[240x320]
Ох уже ці Мурки!
З ранку, як і завжди, Бернар Куртуа сидів у лабораторії. На сьогодні було заплановано кілька дослідів. Тож на столі стояла судина з настоєм морських водоростей на спирту, поруч - інша, там містилася суміш сірчаної кислоти із залізом. І, як завжди, на плечах у вченого лежала його улюблена кицька, щось тихо муркочачи на вухо. У двері постукали. Наполохану тваринку мов вітром здуло. Прямо на стіл. З тихим дзенькотом розбилися колби. З них, перемішуючись, потекли розчини. Раптом почалася бурхлива реакція - пара й гази утворили крихітну хмарку. Коли вона осіла, здивований Куртуа побачив на предметах, що знаходилися поруч, якийсь кристалічний наліт. Почавши з'ясовувати, що воно таке, науковець відкрив незнану досі речовину. Нею виявився... йод, новий хімічний елемент, доти невідомий людям. Сталося це 200 років тому.
Прізвище французького вченого сьогодні відоме багатьом, принаймні спеціалістам. На жаль, ім'я його "співавтора" загубилося в аналах історії. Як і іншого чотириногого вусаня, що теж, хай мимоволі, а уславив господаря. Кіт, у вільні від полювання на мишей години, дуже полюбляв грітися на сонечку. Видряпавшись на дах, із насолодою розвалювався там, інколи перевертаючись з боку на бік. В цьому не було нічого дивного, але поведінка мурлики наштовхнула датського вченого Нільса Фінзена на думку: а чи не можна сонячні промені використовувати для зцілення і загартування людського організму? Практика блискуче підтвердила ідею. Лаври лауреата Нобелівської премії гідно увінчали працю Фінзена. А "генератор" ідеї одержав добрячу порцію телячої печінки і до кінця своїх днів був оточений піклуванням і турботою.
[240x320]
|
|
|
|
|
|
|
|