А коли вже не буде ні сил, ані сліз,
Аби вірити в казку під назвою «друг»,
Відгризе собі лапу приручений Лис,
Щоб не бути заручником Принцевих рук.

Бо коли ціле небо вдягнеться у дим,
А од відчаю світ потьмяніє в очах –
Лис залишиться сам. Безнадійно один,
Хоча хтось і для чогось його приручав…

Він іще пам’ятає ті давні слова,
Божевільної ніжності зоряний щем…
Нині ж – біль, від якого рятунку нема,
І чатують мисливці за кожним кущем.

Нині ж – власної крові задушливий смак,
І самотність – як постріл у спину – лунка.
Де ж ви, Принце? Та час не поверне навспак
Така дружня… кохана… зрадлива рука…

Він тоді прокляне цю химеру з химер,
Цю блаженну оману, що нині – лиш тлін…
…Лиса вб’ють на світанку. Як завжди – в четвер.
Що ж до Принца… А втім – ну до чого тут він?.