Не люблю очікування, як таке. І не важливо- приємне воно, чи відчуття наближення повної сраки. Воно заповнює собою всю мене зсередини, я не можу написати вірш про бджолині реактори в розквітлих абрикосах, обмежуюся банальним статусом. Слова десь у грудях застрягають, нікуди далі. Накопичення у мені. І скоро будуть міні-вибухи на папір. Незначні, проте з вивільненням кисню, як при нагріванні пероксиду барію...(2BaO2 = 2BaO + O2).
Абрикоси безперечно круті... Дерева в снігу. Не встигли скинути з себе справжній (зима виявилась затяжною), як уже обзавелися цвітом. Хочеться ходити вперед і назад засніженими тунелями. І слухати, як гудуть реактори, щоби згодом вибухнуть плодами... Теплі абрикоси візьми до рук. Як маленькі сонця.
[616x700]