Вже досить тривалий час я потайки плекав мрію надати гідну відповідь на розповсюджене переконання певної частини мешканців суміжної країни, що, мовляв, «никакого такого украинского языка не существует, это просто испорченный рагулями русский».
В решті решт я спромігся втілити цей задум у життя, створивши невеличке оповідання. Я намагався, щоб воно при цьому містило якомога менше слів та мовних зворотів, які були б впізнавані або підсвідомо зрозумілі носіям виключно «вєлікава і магучєва».
В одночас я прагнув користатися словами цілком загальновживаними, що містяться у будь-якому друкованому словникові.
Отже:
Якщо у когось раптом виникне палке бажання помилуватися мальовничими краєвидами нашого славетного міста не у звичайному вигляді, а, так би мовити, з висоти пташиного польоту, це можливо здійснити цілою низкою засобів.
Є, наприклад, змога вдатися до послуг невеличкого прогулянкового літачка або гвинтокрила. Зараз таких пропозицій вистачає, було б досить грошенят. Є навіть можливість винайняти повітряну кулю, яка повільно і без зайвого шуму здійме вас у блакитну височінь.
Але такі розваги вимагають неабияких коштів, що геть не кожному по кишені. Ба більше подібні послуги надають не завжди, не у будь-який час доби, ще й погодні умови можуть нахабно втрутитися.
Оглядове колесо у міському парку розваг теж не завжди працює, та й побачити з нього вийде геть не все.
Перелічені недоліки цілком відсутні у дуже нескладного засоба – дістатися даху найвищої в межах міста споруди. Яка на додаток ще й розташована у найзручнішому для огляду місці.
Ну то й що, рушаймо? Нам навіть їхати не знадобиться – дочимчикуємо пішки. Сподіваюсь., на додаток ще й цікава прогулянка очікується.
Тож, поки ми юрбою крокуємо крізь галасливий натовп повз головну вулицю міста (яку, до речі, досить важко перетнути через щільний та стрімкий рух автівок), розповім вам історію будівлі, шляхом до якої прямує наша імпровізована подорож.
Цю будівлю спіткала доля багатьох радянських довгобудів. Зрозуміло, починалося все з урочистостей та закладки першого каменя у підвалину, але потім у будівельників раз по раз виникали довжелезні перерви, викликані звичайним браком коштів.
Цікаві мали змогу тижнями спостерігати, як на доволі просторім будмайданчику безглуздо копирсається недолуга купка ледацюг. Вони або щось длубали незрозуміле, або відверто байдикували та гаяли час, очікуючи постачу будматеріалів.
Коли радянська доба досягла нарешті свого соромітного кінця, діяльність на будмайданчику завмерла на кілька років. Лише потім з’явилися інші джерела фінансування, що дало змогу добудувати останні поверхи та розпочати оздоблювальні роботи.
Але раптом трапилось нове лихо – у майже завершеній новобудові спалахнула жахлива пожежа. На боротьбу з вогнем були задіяні не тільки всі без винятку пожежні розрахунки міської пожежної частини, але й залучені МНСники прилеглих міст . Попре надзвичайні зусилля наслідки виявилися дуже важкими.
Дякувати богові, ніхто не загинув, та чимала кількість рятівників та працівників будівництва (ще й декілька сторонніх осіб, які опинилися там випадково) зазнали важких опіків та були на тривалий час прикуті до лікарняного ліжка.
Матеріальна шкода була набагато більш вражаючою. Майже третина загальної площі будинку була знищена вщент. Десь півроку потому точилися запеклі суперечки, чи варто взагалі починати спроби відновлення, або краще взагалі знести споруду як непридатну.
Слідство по розпочатій карній справі зупинилося на версії нещасного випадку – мовляв, винне було розпалене невідомими безхатченками багаття. Проте містом досі блукають уперті чутки, що то був навмисний підпал. (На мою думку, якщо це колись буде доведено, та знайдено виконавців, замовників і безперечні докази свідомого злого наміру, злочинці мають отримати вирок якщо не на довічне, то хоча б на тривале позбавлення волі.)
Згодом розпочалися роботи, які в решті решт увінчалися урочистим пере різанням стрічки.
Ось, поки я розповідав, ми вже й дісталися нашої мети.
Зблизька будинок справляє потужне враження – справжній хмарочос!
Навпростець до нього не потрапиш – прибудинковий майданчик оточено добрячим парканом. Це навіть справжній суцільний мур з рудої цегли. Його було споруджено саме після пожежі, щоб запобігти паркуванню автівок, що зашкоджуватимуть рятівним діям.
Тож дістанемося подвір’я крізь браму, яку на додаток перетинає низка смугастих стовпчиків Заввишки вони досягають ледь середини стегна, тож пішоходам прохід вільний, але автівкам – зась!
Біля брами вартує черговий охоронець, який за наявної потреби ці стовпчики видаляє, а потім повертає на місце.
Будинок не є житловим. Приміщення на всіх його численних поверхах розподілені поміж різноманітними державними та муніципальними установами, офісами приватних підприємств та представництв іноземних компаній. Є також декілька учбових та лікувальних закладів, агенції з закордонного працевлаштування тощо.
До речі, подібне скупчення досить зручне як для відвідувачів, так і для працівників.
Перший поверх цілком належить крамницям та закладам громадського харчування. Просто поруч зі входом розташувалися два з останніх, які важко не помітити.
Праворуч одразу після кам’яних сходів звабливо майорить вивіска затишної кав’ярні, де завжди багатолюдно попре порівняно високі ціни. Відвідувачі, серед яких переважають завсідники, цінують неперевершену якість послуг та смак запашної кави, яку тут майстерно готують на будь-який смак.
Хось замовляєвіденьську каву у крихітній філіжанці, до якої пропонують тістечка власного виробництва. Подеколи їх навіть школа їсти, бо це на вигляд справжній витвір мистецтва.
Комусь до вподоби снідати добрячим горнятком кави з вершками та кошиком канапок. Міцний напій відмінно бадьорить на початку щоденної праці.
Ліворуч розташована звичайна їдальня. Це дуже демократичний та загальнодоступний заклад, у першу чергу за рахунок привабливих цін. Але поряд с тим у цієї їдальні геть відсутні вади подібних закладів радянської доби.
Тут дуже охайно, дуже смачно, ще й черга швидко просувається, попре те, що відвідувачів хоч греблю гати. Це ба більше дивує, коли утямлюєш, що з усім цим клопітким господарством без підлеглих самотужки встигає впоратися власниця закладу – жіночка досить поважного віку. Дивовижно, як в неї вистачає снаги на такий шалений темп праці, та ще й завжди з посмішкою, завжди доброзичливо, завжди ретельно.
У меню їдальні переважають звичайні українські страви, але вони такі смачні та поживні, що сюди щоденно намагаються встигнути численні студенти з вишу, до якого відстань – декілька зупинок.
Поряд с цими закладами вишикувались різноманітні крамнички:чоловіче взуття, мисливське та рибальське знаряддя, суміші для годування немовлят, салон весільного вбрання, магазин вогнепальної та холодної зброї, салон перук та парасольок, коштовні вироби з хутра та шкіри, приладдя для креслення та малювання (олівці, пензлі, фарби, гумки, особливі ґатунки паперу тощо), сучасні вікна на замовлення.
(Як на мене, це все ж більше здається ознакою добробуту, ніж зубожіння, про яке зараз стільки галасу.)
Але не наразі нам тут затримуватися та роздивлятися крам. Хіба нас не чекає головна мета?
Ой, лишенько! Яка прикрість!.. На дверях ліфту протяг гойдає жалюгідний папірець, на якому збентежує напис: «Тимчасово не працює. Вибачте за незручність.»
Та не повертатися ж, піймавши облизня! Нічого не залишається, як щабель за щабелем долати пішки усю довжелезну низку сходів…
В решті решт, зробивши декілька тривалих зупинок (щоб втамувати подих), зі спітнілим чолом та чавунними ногами, ми опиняємося перед черговою перепоною.
Це вхід на горище. Залізні двері.
Здається, відчинено…
Гайда!
У напівтемряві горища, де все навколо вкрито шаром тирси, відшукуємо шлях нагору. Це виявляється доволі незграбна та хитка драбинка, що веде до важкуватої ляди.
Поодинці долаємо останній рубіж.
Ось вона, бажана мета…
Угорі – блакитна безодня, серед якої вже де-інде невпевнено мерехтять перші боязкі зірочки. Авжеж, часу на підйом ми витратили занадто.
Від краєвиду дійсно перехоплює подих. На стихле місто нахлинають сутінки, серед яких подекуди спалахують нічні ліхтарі та світло в оселях. Мереживо різнобарвних вогників пестить зір.
Але турбує інше. Найбільше бажання – щосили стулити піднятий комір та скоріше повернутися до першого-ліпшого притулку, щоб заховатися від скаженого крижаного вітру, що панує тут.
Він пронизує наскрізь, та добре, що ні в кого немає капелюха, бо вони стовідсотково вже б зникли в оточуючій темній прірві. Тому жорстокі вихори безперешкодно та безжально знищують зачіски, в кого вони були. Тож ще доведеться потім приводити волосся до ладу.
До речі. Це не остання спокуса. Здійнятися можна ще вище!Бо рівно посеред даху підноситься довжелезна залізна щогла, яку на додаток з чотирьох кутів утримують сталеві дроти. Під тиском вируючого повітря ці дроти чуйно бринять. Навіть робиться лячно, чи витримають вони.
Мабуть, такі побоювання не властиві працівникам, які час від часу за обов’язком мають відвідувати верхівку цієї щогли. Там розташоване обладнання стільникового зв’язку, що потребує своєчасного догляду.
Чи бажає будь-хто з супутників поповнити власний досвід екстріму? Немає сміливців? Та й добре. Уникнемо зайвих хвилювань від спостереження такої вкрай небезпечної розваги.
Тож нашвидкуруч робимо останнє селфі та мерщій униз,у тепло та затишок. Там, поглинаючи ковток за ковтком смачний гарячий напій, ми ділитимемося у соцмережах яскравими враженнями від несподіваної пригоди. Дарма що уявної.
P.S. Як вважаєте, чи варто було змарнувати на цю маячню пів зошита? Сподіваюся, знущанням над здоровим глуздом це не здалося жодному читачеві. Адже для мене це була досить корисна вправа щодо розвинення активного словникового запасу.
P.S.ІІ. Зауваження щодо помилок приймаються з увагою та повагою.
P.S.ІІІ. Будь-які дотепні та доречні додатки вітаються.
