Нестерпно тягуча гумка вокзального часу, коли не знаєш, куди себе подіти, якими сканвордами зайняти свій мозок, яким фаст-фудом заспокоїти розлючений шлунок, яким теплом зігріти ноги. А сама винна- треба було не гнать лашедєй, поїсти перед дорогою, а ще краще напхать у портфель бутербродів, прихопити з собою якусь книженцію, взути щось більш підходяще для п"ятнадцятиградусного морозу ніж кросівки. "Творіці наших траблів- тільки ми самі"- з такими думками я покидаю зал очікування і виходжу на перон, хоч і чекати ще не менш ніж півгодини. Набридло сидіти, краще подихаю свіжим повітрям, остаточно відморожу вуха і перетворюсь на сніговика з реклами "Дірол". "Дивись, я свіжий, наче вітер, наче сніг!"- лунає в голові придуркувата пісенька.
Тут холод нереальний, плюс шалений вітер, що продува, здається, не тільки до кісток, а й до кісткового мозку, плюс лапатий сніг, такого давно не бачила, такі сніжинки найбільш зручно ловити язиком. Але я не наважуюсь на це. І не тому, що довкола повно народу, просто боюсь висовувать язик на такий мороз. Шутки в сторону.
Люди як люди- чекають на потяг. Хто сміється, хто розмовляє, хто стоїть мовчки, зіщулившись від холоду, затулившись від снігу. Люди в шапках і люди обмотані шарфами, люди в лижних куртках і норкових шубках, люди в чобітках і черевиках і навіть в кросах- я не одна. Молода парочка сперечається, хто буде спати на нижній полиці, ще пару людей уважно вивчають квитки, малі діти намагаються грати в сніжки, але марно- сніг не ліпиться, мороз же як не як. Я переминаюсь із ноги на ногу, стараюсь не стоять на місці, хукаю в долоні.
Чоловік років тридцяти намагається підкурити, закриває запальничку руками, захищаючи вогонь. Але вітер сильніший, не виходить нічого. Чоловік одягнений у довге чорне пальто, темні джинси. На голові капелюх, на ногах пісочні тімберленди. В навушниках. Хочеться підійти і сказать "А спорим я вгадаю, що у тебе зараз грає?". Мінімагія, а шо. Насправді я навіть не здогадуюсь про його музичні уподобання, тільки прокручую стилі в голові. Рок? Джаз? Класика? Хіп-Хоп? Рок-н-рол? Не знаю, але на 101% впевнена, що не шансон і не попса. Його погляд спрямований в місто, кудись туди, де ховаються багатоповерхівки за сніговою завісою. Мені хочеться, аби він зловив мій погляд, але він не дивиться на людей взагалі. Ні на людей, ні під ноги, і навіть коли задзвонив телефон, не подивився хто телефонує. Просто взяв трубку і говорив. З таким же задуманим поглядом.
Я намагаюсь привернути увагу. Ходжу туди-сюди, майже у нього перед носом, телефоную до подруги і починаю голосно говорити і сміятись. Реакції нуль. Здається, що навіть якби я одягла клоунський костюм і почала жонгювати у нього перед очима різнокольоровими м"ячиками- нічого б не змінилось. Але в деякій мірі це добре. Мені подобається цей погляд. Він не просто втикає. Ні, це щось інше.
Вітер стихає, чоловік нарешті підкурює. Втягує дим, випускає білі клуби. Під"їжджає потяг. З назви я розумію, що це не мій. Далі були ще якісь думки, якісь рухи, але я не пам"ятаю їх. Частина тексту відсутня.
Провідник перевіряє його квиток і він заходить до вагону. Я відчуваю, що у мене повністю заніміли ноги. Я відчуваю, як у мої пальці впиваються льодяні скалки. Я відчуваю, як сніг тане на моїх віях, вода міняє стан.
Я бігаю по перону, заглядаю у вікна потяга. Де він?! Люди дивляться, чіпляються здивованими поглядами, але кого це коли зупиняло. Зупинило врешті-решт мене те, що у жодному вікні його нема. Переводжу подих, заспокоююсь.
 Це була мінімагія, або збіг, або доля, але він таки з"явився. Ось це вікно, з якого він дивиться надвір, підперши голову рукою. Надвір, не на людей, а знову вдаль. І... переводить погляд на мене. Він дивиться мені прямо в очі. В його погляді сум людини, що передчуває дорогу. Він їхатиме не день, і не два, можливо. Він їхатиме справді довго.
Потяг рушає. Легким порухом руки я кажу йому "бувай", він усміхається. Легенько, ледь-ледь. Але в кутиках його губ я читаю, що він дзвонитиме мені звідти, куди їде, хоч і не знає мого номеру. Він писатиме листи, хоча й не знає мої адреси. Він буде. Просто буде.

Кілька днів потому. Телефонний дзвінок.
- Алло. Привіт.
- Привіт.
- Ти не пам"ятаєш мене. Але ми знайомі. З минулого життя.