Ти дзвониш одразу, як тільки я беру до рук телефон. Ти пишеш, як тільки я з’являюсь в онлайні. Ти снишся одразу,як тільки моя свідомість пірнає в сон. А він, як мертве море- ходжу по воді і не розумію, як таке можливо. І ще мені подобається, що навіть без глобальної мережі, без мобільного зв’язку, без мертвого моря- ти все одно є. І не зникаєш.
Найбільше я люблю, коли ти просто приходиш. Особливо коли я вже п’ятий день не виходжу надвір. Я відчуваю сніг, торкаючись твого пальто, в’язаного шарфа і цієї дивакуватої шапки. Я читаю зиму виключно через твій верхній одяг.
Безмежно радують апельсини, які ти приносиш щоразу, як тільки я хворію. Я люблю апельсини тільки з твоїх рук. Сама не вмію їх як слід чистити, можу хіба що на дольки порізати, але це геть не те. Ти ж, навпаки- справжній профі. Таке враження, що все своє життя те й робив,що чистив апельсини.
Люблю, коли кімната насичується запахом цитрусів і твоїх рук. Так, я дуже різко відчуваю саме запах твоїх рук.
Я лежу в ліжку з закутаним горлом, їм апельсини, ти торкаєшся мого обличчя своїми руками. Я не знаю, чи буває в цьому світі щось краще, і, якщо буває, то що.
Коли я хворію, ти мало говориш, а частіше обіймаєш, притуляєш свої губи до мого лоба, поправляєш ковдру. Ти стаєш якимось напрчуд спокійним, розміреним… дорослим.
Я кажу тобі, щоб не цілував мене, бо маю на термометрі 38,8. Але ти, ясне діло, не слухаєш. Дивно, але у грипозному стані поцілунки викликають відчуття ейфорії п’ятнадцятирічного віку. Такий неземний кайф, наче все уперше. Наче ось, ще трохи і я зникну звідси, розчинюсь в концентраті апельсинів і твоїх рук. Надто гостро, різко, чуттєво. Надто близько.
Потім ти вдягаєшся і йдеш, лишаючи після себе апельсинові шкірки і післяоргазмову тиху байдужість.
Orange love. Наша спільна невиліковна хвороба.