Наше життя - це наче альбом з багатьма фото. Кожну ніч ти, засинаючи, відтворюєш у своїй пам'яті події, в яких приймали участь, звісна річ, люди. Люди - це і є фото, які промайнули та все ж таки, залишили слід в твоєму житті. Було це добре чи погано для тебе, - це вже не має значення, та минуле залишається, а разом із ним - всі фото...

Іноді, беручи до рук фото, ти радієш, іноді - плачеш і хочеш видалити звідти ту людину, яка поряд із тобою. Та навіть якщо ти видалиш її, а фото залишиш, - ти всеодно будеш знати, хто з тобою був, що ви робили, і чому ти так і не можеш забути цю людину. Пам'ять... така дивна штука. Вона виконує роль благословіння і, водночас, прокляття. Та, не дивлячись на те, що ми ладні запам'ятовувати найгірше (така вже людська доля), ми всеодно маємо бути вдячними їй за все те, що змушує нас бути сильнішими, більш спроможними... бо, якщо ми не можемо набуди ладу з кимось одним, - так добре, коли ти можеш дарувати своє тепло й свої щирі почуття іншим. Хоча б вони мають бути вдячними тобі, а ти - їм.

Найгірше - коли ти тремтиш від відчуття втратити ту людину, яка не належить тобі... І тоді той знімок з часом стирається, чи взагалі - губиться навічно... і тоді залишається лише пам'ять. Дивна штука...