Сумує осінь за змарнілою красою,
Сивини вій розкішних вкрили небосхил,
Дощу рясні великі краплі на вікні сльозою
Застигли й змили на землі весь літній пил.

Промита, мокра осінь сяє чистотою.
Відходить листопад, неначе в небуття.
Голосить, тужить, плаче осінь самотою, –
Гудіння чути в кронах, а в дротах виття.

Терпким сповиті сумом ліс, сади і ниви,
Лиш краплями дощу ця тишина бринить,
Не чути більше у гаях пісень пташиних,
Не виглядає сонце – душу звеселить,

Але чомусь приємна ця пора прощальна:
Волога, свіжість, вітру невгамовний гнів.
Вже скоро вдягне саван погребальний
Зима, прикрасить землю пухом із снігів.

Автор Марія Дьогтяр. 23.11.2010 року
[700x525]