[показать]

Біля ставу на леваді,
де рясніють будяки,
жив старого діда прадід,
чи прапрадід. В ті роки

правив цар. Горохом звався,
бо любив лише горох.
То було століть сімнадцять,
або двадцять з лишком. Ох!

То часи були буремні.
Що не рік – нова війна.
Цар Горох царем був темним,
бо ж освіти він не мав.

Тільки й знав – горох точити.
Каша, суп і пиріжки –
все з горохом. Та й не житні,
а з гороху пампушки.

Навіть армія Гороха
вирушала у похід
бити ворога горохом.
Все складалося, як слід.

Бо тікали всі від раті,
кидали вози, коней:
«Як такі живуть у хаті?
Як виховують дітей?

Що за сморід? Нам і даром
не потрібні ці краї!
Та бараняча отара
менше тхне». Через гаї,

через ліс і через луки
бігла геть чужа орда…
А, проте, й народу мука
від гороху і біда.

На усіх полях, городах
наказав дурний Горох
сіяти «і для народу,
і для міцності» горох.

Скинули царя Гороха,
щоб не тхнуло більше так.
І новий намісник бога
у країні став – Ріпак.

Дід старого, чи прапрадід,
той, що жив біля ставка,
нам казав, Ріпак так правив,
що дійшли до Будяка.