Сама назва твору Рея Бредбері – „Кульбабове вино” (Dandelion Wine) – нагадує про щось таке знайоме, казкове і недосяжне. Як дитинство, спогади про яке пронизані сонячними променями, незабутніми запахами та враженнями, зеленню літа та радістю буття.

Само название произведения Рея Бредбери – «Вино из одуванчиков» (Dandelion Wine) – напоминает о чем-то таком знакомом, сказочном и недосягаемом. Как детство, воспоминания о котором пронизаны солнечными лучиками, незабываемыми запахами и впечатлениями, зеленью лета и радостью бытия.

Безперечно, ця повість про дитинство, про що свідчить і головний її герой Дуглас Сполдінг. Багато подій з твору ми бачимо саме його очима. Та й час, у який відбуваються події твору, – безтурботне літо – один з найкрасномовніших символів дитинства, що асоціюється з канікулами, свободою, пригодами та новими відкриттями. Чи не відкриття усвідомити, що тенісні туфлі – це щось більше ніж просто взуття, це спонукання не стояти на місці, рухатися вперед, діяти. Чи слід говорити, що розумінням того, що щось у житті постійно повторюється, а щось трапляється вперше – „відкриття й одкровення” – і є отими осяяннями, крапельками істини життя, що час від часу прослизають у нашу свідомість. Можливо, це і є дорослішання. І погодьтеся, не так просто прийняти на віру, що тато й дідусь знають не все на світі. Від цього твердження починає хитатися весь дитячий світ…

Однак якщо придивитися уважніше, дитинство – не основна тема твору. Головне – це пошуки сенсу, пошуки тої таємниці життя, що й робить його таким привабливим, жахливим і прекрасним водночас, неповторним та унікальним. І цю лінію автор непомітно, але чітко веде через увесь твір. Найперше – це сцена у лісі, коли Дуглас усвідомлює себе живим, не просто людською істотою, одним з багатьох собі подібних, але живою людиною, яка чує, як росте трава, як міниться світло крізь листя дерев, як дихає земля, як снують найдрібніші комашки, як в унісон з цим різнобарвним світом живе він сам. Після того йому й приходить думка вести записи, спостерігати, вбирати в себе світ. І тут, можливо, цілком закономірно загадується Вільям Блейк, який твердив, що весь світ – у краплинці, у піщинці.

Несомненно, эта повесть о детстве, о чем свидетельствует и ее главные герой Дуглас Сполдинг. Многие события из произведения мы видим именно его глазами. Да и время, когда происходят эти события, - беззаботное лето – один из самых красноречивых символов детства, который ассоциируется с каникулами, свободой, приключениями и новыми открытиями. Не открытие ли осознать, что теннисные туфли – это что-то большее, чем просто обувь, это побуждение не стоять на месте, двигаться вперед, действовать. Стоит ли говорить, что понимание того, что в жизни что-то повторяется, а что-то случается впервые – открытия и «откровения» - и есть теми озарениями, капельками истины жизни, которые время от времени проскальзывают в наше сознание. Возможно, это и есть взросление. И согласитесь, не так просто принять на веру, что папа и дедушка знают не все на свете. От этого утверждения начинает шататься весь детский мир…

Однако если присмотреться внимательнее, детство – не основная тема произведения. Главное – поиски смысла, поиски той тайны жизни, которая и делает его таким привлекательным, ужасным и прекрасным одновременно, неповторимым и уникальным. Эту линию автор незаметно, но четко ведет через все произведение. Прежде всего – это сцена в лесу, когда Дуглас осознает себя живым, не просто человеческим существом, одним из многих себе подобных, но живым человеком, который слышит, как растет трава, как пробивается свет сквозь листья деревьев, как дышит земля, как снуют самые маленькие насекомые, как в унисон с этим разнообразным миром живет он сам. После того ему и приходит в голову идея вести записи, наблюдать, принимать в себя мир. И тут, возможно, совершенно закономерно вспоминается Вильям Блейк, который твердил, что весь мир – в капельке, в песчинке.

Однак „Кульбабове вино” – це повість не лише про Дугласа, а про ціле містечко Грінтаун з його старожитнім укладом і про мешканців. Не дарма оповідається про Лео Ауфмена, що взявся збудувати машину щастя. Йому це вдалося, дивовижно, але вдалося. Однак результат перевершив усі сподівання, оскільки ця машина дарувала лише ілюзію щастя, його прагнення, нездійсненність бажаного, а не саме щастя. І ключовим тут, мабуть, є слово машина – у сенсі, що штучний механізм ніколи не втішить людину, не зрозуміє її, не підтримає, словом, не принесе радості та щастя. Однак у творі Бредбері змальовує нам і зовсім іншу машину – машину часу, якою є людська пам’ять. Ця машина працює дивовижно, створюючи барвисті живі картини минулого, які невидимими нитками з’єднані з теперішнім. Ця машина працює безвідмовно і, безперечно, приносить багато втіхи: і хлопчакам, і старому полковнику Фрійлі.

Невеличкі епізоди (про прабабусю Дугласа, що буда душею їхньої сім’ї та будинку, про бабусю, яка в ідеальному порядку втратила весь свій куховарський хист та запал, про лахмітника містера Джонаса, який десь там полишив достаток та комфорт тільки з йому відомих причин, про останню подорож трамвая) непомітно вплітаються в основну сюжетну лінію, одначе забери їх, і повість втратить половину свого чару та сенсу. Оскільки маленькі радощі і смутки, страхи та сподівання, незначні події та якісь передчуття, одним словом дрібниці і складають наше життя.

Но «Вино из одуванчиков» – повесть не только про Дугласа, а про целый городок с его старинным укладом и про его жителей. Не зря рассказывается про Лео Ауфмена, который взялся построить машину счастья. Ему это удалось, удивительно, но удалось. Вот только результат превзошел все ожидания, поскольку машина дарила только иллюзию счастья, стремление к нему, неосуществимость желаемого, а не само счастье. И ключевое слово тут, наверно, машина – в смысле, что искусственный механизм никогда не утешит человека, не поймет его, не поддержит, словом, не принесет радости и счастья. Однако в произведении Бредбери описывает нам и совершенно другую машину – машину времени, которой является человеческая память. Эта машина работает удивительно, творя красочные живые картины прошлого, которые невидимыми нитями связаны с настоящим. Эта машина работает безотказно и, несомненно, приносит много радости: и мальчишкам, и старому полковнику Фрийли.

Небольшие эпизоды (про прабабушку Дугласа, которая была душой их семьи и дома, про бабушку, которая в идеальном порядке утратила все свое куховарское мастерство и рвение, про старьевщика мистера Джонаса, который где-то там оставил достаток и комфорт по только ему известным причинам, про последнее путешествие трамвая) незаметно вплетаются в основную сюжетную линию, но только забери их, и повесть утратит половину своего очарования и смысла. Поскольку маленькие радости и горести, страхи и надежды, незначительные события и какие-то предчувствия, одним словом мелочи и составляют нашу жизнь.

Кульмінацією твору „Кульбабове вино” варто назвати хворобу Дугласа. Всі думають, що виною тому спека, нестерпна спека. Однак містер Джонас, той самий лахмітник, розпізнав у хлопчикові людину, що надто рано впав у зажуру. Воно й не дивно, стільки прозрінь та осяянь звалилося йому на голову того літа, що й будь-хто інший на його місці відчув би себе безпомічним старцем у 10 років, особливо перед обличчям смерті, невідворотної як сам поступ часу. А лік цьому – пляшечка з „Зеленою сутінню”, відбірно чистим повітрям. А зелений – це ж колір надії, це колір природи, колір самого життя. І хоча повість на цьому не завершується, своєї головної мети автор досягнув. Мабуть він і хотів показати, що життя – надзвичайно різноманітне, сумне і радісне, страшне, жорстоке, дивовижне, ніколи до кінця не зрозуміле. І сенс життя у ньому самому. Людина сама творить сенс життя, коли відчуває себе його невід’ємною часткою, чарівником і творцем.І страх смерті, який переживає у певний період кожна людина, тут не перепона.

Кульминацией произведения «Вино из одуванчиков» следует назвать болезнь Дугласа. Все думают, что виной тому жара, невыносимая жара. Но мистер Джонас, тот самый старьевщик, увидел в мальчике человека, который слишком рано впал в уныние. Оно и не удивительно, столько открытий и озарений свалилось ему на голову тем летом, что и кто-либо другой на его месте почувствовал бы себя немощным старцем в 10 лет, особенно перед ликом смерти, неотвратимой, как сам ход времени. А спасение этому – бутылочка с «Зеленым сумраком», отборно чистым воздухом. А зеленый цвет – это ведь цвет надежды, это цвет природы, цвет самой жизни. И хотя повесть на этом не заканчивается, своей главной цели автор достиг. Наверно, он и хотел показать, что жизнь – необычно разнообразная, грустная и радостная, страшная, жестокая, удивительная, никогда до конца не понятная. И смысл жизни в ней самой. Человек сам творит смысл жизни, когда чувствует себя ее неотъемлемой частью, волшебником и творцом. И страх смерти, который переживает в определенный период каждый человек, тут не преграда.