Тетяна Белімова. Київ. ua. - Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2013. - 253 с.

Так сталося, що на презентації книги Ольги Деркачової (дивись попередній запис :) ) я познайомилася ще з однією письменницею і придбала її роман. Також прочитала швидко, за дві ночі. Але - то зовсім інша історія. Після світлої  традиційної історії кохання - історія швидше ненависті, чи трансформації любові в ненависть.

Основна колізія роману Тетяни Белімової обертається навколо розлучення на перший погляд гарної пари і зруйнування на перший погляд міцної родини. Все банально, і, за класиком, суб"єктивно водночас. Знову ж таки, на відміну від "Крамниці щастя" (так чи інак - довелося порівнювати - прочитані один за одиним) - жодних близьких мені сюжетних моментів (ну крім, хіба якихось дрібниць, за бажання  - їх завжди можна знайти, як-от дитячо-родинна трансформація власного імені або біло-золоті обручки героїв).

Читаючи той роман у формі діаллогу (він і вона - два погляди на одні події), ловила себе на  думці - як добре, що то не зі мною. Ніколи не почувалася у клітці, ніколи не була настільки залежною від чоловіка, завжди мала підтримку батьків і т.д., і т.п. Але куди подітися від традиційного жіночого співчуття? Звісно, героїню шкода. Тому й читала захоплено цю в принципі просту й принципово непросту, якщо брати в екзистенційному сенсі, історію. 

А потім зловила себе на  думці, що авторка зображує в образах двох наче й різних чоловіків - чоловіка Льони і Макса - один сучасний тип. Він красивий  і успішний. Харизматичний і недосяжний. Він живе за правилами. Гроші й влада, і все інше - навіть родина і почуття, підпорідковане цій нестримній гонитві. За успіхом, за визнанням , за владою. Так, вони здатні захоплюватися і закохуватися, але не здатні будувати довготривалі стосунки, засновані на довірі й коханні. Родина сприймається як статусна річ, одружуватися варто за розрахунком, а якщо дружина раптом дозволила собі мати власний голос - задавити, перекрити, знищити. Вони не здатні на стосунки, довші за миттєвості - такий вердикт героїні: "Чому хочеться вічної любові від тих, хто не здатен на стосунки, довші за миттєвості? Це закон? Це закон. Дивний закон ще дивнішої закономірності..."

Як на мене, зайвими виглядають два останні розділи. Можливо, авторці страшенно хотілося показати, що насправді не все так страшно і вихід є. Але виглядає це не дуже природньо. Хіба що - зважити на закони постмодерну. Тоді так. Може бути кілька фіналів - обирай за смаком. Для мене історія закінчилася тридцять третім розділом. Це відповідає життєвій і романній правді.

Чи варто цей текст читати? Варто, хоча б щоб зрозуміти, що ти живеш інакше і у тебе все добре. Єдина порада - не надто перейматися навіть від радощів, бо можна все таки частку негативу притягнути :) Не варто  тим, хто не хоче побачити в калюжі бруд замість зорей або впізнати себе в котромусь з героїв. Не всі вдатні до глибинного самоаналізу й визнання вад :)