Спочатку був Дотик.
Цей дотик збудив в мені ряд епіграфів, які я намагалася написати до своєї сторічної книги, але знайти закінчення не вдавалось.
Він був дзвінким, витривалим і аж надто душним. Моя інфантильна свідомість пробудилася і почала топити десь внизу живота, це б то в кінцевій точці, цілі гвардії гранатових кораблів.
Я поглянула на свої руки, вони тремтіли. Я ніби бачила, як кров у моєму зап'ястку відчайдушно кинулася у марафон, фінішною прямою якого було серце.
Щодо цього найважливішого м'язу... Воно билося. Воно мерехтіло, осягаючи своїм трикутним оком прямо в нутрощі
холодних колодязів, які проіснували незворушними в мені віками. Воно брало за жабри усіх моїх морських створінь, які так невимушено плескалися в синеві зіниць.
Ще секунда. Я відчуваю, як тепла темрява пробирається крізь черепну кірку, прямо в мозок. Накриває перша хвиля - нейрони збуджуються, відчуваючи твою близькість, твій подих в районі ключиць і тихе серцебиття. твоє. моє ж виспівує симфонії, заряджаючи усі капіляри, усі артерії і вени водяним багряним потоком.
друга хвиля. мене підносить. десь вище неба твої змужнілі і теплі руки, посередині між мною і твоєю свідомістю. тримаєш їх на закляклій від жаху і бажання шиї. під вказівним пальцем б'ється в агонії сонна артерія. рахуєш пульс. явно за сто.
ах, що ж ти. знову посягаєш на мій світ.
третя хвиля, і гасне в зіницях навіть темрява. і малинове світло з домішками персикових цяток окутує наші тіла.
гаряче. солодко.
я більше не можу стримувати своє бажання, воно титан. воно сильніше за нас, сильніше навіть правил. принципів.
нумо
подаруй мені краплю всесвіту!
а я.
а я подарую тобі цілий.