Люблю нічні прогулянки, коли в цьому місті вітер і весна. Повітряні потоки підіймають поліетиленові пакети на висоту ліхтарів. Починаю розуміть, про що говорив Дереш своїм „Стережися кульочків”. Кульочки відриваються від землі і летять. Я слідкую за ними поглядом, на деякий час відчуваю і себе такою ж легкою і невагомою. Я кульочок і я кружляю над деревами, над будинками, над усім цим, що росте із землі та асфальту. Мої старші брати, великі босовські пакети надто важкі, щоб піднятися ввись, тому просто перекочуються з місця на місце, з тротуару на тротуар. Вічні подорожні, меланхолійні мандрівники.
Так добре все видно звідси- з висоти кульочкового польту. Спостерігаю за двірниками, які прибирають торішнє листя. Думаю над тим, що у листя немає ніяких шансів- або його спалять іще восени, або зараз, коли зникає снігова маска. Пролітаю над стовпом диму однієї з таких братських листяних могил, вдихаю. Але це не запах горілого, чи то пак мертвого листя. Це запах плавленого пластику. Нахуя вкидать у вогонь ці нікчемні пляшки? – в задачі питається.
Пролітаю під головами ліхтарів, невтомних воїнів добра. Цілу вічність вони на сторожі- слідкують, щоб ніхто з цих людей не перечепився в темноті, та , не доведи Господи, не розбив собі голову, щоб не було страшно гуляти вночі і таке інше. А ще навколо їх жовтих облич дуже гарно кружляють сніжинки. Але це зимою, зараз немає снігу. І, сподіваюсь, що вже не буде. Принаймні цієї весни.
Лечу далі і- неудача! Чіпляюсь за гілку каштана. Прикро, але в кожного кульочка своя доля і свій шлях широкий.
Ой, вибачте, зовсім забула- я ж людина. Людина у місті, де вітер і весна. Як же гарно ненароком це усвідомить.