я прожила одне з своїх тисяч життів у кілька годин, але ще ніяк не можу відійти.
мені снився сон. сон ликий і стрімкий. хтось їхав назавжди далеко-далеко без квитка назад. було тяжко усвідомити, що ніколи не побачиш і не почуєш цю людину. і через увесь неспокій, баламут всередині, треба було показувати байдужість до такого вчинку і навіть радість за нього. я не мала права навіть намагатися відмовляти.
я прокидалася кілька разів, ходила по кімнаті колами в надії, що коли засну знову, такого вже не буде, але мене ніяк не відпускало. тут була безвихідь. вона перекривала подих, відривало частину мене, яку вже ніколи не зустрінеш.
то була - вся в нитках, які тягнуться звідусіль, обмотують мене і рушають далі. нитки, які зв*язують моє минуле, теперішнє, майбутнє і тримають все вкупі. їх не можна рвати всі, бо все просто розлетиться. можливо саме ці нитки не дозволяють мені викреслити щось в моєму житті повністю і назавжди.
що колись було рідне - вже ніколи не стане повністю байдужим. і це зовсім не кохання чи прив*язаність, чи звичка. кожен вже на своїй власній дорозі і не схильний звертати. це просто минуле, яке вже є частиною мене і якби воно враз зникло, то мені було б не радісно.
і це зовсім не погано, що я цікавлюся чи переживаю за це колись рідне. жаль, що не можна це так просто сказати.
[500x332]