Привіт всім в ту далечінь, куди біжать поїзди, електрички, автобуси, лишаючи між нами десятки, сотні кілометрів.
Ну от, написала кілька слів і ручка в пяльцях зависла над папером. Стільки думок, а як їх написати?! Не знаю що казати... занадто рідко, мабуть, пишу я листи. Напевно так воно і є: "Слово дано людині, щоб приховувати свої думки".
Здається, слід спитати як там ви чи перш про себе розказати...
Так от: живу життям я повноцінним, працюю. Кожного буденного ранку мене поглинає "ненаситна паща" міського транспорту. Точно о 9.00 вдягаєш люб'язну посмішку, точно о 17.00 її знімаєш. Але це було лиш в перший рік роботи після закінчення університету. Емоцій надміру і я навчилась їх приручати. На днях мої родичі та друзі об'їлися весільним короваєм :-) Життя моє стало гармонійнішим.
Отак і пролітають дні за днями. Щодня перегортаю нову сторінку, шукаючи яскравих ілюстрацій. Хоча зрідка і з'являються цікаві епізоди, заради них й продовжую читати (життя).
А як у вас справи? Закручені, мабуть, сюжети? Що вас тривожить в цьому світі? Куди думки літають? Чого чекаєте? Кого любите? Чим живете?
Ну от - я знову не знаходжу необхідних слів...
Мабуть, усе ж, на цьому і закінчу. Вибачте, що лист мій вийшов такий короткий. Та ви дивіться поміж рядків - там безліч запитань, емоцій та думок. Важко все словами описати, бо в речення не вміститься душа... не відчувається тепло рук!
Ну все на цьому. Поставлю крапку і напишу: "До зустрічі". А ви вже як збиретесь в моїм краї, дайте про себе знати. І якось вголос більше про життя своє розкажем.

P.S.: Памятайте кожен з вас: "Те, що в ранній юності повністю душею твоєю оволодіває, лишається визначальним у цілім твоїм житті"