Пам"ятаєш, у школі діти хворіли "анкетими"- такими загальними чи напівзагальними зошитами, в яких треба було повідповідати на купу банальних питань, намалювать малюнок, написать смішинку... То, може, заповниш мою? Чи давай зустрінемось і за чашкою кави поговоримо врешті-решт про тебе? Але я не хочу знать, де ти живеш, чи маєш домашніх тваринок та іншу лабуду. Натомість цікаво було б дізнатись, чи любиш ти салат з пекінської капусти, чи вмієш кататись на лижах, чи бачив коли-небуть НЛО, чи траплялися з тобою дива в Новорічну ніч.
Ти б, мабуть, сміявся, коли б я все те питала. А тобі дуже пасує усмішка. Коли ти смієшся, десь у мені розсипаються сотні золотавих піщинок, різнокольорових конфеті, спіральок серпантину. А навколо тебе колихається ледь помітна сяйлива хмарка, схожа на клубок диму, підсвічений прожектором.
Іще б сходить з тобою на якусь дико ржачну комедію, щоб аж до кольок в животі.
І ти б сміявся, сміявся, не стихав.
І тривало свято- феєрверки в мені і білий дим навколо тебе.
Смійся і говори. Я просто хочу тебе слухать.