- Святка, твої приндики мені вже набридли! Скільки можна?
Мама робила круглі очі і явно «приборкувала в собі звіра».
А приндики знизували плечима: «Ми тут до чого? Він сам…» У величезних очах цих химерних створінь виблискували смішинки, кирпаті носи були повернуті в бік пригод (треба сказати, що ці пригоди із серії «на одне місце»), а в кишенях штанців-трансформерів торохкотіло безліч найнеобхідніших речей: від запальнички до кнопки, місце якій самі знаєте де. Це Святчині приндики Шумик і Хитрун.
Хитрун із Святкою здавна. Які тільки пригоди вони разом не переживали. Ух!
- Ну для чого тобі та математика – це Хитрун, - скажи бабуні, що вчителька не задавала домашнє завдання. Завжди задає? А сьогодні – ні! Не пройде? Подзвонить однокласникам? Ну, тоді скажи, що саме тобі, майже відміннику так поталанило. Думаєш, що не повірить? Будеш шкребти приклади? Гаразд, але без мене. Піду із Шумиком на гітарі побринькаю.
У мами – свої (хоч вона й запевняє, що розпрощалася з ними). Старшим братом опікується Лінько, але, здається, не довго йому лишилося. По всьому виходить, що Ярчик дорослішає і приндику своєму волі не дає.
Мабуть, кожна не зовсім доросла людина має своїх приндиків. Отже їх безліч. Різних: веселих (я знаю одного, його звуть Дурносміх, він не має постійного господаря, мандрує і йому всі раді), злих (Завидько, Хмурун, Галасун), викаблучних (Химерник, Гламурик, Хочуха,…) та хіба всіх одразу згадаєш.
Не далі, як учора в супермаркеті Галасун і Хочуха влаштували спектакль. Гарнюня така Маринка, весь накопичений за п’ять років життєвий досвід спрямувала на реалізацію блакитної мрії: ляльковий будиночок бузкового кольору (ну і що, що є, але ж не бузкові, вони ж інших кольорів). Спочатку, самі розумієте, включилася Хочуха:
- Дитині треба! Як же Сюзі, бідненька, буде жити? Скільки ж їй поневірятися по чужих хатах. Її подружки-ляльки почали насміхатися. Хіба ж так можна?
Мама проігнорувала прохання. Є, мовляв, потрібніші для сім’ї речі. Он, корм для кота не забудь вкинути до візка, панчохи таткові, шампунь…
- Ага, - думає Марися, - не чуєш. Зарараааз!
Приндик Галасун – це «важка артилерія». Він підтягується на допомогу Хочусі й улаштовує грандіозне дійство.
- Мама! Ти не розумієш! Ти нічого не розумієш! Ти мене не розумієш! – голосила по наростаючій Марися.
- Хооочууу! – підспівувала Хочуха.
- Аааа! – вигукував Галасун.
Мама спочатку пробувала переключити увагу доньки, відволікти її:
- Ой, подивись, які гарненькі колготки, бантики, цукерки…
Потім, утративши надію, потягла дитинку силоміць (до речі саме в цю мить підключився Галасун, бо відчув, що «проти лома…»).
Навколо бідолашної мами і зарюмсаної малої почав розгортати роботу виїзний педагогічний симпозіум. Бабця в рогових окулярах і статурою а-ля «училка всіх віків і народів» прорекла:
- Хіба ж так можна? Треба шукати підхід! Дєточка… а… а!
Останні два «а» були спричинені тим, що «дєточка», яка на той момент лежала на підлозі й совала ногами, зацідила тітці в ніс.
- Реміняки їй треба! – прозріла педагогиня.
- Та купіть, що вона там хоче, хай не репетує! – зауважив дебелий дядько із блискучою лисиною і сумом у мутних очах, схопившись за голову.
Галасун, помітивши, що спільнота реагує належно, піддав жару:
- А а а а а !
- Хочууу! – крізь майже справжні сльози нуділа Хочуха.
Хитрун, що разом із Святкою тоді був недалечко похитав головою:
- Ніякої винахідливості, фантазії – ноль. Хіба ж так можна. Треба шукати компроміси, голову включай, Галасуне! А, яка там голова: «Сила є…» Хоч ти, Хочухо поміркуй! Гаразд! Дивіться на профі! Вчіться!
Він присів біля Мариськи, що вже у розпачі гикала. Потім, махнувши рукою, перемістився на мамине плече.
- Гаразд, донечко, ходім до твого будиночка. – заговорила ласкавим шепотом мама. Роздивимося гарненько.
Дівчинка (а особливо її приндики, чого вже там) зраділа й підвелася.
- Розгорніть нам цей будиночок. Дякую. Але ж, доню, тут немає меблів у гостині, а колір фасаду надто вже яскравий, та й плями якісь. Ой! Пошкрябина! Думаю Сюзі не зрадіє, а образиться, що її будиночок із такими явними вадами.
- Не образиться! – не дуже впевнено пробуркотіла Марися, та й приндики примовкли, бо їм щось-таки пообіцяли, поступилися їхнім вимогам.
- Лілі й Берта будуть насміхатися. Якщо тобі подружки, звичайно, не жаль…
- Може все ж таки не будуть?...
- Будуть, будуть. Я ж їх знаю. Берем?
- Ні. Інший пошукаємо - надувшись, потягнулись до кас Мариська разом зі своїми приндиками.
А мама, посміхнулась і подякувала Хитруну, який їй весело підморгував.