Нас усіх зворушує спостерігати за дітьми...за їхніми щоденними досягненнями, безглуздими витівками, за їхніми щирими посмішками.
Але все це лише доти, доки нам подобаються ці несітниці, поки ми обмежуємося їхніми спогляданнями. Та щойно ми починаємо взаємодіяти з дітьми по-справжньому, - одразу помічаємо, що вони поводяться не по-дорослому (що дуже є дивним!), або, навпаки, намагаються бути дорослими, та несправжніми дорослими (а те, що ці "несправжні дорослі" - самі діти, це нікого не бентежить). І як тільки діти починають поводитися неідеально, не так, як хочеться дорослим, - дорослих це дратує.
Дорослим хотілося б, щоб діти або в іграшки гралися довіку та не заважали, або розважали своїми вигадками, або одразу дорослішали. І не виходить чомусь вгледіти в дитині людину, не хочеться розуміти це і допомогти дитині робити все для того, щоб колись стати Людиною (саме з великої літери), при цьому прожити щасливе дитинство.
Дорослі дуже зайняті для того, щоб помітити, що дітям потрібен догляд й особливе ставлення. Також не мають часу, щоб помітити, що поведінка дітей, вчинки і взагалі їхнє життя - це справа дорослих, при чому, усіх і одразу! Тому, мабуть, і обурюються при "зіткненні" з дивними (тобто такими, якими їх хочуть бачити) дітьми ті, хто відчувають, що дитяча поведінка - це відлунок людської взаємодії взагалі. При чому, усі суперечності в світі дитини проявляються виразніше і ясніше, а їхня невирішенність - значно болюче сприймається дитиною та не кращим чином позначається на ній.
Саме так ми й зустрічаємо в житті невдоволених, неслухняних, злих... взагалі, ненормальних дітей, з порушеною психікою і нездоровою уявою. Потім ми питаємося: "в кого він такий?", "хто його виховував?", "чому всі діти як діти, а мій такий нестерпний?" або "звідки у дітей стільки злості?"...
Щодня ми можемо спостерігати мільйон прикладів того, як щасливе чи нещасливе життя дитини безпосередньо залежить від того, що відбувається в їхньому домі, в школі, на вулиці тощо. Також можна помітити, від чого "такі маленькі, та вже такі злі" (і стають вони циніками, їм вже немає за чим агресувати та дарма "надриватися" - їм всеодно).
Що ж, дуже легко закономірності розвитку дитини простежуються в повсякденному житті. Та часто нашій увазі заважають всілякі "справи" й повсякденна марнота. Тим більше, що до дітей, з якими ми хоч якось взаємодіємо, ми так чи інакше упереджені, а їхнє життя сприймаємо як щось звичайне, природнє. А якщо подивитись зі сторони - то це звичайнісінька справа.
Доречі, є фільми, які допожуть побачити життя з іншого боку (бо не завжди батьки готові марнувати свій час на книжки). Завдяки таким фільмам можна відчути, наскільки ми, дорослі, несемо відповідальність за тих, кого потім називаємо злими, несправедливими, безчесними, нелюдями чи просто нещасними.
Перший фільм, про який хотілося б сказати, - дуже відома картина Чарлі Чапліна - "Малюк" («The Kid»). Звісно, це комедія, але перші слова, що з'являються на екрані, говорять про Чапліна як про серйозного художника (принаймні, сьогодні таких комедій вже й не знайти): "Цей фільм може викликати посмішку, а можливо й сльози". Історія Малюка й Волоцюги дійсно привертає увагу та притягує всіх своєю зворушливістю, а кінцівка фільму має б вселити віру в казку й залишити лише позитивні емоції після перегляду. Та це можливо, якщо поверхово сприймати картину, якщо не розуміти, що стан Малюка (і його вихованця - Волоцюги, якому нічого не залишалось, окрім як перетворити життя покинутої дитини в пригоду) - це не лише прояв проблем ХХ століття в США. Картина показує невирішені світові проблеми, що давно існують, та головне - й досі. Цей фільм розкриває проблему бідних (якщо комусь це цікаво), нужденних, готових взяти до себе малюка. Чаплін дав чітко зрозуміти, що такий, на перший погляд, кумедний стан бідних призводить до ладеко несприятливих наслідків. І дуже не даремно він вирішив показати ситуацію саме з дитиною. Хоча й закінчується фільм в стилі "американської мрії", яка по суті не може вирішити проблему, а лише показує волю фарту (де спочатку Малюк потрапляє до рук Волоцюги, а в кінці начебто його мама стає багатою та знаходить дитя), але Чаплін відкриває ті важливі проблеми, з якими стикається людство, та ймовірно, ще не раз зіштовхнеться, коли в смішних по формі сценах не може замінити страшенно сумного змісту.
Інший фільм, який зачіпає жахливі події, відомі як Віневілльські вбивства, добре показує, що може трапитися (та трапляється) за невирішених суспільних проблем не лише з дітьми з нещасливих сімей, а з будь-якими дітьми і взагалі, з людьми в світі. Це фільм Клінта Іствуда "Підміна" (2008р.). Сценарій фільму, що написаний Дж.Майклом Стражинські, відтворений за реальних подій 20-х рр.в США. Це історія жінки - Крістін Коллінз - яку вдало обдурила поліція Лос-Анджелесу заради своїх пихатих цілей. Дитина Крістін зникла без вісті, але незабаром дитину повернули... але чужу. Над жінкою знущалися й доводили їй всіма способами, що підміна - це її рідний син, та вона божеволіє. Жінка часто зривається на новому хлопчику, якого їй дали замість сина, оскільки вона впевнена, що її сина просто не знайшли і, можливо, він потребує допомоги.... його треба дивитися, щоб зрозуміти...
Цей фільм неможливо сприймати байдуже, оскільки тут показані долі багатьох дітей, які задіяні у всіх мерзотних діях дорослих.
Нещастя дитячого житття, звісно, не завжди зупинені, якщо у дітей є дах над головою, тепло, вода, їжа, сім'я, гарна школа і начебто все необхідне для нормального існування. Про дітей, які не живуть "простонеба", а навіть мають деякі можливості для розвитку, але всеодно страждають й стикаються с далеко не дитячими проблемами, можуть розповісти такі фільми як "Біллі Еліот", "Клас", "Фанні ті Олександр" тощо...
Коли у Сент Екзюпері запитали: "Чи потрібно пестити дітей?" Він відповів: "Неодмінно пестіть, - невідомо, які випробування їм уготовило життя!".