Купа думок, що не помістяться, мабуть, ні в блокнот, ні у вордівський документ, ні в контактну нотатку.
Я сиджу у школі на другому поверсі,у фізичному кабінеті за тою самою партою, за якою сиділа тоді, давно. Всього якихось чотири роки, а яке все віддалене. Колишні відчуття. Ці дрібні потреби. Скоріше б перерва, скоріш би в буфет, скоріше б додому, скоріше б вихідні, скоріше б канікули. А що скоріше зараз? Я не думаю про це. Я спокійна, тиха, розмірена і поміркована у цьому місті
 і в цій осені. Мабуть, то була якась межа. Кожен вік має свої цінності. І у своєму теперішньому я ціную спокій. Мене більше пре спостерігати, ніж діяти. Знаю- зарано вважати себе маестро, коли в руках тільки вмираюча синиця. Але мені подобається ця роль. Я люблю питати в людей "як справи?" і слухати довгі історії, відповідаючи на їхнє "а у тебе як?" коротким "атлічно!". Люблю їх завзятість та іскри в очах, коли вони все оте розказують, думаючи, що мені справді піздєц як цікаво. Та насрано мені на вас. Хто ви? "Кто эти люди в моём кабинете?"(с)
А ще трохи важко бути тут, між іншим. Надто багато згадок та асоціацій. Скільки вони живуть і коли вмирають? Вони заповнюють мою голову вибухонебезпечною сумішшю і я не знаю точно, коли рване. Уявляю що буде, коли я геть постарію. Якщо вже зараз їх так багато, що аж важко гортать, то що буде потім... Мабуть так і помру, дивлячись у минуле, як у старе запилене вікно. Задушить мене той клубок змій, який не зможу розпутать. Знайдуть у купі жовтого листя? Знайдуть. Чогось останнім часом дуже люблю ті купи.