Це концентричні кола наших свідомостей, круги на воді. Ти жбурляєш гравій у мої калюжі, я- в твої. І ми дивимось, як розходяться кола. І ще на ті, що в тілах убитих дерев. Ти дивишся на них з непідробним смутком, але, запевняю тебе- тут немає нічого трагічного, бо зовсім скоро ти візьмеш в руки зошит з цього дерева і писатимеш в ньому, чи візьмеш і читатимеш книгу. Деякий час міркуємо над тим, чи довгий шлях від мертвого дерева до зошита... Ще з якимось чи то острахом, чи дитячою цікавістю дивимось на ті, що прикрашають собою весільниі автомобілі. І плюс до всього ходимо по них. Ти не хочеш, я знаю. Ти кажеш, що уже паморочиться в голові, і я уявляю запаморочені кола, бо там, у твоїй голові, певне, теж вони. І купа маленьких округлих предмутів, які уявляються щораз перед сном. Такі концентричні крапки, що поступово приймають обриси концентричних кіл. Цікаво, чи співпадають мої з твоїми хоч трохи, чи мають бодай спільну точку відліку і початку метаморфоз. Чи є у нас хоч мізерний шанс дивитись один мультик на двох. Ну, або хоча б трейлер. Чи є вірогідність прокинутись в одній галактиці? (про ліжко і ковдру навіть мова не може йти).
Ти говориш мені про свої, що кріпляться до внутрішніх сторін твої втомлених повік. Я порівнюю їх із моїми. Вони не співпадають. Це зовсі не те, що наші майже ідентичні персоніфікації хмар. Хмари- вони простіші, з ними легше. Кролі, ведмеді, каспери- то все фігня, як виявилось. Під повіками ж водяться набагато страшніші істоти, невідомі ні нам, ні науці. То, може, не будемо про них говорить і придумувать їм імена, намагатись віднайти щонайменші риси подібності? Мої і твої... О, які різні...
Гравій у калюжі і короткий шлях від дерева до зошита. А тоді ми засинаємо. І у нас різні трейлери. Добраніч.