* * *
"Ну, що, Малий... Куди ж тебе подіти,
Недоживу, напевне, до весни.
Були б десь поруч родичі, чи діти...
Ну, як тобі, котові, пояснить -
Старий вже я... Старі - вмирають часто...
Невже ти думаєш, що я б комусь віддав,
Таке мале, пухнасте, тепле щастя -
Самого кинути тебе, мені шкода!
Людей багато, тільки добрих мало,
Сім'ю тобі шукаю... Не беруть!
А, жить на вулиці, так небезпечно стало,
Бездомні пси, як тряпку роздеруть...
Коли помру, Малий, не варт тобі тужити,
Радій горобчикам, метелику, траві...
Ти зрозумієш, як прекрасно - ЖИТИ..." -
Такі думки роїлись в голові.
Сніжинки падали на сивину старому
(Так поспішав, пішов без картуза) -
"Знов, не взялИ, Малий, ідем додому."...
І по щоці скотилася сльоза.
Еміль Дубров
Світлина з інтернету.