Cьогодні вирішила в обідню перерву виїхати трохи в місто...пообідати... Черга біля мого улюбленого кафе з млинцями виявилась більшою, ніж моя готовність простояти в ній півгодини... Тож невеличке тістечко з кавою стало єдиним способом втамувати голод швидко))) А потім я просто пішла по проспекту вперед...хоча... це все відносно... з якого боку дивитись... для когось це би означало порернутись назад... Мені ж дуже хотілось йти вперед... Нагадую, це був обідній час, тож сказати, що я САМОТНЬО гуляла містом, нажаль, було не можна. Ну і де знайти місце, щоб поблукати на самоті серед дерев і трави?.. Не смішно, та я його знайшла))) Відчула себе героїнею роману Ремарка "Чорний обеліск", та от тільки не знаю, чи то я була в ролі молодого гробаря, що блукає парком психіатричної лікарні, чи то в ролі його його супутниці, хворої на шизофренію... І хтозна, можливо саме там знаходяться насправді "здорові" люди, які просто відмежувались від усього цього безглуздя... Або просто не витримали його... В голові зараз водночас тисячі думок і дивний сокій... хоча, на перший погляд вони не сумісні... Таке відчуття, що маєш сказати щось дуже важливе, або просто відкрити це в собі... чи для себе в комусь іншому, але поки що не знаєш що саме... і де це шукати... все... на сьогодні.