Зараз моя музика наближає мене до плюс нескінченності. Там ходять кораблі. Щоправда, скоріше ковзають, бо під їхніми важкими тілами не вода,а сіль, укрита кригою. Я собі лежу, фантазую, записую щось непевне й нетривке посеред шкільного зошита з медицини, бо нічого іншого немає у цій кімнаті з бежевими кахляними стінами і циліндричними плафонами.
Я записую. А ти? Вочевидь, що ні. Ти ж мужик. І твого найвідчайдушнішого красномовства, твого найліричнішого настрою, твоїх космічно-житєйських метафор ніколи не буде ні в одному нотатнику, а тим більш- у соцмережі. Але чорт з ними, метафорами та соцмережами. Не про це ж хотіла. Просто якимись на диво гарними словами хочеться тебе називати. Ти вже пробач мені цю хвилинну слабкість...