[500x334]
Заздрю людям що їздять в трамваї,тільки вони мають змогу спостерігати що коїться навколо них..на відстанні витянутої долоні,тільки вони мають той безцінний час,витрачений просто на життя як воно є,без зобовьязань,без метушливості.Той подих полібшення,те відчуття незалежності,що ніби само навьязується між деревами що так безнайдійно то зникають,то знов повертаються в моїй уяві.В такі хвилини можна уявити ніби тобі не треба поспішати до дому,ніби не треба вирішувати проблеми що навалились як балкон сусиднього будинку,ніби..проблем взагаліто і нема.І життя суцільна солодка вата.Так дивно,всі ті люди,що вже набридли до нудоти,в цьому зачарованому ,погано провітренному трамваї,здаються на подив привітними,і навіть ту жінку,що те й робе що прокльономи всіх зустрічає,стає якось жалко,і навіть здається що я можу уявити що коїться в її вже доволі зачорнівшій душі,від горя та щастя яке вона в своєму житті не раз знаходила та втрачала.І навіть не той запах що вже довго стояв в затхлому приміщенні,ні те як скрипів той старий трамвай,не міг зруйнувати мого враження та захоплення відчуттям суцільного щастя.Якийсь,не поясненний екстаз охопив мене через вічуття реальності,через відчуття справжнього життя як воно є...