімаються.
– До вас звертається водій.
Мовчанка. Всі дивляться в бік водія. Його голос звучить
авторитетно.
– Всі, всі відкладіть газети.
Газети поволі опускаються.
– Тепер погляньте на своїх сусідів.
Усі слухаються голосу. Дехто посміхається.
– Тепер повторіть за мною: “Доброго дня, сусіде!”
Голоси спочатку слабі, невпевнені, потім жваві. Багато подає
один одному руку, дехто навіть обнімається. Всі в автобусі
починають розмовляти між собою.
Доброго дня, сусіде!
* * *
ДИКИЙ КІНЬ І ПРИРУЧЕНИЙ
Якось дикий кінь зустрів прирученого коня і почав ганьбити
його за рабство. Але той твердив, що він – вільний, як вітер.
– А тоді, – сказав дикий кінь, – скажи мені, для чого
служить те знаряддя, що маєш між зубами.
– Це – уздечка, – відповів приручений кінь. – Один з
найкращих засобів, що дає силу.
– Так, але що означають ті паски, які прив’язані до неї?
– Вони не дають їй випасти мені з уст, коли я надто лінивий.
– А що скажеш про сідло? – питав далі дикий кінь.
– Часто полегшує мої муки, – відповів приручений кінь. –
Коли сили зовсім покидають мене, я сідаю в нього і їду верхи.
Нема нікого гіршого від раба, який цілує свої кайдани, і від
людини, яка вибачає собі недобрі звички, в’язнем яких вона є.
Ніхто не є вільним, якщо не є паном самого себе.
* * *
АСТРОНОМ
Одного разу приятель вказав мені на сліпця, що, як звичайно,
сидів під церквою.
– Дивись, – це наймудріша людина нашого краю, – сказав мені
приятель. Я підійшов до сліпця, щоб привітатися з ним.
Поговоривши трохи, я спитав його:
– Вибачте за моє питання, але відколи ви сліпі?
– Від народження, – відповів він.
– А яку дорогу ви собі вибрали в житті?
– Я – астроном.
Поклав руку на свої груди і сказав:
– Стежу, досліджую всі ці сонця і місяць, і зорі. (Жібран)
Жінка, хвора на рак, вирішила присвятити свої останні дні
тому, щоб пізнати себе.
У своєму щоденнику вона написала: “Я почала застановлятися
над своїми думками, над предметами, що вибираю, книжками, що
читаю, людьми, яких люблю, і побачила, що вони – відблиск мене і
свідчать про мене. Таким чином я пізнала дивну особу – саму
себе. Те, що найкраще я усвідомила, довідавшись, що маю покинути
все це, – є факт, що єдина річ, якою я справді володіла, була
справді я; те, ким я є. Вмираю від раку, але я ніколи не була
такою живою і так сповненою щастям”.
* * *
ДВА МАНДРІВНИКИ
Двоє мандрівників піднімалися звивистою стежкою вгору,
холодний вітер дув їм просто у лице. Ось-ось мала початися
снігова буря. Між скелями вже було чути свист страшного вихору.
Йти було все важче і важче. Вони знали. Що якщо вчасно не
дійдуть до притулку, то загинуть у сніговій заметілі.
Мандрівники вже зовсім вибилися з сил, а густий холодний
сніг заліплював їм очі. Нараз почули сильний стогін із прірви.
Якийсь бідолаха упав туди і благав про допомогу.
Один сказав:
– Це доля! Той чоловік – засуджений на смерть. Поспішаймо,
бо скінчимо так, як він.
І прискорив крок, нахиляючись вперед. Другий, натомість,
пожалів бідолаху і спустився вниз. Знайшов його, завдав собі на
плечі й продовжив далі свою мандрівку вже з важкою ношею.
Темніло. Стежку було ледь видно. Мандрівник, який допомагав
пораненому, уже геть знесилів. Несподівано він побачив світло в
колибі. Це додало йому сили. Та раптом ногою зачепив за щось
тверде, що лежало поперек стежки. Нахилився і сповнився жахом:
під снігом лежав уже закостенілий його товариш по подорожі. А
милосердний мандрівник уникнув смерті тільки тому. Що докладав
усіх сил, аби врятувати того бідолаху, який упав у прірву.