У блакитному, але холодному небі ледь-ледь видніється лимонне сонце, яке, не гріючи, світить на землю. Широкий степ, який неначе і не прокинувся після зими, був, немовби голий: не пробилася на ньому жодна стеблинка соковитої, зеленої трави. Туман… Скрізь його сірі нетрі видніється холодне Аральське море, яке шелестить тихо-тихо, немов боїться когось розбудити. А в тій самотній сірій далечіні, над холодним берегом, видніється похилена до землі одинока постать. На перший погляд – звичайна людина, але, якщо підійти ближче, то стільки таємничого та загадкового можна побачити у цьому чоловікові. Русяве волосся променилось на неслухняному вітрі. Рівний ніс, широкий лоб та довгі вислі вуса свідчили про походження чоловіка із козацького роду. Великий кожух, немов шитий саме на нього: дуже влучно ліг на кремезні плечі чоловіка. Щось особливе є у зовнішності цієї людини, але ще більше привертають увагу написи на його душі, які променять у його темно-карих очах: глибокі, охоплені невимовною тугою. Чергуються у них різні та виразні почуття: гірка печаль поєдналась з гострою біллю, якась у них люта образа, приречена безвихідь, невимовний жаль. Здається, що у тих очах я бачу його гаряче, нескорене серце, яке ось-ось вибухне і обпалить весь світ. Вони блищать, немов застигла в них пекуча сльоза, яка зрадливо тремтить, але не падає, бо наскрізь палав він духом волелюбності та вірності. Сидів він похмурий та одинокий. І тільки тоді, коли десь у височині закричала самотня пташина – він посміхнувся, але посмішка та була більша схожа на стогін поневоленого, але вічно живого серця. Із уст його виринали тихі та гіркі думи, і здавалося, що і подих його був гіркий та болісний, а від голосу, ніби здригалася земля, і нервово хвилювалось море. Заглянувши в очі цього чоловіка, відчуєш на собі той сильний дух і навіки полюбиш того загадкового та самотнього великомученика – Тараса Григоровича Шевченка. Саме таким я уявляю собі великого Кобзаря. Ось дивиться він на мене палким та швидким поглядом з портрета, і мені здається, що він заговорить зараз до мене своїм високим та рівним голосом, здається, що його душа так і хоче закричати на увесь світ, так і хоче розповісти кожній людині ту правду, яка лютою ненавистю оселилась на його серці і вічними думами вилилась на папері, ставши потім святою книгою «Кобзар».
Тризуб і жовто-блакитний герб – це символи України. Але на першому місці завжди буде Тарас Шевченко, адже він ще за життя став символом українського народу. Він, немовби янгол-хранитель, виводить нас на путь істинний.
На жаль, багато з наших сучасників не можуть пройнятися тим Шевченківським духом, як зробили це колись І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, В. Сосюра та ін. Цьому сприяє відсутність належного розвитку та виховання сучасної генерації.
Сьогодні постать Шевченка набуває великого соціально-демократичного та народного значення. Тому не дивно, що у науковців виникає дуже багато дискусій щодо життя та творчості Кобзаря. І у зв’язку з тим, що сучасна нація свідомо руйнує архіви славної історичної минувшини, свій національний рід, почуття гідності та патріотизму своїх наступників, то розбіжності у поглядах мені, навіть, подобаються. Адже поки йде запекла боротьба між літературознавцями та науковцями у відстоюванні своєї теорії про життєвий та творчий шлях Шевченка, то це означає, що Кобзар живий, він серед нас. Та чи почує його думи сучасна деморалізована людина?
Зовсім недавно я була глядачем фільма «Тарас Шевченко». По правді кажучи, я чекала від нього глибокого сентименталістичного вираження душі Кобзаря. Адже не можна уявити собі Шевченка, який у маєтку своїх знайомих малював картину і раптом – йому на думку спадають римовані рядки, які він швидко записував. Вірші Шевченка – це дзеркало його життя та життя закатованої України. А отже, до написання певної поезії його завжди щось або хтось спонукав. Але я не кажу, що мені не сподобався цей фільм: хай у ньому висвітлили лише певні роки життя Кобзаря, але зробили це досить професійно. Та якби я знімала фільм про Тараса Шевченка, то я б екранізувала кожний рік його життя, кожну деталь, адже саме у ній криється найголовніше.
Літературознавець та науковець Ігор Качуровський назвав Шевченка «поетом самоти та безнадії». З тим, що Кобзар – «поет самоти» - я на 100% згодна з Качуровським. Адже Шевченка, хоч і знав народ ще за його життя, але він був самотній, бо інші мовчали, а багато з них і взагалі не розділяли демократичних настроїв Кобзаря. Він з гірким болем писав про це:
І на Україні
Я сиротина, мій голубе,
Як і на чужині.
Та що Шевченко був «поетом безнадії» - з цим дозвольте мені не погодитись. Адже Тарас Григорович відрізняється від інших поетів та письменників тим, що у його серці завжди жевріла струна надії, навіть тоді, коли, здавалося б, немає вороття.
Для мене Тарас Григорович Шевченко – це символ, талісман, який має силу справжньої України, а не тої, що зараз зробив наш народ, любові, щирості, патріотизму та духу волі. Увесь цей могутній, духовний світ він, немов по полицям, розклав на сторінки невмирущої книги, давши їй назву «Кобзар». Коли я читаю цю, кров’ю та слізьми, викарбувану книгу, то з моїх очей невільно котиться гаряча сльоза. І я не приховую їх. Адже разом з волелюбністю та любов’ю до України Шевченко передав мені також гостру та гірку біль за неї, з якою так тяжко жити.
Також Тарас Шевченко являється мені духовним батьком. Своїм «Кобзарем» він розкрив мені історію славної сивої давнини, довів, що він – вірний син України. Беручи до уваги той факт, що за його часів наша Батьківщина мала назву Малоросія: для Кобзаря вона з дитинства була Україною.
Я хочу і прагнутиму того, щоб наша Україна відродила свою національність тими людьми, у серцях яких палає Шевченківський вогник. Цей вогник Шевченко передав і мені. І я передам ту могутню, духовну силу Кобзаря нашій наступній генерації так, щоб їхнє деморалізоване від оточуючого середовища серце стрепенулось і згадало або зрозуміло, що ми діти козацької слави.
І щоб одного разу, на славній Чернечій горі, висока, кам’яна постать Тараса Григоровича Шевченка раптом посміхнулась і зі сльозами щастя на очах сказала:
От де, люди, наша слава,
Слава України!