Немного, и не на канонически литературном... И это было давным-давно.
Знеболююче
А у твоїй ванні
плавають рибини
Спливають відмучені
відчуженням хвости
Оголені скелети
вґвинчуються шпичаками
до зірочок
нейронів
Луска лущиться
знущаючись
Очі блимають
блискавками думок
у відчайдушші
І всі незаписані книжки
видаються у теплових хвилях
розчином гелевих чорнил
та штучним ароматом
шпарин
пожбуреним до розпачу сенсорів
Вони нічого не відчувають
вони мертві, принишклі
в тиші забрудненої іржою води
в простигаючих увагах невпинно
втрачених неотруєних недомучених
незраджених невідчутних читачів
Невідбувшості
Як прокльон і докір --
юшка з м’яса
Риби -- принишклі думки душі
зливаю з себе
у…
21.10.2006
Дошка
Крейдою
гамма-функції
Промені
попелом
Колір
багатьох варіантів
Спомин
з-поміж
Нирки
ніздрі
волосся
Сиве
транзит
часу
електронного
Еклектика
брудного одягу
в’янучої картоплі
жвавої пари
Жарин потойбіччя
свічки
ще незапалені
очі
квітки
мрії
останньої
журавель
орігамі
Листи закінчилися
стогін немирення
Насамперед прийдеться вмерти
Нестигнучи поспіхом сумирно
для годиться, щоб догодити
Долі.
Але тільки спрямовуюча
лінія
Ні! Не може вирішувати хто я
21.10.2006
Полювання на краплину крові
<Уява Бога>
Я вип’ю отруту, чергову порцію, раз на місяць єдину таблетку, келихом, втамуюсь.
-- чому? Вам боляче? -- з підозрою і сподіванням буденно професійно познущатися питає відділкова.
-- Ні, я не боюся, мене острах охоплює…
Ніби хтось видивляється мої ДНК для клонування, щоб позбутися зайвих трат життів, часу, шумності. Чи треба їм та краплина?.. А вони шумлять: здайте, дайте, задайте… ми отрутимося, у вас зануримо страхітливий пазур та інші знаряддя страти приватності і катування недоторканості.
Інакше ми позбавимо Вас меддокументів, ніби-то за мною приїдуть зрання, як винищувачи тварин і таку тварюку, що не хоче коритися їх брудній волі, занцрюватися у калюжу налагодженого знищення, не хоче за когось бруднити свою кров (бо ж куди дівають всі ті розчини крапель тканин з нас?).
Як, ти не хочеш віддавати себе нам? Але ж зрозумій: наш бруд не змиєш нічим, тільки твоєю кров’ю, життям, здібностями, метою. Натомість ми не помремо. То нічого, то тільки крапля…
Ви брудні, огидні параноїки. Вам потрібен матеріал для переливання -- візьміть з собі подібних. Ви обурливо ниці -- пересаджуйте собі ДНК близьких видів, не мене, свиней.
Не торкайтеся мого мозку…
О дев’ятій ранку сокровенна річка порушена; я маю бути сильнішою себе, бо тепер я відпрацьовую, себто відмиваю за них іхні мерзенні втрати і надбання,
крихка стрічка
життя
мого
не розірветься, бо я з’єднана з ними, а вони --
тільки зі мною,
а того, що між собою,
ясна річ не вистачає, ані на
когось
з них…
Біль, тисячекратний, стрічковий… ось чому я не люблю сучасні клінічні методи. То робиться навмисне, але ж й вони витягнуть з мене не ліпше, з мене станеться, але не менше убавиться, вони зчитстяться, та не надовго.
Вони щасливі, але слабкі,
я в злиднях, але в собі.
Така справедливість соціуму.
Тому не можу, не маю права, не хочу і не буду такою, як вони. Ніколи нікому не вклонюся.
Бо справжність, як Бог, дає, не проштрикуючи, щоби перевірити свою нікчемність, не зраджує, не зачинає штучно любов, не обурює провиною, не спадає виною. Вона існує завдяки тобі такій, якою ти себе хочеш, ніколи не куштуючи твоїх уламків. Не занурює у тебе паразитів, не кидає тебе і не змушує жити її прикростями.
Істина менше за все хоче твоїх страждань, оберігаючи як тільки може, але й як ти хочеш. Неістина кидає все на тебе і мститься як рабові.
В долі питай не істини, а поради. Соціуму не корися, бо в ньому не може бути нештучності. Є тільки внутрішнє сотворення світу і за бажання у будь-яку мить тобі підвладні погляд та інші інструменти. Невже ти не розумієш -- ти сам -- творець, в тому твоя подоба.
Вклоняйся, щоби творити…
Рятуй грішників, бо хто, як не ти, можеш.
Молись диву і вір, вір, вір, вір!
А мені знову насниться голос осені.
Завмирання крижинок, аеропорти і вокзали.
Літо неодмінно зрадить, перевіряючи.
Гірський полин, відсутність бідь-яких стежок.
НІколи не завмирай і непоспіхом
не вір, не вір, не вір, не вір!