Ця історія 35-річного десантника, колишнього міліціонера схожа з тими, які ми уже розміщали і разом з тим вона унікальна, бо за кожним іменем – людська доля, трагедія і величезне щастя, як в даному випадку, лишитися живим і повернутися до родини, до найдорожчих людей...
Побачивши, чим завершився так званий мирний похід на ВР 18 лютого, Іван не зміг сидіти вдома біля телевізора, коли усією душею і думками був з хлопцями там , на Майдані. Разом з троьома колегами вирушив до Києва, прибули під ранок 19, на Майдані уже догоряв Будинок профспілок, людей тоді лишалося справді мало, тож підмога побратимам була дуже потрібна.
Іван приєднався до 31-ї як він каже «Штурмової» сотні Самооборони. Сотня розміщалася у профспілках, але після того, як будинок спалили, перебралалася до римо-католицького костелу на вул.Костельній. Там же, у храмі був облаштований один з польових госпіталів, оскільки поранених було надзвичайно багато.
Після нічного штурму відчуття в багатьох були насправді похмурі, очікували, що вороги кинуть усі сили на те, щоб остаточно силою розігнати Майдан.
Тож увесь тривожний день 19 лютого Іван разом з хлопцями провели у розвідці. Говорить, що ходили по периметру майдану і записували скільки і де знаходиться сил противника, яку мають техніку. Робили це для того, щоб визначити шляхи, по яких найлегше буде відступити, вивести жінок, дітей та евакуювати поранених, якщо почнеться остаточний і масований наступ… Готувалися до найгіршого розвитку подій.
Зранку 20 лютого, коли почався відступ силовиків, Іван з другом Остапом, з яким приїхали разом до Києва (до речі, Остап зараз воює на сході) побігли в наступ, спершу переносили і відбудовували барикаду під мостом на Інституській. Звідти допомагав виносити першого пораненого і загиблого. Пізніше Іван виніс ще не одного побратима з-під обстрілу.

Далі піднявся догори до Жовтневого палацу, перебіг на правий бік на Інститутській, де розгорталися того дня одні з найкривавіших подій.
В той момент, коли Іван Раповий схилився, щоб витягувати чергового побратима його поранили… снайперська куля потрапила в груди, пройшла всього лиш у двох сантиметрах від серця, розірвала легені, розтрощила ребра і вийшла на попереку.
Іван згадує, що побачивши кров на грудях, зумів зібратися і відкотитися з тротуару за бетонну квіткову клумбу, сховавшись за неї. Позавчора він був на тому ж місці – приїздив на відтворення подій в прокуратуру. Уся клумба і навколишні дерева густо вкриті слідами обстрілів... На тому місці загинув не один Герой Небесної Сотні.
На фото зліва лежить Іван Пантєлєєв, саме з ним Іван пробував витягувати пораненого Володимира Гончаровського, на цьому ж місці обох чоловіків розстріляли снайпери. На жаль, Іван Пантєєлєв не вижив...
Іван розповідає, що пам’ятає, як підійшов чоловік з помаранчевими ношами, його застрелили на очах нашого героя... так загинув ангел Небесної сотні Віктор Чміленко.
Нам ніколи не зрозуміти, що коїлось душі і в думках у тих, хто вижив у тому страшному пеклі, у кого на очах гинули побратими, як вони далі живуть із цими спогадами...
- Ти звідки? - питає хлопчина у кольоровому шоломі з бітою
- Зі Львова...
- А я з Буська, земляки. Тримайся друже! – підтримував пораненого побратим Іван Сірик, на щастя хлопчина вцілів!

До нашого героя підбіг медик-волонтер і спитав: 
- Как зовут, откуда
- Ваня, зі Львова
- А я Женя, с Днепра. Вот, видишь, а то рассказывают, что здесь одни бандеровцы.

Євген розрізаючи тєльняшку, спитав: 
- Десантник?
- Так - відповів Іван. 
- Ну тогда ты точно виживешь! – пожартував Женя

Євгену вдалося зупинити кровотечу, закривши вихідний і вхідний отвори від кулі. Саме це й врятувало життя Івану, оскільки в умовах постійного обстрілу він лежав на тому ж місці більш ніж півгодини, поки його вдалося винести. Щоб закритись від шквального обстрілу потрібно було запалити шини або щось інакше, щод сховатись за димом. Хлопці просили аби їм щось принесли. І тоді сталась незвична подія, про яку чоловік згадує так: до нас прийшов високий чоловік у чорній шкірянці з дуже світлим обличчям, йшов прямо не пригинаючись, ніс шину і сумку з коктейлями. Міг кинути і підпалити сам, проте просто поставив поруч і пішов назад, подивився на хлопців уважно, але не підійшов і не спробував надати комусь допомогу. Зник так само неочікувано і непомітно, як і з’явився... Ви знаєте, я іноді думаю, що це був ангел, - говорить Іван...
Олександр Тонскіх з Полтави, який був там же, підпалив шини і під прикриттям диму двох останніх поранених, які лежали на цьому місці вдалося винести. Сам Олександр відступаючи, був тричі поранений. Пізніше вони лежали разом в київській лікарні. 
Івана Рапового віднесли спершу до готелю Україна, проте побачивши серйозність поранення одразу ж скерували до швидкої. Мало хто навіть з медиків, бачачи пряме поранення в серце, певне вірив, що наш Герой виживе... Тоді ще не знали, що на щастя, куля не зачепила життєвоважливий орган. В 17-й лікарні Івану зробили дві операції, поставили чоловіка на ноги.
Спершу його внесли до списку зниклих безвісти і ми можемо лише уявити собі, що пережила його дружина Олеся, коли почула цю звістку, коли не могла дозвонитись до чоловіка, який розповідав їй перед тим, що робить канапки і чай, а насправді знаходився у самому пеклі подій.
Кілька днів тому Іван з дружиною приїждали до Києва. Пішли на місце розстрілу...Іван не приховує, що плакав, бо неможливо стримати сліз на тому місці...і це страшно, коли плаче сильний і мужній чоловік...
Зустрівся із Женею, з яким вони тепер до кінця життя будуть пов’язані особливими спогадами і який без перебільшення врятував йому життя, та й не лише йому – на багатьох фото і відео ми бачимо цього мужнього чоловіка у шапці з написом «Дніпро». Євген щойно повернувся зі сходу, а самі Іван на початку нашої розмови одразу ж пожалівся, що його пораненого не хочуть брати в батальйон «Львів».
Наш народ насправді непереможний, поки в нас є такі ЧОЛОВІКИ І ПАТРІОТИ готові захищати свою країну і свободу ціною власного життя і здоров’я! 

Щиро дякуємо Івану за розповідь, за його вчинок, бажаємо міцного здоров’я та довгих років спокійного і мирного життя.
Слава Україні! Слава нашим Героям!