61. Стилістичні властивості слова в жур-му тексті. Говорити про багатозначність слів (ніс, коса), омоніми (побував на дні науки від слів день і дно), пароніми (ефектний – ефективний), стилістичні синоніми (підстава, рація, сенс, глузд, резон), антоніми (у заголовках ефективно війна-мир, чорне-біле), слова іншомовного походження, діалектизми, архаїзми, неологізми, історизми для виразності журналістського тексту.
Емоційністю, експресивністю, естетичною вмотивованістю мовних засобів, образністю характеризуються всі жанрові різновиди.
Специфіка мовлення полягає в тому, що використовуються елементи всіх стилів. Усі засоби взаємодіють для вираження естетичного змісту твору через систему художніх образів.
Для багатьох контекстів існує достатня кількість нейтральних та емоційних слів, що дає можливість автору точно висловити всі відтінки і розставити акценти. Одна людина може бути описана як „друг”(friend) або як „товариш”(comrade), „колега”(colleague), „приятель”(chum), „наперсник”(confidant). Людина залишається тією ж самою, а враження читачів змінюється залежно від слова, яким скористався автор.
З погляду вживання слова поділяють на загальновживані і спеціальні. Загальновживані використовуються постійно всіма носіями мови в різних сферах життя і діяльності, а спеціальні – окремими групами людей у різних галузях науки, культури, мистецтва тощо. Загальновживані слова належать до активної лексики української мови, а спеціальні – до пасивної.
Уся лексика зі стилістичного погляду поді¬ляється на стилістично нейтральну і стилістично забарвлену. Стилістично нейтральна лексика є основою будь-якого ви¬словлювання. Стилістично нейтральних слів у мові переваж¬на більшість. Це звичайні назви явищ природи {вода, сніг, вітер, грім, злива, блискавка), рослин і тварин (верба, явір, жито, пшениця, кінь, заєць, соловей), родинних стосунків (батько, мати, брат, сестра), органів людського тіла (голова, око, брова, нога), будівель та їхніх частин (будинок, дах, ди¬мар), меблів (стіл, стілець, шафа), страв (борщ, каша). Стилістично забарвлена лексика розподіляється певною мі¬рою за функціональними стилями.
Розмовно-побутова лексика характеризується: а) виразними експресивно-оцінними позитивними й негативними відтінками значень (пестливі й згрубілі сло¬ва): матінка, матуся, донечка, сонечко, водичка, смакота, малесенький, манюсінький, близенько, спатки, пи¬тоньки, хлопчисько, дівуля, патлач, бурмило, жбурнути, витріщитися;
б) словами, які часто перебувають за межами літературної норми: математичка, директорша, зубрій, служака, ха¬пуга, діляга, поцупити, шарахнути, злигатися, стовбичити, варнякати, банькатий, зачучверілий.
Лексика публіцистичного стилю насичена словами на по¬значення суспільно-політичних явищ, містить слова з оцінним позитивним й негативним значенням: держав¬ність, суспільство, громадськість, більшість, номенклату¬ра, процес, популізм, адміністративний ресурс, імідж, бо¬ротьба, відродження, феномен, трибуна, авангард, героїзм, доблесть, прагматизм, двоєдушність, запроданство, хаме¬леонство, вирішальний, політичний, лівий, правий, історич¬ний, духовний.
Лексика художніх творів, крім того, що охоплює елементи розмовно-побутового й публіцистичного стилів, характери¬зується образністю, метафоричністю, переносним вживан¬ням слів, поетизмами: передгроззя, марево, легіт, далеч, го¬мін, нестяма, жар-птиця, маєво, знамено, запашний, п "ян-кий, стоголосий, безмовний, смарагдовий, джерельно-чистий, рахманний, неозорий, несказанний, розбуялий, химерний, мо¬торошний, тернистий, сягати, щеміти, витися, зітхати, спрожогу, зненацька, навсібіч.
Офіційно-ділова лексика не допускає експресивно-ошнної конотації; вона точна, конкретна, максимально уніфікова¬на: заява, довідка, посвідчення, протокол, ухвала, резолюція, інструкція, наказ, розпорядження, слідчий, свідок, допит, по¬казання, алібі, інкримінувати, вищезазначений, розглядуваний.
Наукова лексика характеризується насамперед розвиненою термінологією. Слова тут вживаються в прямому значенні, їхня семантика точно визначена й окреслена: іменник, при¬кметник, підмет, присудок, префікс, суфікс, сурядний, під¬рядний тощо.
Проте цей розподіл лексики не є чимось застиглим, непо¬рушним. Слова в процесі функціонування мови поширю¬ються з одних стильових груп в інші. Наприклад, науко терміни газ, тиск, електрика, напруга, антена, теле реактор, радіація, атом, вітамін, кисень тепер однако вживаються і в наукових працях, і в побутовому мовленні.
+Конфесійний стиль.
У цілому стилістично забарвлена лексика поділяється на слова піднесеного плану («високий» стиль) і слова зниженого плану («низький» стиль).
До слів піднесеного плану належать: нижна лексика: доблесть, торжество, вікопомний, благо¬словенний, бентежити, мислити; поетизми: небокрай, злото, шати, приваба, плугатар, дух¬мяний, сизокрилий, квітнути, линути;офіційно-ділова лексика: вищеназваний, пропозиція, розгля¬нути, постановити; наукова лексика (передусім терміни, про які мова піде далі).
Джерелом лексики «високого» стилю є переважно слова, взяті зі старослов'янської, давньої української, грецької, ла¬тинської мов та фольклору.
До слів зниженого плану належать: розмовна лексика: балакати, вештатися, гультяй, діляга, читалка; фамільярна лексика — безцеремонна, розв'язна: варняка¬ти, вшелепатися, цмокнути, директорша, чудило; вульгарна лексика: патякати, ляпати, босяцюга, к чорту.
Пароніми — це слова, дуже подібні за звучанням, нерідко — й за значенням, але не тотожні. Мимохідь і мимохіть
Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні значення.
Антоніми — це пари слів із протилежним значенням.
Синоніми — це слова, що звучать по-різному, але мають спільне основне лексичне значення.
Евфемізм (від грец. euphémia — утримування від неналежних слів, пом'якшений вираз) — заміна грубих або різких слів і виразів м'якшими, а також деяких власних імен — умовними позначеннями.
Метафора — перенесення назви з одного предмета, явища на інший предмет, явище за їхньою схожістю. (сріблиться річка, брон¬зовий загар), за формою (мереживо гілок, павутина доріг)
Метонімія — перенесення назви за суміжністю. чайник закипів (замість: вода в чайнику), випив чарку (замість: горілку з чарки);
Синекдоха — перенесення назви частини на ціле (найме¬нування предмета за його характерною деталлю). роботящі руки, носа не показувати куди, руда борода захвилювалася.
62. Політичний портрет у сучасній пресі, на радіо і ТБ. Політичний портрет завжди має чітко виражений ревізіоністський характер. Працівники редакційних колективів мають пам"ятати, що будь-якого політика завжди супроводжують чутки, домисли, часто неправдиві.
На політичний портрет завжди накладає відбиток час і політична ситуація. Політичний портрет як журналістський твір має високий ступінь актуальності і елемент суб"єктивізму дуже сильний. Автор політичного портрету має відчувати момент.
- при підготовці політичного портрету треба чітко охарактеризувати епоху, в яку працює діяч, дати характеристику суспільству в цілому
- ключове питання: які складові успіху цього політичного діяча.
Типологія лідерів за Дженінгтоном:
1. Супермен – ламає старі порядки і творить нові цінності
2. Герой – присвячує себе шляхетним справам
3. Принц – діяльність мотивована прагненням панувати, результат не має значення.
Часто політичні портрети трапляються у Експресі та Шляху перемоги. Подекуди – Високий Замок. Характерні ознаки: *відсутність аналізу діяльності *особлива увага до сімейного життя та життєвих курйозів *позитивне забарвлення
Відрізняються політичні портрети у таких виданнях як День та Дзеркало тижня: *глибша аналітичність *менша увага до особистого життя, більша – до діяльності *відчутна критика, але рідко
Варто зазначити, що таких політичних портретів, про які говорить теорія сьогодні немає. Форма подачі залежить від стилю видання. Що серйозніша газета, то аналітичніший портрет, і навпаки. Що важливо, епоха, у якій живе та чи інша особа, яку описують, до уваги не береться.
63. Оглядовий метод та оглядові жанри у жур-ці. Журналістська аналітика – широке, складне і суперечливе явище. Будь-яке відображення не може обійтись без ви членування, виділення, відбору певних явищ, а це вже початок аналізу. Він передує будь-якому мислительному процесу. Мислення фактами, яке домінує новинній журналістиці, не означає відсутності аналітичного начала. І навпаки, понятійне мислення у журналістиці. На відміну від понятійно-теоретичного, суто наукового, як правило, предметне, фактологічне. Журналістика як цілісність і особливо її аналітичне крило вимагає від її працівників певних навичок аналітичного мислення. В свою чергу аналітика вимагає більшої, порівняно з репортерським відтворенням, компетентності, вміння проникати у сутність, а не лише зовнішнього переліку фактів, критично мислити, прогнозувати, спростовувати, заперечувати.Огляд від статті відрізняється насамперед у хронологічно ширшому, ніж у статті, об’єкті дослідження і, звожуючи на це, оглядовому способі мислення. Головна мета огляду – з’ясування певних тенденцій розвитку явища, процесу.
Огляд. Визначальна ознака жанру огляду – єдність наочного висвітлення суспільних подій і думки оглядача, що глибоко проникає у суть процесу, ситуації. Це стає ясним у ході визначення функції і предмета огляду. Обдивлятися – значить спостерігати й обмірковувати замічене (але аж ніяк не любуватися їм). В огляді яскраво виявляється позиція журналіста. Оглядач повинен:
• збуджувати інтерес аудиторії, розповідати їй про події, процеси, що відбуваються в суспільному житті;
• відстоювати передові точки зору і сприяти удосконаленню «особистої стратегії» громадян;
• виявляти в явищах їх сутність, показувати протиріччя дійсності;
• через з'ясування сутнісних зв'язків, визначення лінії розвитку явищ, прогнозувати, осмислювати хід суспільного розвитку;
• сприяти практичному рішенню проблем суспільства.
Визначення цих функцій жанру допомагає змалювати загалом предмет огляду. Його складають загальні питання політики, економіки, характерні соціальні явища і тенденції їхнього розвитку, питання способу життя і міжлюдських стосунків і багато чого іншого. Предметом огляду можуть бути ідеї, що взяті з філософії, історії, літератури. Для предмету огляду характерний просторово-часовий чи тематичний зв'язок явищ, що оглядаються. Не випадково огляди мають строгу періодичність виходу у світ (щоденні, щотижневі, щомісячні). Вони як би підбивають підсумок визначеного періоду життя, діяльності в тій чи іншій сфері суспільного буття. Саме зазначена особливість зв'язків предмету огляду дозволяє головним чином відрізнити огляд від статті (для предмета останньою характерною рисою є причинно-наслідковий зв'язок відображуваних феноменів).
Оскільки огляди публікуються з визначеною періодичністю, то це позначається і на виборі тем, характері, глибині аналізу. Чим рідше публікуються огляди, тим більше в автора можливостей знайти в потоці подій факти, найбільш цікаві для аудиторії, проаналізувати їх, узагальнити. Разом з тим тривалі проміжки часу між виходами оглядів призводять до того, що аудиторія вже досить багато знає про ті події, що стають предметом огляду, з оперативних публікацій (репортажів, звітів, кореспонденції й ін.). Це припускає, що оглядач, що має досить часу для міркування, аналізу, може знайти в цих подіях взаємозв'язок, ще невідомий аудиторії, що залучить її увагу до опублікованого огляду.
64. Принципи жур-ї етики Міжнародної федерації журналістів. Міжнародна Федерація Журналістів ( IFJ ) є найбільшою у світі організацією професійних працівників ЗМІ. Її штаб-квартира знаходиться в Брюсселі. Заснована в 1926 р., нині вона представляє близько 500 тисяч журналістів із понад 100 країн світу. МФЖ захищає соціальні та професійні права журналістів, що працюють у друкованій та електронній пресі.
Вона має консультативний статус в таких організаціях системи ООН як ЮНЕСКО, МОП, ВОІВ, Комітет з прав людини, а також в Раді Європи та інших міжнародних організаціях.
Генеральний секретар Ейдан Уайт.
ДЕКЛАРАЦІЯ ПРИНЦИПІВ ПОВЕДІНКИ ЖУРНАЛІСТІВ Прийнята на ІІ всесвітньому Конгресі Міжнародної федерації журналістів(Бордо, 25-28 квітня 1954р.), зі змінами на 18-му всесвітньому Конгресі МФЖ (Хельсингьор, 2-6 червня 1986р.) Ця міжнародна Декларація проголошена як стандарт професійної поведінки журналістів, які займаються збиранням, передачею, розповсюдженням і коментуванням новин та інформації, висвітленням подій.
Повага до істини та права громадськості на правду - перший обов'язок журналіста.
Виконуючи цей обов'язок, журналіст має завжди захищати принципи свободи під час чесного збирання і публікації новин та право на правдивий коментар і критику.
Журналіст зобов'язаний подавати інформацію, посилаючись на факти, походження яких він / вона знає. Журналіст не має ігнорувати суттєву інформацію чи фальсифікувати документи.
Журналіст має використовувати лише чесні методи для отримання новин, фотографій та документів.
Журналіст має робити все можливе, щоб виправити будь-яку опубліковану інформацію, що виявилася згубно неточною.
Журналіст зобов'язаний зберігати професійну таємницю щодо джерела інформації, отриманої конфіденційно.
Журналіст має усвідомлювати небезпеку дискримінації, якій сприяють засоби масової інформації, та повинен робити все можливе, аби уникнути поширення такої дискримінації, що базується, крім усього іншого, на расових, статевих, сексуально-орієнтаційних, мовних, релігіозних, політичних чи інших поглядах, на національному або соціальному походженні.
Журналіст має розцінювати як серйозні порушення:
• плагіат;
• зловмисне введення в оману;
• наклеп, злослів'я, диффамацію, безпідставні звинувачення;
• отримання хабаря у будь-якій формі, враховуючи публікацію чи приховування інформації.
Журналісти, які гідні так називатися, мають вважати своїм обов'язком чесно дотримуватися вищезазначених принципів. У межах основного закону кожної країни журналіст має визначати в професійних питаннях сферу компетенції колег, за винятком кожного виду втручання урядами тощо.
65. Реклама, щодо дітей на радіо і ТБ за ЗУ «про рекламу» Стаття 20. Реклама і діти
1. Забороняється реклама: - з використанням зображень дітей, які споживають або використовують продукцію, призначену тільки для дорослих чизаборонену законом для придбання або споживання неповнолітніми;
- з інформацією, яка може підірвати авторитет батьків, опікунів, піклувальників, педагогів та довіру до них дітей;
- з вміщенням закликів до дітей придбати продукцію або звернутися до третіх осіб з проханням зробити покупку;
- з використанням зображень справжньої або іграшкової зброї, вибухових пристроїв.
2. Реклама не повинна містити зображення дітей у небезпечних ситуаціях чи за обставин, що у разі їх імітації можуть завдати шкоди дітям або іншим особам, а також інформації, здатної викликати зневажливе ставлення дітей до небезпечних для здоров'я і життя ситуацій.
3. Реклама не повинна завдавати дітям моральної чи фізичної шкоди, викликати у них відчуття неповноцінності.
4. Реклама не повинна вказувати на можливість придбання рекламованого товару, розрахованого переважно на дітей, кожною сім'єю без урахування можливостей її бюджету.
5. Реклама не повинна створювати у дітей враження, що володіння рекламованою продукцією дає їм перевагу над іншими дітьми.
66. Поняття інформаційно-психологічної безпеки ЗМІ і способи її забезпечення за ЗУ. Люди живуть в інформаційному полі та щоденно черпають відомості з преси, радіо-передач, з екранів телевізорів. Перебуваючи часто в світі відірваних від реальності символів, вони можуть йти навіть проти своїх власних інтересів. Реальність може відходити на другий план, грати підпорядковану роль. У цьому сенсі людина не є вільною, тим паче, що відпрацьовано ряд способів ефективного інформаційного впливу.
Не секрет, що в наш час багато держав розглядають інформаційну війну, яка ведеться через ЗМІ, як ефективний інструмент реалізації зовнішньої політики
Слід виділити два види інформаційного протиборства: інформаційно-технічне та інформаційно-психологічне. При інформаційно-технічному протиборстві головні об’єкти впливу і захисту – інформаційно-технічні системи: системи передачі даних, системи захисту інформації і так далі. Другий видінформаційно-психологічне протиборство. У ньому головними об’єктами впливу й захисту є: 1.) Система прийняття рішень у різних сферах. 2.) Система формування суспільної свідомості. 3.) Система формування громадської думки.
Сукупність проблем пояснюється 1) низьким ступенем готовності сучасного суспільства чинити активний опір будь-яким спробам маніпулювання суспільною свідомістю. Очевидна невідповідність темпів розвитку спеціальних технологій інформаційно-психологічної агресії і технологій психологічного захисту свідомості, системи цінностей і психічного здоров’я суспільства.2) при протиборстві використовуються ті ж новітні комунікаційні технології (НКТ), базові елементи і способи комунікації, що і в інших соціальних процесах. Таким чином, цілеспрямований інформаційно-психологічний вплив новітніх технологій на людину є різновидом соціальних відносин. В цьому полягає особлива небезпека. ІВ набувають все більш прихованих форм.
Необхідно визначити в чому саме полягає загроза інформаційного впливу на Україну. І хоча, згідно Воєнної доктрини, Україна не вважає жодну державу своїм противником, але разом з тим вважатиме потенційним супротивником державу або групу держав, послідовна політика яких загрожуватиме Україні.
Основні напрямки робіт, по забезпеченню власної безпеки. 1) Існують великі законотворчі проблеми, які пов’язані з таємністю і волею слова. Очевидно, що ніколи ще настільки сильно не була відчутна необхідність спільних зусиль державних, суспільних, академічних кіл та ЗМІ – основних складових людської діяльності, на яких розміщена вся інфраструктура. Потрібен комплексний підхід до рішення цих проблем. 2). україномовний продукт необхідно захищати, а функціонування іноземних телеканалів, які порушують національне законодавство, потрібно жорстко обмежувати. Держава має звернути увагу не зарубужні ЗМІ в Україні, чітко визначити редакційну політику і контролювати її виконання.(зростання кількості вітчизняних ЗМІ, що належать іноземним власникам, протиправний збір, отримання, використання та розповсюдження інформації з метою дискредитації міжнародного іміджу України, провокації з метою загострення внутрішніх протиріч і напруги у суспільстві – ось що спостерігаємо сьогодні в інформаційній сфері.) 3) Для того, щоб російськомовні громадяни України дивилися українське телебачення, потрібно створювати власний якісний продукт, насамперед розважальний. 4) Ефективним методом популяризації ідеї толерантності та міжетнічного розуміння можна досягнути через соціальну рекламу. Необхідно створити сприятливі умови для розміщення такої реклами в інтернет-просторі, а також ефективно реагувати на інформаційні приводи, які є джерелом провокування міжетнічних конфліктів та підвищення ризиків їх виникнення. 5) невідкладною справою має стати міжнародне співробітництво. Мета цього співробітництва повина зводитися до вироблення та прийняття правових документів (наприклад, конвенції), що забезпечують інформаційну безпеку в умовах сучасної відкритості кібернетичного простору та прозорості кордонів.
67. І. Франко – організатор,редактор, видавець періодичних видань. «Іван Франко (1856-1916) — розум і серце нашого народу, — незрівнянний за своєю багатогранністю і могутнім інтелектом навіть серед найбільших умів людства. Автор майже шести тисяч творів, ... великий письменник і поет, драматург шекспірівського закрою, критик і дослідник літератури, історик і філософ, фольклорист і етнограф, соціолог і економіст, він був першорядним публіцистом, журналістом, видавцем, одним з головних діячів в українському поетичному житті останньої чверті ХІХ початку ХХ століття»,— писав М. Рильський.
І.Франко був редактором та членом редко¬легії журналів: «Друг» (1875—1878), "Громадський друг" (1878), "Світ" (1881), "Зоря" (1883— 1886), "Правда" (1888), "Народ" (1890—1895), "Життя і слово" (1894—1897), "Літературно-нау¬ковий вісник"(1898—1907), Газет: "Рrаса" (1879— 1881), "Діло" (1883—1886), "Кurjer Lwowski" (1887—1897)
Регулярно співпрацював з часописами "Рrawda", "Glos", "Wisla" (усі — Варшава), "Кraj" (Петербург), "Киевская старина" (Київ), "Die Zeit" (Відень) та ін.
Іван Франко разом з другом Михайлом Павликом видавали періодичні видання «Дзвін», «Молот», «Громадський друг», на сторінках яких були надруковані поезії «Каменярі», «Товаришам із тюрми».
У 1881 році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883 — 85). Розійшовшися з народовцями, які побоювалися його радикально-соціалістичних і революційних ідей, Франко пробував заснувати незалежний орган і для здобуття підтримки двічі їздив до Києва — 1885 і 1886.
1888 Франко деякий час співробітничав у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889). 1890 за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890 — 1895).
1894-1897 рр. Іван Франко разом з дружиною видають “Життя та слово”. Іван Франко редактор та активний дописувач журналу. Грошима журналу допомагали Іван Франко і Леся Українка. Основна увага приділялась україно-російським зв’язкам і літературі. У 1895 році вісник перетворився переважно з літературного, історичного і фольклорного на вісник літературний, політичний, науковий. Основна увага приділялась україно-російським зв’язкам і літературі. Ось як 1894 року Іван Франко писав про матеріальні обставини свого життя в листі до Агатангела Кримського, змальовуючи йому, в яких умовах виходив журнал "Життя і слово" - цей, за влучною оцінкою самого видавця, справді перший європейський журнал в Україні. "Треба б вам знати, - писав І.Франко, - що я сам-самісінький, хіба при помочі хворої жінки, веду весь технічний бік видання, коректуру, перегляд рукописів, кореспонденцію і заграничну розсилку, при тім (для свіжого повітря задля жінки і дітей) живу півтора кілометра від міста і мушу щодень бігати щонайменше 2 рази там і 2 рази назад, іноді й 3 рази і більше, бавити дітей, котрі не дають ні писати, ні читати - так, що до своєї роботи сідаю тільки о 9 або 10 годині ночі і сиджу до 12, 1 або й до 2-ї, а в додатку ще й очі в мене болять... Докторський екзамен минувшого року коштував мені багато, прийшлось запозичитися, слабість жінки і виживлення дітей також коштують, заробіток мій далеко не вистачає. Якби ви знали, якою важкою драмою робиться в таких обставинах життя чоловіка!" . У 1897 році перестає виходити. Одна з основних причин закриття – матеріальні нестатки.
Іван Франко був і редактором ЛНВ. Згадуючи Івана Франка як редактора "Літературно-наукового вісника", один зі співробітників цього журналу писав: "Було справжнім щастям для молодого письменника попастися під редакторську владу Франка. Вихований на класичних творах, грецьких і латинських, Франко був безоглядним ворогом пустослівногоі многослівного писання. Високопарна балаканина, так само як модна закуйовджена чудернацькість стилю, мали в ньому безоглядного ворога. Скільки "поезій", "новел", "статей" тощо знайшли свою могилу у Франковім коші на сміття. Скільки молодих, а то й старших українських "письменників" ніколи не дарувало і не простило Франкові його редакторського засуду! Але були й такі, що ішли до друкарні за своїми почерканими і пораненими рукописами, прочитували свої манускрипти, в яких Франко-редактор іноді не залишав каменя на камені... І потім, скидаючи пиху з серця, підучувалися писати по-людськи". "Не молитвами, а своїми трудами"
68. Творчість Т. Шевченка в укр.-й жур-ці. Публіцистична спадщина Тараса Шевченка кількісно невелика – крім знаменитого “Журнала” вона обіймає лише чотири принагідні статті, проте значення цієї спадщини важко переоцінити.
Шевченко вже з перших років своєї творчості підтримував різноманітні починання у справі заснування періодичних видань і сам брав активну участь в них, зокрема у “Ластівці”, “Молодику”, “Хаті”, “Основі”.
В альманасі “Ластівка” (Гребінки) було опубліковано перші публікації Шевченка у пресі – п’ять поетичних творів: “Причинна”, перша глава “Гайдамаки”, “Буйний вітер”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “Тече вода в синє море”.
В альманасі “Хата” Куліша (1960 р.) опубліковано добірку Шевченка “Кобзарський гостинець”, яка складалась з 10 поезій.
У публіцистичній спадщині Шевченка важливе місце посідає “Щоденник” – визначний мемуарний і художньо-публіцистичний твір. Там ніби зібрано суспільно-політичні, філософські і літературно-естетичні погляди автора. Щоденник був уперше опублікований у 1861-1862 рр. в “Основі”.
Першим публіцистичним виступом Шевченка була невелика передмова до поеми “Гайдамаки” (1840). Тут він розкриває історичну основу твору. У формі невимушеної, іронічної розмови із читачем Шевченко утверджує права в літературі “мужицьких народних книг”.
У 1847 році Шевченко готував нове видання “Кобзаря” і написав до нього передмову, що була своєрідною літературною декларацією поета, його естетичним кредом. Принцип того, що потрібно добре знати народ, бути з ним, щоб про нього писати. Тому засуджує деяких тодішніх авторів. Вперше ознайомив читачів з цим твором журнал “Былое” але лише у 1906 році.
Показовою для широти інтересів Шевченка є його невелика театральна рецензія “Бенефис госпожи Плуновой, января 21-го 1858 года”. Рецензія була опублікована в газеті “Нижегородские губернские ведомости” (лютий 1858р), а потім за допомогою Щепкіна передрукована в “Приложених” до “Московських ведомостях”.
Серед публіцистичних творів Шевченка особливе місце займає його “Автобіографія” – документ викривальної сили і високої художньої майстерності. Редактор журналу “Народное чтение” Оболенський звернувся до Шевченка з проханням написати автобіографію. Шевченко на це відгукнувся і написав невеликий автобіографічний нарис. Рукопис статті передав до журналу через Куліша. Але Куліш вирішив відредагувати статтю, бо вважав її небезпечною ця статтю опублікували у 1960 році під назвою “Письмо Т.Г. Шевченка к редактору “Народного чтения”. Пізніше статтю передрукувало багато видань. Справжній текст Шевченківської автобіографії побачив світ лише через 25 років після смерті поета в журналі “Кієвская старіна” (1885 рік).
69. Видання партійних і громадських політичних організацій в сучасній Україні та політичний плюралізм. Політичний плюралізм означає існування і визнання різноманітних думок, що служать засобом передачі державі різноманітних цінностей, інтересів, проблем, що існують у товаристві, для їхнього розгляду і рішення. Поняття плюралізму також пов'язано з уявленням, що політична влада розділена між різноманітними органами, що обмежують дії один одного. Оскільки передумовою політичного плюралізму є прийняття рішень різноманітними органами і засобами, то він асоціюється з політичною стабільністю, коли різноманітні інститути виконують посередницьку роль. Політика плюралізму включає різні елементи: схвалення і повага розмаїтості (соціальних традицій, релігійних і моральних переконань, зразки поводження різноманітних груп), захист індивідуальних прав, політична відкритість, участь громадян у прийнятті рішень, пошуки згоди в досягненні загальних цілей.
Без цензури -- "Наша Україна"
Бюлетень "Трудова Україна" -- Політична партія "Трудова Україна"
Взгляд -- Ліберальна партія України
Вісник Партії регіонів
Вісник правозахисту -- Партія розбудови, правозахисту недержавних організацій України - "Партія правозахисту"
Вісник РУХу
Вісті тижня -- Виборчий блок Людмили Супрун - Український Регіональний Актив
Громадський контроль -- Політична партія "Громадський контроль"
Досвітні вогні -- Проґресивна соціалістична партія України
За социальную защиту -- Народна партія вкладників та соціального захисту
Комуніст України, журнал ЦК КПУ
Комуніст
Ліберальна Україна -- Партія "Ліберальна Україна"
Народна -- Блок Литвина
Народне слово -- Блок "Наша Україна - Народна самооборона"
Національна фортеця -- Блок "Патріоти України"
Нація і держава -- "Наша Україна"
Наш дом Украина -- Партія мусульман України
Наша Батьківщина ¬¬-- блок Тимошенко
Наша газета плюс -- Соціал-демократична партія України (об'єднана)
Нескорена нація -- Політична партія "Організація українських націоналістів"
Нова альтернатива -- Блок Лазаренка
Нова ґенерація -- Прогресивна-демократична партія України
Новий час -- Блок Лазаренка
Русская правда -- Партія "Русский блок"
Самостійна Україна --
СДС-новини -- Блок Лазаренка
Селянська зоря -- Селянська партія України
Селянська правда -- Селянський Блок "Аграрна Україна"
Слово Батьківщини – блок Тимошенко
Слово справедливості -- Партія соціального захисту
Солідарність жінок України -- Виборчий блок "Євген Марчук - "Єдність"
Сурма -- Політична партія "Організація українських націоналістів"
Товариш, газета СПУ
Україна і світ сьогодні -- Виборчий блок Людмили Супрун - Український Регіональний
ХДПУ -- Блок НДП
Християнський демократ -- Блок "Наша Україна - Народна самооборона"
70. Розвінчання сталінізму у творчості І. Багряного. «Тигролови». Іван Багряний перебував на Далекому Сході трохи більше 5 років. Спочатку як висланець, якому заборонили протягом трьох років проживати в Україні, а потім — як каторжанин табору Байкало-Амурської магістралі, залізниці, будованої силами ув’язнених (БУМЛАГу). Там набрався багато вражень. Пізніше, перебуваючи на окупованій німцями території, Іван Багряний подався на Західну Україну з метою воювати у лавах УПА. А поки налагоджував відповідні зв’язки, проживав восени 1943 року у Моршино, лікувався після таборів. Коли його мало не схопили гітлерівці, то друзі сховали його. У маленькій комірчині за 14 діб він написав «Звіролови». Поїхав до Львова і віддав роман на конкурс. Сам того не очікуючи, переміг і роман надрукувало одне з львівських видавництв. Важлива картина роману — зображення контрасту двох потягів: одного страшного з в’язнями, а іншого комфортного з працівниками НКВС. Ці два потяги символізують розподіл населення на дві частини — рабів і в’язнів з одного боку та правителів і поки що вільних з іншого. «То був час нової хвилі арештів, що прокочувалися по величезній країні. У Сибір і на Далекий Схід знову потягнулися тисячі поїздів, везучи туди мільйони «куркулів» та «ворогів народу». Назву «Звіролови» замінив на «Тигролови», щоб підкреслити як найважливіше у своєму романі красу моральну та фізичну родини Сірків, їх здатність перемагати найважчі обставини.
«Сад Гетсиманський» 1950 року Багряний надіслав цей твір у невеличке французьке містечко Мужен для Володимира Винниченка. Той прочитав і назвав «… великий, вопіющий і страшний документ». Роман потряс Винниченка. Майже усі факти роману правдиві, імена збережено. Це було своєрідне започаткування традиції зображення старанно приховуваної частини життя радянського суспільства. Після цього почалася епоха так званої «табірної літератури» (Солженіцин «Архіпелаг ГУЛАГ», Шаламов «Колимські оповідання», Антоненко-Давидович «Сибірські новели»). Головний конфлікт роману — це протистояння двох взаємовиключних сил. Вольової, незламної особистості Андрія Чумака та радянської тоталітарної системи, яка через своїх слуг прагне будь-що зламати, підкорити собі цю особистість. У цьому романі Людина уособлює абсолютне Добро, а Система — абсолютне Зло. Багряний обдумано змалював Чумака фізично сильною людиною, щоб показати, що навіть найсильніша фізична сила ломиться, натомість сильна воля може протистояти найсильнішій системі. За романом Андрій належить до класу пролетаріату (шанованого партією), але і це не захищає. Не захищає статус, заслуги, робота, родина, почуття — автор доводить безглуздість вибору жертв Системи: у неї немає жодних насправді своїх. Потрапити до в’язниці може кожен. Важлива частина роману розкриває і ту ненависть до Чумака, яка виявилася у слідчих через те, що Чумак мав люблячу родину і сам безтямно любив Україну (знищити сім’ю і національність прагнули). Система бачила ворогів у тих, хто хотів бути особистістю, а не гвинтиком. Таких вона жорстоко вбивала. Про це роман Багряного.
71. Сучасні літературно-публіцистичні журнали України, їх види та хар-ка.
72. Інформаційний простір України: поняття, особливості, завдання за законодавством України. Інформаційний простір — території, охоплені ЗМІ певної категорії (регіональними, національними, світовими). Найчастіше цей термін вживають у значенні національного інформаційного простору, який потребує законодавчого врегулювання й захисту, а його суб’єкти — національної підтримки.
Структура інформаційного простору: між джерелами інформації та розповсюджувачами знаходяться посередники (інформаційні агентства). Світові: Ассошіейтед Прес, Рейтер, Юнайтед Прес Інтернешнл. Українські: УНІАН, Укрінформ. Львівські: Гал-інфо, Прес-тайм, ЗІК.
Працівники мас-медіа стикаються з багатьма гострими проблемами — це високі ціни на розповсюдження періодики і папір для друкованих видань, затримка на передплату газети, створення нерівних умов для різних газет на поліграфічні і поштові послуги. залишається нерозв'язаною проблема виживання вітчизняних мас-медіа, у тому числі й тих, котрі виходять державною мовою. Також існує проблема з регулярністю виходу українських друкованих видань, наприклад, наукових і суспільно-політичних журналів.
Традиційними проблемами вітчизняного інформаційного простору залишаються: неконкурентоспроможність української журналістики у порівнянні з західними ЗМІ; постійний деформуючо-нищівний вплив російських ЗМІ; надання переваги західним ЗМІ, що мають авторитет серед інтелектуально розвинутого населення нашої країни; недовіра населення до українських ЗМІ; надмірне зловживання свободою слова або ж навпаки "пострадянський синдром".
Торкаючись проблеми розвитку мас-медіа в Україні, так чи інакше корисним є вивчення досвіду світової і європейської журналістики, її правового, юридичного статусу в суспільстві. Сьогодні ж у середньому кожна родина в Україні купує одну-дві газети чи журнал. Отже, середній тираж газети чи журналу, виходячи з населення України і кількості періодичних видань — 3-4 тис примірників. Фахівці стверджують, що такий тираж недостатній для забезпечення рентабельності газети. В Україні є періодичні видання з обсягом тиражу кілька десятків тисяч і більше, але їх одиниці. Таким чином, у суспільстві порушується важливий принцип, що впливає на розвиток суспільства, — принцип спілкування, обміну інформацією, тобто комунікації. Людина все менше читає аналітичні матеріали в пресі, надаючи перевагу легким інформаційним повідомленням телебачення та Інтернету. Телеефір нашпигований численною кількістю не дуже професійно зроблених програм. Проте людині легше сприймати інформацію, не напружуючи свій мозок й очі.
Проблема з радіоефіром теж існує. Він чітко поділяється на дві гілки: державне радіомовлення та модні FM-станції, які мають розважальний характер. Державні радіокомпанії транслюють серйозні й пізнавальні програми. FM-станції часто пропонують дешеву інформаційну продукцію. Але вони мають свій "плюс" — політичну незаангажованість та нейтральність
73. Інформагентства світу та України, їх типологія та особливості. Інформаційні агентства називають газетами газет. Інформагентства часто є монополістами у передачі інформації.
Чотири найбільші інформаційні агентства світу:
1. Associated Press. Американське агентство новин, засноване у 1948 році шістьма нью-йоркськими видавцями. Некомерційний кооператив новин, який не фінансується державою і не є приватною власністю однієї людини, а належить американським змі, які є його членами. Зараз об’єднує 80 % газет США. 12 тисяч переплатників у 120 країнах. Працює 24 години на добу. 5 мов: англійська, французька, німецька, іврит, ?. понад 233 бюро, близько сотні за кордоном. Два центри: Нью Йорк – Південна, Північна Америка + Азія, Лондон – Європа, Африка, Близький Схід.
2. Fran’s Press. Заснував Жан Авас у 1835 році. Працює цілодобово. Кореспондентські пункти у більш ніж 160 країнах. Шість мов: французька, англійська, німецька, іспанська, португальська, арабська. Величезний архів фото. За кошти абонентів і французького уряду.
3.Reuters. Англія. Спеціалізується на зборі та розповсюдженні в основному закордонної інформації. Засноване у 1851 році в Лондоні. Названо від імені засновника – Поль Джуліус Рейтер. Інформація 5 мовами: англійська, іспанська, німецька, французька, арабська. Покриває 90 країн. Штаб-квартира у Лондоні. Європейський центр у Женеві, центр на Східну Європу та СНД у Відні.
4.United Press International. Засноване у 1958 році завдяки злиттю двох компанії: United Press (1907) та International Press Service (1907)/
Чотири інформаційні агентства щоденно передають 32 млн 850 тис слів. Associated Press – 17 млн, Fran’s Press – 3 млн, Reuters -1,5 млн , United Press International – 11 млн.
Українські інформаційні агентства:
1. Уніан
2. Експресінформ. Новини економіки і політики - влада, макроекономіка, виробництво, фінанси, фондовий ринок і зовнішня торгівля. Прес-огляд українських і закордонних видань. Новини компаній. Оперативні аналітичні матеріали, статистика і законодавство.
3. Контекст. Новини: політика, економіка, культура, спорт
4. Українське національне інформаційне агентство. Рубрики: теми дня, події дня, політика, міжнародне життя, законодавство, економіка, вісті з регіонів, столичні вісті
5. Інтерфакс-Україна. 6. Новини 7. УЦА 8. УПреА 9. Євро-ікс 10. Схід 11. Євро 12. Інтелект
Специфіка – праця по суті в режимі он-лайн. Короткі новинні повідомлення. Новизна інформації вираховується у хвилинах.
Великий потік різнопланової інформації. Багато коментарів. Відсутня аналітика, позиція журналіста.
В український інформаційних агентствах інформація не завжди перевірена, трапляються помилки.
Що більша мережа власкорів, то краще інформагентство.
У світових агентствах – дуже розгалужена мережа власних кореспондентів
74. Особливі вимоги до інформації та інформагенств. Особлива роль щодо збирання, обробки, створення, зберігання, підготовки інформації до поширення, випуску та розповсюдження інформаційної продукції належить в Україні та світі саме інформаційним агентствам. Закон України "Про інформаційні агентства" від 28 лютого 1995 року закріплює правові основи діяльності в Україні інформаційних агентств та їх міжнародного співробітництва.
Свобода діяльності інформаційних агентств гарантується Конституцією України та чинним законодавством. Забороняється цензура інформації.
Інформаційні агентства не мають права у своїх матеріалах розголошувати дані, що становлять державну таємницю, або іншу інформацію, яка охороняється законодавством, закликати до насильницької зміни або повалення існуючого конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підриву її безпеки, вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розпалювати расову, національну, релігійну ворожнечу, розповсюджувати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень, принижує честь і гідність .людини, а також інформацію, яка ущемляє законні права й інтереси громадян, давати оцінку щодо винуватості осіб у здійсненні злочину, вказувати на особу, яка ніби скоїла злочин до рішення суду, публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування.
Інформаційні агентства згідно з чинним законодавством України поширюють свою продукцію державною, а також іншими мовами, дотримуючись загальновизнаних етично-моральних норм слововживання.
Діяльність інформаційних агентств – це збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції.
Випуск та розповсюдження інформаційними агентствами власної продукції з метою отримання прибутку є підприємницькою діяльністю у цій сфері і здійснюється на основі цього Закону та чинного законодавства України.
75. Кореспонденція у пресі: поняття, види особливості. Кореспонденцію журналістко знавці називають «найневизначенішим жанром», що постійно «перебігає» з інформаційної групи в аналітичну і навпаки. Але потрібно пам’ятати, що кореспонденція, як і будь-який інший жанр має свої різновиди, особливості та структуру.
Журналісти російської преси поняття «кореспонденція» використовували вже у ХYІІІ столітті. Однак нам потрібно підкреслити, що довгий час кореспонденціями називали будь-які публікації на сторінках газет і журналів. Лише в кінці ХІХ століття це поняття стало вживатися на означення жанру. Сутність його виявляється у результаті аналізу відповідних публікацій. Предметом кореспонденції можуть бути будь-які події, явища, феномени. В цьому відношенні вона близька до таких жанрів, як репортаж і звіт.
Володимир Здоровега вважає, що «кореспонденція — це специфічне породження більшовицької преси, якого не знайти в жодній іншій, крім радянської, теорії жанрів. Кореспонденція — допис. Він може бути різним за формою і найчастіше нагадує листа, статтю. У період, коли вся партійна преса займалася описом виробничих, технологічних процесів, коли масовим був рух поза штатних кореспондентів, комусь здалося доцільним обґрунтувати існування жанру кореспонденції» [2, с. 21]. Тобто кореспонденція – це коли «на конкретному матеріалі, в аналітичному плані розробляється актуальна тема, вирішується певна проблема. Кореспонденція – не тільки послідовність окремої ситуації, але й виявлення на її основі закономірностей розвитку дійсності»
Кореспонденція може бути інформаційною(А. Тертичний відносить її до інформаційних жанрів[5]): повідомлення зарубіжних кореспондентів, розповідь про нову подію, наукове відкриття. Вона нагадує розгорнуту замітку але відрізняється від неї широтою обсягу матеріалу, розвитком певної теми. Аналітична кореспонденція розкриває причини описаного явища. На основі аналізу фактів в матеріалі ставляться нові проблеми для обговорення злободенних питань соціально-економічного чи політичного життя суспільства. Такі кореспонденції називають постановочними. Часом журналіст ніби разом з читачем аналізує, співставляє, порівнює, оцінює факти – так народжується кореспонденція-роздум.
Аналітична кореспонденція відрізняється від інших жанрів кількома факторами. Наприклад, ціль репортажу — дати «живе» відображення «предметної» події, тому репортер використовує при зборі інформації метод спостереження. Мета звіту — точно відобразити «інформаційні події» у своїй послідовності. Мета інформаційної кореспонденції — повідомити дещо про явища чи факти, але використовуючи при цьому, на відміну від репортажу, не «живе» спостереження, і фрагменти яких-небудь виступів, і «згорнутий» переказ минулого. Однак повідомлення не є самоціллю. Воно лише дає уявлення про подію, попереднє його тлумачення. Саме це тлумачення відрізняє в першу чергу аналітичну кореспонденцію від інформаційної, репортажу і звіту, передбачає роз’яснення причин подій, явищ, прогнозування їхнього розвитку. Автор кореспонденції використовує теоретичні методи пізнання – аналіз, синтез, індукцію, дедукцію та інші
Аналітична кореспонденція відрізняється також від статті. Мета статті – обґрунтувати судження з приводу загальнозначимого явища, процесу, ситуації, що має велике значення для життя суспільства в будь-яких сферах. Причому такі події, процеси, ситуації, як правило, мають значні наслідки для суспільства, окремих соціальних груп. Тому предметом статті є не окремі факти, а закономірні причинно-наслідкові відношення, які породжують однорідні явища.
«В аналітичній кореспонденції розповідається, як правило про одну подію. Вона всебічно осмислюється, виявляються її якості, виноситься оцінка, прогнозується розвиток даної події, вказуються причини і наслідки певних явищ. Тобто центральним предметом аналітичної кореспонденції являється один значний факт, всі інші думки та судження стають допоміжним матеріалом для всебічного осмислення проблеми. Названі обставини чітко розмежовують жанр аналітичної кореспонденції та жанр статті. Характерні ознаки відрізняють кореспонденцію від інших жанрів.
Отже, Журналіст у кореспонденції аналізує, співставляє, оцінює факти. Структура матеріалів цього жанру теж специфічна. Вона містить: рубрику, заголовок, головні рядки, зачин, основну частину і закінчення. З рубрики можна дізнатися про зміст публікації. Зачини різновидів цього жанру бувають різними: сюжетний, інформаційний, проблемний. Закінчення теж відрізняються характерними рисами: можуть наводитись шляхи розв’язку поставленої проблеми, хоча ця особливість не є обов’язковою].
Основою кореспонденції є актуальна тема, вирішується певна проблема. Подія стає лише приводом до написання матеріалу. Повідомлення не є самоціллю кореспонденції. Воно дає лише уявлення про подію, попереднє його тлумачення. Центральним предметом аналітичної кореспонденції являється один значний факт, всі інші думки та судження стають допоміжними засобами для осмислення проблеми. Такі особливості й вирізняють кореспонденцію від матеріалів інших жанрів.
76. Заборонні й обмежувальні етичні норми Кодексу професійної етики укр. журналіста. Проаналізуємо окремо кожну статтю кодексу стосовно відображення етичних цінностей і норм.
Статтею 1 одночасно закріплені цінності (об'єктивність, відповідальність і правдивість) і такі стичні заборонні норми, як уникати неповноти й неточності, перекручувань інформації, недостовірних повідомлень, не завдавати моральної шкоди честі й гідності людини. У цій статті також є етикетна вимога — бути коректним.
Стаття 2 кодексу містить загальні заборонні етичні норми: не вдаватися до протизаконних, некоректних способів одержання інформації, не брати плату (хабара) за поширення брехливої або приховування достовірної інформації. У ній також відображені службові норми: не використовувати своє службове становище в особистих цілях і не розголошувати джерел інформації, за винятком судової вимоги.
Стаття 3 збігається з правовою нормою у першій частині. Вона повинна була б стосуватися лише відмови від виконання завдання, якщо воно пов'язане з порушенням стичних норм. Тут йдеться також про стичне розширений правової норми щодо друкування поправки, із визнанням журналістами провини і вибаченням.
Стаття 4 кодексу збігається у першій частині з правовою нормою. Другу частину бажано було б написати як зобов'язальну норму: журналіст повинен утримуватися від натяків або коментарів щодо фізичних вад і хвороб людини. Далі стаття містить зобов'язальну норму: уникати образливих висловів.
Стаття 5 належно стилістично не сформульована. Слід було б її написати як заборонну норму: журналістам заборонено втручатися у справи слідства, або її другу частину як зобов'язальну норму: журналіст повинен уникати характеристик осіб, запідозрених у злочині, вина яких не визнана судом. Третю частину ст. 5 — правову — бажано було б зафіксувати так: журналіст має право на журналістське розслідування подій, що порушують інтереси суспільства й особи.
Стаття 6 починається з етикетної вимоги: дорожити власним авторитетом та репутацією. Далі стаття містить розширене трактування етичної цінності — журналістська відповідальність, що зафіксовано у ст. 1. Щодо юридичної відповідальності, то її визначають закони, а не кодекс етики.
Стаття 7 на початку повторює зміст ст. 2, де йдеться про використання службового становища в особистих цілях, що означає перевагу особистих інтересів понад усе. У другій забороненій етичній нормі йдеться про одержання винагород за наклеп, упередженість, дифамацію, необгрунтовані звинувачення. Вона лише розширює вже зафіксовану в статті заборону: не брати плати (хабара) за поширення брехливої інформації. Ця стаття також містить заборонну норму щодо привласнення чужих думок і творів (частково або повністю). Якщо з плагіатом все зрозуміло, то щодо думок, коли вони не зафіксовані, набагато складніше виявити їх належність тій чи іншій особі.
Стаття 8 повинна бути стилістично оформлена як зобов'язальна норма: журналіст не повинен потрапляти під вплив владних структур, коли йому нав'язують чужу чи хибну думку або орієнтують сфальсифікувати факти. Втретє повторюється заборонна норма щодо наживи.
Стаття 9 повинна бути стилістично виправлена як службова зобов'язальна норма: журналіст зобов'язаний поважати і відстоювати професійні права колег, допомагати фаховому зростанню молодих. Висунуті й етикетні вимоги: бути скромним, наполегливим, працелюбним.
Стаття 10 не містить стичної норми відповідальності за моральні порушення і механізму реалізації кодексу етики.
ВИСНОВКИ: Кодекс професійної стики українського журналіста повинен виконуватися, проте в сучасних умовах він не діє через деякі причини.
Перша причина стосується змісту "зведення правил честі". Виходячи з того, що стичних норм повинні дотримуватися журналісти різних соціально-політичних орієнтацій, вони, природно, по-різному будуть трактувати ці норми. Отже, вони мають бути загальноприйнятими.
Друга причина — нечітка форма фіксації етичних норм: формулювання однієї вимоги містить кілька норм, в одній статті поєднані різні етичні вимоги. Тому актуально розробити повий кодифікований Кодекс етики, у якому кожна етична вимога буде зафіксована лише в одній статті, а не повторюватиметься. У новому кодифікованому Кодексі етики журналістів особливе місце повинен посідати розділ "Відповідальність", що міститиме вказівку: хто, за що і як відповідає, порушуючи ту чи іншу етичну норму. У цьому розділі повинні розкриватися практична реалізація, механізм контролю, винесення санкцій і повідомлення про них громадськості
77. Правові норми використання чужих матеріалів у ЗМІ. Зі збільшенням кількості Інтернет-ЗМІ плагіат як приписування собі чужої інтелектуальної власності або її творче використання: переклад, адаптація, аранжування без отримання належного дозволу набуває все більших масштабів. Копіпастери нехтують застереженням автора про заборону вільно використовувати його матеріал, як того вимагає ст. 21 Закону України „Про авторське право й суміжні права”, користуються відсутністю реальної технічної охорони авторських прав і легко запозичують чужі матеріали за допомогою кількох натисків клавіш на клавіатурі комп’ютера.
Нагадаємо, плагіатом є все те, що не заборонено автором і законом вільно використовувати й навіть дозволено, але використано без зазначення імені автора й джерела запозичення, або коли вказано ім’я автора, а не вказано джерело запозичення чи навпаки, наприклад, вказано назву ЗМІ, з якого запозичили матеріал, але не названо автора.
Законом України „Про авторське право і суміжні права” також передбачена дозволена форма фіксації чужого тексту: текстові, звукові, відео- цитати, короткі уривки, ілюстрації, цитати в огляді преси, включені до програм мовлення.
На жаль, Закон України „Про авторське право і суміжні права” об’єктом захисту визнає лише один журналістський жанр, статтю. Упущенням у чинному законодавстві України є відсутність як об’єктів інших журналістських жанрів: різновидів інтерв’ю, репортажів, звітів, кореспонденцій, рецензій, коментарів, публіцистичних оглядів, оглядів преси, оглядів теле-, радіопередач, оглядів Інтернет-ЗМІ, оглядів листів та інших жанрів.
Причинами плагіату також є: відсутність методологічної культури: етичної, правової через брак фахової журналістської освіти та відсутність високої моральної традиції в Інтернет-журналістів. Багатьом Інтернет-журналістам красти не соромно.
Журналісти-плагіатори Інтернет-ЗМІ України забули також про етичні вимоги національних документів з журналістської етики: Кодексу професійної етики українського журналіста Національної спілки журналістів України, де в пункті 7 записано: „Привласнення чужих думок і творів, матеріалів частково чи повністю (плагіат) суперечить професійній етиці журналіста, є підставою для осуду його з боку колег і оцінюється ними як ганебний вчинок”; а також „пункту 14 Етичного кодексу українського журналіста Комісії з журналістської етики, який гласить: „Плагіат несумісний зі званням журналіста”.
Захист інтелектуальної власності та авторського права гарантує ст.54 і ст. 41 Конституції України, Закон України „Про авторське право та суміжні права За ст. 512 „Кодексу України про адміністративні правопорушення” незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності, привласнення авторства або інше умисне порушення права інтелектуальної власності тягне за собою накладення штрафу від десяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовленої продукції, обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення.
За ст.442, п. 1 ЦКУ твір вважається опублікованим (випущеним у світ), якщо він відображений у загальнодоступних електронних системах інформації. Пункт 3 цієї ж статті закріплює норму: ”Ніхто не має права опублікувати твір без згоди автора, крім випадків, встановлених цим Кодексом та іншим законом”.
Правомірно використати весь твір можна лише за умови згоди автора. Без дозволу автора можна твір цитувати, ілюструвати в будь-яких ЗМІ, зазначивши джерело запозичення (традиційне чи Інтернет-ЗМІ) та імена авторів.
Часто порушується ст. 429 Цивільного кодексу України, згідно з якою якщо матеріал створений у зв’язку з виконанням трудового договору, то необхідно отримати згоду автора та юридичної або фізичної особи, де або у якої він працює, яким спільно належить майнове право інтелектуальної власності на створений об’єкт. Керуючись цією статтею, треба просити згоду на використання матеріалу не тільки в автора, а й у редакції, що першою обнародувала матеріал. Але звідки журналістам інших ЗМІ знати в якому Інтернет-ЗМІ обнародуваний матеріал вперше? Не знає журналіст Інтернет-ЗМІ й про трудові договори, угоди автора й редакції ЗМІ. Отже годилося б, перш ніж використовувати чужий контент, зателефонувати до редакції й отримати згоду редакції та автора.
Крім того, плагіат є кримінальним злочином. За ст. 176 Кримінального Кодексу України плагіат є порушенням інтелектуальної власності, зокрема, авторського права і суміжних прав. Відповідно, ”незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури і мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дисках, дискетах, інших носіях інформації, або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало матеріальної шкоди у значному розмірі, – караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для їх виготовлення”.
78. Основне законодавство України щодо ЗМІ кодекси і Закони. Серед українських документів є “Кодекс професійної етики українського журналіста” та “Етичний кодекс українського журналіста” (Мостовий В.). Кодекс професійної етики українського журналіста визначає основні морально-етичні орієнтири, яких журналіст має дотримуватися при виконанні своїх професійних обов’язків з тим, щоб його діяльність всіляко сприяла якнайкращому і найефективнішому виявленню власних творчих можливостей в ім’я утвердження добра і справедливості.
Порушення журналістами професійної етики регулюють чимало правових джерел, зокрема Конституція України (ст. 24, 32, 34, 54, 62 ), Цивільний кодекс України (ст. 277, 301, 302, 431, 433, 443, 444), Кримінальний кодекс України (ст. 176, 182, 359)
1. ЗУ про інформацію
2. ЗУ про друковані ЗМІ (пресу в Україні)
3. ЗУ про телебачення і радіомовлення
4. ЗА про авторське право і суміжні права
5. ЗУ про інформаційні агентства
6. ЗУ про рекламу
7. ЗУ про державну таємницю
8. ЗУ про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування ЗМІ
9. ЗУ про державну підтримку та соціальний захист журналістів
10. ЗУ про захист суспільної моралі
79. Правовий і соціальний захист журналістів за ЗУ. Роз'яснення Міністерства юстиції України
Правові засади діяльності журналістів визначені Конституцією України, законами України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про телебачення і радіомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» та іншими нормативно-правовими актами.
Так, статтею 34 Конституції України кожному громадянинові України незалежно від його професії гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Також, частиною третьою статті 15 Конституції України встановлено, що цензура в Україні заборонена. Важливе значення щодо забезпечення діяльності журналістів на сучасному етапі має Закон України від 13 січня 2011 року N 2938 «Про внесення змін до Закону України "Про інформацію"», що набрав чинності 10 травня 2011 року, яким Закон України «Про інформацію» викладено в новій редакції.
Відповідно до статті 24 вказаного Закону забороняється цензура, тобто будь-яка вимога, яка спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, яка передбачає узгодження інформації про її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації.
Водночас ця заборона не поширюється на випадки, коли попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі закону, а також у разі накладення судом заборони на поширення інформації.
Також забороняються втручання у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом поширюваної інформації, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно необхідної інформації, накладення заборони на висвітлення окремих тем, показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати суб'єкти владних повноважень, крім випадків, встановлених законом, договором між засновником (власником) і трудовим колективом, редакційним статутом.
Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику тягне за собою відповідальність згідно із законами України.
Так, статтею 171 Кримінального кодексу України встановлено відповідальність за умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Такі діяння караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на термін до шести місяців, або обмеженням волі на термін до трьох років. Переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на термін до п'яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на термін до трьох років.
Статтею 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» встановлено відповідальність за посягання на життя і здоров'я журналіста, інші дії проти нього та відповідальність журналіста за завдану ним моральну (немайнову) шкоду.
Разом з цим відповідальність за скоєння злочину проти журналіста у зв'язку з виконанням ним професійних обов'язків або перешкоджання його службовій діяльності прирівнюється до відповідальності за скоєння таких саме дій проти працівника правоохоронного органу.
Службова діяльність журналіста не може бути підставою для його арешту, затримання, а також вилучення зібраних, опрацьованих, підготовлених ним матеріалів та технічних засобів, якими він користується у своїй роботі.
У разі відшкодування, відповідно до Цивільного кодексу України, журналістом і засобом масової інформації заподіяної ними моральної (немайнової) шкоди на них покладається солідарна відповідальність з урахуванням міри вини кожного.
Слід зазначити, що у разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами) як позивачем суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації. Суд враховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому. З урахуванням зазначених обставин суд вправі відмовити у відшкодуванні моральної шкоди.
Умислом журналіста та/або службової особи засобу масової інформації є таке їх/її ставлення до поширення інформації, коли журналіст та/або службова особа засобу масової інформації усвідомлювали недостовірність інформації та передбачали її суспільно небезпечні наслідки.
Журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку.
До сфери професійної діяльності журналіста Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» включає збирання, створення, редагування, підготовку інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів. Належність журналіста до відповідного засобу масової інформації підтверджується редакційним посвідченням чи іншим документом, виданим йому редакцією цього друкованого засобу масової інформації. Права та обов'язки журналіста встановлені статтею 26 зазначеного Закону. Журналіст повинен добре усвідомлювати те, що він несе відповідальність в межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов'язків.
Законом України «Про інформацію» закріплено гарантії діяльності засобів масової інформації та журналістів, оскільки професія зобов'язує журналіста першим опинятися в гущині подій, осягати глибинний зміст явищ, причини і наслідки і витлумачувати їх для загалу.
Тому під час виконання професійних обов'язків журналіст має право здійснювати письмові, аудіо- та відеозаписи із застосуванням необхідних технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом.
Має право безперешкодно відвідувати приміщення суб'єктів владних повноважень, відкриті заходи, які ними проводяться, та бути особисто прийнятим у розумні терміни їх посадовими і службовими особами, крім випадків, визначених законодавством.
Також журналіст має право не розкривати джерело інформації або інформацію, яка дозволяє встановити джерела інформації, крім випадків, коли його зобов'язано до цього рішенням суду на основі закону.
При цьому Законом встановлено, що після пред'явлення документа, що засвідчує його професійну належність, працівник засобу масової інформації має право збирати інформацію в районах стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових безпорядків, воєнних дій, крім випадків, передбачених законом.
Однак на практиці нерідко виникають проблеми щодо доступу журналістів до необхідної їм інформації. Тому з метою створення сприятливих умов для здійснення журналістами, працівниками засобів масової інформації професійної діяльності суб'єкт владних повноважень може здійснювати їх акредитацію.
Усі дії, пов'язані з акредитацією, ґрунтуються на принципах відкритості, рівності, справедливості з метою забезпечення права громадськості на одержання інформації через засоби масової інформації. Відсутність акредитації не може бути підставою для відмови в допуску журналіста, працівника засобу масової інформації на відкриті заходи, що проводить суб'єкт владних повноважень.
Акредитація журналіста, будь-якого працівника засобу масової інформації здійснюється безоплатно на підставі його заяви або подання засобу масової інформації.
Орган, при якому акредитовано журналістів, зобов'язаний сприяти провадженню ними професійної діяльності; завчасно сповіщати їх про місце і час проведення сесій, засідань, нарад, брифінгів та інших публічних заходів; надавати їм інформацію, призначену для засобів масової інформації; а також сприяти створенню умов для здійснення запису і передачі інформації, проведення інтерв'ю, отримання коментарів посадових осіб.
Рішення про припинення акредитації може бути оскаржено до суду в установленому порядку.
На сьогодні журналісти, під час провадження їх професійної діяльності, мають можливість користуватися загальновизнаною свободою думки і слова, свободою вираження поглядів, в той же час підкреслюється неприпустимість зловживання правами та свободами журналіста.