Наші історії починаються з того, що ми по собі залишаємо.
Коли наступив фінал її днів, за вікном кружляв сніг, але свої історії на ньому писали вже інші люди. Було знайдено заколочений ящик, її «чорну» скриньку – подібну до бортових самописців, що фіксують перебіг польоту і умови катастрофи. Обмеженість сім'єю і дітьми відсутня, оскільки не було ні сім'ї, ні дітей, лише поздоровлення на свята, непотрібний список контактів і скринька, заколочена і захована.
Спочатку зняли ланцюги, які з'явились разом з байдужістю до людей і зникненням віри в себе. Тоді було дуже порожньо десь там, у ній. Фінальний акорд. Нікому і ні для кого… Тоді навіщо?
Відкрили замки, появі яких передувало поглинаюче відчуття самотності і одноосібності. У тих, хто був близьким, з'являвся хтось ближчий. У них було все відокремленіше життя. І це було закономірним. Але в неї не з'явився ніхто тільки її. Можливо, чергові прояви егоїзму.
Повідкручували вбиті в дошки цвяхи, забрали дошки. А це були своєрідні епітафії її життєвих пошуків. Пошуки Бога в пустому небі і в ній самій, пошуки сенсу, краси, гармонії, ідеалів, істини так і зостались паломництвом у власній черепній коробці. Вони не давали відповіді на запитання, лише імітували рух. А так був потрібний ефект присутності.
Позривали наклеєні газети, картон і папір. В час їх появи вона ще вірила в сонце. Світити завжди і всюди. Бути неопалимим феніксом, що завжди прагнув горіти. Ще було для кого. Саме тоді з'явились близькі їй, без кого все було б не так. Але дрібниці часто відкидали до попередніх стартів. Щоб не розчаровувати тих, хто поряд, довелось укріплювати стіни скриньки, щоб вмістиме не відкрилось світу.
І нарешті сама коробка. Коли точно вона з’явилась невідомо. Це міг бути футляр для рожевих окулярів або скринька, подібна тій, що була в Пандори. Відкрили. Порожня, на дні клаптик паперу з написом «Минуле»…
Ймовірно, колись їй захотілось перестати озиратись, вона зібрала все зі свого життя так чи інакше пов’язане з рухом назад і заперла в коробці. Час шов, змінювались календарі і звичаї, а їй доводилось опікуватись скринькою. І не тому, що вміст якось впливав на теперішнє чи майбутнє, суттєвим для власного завтра робила його вона. Доводилось відмовлятись і жертвувати, але оберігати вмістилище для того, що було лише словами і рядом спогадів. Але за словами нічого крім звуків не було.
Наші історії пов’язані з тим, що ми по собі залишаємо. Але частина нас стає відбитком в історіях інших людей. Багато спільного. «Чорні» скриньки завжди будуть, але залишайте їх інколи відкритими, випускайте на волю закрите. Зривайте печаті. Можливо, жити – те, що вам вдасться…