Цікаво, перед кожним кінцем світу так несамовито сніжить? Згадую усі свої свідомі зими, а такого снігу не бачила іще... Він падає не те щоб сніжинками, він падає шматками. Богдан-Олег сказав, що це голубиний пух.
Я йду тобі назустріч. Мене просто обліпило білими шматками з ніг до голови. І чорне пальто видається білим, і чорне волосся видається білим, і все-все в цьому світі видається білим... Я злизую сніг з верхньої губи, я наставляю снігові долоні, усміхаюсь водіям зустрічних машин, усміхаюсь сама собі.
Тоді ми як завжди сидимо за чаєм. Мої думки- макро. Акцентую увагу на малесеньких жаринках у попільничці, на вузликах, які ти в"яжеш з дротів моїх-твоїх навушників. Тоді гуляємо містом як завжди, обійнявшись. Одна музика на двох. І не тільки вона. Це не скінчиться, навіть якщо настане кінець. Але й він не настане. Який може бути фінал серед такого снігу...