Лекція  №2

ТЕМА: Література класицизму

 

МЕТА: виділити закономірності, які визначали специфіку художнього світосприйняття митців класицизму; осмислити, спираючись на принцип історизму, природу взаємодії неповторних письменницьких особистостей і сучасної їм епохи.

 

План

1. Історичні передумови виникнення класицизму.

2. Філософська основа класицизму.

3. Етапи розвитку.

4. Основні принципи та ознаки класицизму.

5. Теоретичний трактат Н.Буало «Поетичне мистецтво».

6. Творчість П’єра Корнеля.

7. Драматургія Жана Расіна

8. Мольєр - творець французької комедії.

Література:

-         Артамонов С.Д. История зарубежной литературы  ХVІІ- ХVІІІ в.в. Учебник для студентов пединститутов. – М.: просвещение, 1978. – 608с.

-         Борецький М.І. Класицизм і його різновиди // Всесвітня літ. в загальосв.закладах,- 1998,- №12

-         Градовський А.В. “Стара моя думка в тім огні згоріла” Комедії Мольєра і Карпенка-Карого // Зарубіжна література,- 1998,- №3.

-         Жукова А.Г. “В комедії свої є чари...” Мольєр. “Міщанин-шляхтич” // Зарубіжна література,- 1996,- №7

-         Пахаренко В. Художнє слово (класицизм, романтика) // УміЛШ. – 2001. - №3. – С.77-81.

 

         Передумови формування класицизму склалися ще в епоху Відродження. У ХУІ ст. гуманісти, відкидаючи принципи середньовічної драми, ставили собі за мету відродити традиції Еврипіда, Сенеки, Плавта і Теренція. В античній драмі вони бачили зразок досконалості, на який, за їх словами повинні орієнтуватися й митці нового часу. Драматург Триссіно (1478-1550) в 1515р. написав за зразком п’єс Софокла трагедію «Софонізба», використавши сюжет з римської історії Тіта Лівія. Найбільш благодатний ґрунт для розвитку класицизм знайшов у Франції.

         Історичні умови розвитку класицизму. Утвердженню класицизму як творчого напрямку сприяло формування сильних монархічних держав. У більшості країн класицизм став офіційним методом, визнаним державою, урядом. Абсолютизм вимагав, передусім, жорстокої дисципліни, єдності ( в тому числі й національної), підпорядкування приватних інтересів інтересам держави, уславлення існуючої влади. Класицизм повністю відповідав поставленим вимогам. Мовна упорядкованість (мова високого й низького стилів) також сприяла розв’язанню поставлених державою проблем.

         Франція в ХУІІ ст. - наймогутніша країна Європи. З приходом до влади Генріха ІУ закінчилися релігійні війни, максимально централізувалася влада. Правління Людовика ІІІ називають також епохою кардинала Рішельє. У цей період були закінчені всі проекти Генріха ІУ крім релігійної проблеми (гугеноти мали свободу віросповідання, але втратили політичні права). Її вирішення закінчилося взяттям Ла Рошелі, останньої цитаделі протестантів. У 1634р. була створена Французька Академія. Кінець ХУІІ ст. характерний кризовими явищами у політичній та економічній ситуації Франції. Разом з Людовіком ІУ «старіла й слабшала» абсолютна влада у країні.

         Філософська основа класицизму.

Вершиною філософської думки Франції стало вчення Декарта (матеріалізм, раціоналізм). Французький класицизм використовував також філософські засади вироблені Пьєром Гассенді (1559-1655), який виступав проти середньовічної схоластики, розвиваючи естетичні теорії Епікура та Лукреція стверджував, що добро є благо для тих, хто його творить. Дискутуючи з Декартом, стверджував, що джерелом пізнання є чуттєвий досвід.

         Офіційною філософською основою класицизму є раціоналізм (теорія вроджених ідей). Спіноза, Лейбніц, Декарт проголосили в мистецтві раціональний (інтелектуальний) характер творчості. 

         Етапи розвитку класицизму

1 етаппов’язаний з розквітом монархічних держав. Головним завданням кл-в було прославлення монархії, національної єдності. Франсуа Марлеб, П’єр Корнель.

2 етап пов’язаний не тільки з прославлянням, а й з критикою соціальних пороків, людських вад, хоча й не заперечується абсолютизм взагалі. Н-д, Расін у трагедії «Британік» (1669) засуджується жорстокість імператора Нерона, в образі якого письменник втілює попередження наступним поколінням. Показові в цьому плані також п’єси Мольєра («Міщанин-шляхтич», «Тартюф», «Скупий» та ін.).

Основні естетичні принципи класицизму.

Естетичне підґрунтя кл-му - антична теорія поетики, в першу чергу «Поетика» Аристотеля, теоретичні засади якої втілювала ще школа «Плеяди». Антична література проголошується ідеальною, гідною наслідування.

*                   Краса є об’єктивною якістю, притаманною реальним предметам, а не їх переживанню людиною;

*                   Краса полягає в порядку, правильному розміщенні частин і встановленні пропорцій, у збереженні міри й гармонії;

*                   Краса сприймається зором, але оцінюється розумом, саме розум є мірилом прекрасного, творить прекрасне, скеровуючи уяву;

*                   Краса є законом у природі, і метою в мистецтві(вчення про виховну роль мистецтва);

*                   Порядок у мистецтві досягається за рахунок того, що воно ґрунтується на принципах і дотримується загальних правил(правило трьох єдностей / місця, часу, дії/, поняття про універсальні типи людських характерів (Теофаст, учень Арістотеля)/класицистичний образ: позитивний або негативний, схематичний, універсальний, раціональний/);

*                   Мистецтво звертається до важливих тем і пристосовує свої форми до відповідного змісту  (суворо регламентована ієрархія жанрів/ високі: ода, трагедія, епопея, героїчна поема; середні: наукові твори, елегії, сатири; низькі: комедія, пісня, листи в прозі, епіграми/);

*                   Необхідність копіювання кращих зразків античності зумовлена виваженістю, раціональністю, почуттям міри.

Теоретичний трактат Н.Буало «Поетичне мистецтво».

Авторитет Буало як теоретика мистецтва починаючи з сімдесятих років ХУІІст. був надзвичайно високий. У трактаті «Поетичне мистецтво»  Буало радить:

n     «не майте за талант бажання римувати»;

n    не впадати в крайності, не перевантажувати трагедію «сотнями трупів, сповнених суму»

n    не захоплюватися формалістичними надмірностями;

n    обходити у творчості низьке, грубе;

n    прославляти героїчне, високе;

n    вчити, вести за собою.

n    Розум - синонім прекрасного.

Першим офіційно визнаним поетом класицизму був Малерб. Король Генріх ІУ об’явив його придворним поетом і дав звання камергера. У своїх творах прославляв королівську владу й засуджував анархію й смуту.

Життя і творчість Корнеля.

“Корнель створив школу величі душі... Його героям притаманні сильні почуття, але тим більш значуща перемога над ними...”

Вольтер

Народився в Руані 6.06.1606 року в сім’ї судійського чиновника. Закінчивши єзуїтський коледж, отримав посаду адвоката.

У історії французького театру займає одне з перших місць, як творець національної трагедії. До нього французька драма була рабським наслідуванням латинських зразків. Корнель пожвавив її, увів рух і пристрасть, відновивши традиції стародавньої класичної трагедії, головним принципом якої було зображення піднесених пристрастей, важливих подій і сильних людей з трагічними конфліктами і фатальною долею. Герої Корнеля - сильні люди, непохитні у виконанні суворого обов’язку. Боротьба обов’язку з почуттям складає зміст більшості його драм.

«Сід» - трагедія, що стала національною гордістю французів. Ентузіазм публіки не знавмеж: як відгук на постановку виниквираз«прекрасне, як «Сід». Корнель значною мірою скориставсясюжетомтрагікомедіїіспанського драматурга Гильєна де Кастро «Подвиги Сіда» (1618), однак кардинально змінив проблематику, поставившив центр трагічний конфлікт між пристрастю йобов’язком.

Суперники Корнеля — Жан Мірі і Жорж деСкюдері звинуватили драматурга в аморальності, оскільки дівчина не повинна була погоджуватися на шлюб із вбивцею свого батька. Корнель виправдовувався тим, що історичний Сід одружувався із Хіменою. Французька Академія виступила арбітром у суперечці на прохання Скюдері. Легенда про підступне (із заздрості) втручання Рішельє народилася у 18 столітті: у кардинала були до п'єси претензії чисто політичного характеру — він побачив у ній виправдання дуелей. Академія винесла вельми двозначну думку, що не задовольнила жодну із сторін: визнавши досконалість і блиск віршованої форми «Сіда», вона засудила задум п'єси внаслідок того, що «жахливу правду» не можна представляти на сцені.

Аргументи, що їх наводили опоненти: Родріго мало схожий на покірного слугу короля, уславлення іспанського героя у час війни Франції з Іспанією обурює, Хімена – аморальна жінка, правило трьох єдностей порушено, п’єса має відкритий сюжет і т.д.

Корнель завжди болісно сприймав нападки критики: він на декілька років припинив письменницьку діяльність і повернувся в Нормандію, де одружився з дочкою Руанського  магістрата — це одруження принесло йому сімох дітей.

Наступні його  трагедії – «Горацій» (1641), «Цинна, або Милосердя Августа» (1643), «Мученик Поліевкт» (1643) – склали разом із «Сідом» так звану «класичну тетралогію», в якій головним є конфлікт розуму й почуття, зіткнення приватних інтересів із суспільним чи моральним обов’язком. У1643 драматург знов звернувся до комедійного жанру, створивши одну з найкращих комедій “Облудник”. У1647 році був обраний до складу Французької Академії.

«Трагедії другої манери»

В цих п'єсах Корнель прагнув реалізувати розроблену ним «теорію захоплення» нелюдською міццю героя, яка могла виявитися в «похмурій величі пороку». Серед «трагедій другої манери» виділяються «Родогуна» (1647) та «Нікомед» (1651). Сам драматург вважав кращою своєю трагедією «Родогуну». В цій п'єсі виразно виявляються барочні тенденції: людина постає жалюгідною піщинкою у всесвіті і не здатна розгадати таємниці буття. Близнюки Антіох і Сельовк закохані в полонену парфянську царівну Родогуну, яку смертельно ненавидить їх мати — сірійська цариця Клеопатра. Царевичі намагаються знайти гідний вихід з ситуації і не зненавидіти один одного, проте вони безсилі проти злості, що оволоділа душами коханих жінок. Антіох рятується лише тому що Родогуна проявила «слабкість» і призналася в любові до нього, тоді як Клеопатра залишилася вірна своїй натурі і загинула при спробі отруїти рідного сина.

Трагедії «третьої манери»

У 1652, після провалу трагедії «Пертаріт» Корнель на вісім років покинув театр, зайнявшися перекладом. У 1659 він повернувся на сцену з трагедією «Едіп». Його нові п'єси з'являлися майже щороку, проте публіка помітно до них охолола. Корнель не міг змагатися з витонченим психологізмом свого молодого суперника Расіна, оскільки навіть в кращих п'єсах виражав почуття за допомогою декламації. Нагромадження перешкод на шляху героя, надмірне ускладнення інтриги і яскраво виражене прагнення до «незвичайного» суперечили як класицистичному канону, так і смакам більшості глядачів. У 1674 була поставлена остання трагедія Корнеля «Сурена», яка була зустріта повною байдужістю. Пенсія, яку дарував йому Рішельє після виходу «Горація», виплачувалася нерегулярно, і останні роки митець прожив у дуже скрутних обставинах.Слава його починає зраджувати, гаснуть творчі сили. Корнель перестає писати й помирає в 1684 році в бідності й забутті. Поет пережив свою славу.

 

Цікаво, що молодший брат Корнеля Томас теж став відомим драматургом. Брати були дуже близькі, і коли П’єр Корнель одружувався на Марі деЛампер’є, його брат узяв в дружини сестру Марі. Цей своєрідний квартет - двох братів-драматургів з двома дружинами-сестрами - був тісно спаяний любов'ю і гармонією. Дві сім'ї майже не розлучалися.

Драматургічні принципи Корнеля:

·        Максимальна достовірність зображуваного (трагедії будувались на основі історичних фактів, матеріал для творчості - римська політична історія, рідше – міфологія).

·        Розглядав долі людей на тлі катастроф та суспільних зламів.

·        Будував трагедії в стилі політичних диспутів.

·        Основний конфлікт – конфлікт розуму й почуттів.

Я предан внутренней войне.

                        Любовь моя и честь в борьбе непримиримой:

                        Вступиться за отца, отречься от любимой;

                        Тот к мужеству зовет, та держит руку мне.

                        Но что б я ни избрал - сменить любовь на горе

                        Иль прозябать в позоре, -

                        И  там,  и здесь терзаньям нет конца.

                        Забыть ли мне о казне наглеца?

                        Казнить ли мне отца моей Химены?

                        ...Пусть лучше я не буду жив,

                        Но меньше,  чем отцу, обязан я любимой.

                        Отмстив, я гнев ее стяжаю негасимый;

                        Ее презрение стяжаю,  не отмстив!

 

Драматургія Расіна (1639-1699)

    “Жан Расін жив у той час, коли французький геній досяг усієї своєї повноти, а мова, яка остаточно склалася, ще зберігала усю свіжість золотого століття. Він учився в поетів античності, насолоджувався ними і до кінця дотримував тієї еллінської і латинської традиції, сповненої краси і розуму, що створила форми поезії – оди, епопеї, трагедії і комедії. Ніжність, чутливість, його палкість, допитливість, навіть його слабості – усе спонукало його пізнати пристрасті, що є суттю трагедії, і дати вираження жаху і жалю.

Анатоль Франс.

Народився в Ферті-Мілоні в сім’ї дрібного судейського чиновника. Рано осиротів. Його виховувала бабуся. Отримав релігійну освіту, яка на все життя залишила слід у його свідомості. У 1658році приїжджає в Париж, щоб вступити до коледжу Гаркур.

         Написавши оду на честь одруження короля, отримав від міністра Кольбера премію в сто луїдорів й пенсію, т.ч. став офіційно визнаним поетом.

         Закінчивши роботу над трагедією «Олександр Великий», Расін показав п’єсу Корнелю. Метр високо оцінивши здібності початківця, категорично засудив усі інновації та відхилення від канонів, порадив останньому не займатися драматургією. Однак Расін не відмовився від своєї мети й у 1664 році в театрі Мольєра була поставлена перша трагедія «Фіваїда», через рік - «Олександр». (конфлікт через Терезу Дюпак).

         «Андромаха». (А. – героїня, що перебуває над клубком почуттів, над тими, хто перебуває під впливом згубних пристрастей: Пірр закохується в полонянку, Герміона втрачає глузд від любові і ревнощів, хворобливо закоханий в неї Орест).  «А» утвердила на сцені трагедію нового типу, що оприявив механізм виникнення й руху невтримної пристрасті, логіку і закони її розвитку, обґрунтовуючи трагічний фінал.

«Федра» (1677) Герцогиня Бульойнська, Прадон. Автор по-новому інтерпретував сюжет, розроблений Еврипідом і Сенекою. Федра Расіна змагається із власною пристрастю, у цій боротьбі постає як непересічна цільна особистість.

Расіна було притягнуто до суду. Його звинувачували в отруєнні Терези Дюпак.  Митець був пригнічений самим фактом підозри у тяжкому злочині, розчарований поведінкою колег по театральному цеху, він повертається до середовища янсеністів, відмовившись від письменницької кар’єри (йому лише 37!).

         Однак через 12 років Расін написав трагедію «Есфір» (1689), а у 1691 році - «Аталія». На прохання друзів Расін виклав свої міркування щодо суспільної несправедливості у трактаті «Записка про народне зубожіння». Результатом цього кроку стала немилість короля, яку драматург переживав дуже болісно. Помер поет у 1699 році.

«Федра»

Греки вільніше дивилися на взаємини статі, ніж сучасники Расіна. Узятися за сюжет цієї трагедії в часи найжорстокішої католицької реакції – значило виявити велику сміливість. Дотепер Расін зображував любов, нещасливу в силу якихось зовнішніх причин, що не залежать від волі закоханих. Тепер він вирішив показати любов розпусну, гріховну.

Расін ставив перед собою високо повчальні цілі. Він писав у передмові до трагедії: “... Слабкості любові вважаються справжніми слабкостями; пристрасті виступають лише для того, щоб показати всю руйнацію, яку вони заподіюють; і порок намальований у них скрізь такими фарбами, що змушують зрозуміти і зненавидіти його потворність”

Трагедія Расіна від перших віршів до останніх розкриває історію боротьби волі і пристрасті, перемагає почуття, перемагає пристрасть, але які страшні наслідки спричиняє ця фатальна перемога: наклеп, убивство і, нарешті, ганебну загибель людини, у якої воля і розум поступилися пристрасті.

Расін майстерно володіє мистецтвом композиції: нічого зайвого в чіткій, ясній лінії розвитку сюжету, і разом з тим сценічний інтерес підтримується несподіванкою перетворень. Трагедія відкривається діалогом Іполита і його вихователя Терамена. З їхньої розмови глядач довідується, що Федра ненавидить свого пасинка, що Іполит любить Арицію. З наступної сцени, з визнань, які робить Федра своїй годувальниці, глядач довідується, що Федра любить Іполита, тому переслідує його. Вона освічується Іполитові дуже мистецьки, порівнюючи його з батьком і віддаючи перевагу юнаку.

О боги! Что за речь? Иль вы забыли вдруг,

Что мне Тезей – отец и что он вам – супруг? – вигукує уражений Іполіт.

 

 

Мольєр - творець французької комедії (1622-1673)

 

 

Пока дощатый гроб и горсть земли печальной
Не скрыли навсегда Мольера прах опальный,
Его комедии, что все сегодня чтут,
С презреньем отвергал тупой и чванный шут.
Надев роскошные придворные одежды,
На представленье шли тупицы и невежды,
И пьеса новая, где каждый стих блистал,
Была обречена их кликой на провал.
Иного зрелища хотелось бы вельможе,
Графиня в ужасе бежала вон на ложи,
Маркиз, узнав ханже суровый приговор,
Готов был автора отправить на костер,
И не жалел виконт проклятий самых черных
За то, что осмеять поэт посмел придворных.
(Перевод Я. Лесюка.)

 

         Письменник народився в Парижі в сім’ї ремісника, отримав дуже скромну початкову освіту, але за вимогою діда батько, Поклен-старший, був змушений віддати сина до коледжу. З дитинства Мольєр захоплювався театром. Разом з однодумцями, друзями організував трупу в Парижі. Він хотів бути актором трагічного амплуа. Та театр довелось закрити, Мольєр виступає у складі бродячого театру, протягом 1646 року роз’їжджає містами Франції. 

         Стимулом до початку письменницької діяльності Мольєра стала необхідність збагатити репертуар трупи. Він переробляв італійські фарси, адаптуючи їх для французького глядача. У 1658 році Мольєр знову в Парижі, це вже досвідчений актор, драматург, людина, що пізнала світ. Трупа  була залишена в столиці, виступала в залі Пале Рояля. Хоча приміщення було не зручне. Вольтер: «У нас немає жодного нормального театру. У Франції хороші п’єси, а хороші театральні зали - в Італії».

         Мольєр ставив перед комедією дві задачі: виховувати й розважати / «театр має велику виправляючу силу», «ми наносимо тяжкий удар по недолікам, виставляючи їх на сміх». Завдання актора Мольєр бачив у створенні правдивого, реалістичного, максимально природного образу. Ця позиція дещо виходила за рамки класичних традицій. Саме тому Расін, скажімо, відмовився від постановки своїх п’єс у театрі Мольєра.

         За чотирнадцять років Мольєр створив більше 30 п’єс. Помер раптово на 52-ому році життя. Через заборону архієпископа як «грішника, що не покаявся», Мольєра поховали вночі на цвинтарі Сен-Жозеф.

 

        

Висока комедія Мольєра

У центрі кожної своєї п'єси Мольєр виводить персо­нажа (протагоніста), засліпленого комічною манією. Йому він протиставляє іншого героя (антагоніста), холодного і розсудливого інтригана, який встигає скористатися самозасліпленням протагоніста і мати від цього якийсь зиск. Напри­кінці комедії з очей протагоніста спадає полуда, і він починає бачити події у справжньому світлі. Антагоніста викрито, і він з ганьбою забирається геть.

Неважко помітити, що в основу таких сюжетів покладено типову класицистичну колізію — зіткнення пристрасті й здорового глузду. Класицисти прагнули довести, наскільки згуб­но для людини потрапити під вплив пристрастей. Вони вважа­ли, що людина у своїх вчинках мусить керуватися здоровим глуздом, розумним началом. Проте Мольєр показав, що й здоровий глузд, не зігрітий сердечністю, перетворюється на холодний, егоїстичний розра­хунок і робить людину аморальною. Мольєр виступає за гар­монію серця й розуму.

У комедіях Мольєра ми бачимо водночас ніби два світи: один — очима протагоніста, а другий — справжній. Мольєр ставить перед собою і глядачем запитання: а чи правильно ми з вами сприймаємо довколишній світ?Чи не беремо ми якусь химеру за істину?

Так, у комедії «Тартюф» (1664) розповідається, як Тартюф (це французьке слово означає «брехун») з далекосяжними на­мірами оселяється в домі бюргера Оргона, людини вельми по­божної, але легковірної. Щоб викликати повну довіру госпо­даря, Тартюф прикидається святим та божим, всіляко демон­струє свою вдавану щирість і доброчинність. Оргон настільки засліплений уявними чеснотами гостя, що не вірить своїм ро­дичам, які попереджають його, що Тартюф — небезпечна лю­дина. І справді, Тартюф залицяється до дружини господаря, стає нареченим його дочки, одержує від Оргона дарчу на все його майно, нарешті, бере від Оргона на зберігання скриньку із секретними документами, що, як потім з'ясовується, і було його головною метою. Після цього Тартюф уже не таїться і ви­ганяє благодійника з його власного дому. Несподівано п'єса завершується арештом самого Тартюфа: королю здалися небезпечними такі енергія і спритність у по­єднанні з аморальністю і святенництвом. Цю комедію церква визнала небезпечною, адже автор вка­зував на приналежність Тартюфа до єзуїтів. Авторові довелося тричі переробляти свій твір, та все одно він не догодив церкві.

«Тартюф» ознаменував створення Мольєром жанру високої комедії.