Зоя Казанжи "Якби я була...". - Львів: Видавництво старого лева, 2014. - 236 с.

"Життя - як светр. Інколи - саме таке, як потрібне, інколи великувате, інколи не того кольору, інколи незручне, інколи негарне.. Та треба навчитися проживати свої власні життя"

Коли читаю нову книжку, завжди думаю над тим, як би відповіла на питання про що вона? Одним реченням. Так, ніби рекомендуючи для читання. Часто виходить так, що ця відповідь - "Про життя". І це не тому, що хочеться відмахнутися, адже про кожну книжку так можна сказати. А тому, що в ній - багато всього вмістилося, одним реченням не скажеш. Любов і зрада. Коханка і дружина. Випадкові зустрічі й прощання. Родини, за класиком,  кожна нещаслива по-своєму. Діти й старі. Покинуті й небажані. Смерті й розлучення. Все, як у  житті.

Так я би сказала і про книгу Зої Казанжи. У підзаговоловку значиться "Міськи історії у facebook-стилі". Саме так пишемо ми всі зараз пости у популярній соцмережі - коротко, по суті, відривчасто. Утім короткі історії Зої Казанжи не можна назвати беземоційними. Навпаки, вони емоційні гранично, це квінтесенція людських емоцій. Умовно вони поділені на десять розділів, життєво-тематично, за різними етапами земного людського шляху. А ще - дві історії - на початку і в кінці книги, що випадають з цієї логіки побудови. У першій - яка дала назву всієї книги - авторка приміряє на себе ролі, маски, задаючи тон і окресюючі напрямок книги - різні історії таких різних на перший погляд людей. Остання історія пояснює те, що не вкладається в рамки логіки :)

Щодо емоційності, то це не провідна риса стилю авторки. Навпаки, її стиль скупий і не надто насичений художніми засобами. Втім вона, як вмілий маляр пензлем, робить словами ескіз, накреслює кілька мазків, великих з розмахом, або багато дрібних, і все найважливіше ти бачиш між ними. Між рядками. Між словами. Між скупими мазками автора. Ти стаєш співучасником, співтворцем книги, вбаючи себе в багатьох історіях, або приміряючи на себе ті пригоди, й нерідко радіючи: "Слава Богу, це трапиось не зі мною!"

Особиво щемним для мене виявився розділ шостий, де кожна історія - про складну дитячу долю.  Про ненанароджених і таких бажаних діточок, про народжених і покинутих, про хворих і тих, хто випадає з формату... Я ніколи не розуміла, як можна народити і покинути. Завжди переймаюся, вчу, виховую, своїх і чужих, хоча насправді - чужих немає, поганих немає, всі гарні, всі свої... І тому ці історії читати було найскладніше.

А історія на с. 184 написана, як про мене. Майже дослівно :) 

Оригінальним є художнє оформлення - графічні малюнки і написи "від руки". Назви - перше речення історії, як у віршах. 

І звісно - меткі вирази й визначення, що варто розтягти на цитати (для того ж фейсбуку :) )

В мою скарбницю - визначення любові: "Любов - це кои тебе нема. Як дитяча гра у піжмурки. Здавалося, заплющиш очі - і тебе ніхто не знайде. Любов - це  завжди заплющені очі". До речі, чимало історій саме про це - про те, що через запющені очі, через власні образи і здогади герої так нікои і не дізнаються про те, що кохана людина пішла з життя. Не забула. Не розлюбиа. Не покинула. Її просто не стало на цьому світі. Раптово й несправедливо.

П.с.:  Так сталося, що на презентації книжки мене не було. Але ж є друзі! Тож я, звісно, маю книжку із автографом і побажанням вміти чекати, адже все відбудеться вчасно!