Уночі кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша – за собою кличе, третя – дивиться на неї і край.
***
–День. Він для роботи. І на небі, як хмар нема, тільки сонце. А вночі кожну дівчину своя зірка-любов зігріває.
–Нащо ж любов по ночах ховати? Любов – то ж краса.
–Для людей краса – то кров з молоком. А ми з тобою – молоко з кров’ю. Те саме, а люди очі заплюють.
Оце і наші душі можна розрівняти, як той степ. Щоби ніде не бугорка. Щоби – усе як по маслу. Щоби – як треба радіти, то душа мусила б радіти а не плакати.
***
Хіба можна було довірити коханні дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б не лишилося. Ні... Любов – не для чужих очей. Любов – то таємниця. Незбагненна примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять ту квітку розпуститися вночі. Тільки – дві зорі, що раптом перестануть світити холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові і впадуть у своє кохання, як у темний безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що його бідкатися про загублене життя? Любов – краща за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя