Люди шукають одне одного в натовпі. Серед мільйонів. На ринках, у вагонах метро, на концертах, на роботі, на курортах... Ненароком зіштовхуються, зустрічаються поглядами, допомагають підіймати з підлоги розкидані папки, журнали, книжки... Я люблю такі моменти. "Ой, ні, не хвилюйтесь, я сама"- "Та що ви, я допоможу". А тоді вони вдивляються в очі, не знають, що далі говорити. Бояться упустити своє щастя, думаючи "а раптом це моя доля?". Де вона? Таке враження іноді складається, що оці твердження, ніби серед мільярдів людей є лише хтось один тобі потрібний, суджений на все життя- дитячі казки наніч. Тут ти з одним ділиш свої радості й печалі та думаєш- ось це моє щастя, це на віки вічні. Завтра все може обернутись інакше. Може виявитись, що це повна лажа. Здається, ніби так звану "половинку" можна знайти у будь-якій країні, будь-якому місті, будь-якому селі. Варто лише зустріти більш-менш придатну для спільного існування людину. І взагалі, це поняття "половинки" повна нісенітниця, як на мене, так як люди народжуються цілими. Тим не менше, постійно шукають для себе когось іще. Дивні... Подобається дуже момент із фільму, коли піаніст говорить про те, як цей безмежний світ все-таки нас обмежує, адже примушує серед безкінечної павутини вулиць обрати лише одну, а також одну домівку, одну жінку, одну роботу. А от клавіші скінченні, проте ними можна творити безліч мелодій. Мене просто вбивають такі противоріччя.