Это цитата сообщения Писанка Оригинальное сообщение
[показать] [показать]
Історичний роман Ліни Костенко "Берестечко" - це книга про одну з найбільших трагедій української історії - битву під Берестечком. Написана ще в 1966-67 роках, вона згодом не раз дописувалась на всіх етапах наступних українських трагедій ХХ століття - і після поразки 60-х, і в безвиході 70-х, і в безвиході 70-х, і в оманливих пастках 80-х.
Протягом цього часу з конкретної поразки під конкретним Берестечком тема цього роману переростала у філософію поразки взагалі, в розуміння, що "поразка - це наука, ніяка перемога так не вчить", а відтак і в необхідність перемоги над поразкою.
Перемога над поразкою - основний філософський і психологічний код цього твору.
[500x54]
Не допускай такої мислі,
Що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.
Мойсей народ свій вів через пустелю.
Послав Господь їм воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю -
Зівсюди рине кров, а не вода.
[показать]А може, часом гетьману потрібно
почуть про себе правду з перших вуст?
Вмирати вмієм, по степах гасати,
але себе не вмієм написати.
[показать]Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше - то велике мискоборство.
[700x539] [показать]... Немає влади - І нема турбот.
[показать]Дарма сміявся ворог мій єхидно.
І перемогу празнував. Дарма.
Воно з-за ґрат свободу краще видно.
То добрий вишкіл іноді - тюрьма.
І знов на нас якась лиха година.
І знов свобода зрубана на пні.
Ох, у житті свобода лиш єдина,
Одна свобода - та, що у мені!
[показать]От ми такі і є в очах всії Європи -
козакко, чернь, поспільство для ярма.
Ізгої, бидло, мужики і хлопи,
в яких для світу речників нема.
Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.
У нас баби - і ті стріляють дулями.
І все одно - віками у ярмі.
Усім чужі. Для світу незначущі.
Чи що ніяк не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
Тавро поразки маєм на чолі.
[679x700]
[показать]А що Москва? Москві немає діла.
Ми - щит Європи і свій хрест несем.
Хіба їй що? Вона іще й зраділа -
де двоє б`ються, третьому хосен.
Ось ми сповна зазнаєм свою муку.
І прийде час, безвихідний наш час, -
вона нас візьме під високу руку,
не ворухнувши й пальцем задля нас.
[показать]Ба, може, часом гетьману потрібно
пройтися пішки по своїй землі?
Земле ж моя, нащо ти рожаїста?
А чом же ти, земле, не з каменю-трути?
Що кожна прожра бажа тебе з`їсти
І пощасливити кожен трутень!
[показать]Кишить Вкраїна кишлами ордами.
І Бог згортає чорними сувоями
твоє терпіння, виткане з біди ...
[показать]Колись, було, то піший, то комонний.
І німець мандрував, і київський спудей.
Тепер цей шлях безлюднй, безгомонний.
Отак колись незчуемося, де й
поділася та наша Україна.
І люди будуть, та уже не ті.
Лиш десь там туга у степах чаїна
та рушничок зотлілий на хресті...
От що в нас є - могили і могили.
Та Чорний шлях з невільницьким плачем.
Цьому народу світ уже немилий
Від зайшлих вбивць і від своїх нікчем.
Вже допекли нас до живої рани.
Деруть податки з поля, двору, стріх.
Цькують людей. Здають в оренду храми.
І мову нашу мають для зловтіх.
...
І той народ, і так по світу гнаний,
сумний народ, що світу дав Христа, -
о Божа Мати, змилуйся над нами!
Дай розум в серце й правду на вуста.
Усі народи, а відтак і мій,
у чомусь винні, скоївши й не скоївши,
як винен той святий Варфоломій
за те Варфоломіївське побоїще.
О горе нам!.. Я вже як ті пророки,
що часом божеволіли з жалю.
Я знаю свій народ. Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!
А ви, що звикли роззявляти пащі,
злочинства наші множити стокрот, -
побійтесь бога! Ви нічим не кращі
за мій сумний зацькований народ.
[700x385]
[показать]Я ж не Мойсей. Народ — на рані рана.
Моє чоло побила сивина.
Куди іти? Земля обітованна —
вона ж під нами, наша, ось вона!
Та ще ж яка, мій Господи, багата!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.
Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?!
ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ.
Ім'я дали нам — хлопи, мужики.
На нас лежить тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.
Для них ці землі тільки ласий кусень.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об'їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили по усіх світах.
ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ ВСІ НАШІ ЗЛОДІЯННЯ.
Де, що, коли і скільки — визбирують до крихт.
А скільки ми зазнали нелюдського страждання?
А скільки ті чужинці сподіяли нам кривд?!
Чи ми чинили утиск сусідам, їхній мові?
Був мій народ співцем і сіячем.
Я все зробив би без проливу крові.
Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!
...
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами,
та ще й у всьому звинувачувати нас!
[показать]Віки ідуть. А нам усе амінь.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! -
усе життя - між шаблею і плугом.
...
І все одно віками у ярмі.
Усім чужі. Для світу незначущі.
Чи що ніяк невирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
[показать]Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
Не пощастило нашому народу.
Дав бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все - і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
...
Сусід північний, хижий і великий.
Дрімучий злидень, любить не своє.
Колись у греків Янус був дволикий.
А в цих орел двоглавий. Заклює.
...
Та все усіх об'єднують, та з миром.
Ці об'єднають, тільки попусти.
То їхня слава приросла сибіром,
А це вже нами хоче прирости.
[показать]І я повстав. Душа спитала - доки?!
Втопили край у підлості і злі.
І я сказав: чужинці, дайте спокій.
Не сійте зради на моїй землі.
Уже і так насіяно. Вродило.
Вже не бере нв плуг, ані коса.
А ми ще є. І то найбільше диво,
що цей народ іще раз воскреса.
[показать]Україно, Великомученице, зоре моїх нещасть!
Де сини твої, мамо?.. Тільки руки ламати.
Один за тебе умре. Другий продасть.
Третій не знає, хто його мати.
Всі люблять Польщу в гонорі і славі.
Всяк московит Московію трубить.
Лиш нам чомусь відмовлено у праві
Свою вітчизну над усе любить.
[показать]Настав мій час, і я завдав їм хлости.
Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?
Для них я - вождь збунтованого хлопства.
Для мене я - замученний народ.
Ото мій край, ото - під нагаями!
Ото вони, трикляті, а то - ми.
І доки править панство з холуями,
Добра не буде людям і з людьми.
[показать]Боролись ми. Боролись наші предки.
Вже наших втрат неміряне число.
А знов свободу починай з абетки.
А знову скріз те саме, що й було.
...
Все як у прірву. Корсунь, Жовті води.
І що не шлях, то вічний манівець.
От тільки хопим дещицю свободи,
і знову, знову все іде внівець!
І знов на нас якась лиха година.
І знов свобода зрубана на пні.
Ох, у житті свобода лиш єдина,
одна свобода - та, що у мені!
[показать]Бо хто б там що про волю не курникав,
свою темноту називавши сном,
бува народ маленький, а - великий.
А ми давно розбовтані багном.
Розп'ято нас між Заходом і Сходом.
Що не орел - печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе.
НІ, ГАННО, НІ! АБИ ЛИШ НЕ З МОСКВОЮ.
Хай Україну чаша ця мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
бо ті сплюндрують, а вона ковтне.
Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.
Був Київ стольний. Русь була святою.
А московити – Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, -
така страшна захланна калита!
Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!
© Ліна Костенко, "Берестечко"
[500x54]