Ти лежиш... Ти не хочеш бачити нікого... Нікого, окрім неї... Якоїсь примарної істоти, неіснуючого ідеалу. І від усвідомлення іронічної нереальності цієї потреби тобі стає ще гірше... Тобі здається, що ти задихаєшся. Всередині тебе концентрується якийсь згусток почуттів, немов зірка, яка ось-ось вибухне і перетвориться на чорну діру... Діру, яка поглине весь твій внутрішній світ... А може саме цього ти і потребуєш? Можливо без почуттів буде краще? Така собі внутрішня Лібрія. Раціональність, холодний розрахунок... Але чи існуватиме тоді сенс життя? Поки що тобі це не відомо... Поки що...