Продовження

Розділ 16
УКРАЇНА В ПОВОЄННІ РОКИ. КРИЗА ТОТАЛІТАРИЗМУ
Після Другої світової війни в результаті розгрому гітлерівського фашизму та японського мілітаризму на міжнародній арені відбулися зміни у співвідношенні сил. Було створено світову систему соціаліз-му, під тиском національно-визвольної боротьби зазнала краху колоніальна система імперіалізму, внаслідок чого на політичній карті світу з'явились нові незалежні держави.
Поряд із цим почався тривалий період загострення відносин між двома світовими системами - капіталістичною і соціалістичною, виникла "холодна війна", було створено військово-політичні блоки: НАТО (1949 р.) та Організацію Варшавського Договору (1955 p.).
Наприкінці XX ст. міжнародна обстановка набула нових рис під впливом особливостей розвитку головних чинників, які визначають систему міжнародних відносин: завершилася "холодна війна"; нова могутня хвиля революційних виступів у ряді країн Східної Європи привела до краху світової системи соціалізму; розпалася Організація Варшавського Договору. Для Радянського Союзу повоєнні роки бу-ли складні й суперечливі. Радянський Союз, перемігши у Великій Віт-чизняній війні, за повоєнні роки пройшов шлях від максимального злету тоталітарної системи до її занепаду і розпаду країни на 15 окре-мих незалежних держав.
16.1. Відбудова народного господарства
України в перше повоєнне десятиріччя
Унаслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії війни Ра-дянський Союз постав перед колосальним завданням - відбудувати господарство. Безпосередні матеріальні збитки, що їх зазнала радян-ська країна під час Великої Вітчизняної війни через руйнування та пограбування окупантами державного, кооперативного й особистого майна громадян, становили 679 млрд крб. (у довоєнних державних
244
цінах), а з урахуванням військових витрат і втрат від припинення виробництва у промисловості та сільському господарстві в районах, окупованих німецько-фашистськими загарбниками, - 2 трлн 569 млрд крб. - цифра, яку навіть важко уявити. Вона більш як у 14 разів перевищила загальні прибутки державного бюджету СРСР за 1940 р. Країна втратила близько 30 % національного доходу.
У надзвичайно важких і несприятливих умовах поверталась Украї-на до мирного життя.
Протягом 1941-1944 pp. територією України двічі прокотилася смертоносна хвиля війни. Гітлерівці винищили близько 3,9 млн мир-них жителів країни, понад 2,4 млн примусово вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Багато з них там і загинули... У роки війни пішов із життя кожний шостий мешканець України.
На руїни було перетворено 714 українських міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл; 250 з них спіткала доля Хатині. Втратили притулок близько 10 млн людей. Зруйновано було понад 16 тис. промислових підприємств, близько 30 тис. колгоспів, МТС та радгоспів,
18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. шкіл, технікумів, вузів та науково-дослідних інститутів, понад 19 тис. бібліотек. Після звільнення України радянськими військами в ній було обліковано лише
19 % довоєнної кількості промислових підприємств. Різко скоротилося поголів'я худоби. Тільки безпосередні збитки, завдані народному господарству України, становили 285 млрд крб. Ця сума в п'ять разів перевищила витрати УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших під-приємств протягом трьох довоєнних п'ятирічок разом узятих. Загаль-на ж сума збитків, яких зазнали населення і народне господарство України, становила майже 1 трлн 200 млрд крб.
Найголовнішим завданням у повоєнні роки була відбудова економіки Радянського Союзу, її переорієнтація на мирні цілі. Четвертий п'ятирічний план (1946-1950 pp.), як і попередні, не враховував на-гальних потреб радянських людей. Він передбачав передусім збере-ження прискорених темпів розвитку галузей важкої промисловості.
З метою стабілізації фінансової системи у грудні 1947 р. було здійс-нено грошову реформу, під час якої вилучено гроші в усіх, хто яки-мось чином зміг їх заощадити. За банківськими вкладами до 3 тис. крб. обмін грошових знаків відбувався у співвідношенні 1:1, вклади від 3 до 10 тис. крб. скорочувалися на 1/3, а вклади понад 10 тис. -на 2/3. Найбільше постраждали ті, хто зберігав гроші на руках: вони
245
отримали лише один новий карбованець за 10 старих. Водночас зі здійсненням грошової реформи у країні було скасовано карткову сис-тему і підвищено ціни.
Відбудова економіки України розгорнулась одразу з початком визволення території республіки від фашистських загарбників. Програ-му відбудови економіки визначали постанови центральних керівних органів у серпні 1943 р. Зауважимо, що вже в 1944 р. на відбудову житлового фонду Україна одержала від центру 500 млн крб. Основні напрямки роботи щодо України були визначені в серпні 1946 р. Законом Верховної Ради України "Про п'ятирічний план відбудови і роз-витку народного господарства УРСР на 1946-1950 pp.". Четвертий п'ятирічний план передбачав капіталовкладення в обсязі 65 млрд крб. (у довоєнних цінах), що перевищувало відповідні капіталовкладення за три довоєнні п'ятирічки разом узяті.
План грунтувався на можливості централізованої тоталітарної системи зосереджувати матеріальні й людські ресурси без урахування потреб і бажань людей. Звідси його пріоритети: головну увагу було зосереджено на відбудові воєнно-промислового комплексу. Такі кри-терії й орієнтири у процесі відбудови неминуче призводили до дефор-мацій і диспропорцій. Економіка розвивалась, але потреби народу не задовольнялися.
У процесі відбудови економіки України завдяки самовідданій пра-ці людей у найкоротші історичні терміни стали до ладу 2000 промис-лових підприємств, було відбудовано Дніпрогес, заводи "Запоріж-сталь" та "Азовсталь", підприємства Харкова, Дніпропетровська, Києва. Завершено будівництво газопроводу Дашава - Київ. Обсяг промислової продукції в Україні (валові показники 1946-1950 pp.) збільшився у 4,4 раза і на 15 % перевищив рівень 1940 р.
Значну допомогу у відбудові економіки України надавали всі рес-публіки Радянського Союзу. Так, в Україну направлялися спеціа-лісти, техніка, устаткування. Наприклад, металургійний комбінат "Запоріжсталь" допомагали відбудовувати 57 підприємств Радянсь-кого Союзу. На роботу сюди прибуло близько 30 тис. осіб з різних куточків країни. Характерна особливість процесу відбудови в СРСР та Україні полягала, зокрема, у спиранні на внутрішні ресурси й сили, а не у споді-ванні на зовнішню допомогу. У пошуках коштів на відбудову ставка робилася на економію і нагромадження фінансів та ресурсів за раху-нок сільського господарства, легкої промисловості й соціальної сфери.
246
Заробітна плата робітників залишалася низькою, нееквівалентним був обмін між містом і селом. З усіх галузей народного господарства в роки війни найбільше постраждало сільське господарство. Незва-жаючи на стагнацію, ця галузь у повоєнних планах радянського ке-рівництва не посідала належного місця. На потреби сільського гос-подарства планувалося виділити лише 7 % загальносоюзних асиг-нувань. На колгоспників не поширювалося пенсійне законодавство; вони не мали паспортів; оплата праці залишалася символічною; при-садибні ділянки обмежувалися за площею.
Не маючи прибутку з колгоспної праці, селянин жив переважно з власного присадибного господарства, яке забезпечувало йому в повоєнні роки 70 % грошового доходу, понад 80 % м'яса, близько 90 % картоплі. Що ж до роботи в колгоспі, то вона давала лише 5 % грошових доходів, 35 % зернових, 1 % м'яса й сала, 0,5 % молочної продукції. Як наслідок - посилились утиски щодо власників підсобних господарств. Колгоспи жорстко регламентували площі посіву, види культур, строки виконання тощо.
До руйнівних наслідків війни додалися ще й наслідки посухи 1946 р. Становище ускладнювалося також через голод 1946-1947 pp., що охопив 20 областей УРСР (у Західній Україні голоду майже не було). За даними Міністерства охорони здоров'я на 10 травня 1947 р. у рес-публіці було зареєстровано 935,5 тис. хворих на дистрофію, у міських та сільських лікарнях перебувало 125 тис. таких хворих; ще близько 100 тис. надзвичайно кволих людей потребували госпіталізації, але через брак лікарняних ліжок вони не мали змоги скористатися ме-дичною допомогою.
Катастрофічне становище могли виправити лише державні позич-ки зерна. Центральний комітет КП(б)У, особисто його перший сек-ретар М. Хрущов, Рада Міністрів УРСР десятки разів зверталися до Й. Сталіна з проханням надати допомогу, щоб нагодувати населен-ня. Зрештою навесні 1947 р. за розпорядженням центру в Україну на-дійшло 60 тис. т продовольства із загальносоюзних фондів. Це не зня-ло всіх проблем, проте дало змогу прогодувати близько 3,4 млн кол-госпників, які працювали на виробництві. Загалом протягом 1947 р. колгоспне селянство України одержало 93 тис. т зерна. Для органі-зації безкоштовного харчування українських колгоспників Рада Мі-ністрів СРСР виділила 140 млн крб (як безповоротну державну допомогу), 72 млн крб надійшло безпосередньо до колгоспів, решта - до дитячих будинків. Крім того, колгоспи республіки напередодні вес-
247
няної сівби 1947 p. одержали як державну позику насіння зернових культур і трав.
Незважаючи на хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво знову відновило політику колективізації. Ускладнювали ситуа-цію надмірно високі плани щодо обсягу хлібозаготівлі, що мали постійну тенденцію до зростання. У цей час посилилось кримінальне переслідування "розкрадачів хліба", які згідно зі ст. 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувались як "вороги народу". Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя" (він був продубльований 20 березня 1948 р. Законом Ради Міністрів УРСР) практикувалося виселення жителів сіл у від-далені райони СРСР. Фактично Указ був спрямований на зведення рахунків з непокірними колгоспниками або до покарання тих, хто більше працював на присадибних ділянках, рятуючи власні родини від недоїдання. Загалом за лютий-червень 1948 р. з українських сіл у віддалені райони СРСР було виселено 11439 осіб.
Політика беззастережної примусової колективізації надто гостро далася взнаки в Західній Україні. Радикальні аграрні реформи тут здійснювались без урахування місцевої специфіки, політичної ситу-ації в областях. Державні органи широко використовували звичні та перевірені раніше заходи проти тих, хто не бажав ставати членом кол-госпів, - здійснювалося так зване розкуркулювання - виселення у віддалені райони СРСР заможних селян із сім'ями, а також тих, хто їх підтримував. Примусову колективізацію було здійснено в основному протягом 1948-1949 pp. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднали 98 % селянських господарств. Факти свідчать про те, що протягом 1945-1950 pp. з політичних міркувань було репресовано, здебільшого депортовано без суду і слідства й навіть без письмового звинувачення, 300-500 тис. західних українців. Таким чином, нова влада своїми діями загострювала невдоволення місцевого населення.
Процес відбудови у "возз'єднаних" районах УРСР відбувався на-багато складніше, ніж на сході республіки. Характер змін, що відбу-лись у процесі відбудови в Західній Україні, суперечливий і неод-нозначний. Було докорінно модернізовано економічний потенціал регіону, реконструйовано старі заводи і фабрики, відбудовано і споруджено 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Упродовж 1945-1946 pp. у Львові стали до ладу заводи - електролампо-
248
вий, інструментальний, сільськогосподарських машин та ін. До Львова прибуло 14 тис. робітників і майже 2 тис. інженерів для надання допомоги місцевим кадрам. Обсяг валової продукції промисловості за п'ять років (1946-1950 pp.) збільшився в 3,2 раза.
Однак радянська модель індустріалізації переносила на західноук-раїнські землі диспропорції в розвитку окремих галузей: легка і хар-чова відставали, важка і хімічна домінували. Крім того, галузі були не самостійними, замкненими й самодостатніми, а навпаки, існували як частина загальносоюзної системи, з цілковитою залежністю від союзного центру. Під час спорудження нових об'єктів, як і раніше, майже не враховувались екологічні аспекти функціонування під-приємств.
Роки післявоєнної відбудови економіки України були дуже важкими, виснажливими, зокрема, і через те, що система концентрації кош-тів для відбудови промисловості й військово-промислового комплек-су ставала на заваді підвищенню життєвого рівня народу. Всупереч голоду, нестачі найнеобхіднішого та репресіям, що їх чинив тоталі-тарний режим, народ героїчними зусиллями з вірою у краще майбут-нє підіймав з руїн міста й села, відроджував промисловість і сільське господарство. Загалом валова продукція сільськогосподарського ви-робництва в 1950 р. становила 91 % довоєнного рівня. Було досягну-то значних успіхів у розвитку народної освіти, науки й культури. На початку 50-х років республіка в основному залікувала рани лихоліт-тя. Було закладено основи для її виходу на нові рубежі суспільного прогресу.
16.2. Суспільно-політичне
ТА КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ
(друга половина 40-х - 50-т. роки)
Соціально-політичне та культурне життя в Україні в повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Ключові позиції лишалися в Комуністичної партії, яка на січень 1946 р. налічувала 320 тис. членів. Морально-політична ситуація в Україні в повоєнні роки визначалася подальшим посиленням культу особи Й. Сталіна. Розпочинався новий виток репресій: проти військових і військовополонених, проти діячів науки й культури, державних працівників. Ста-новище в Україні особливо загострилося, коли в березні 1947 р. з
249
ініціативи Й. Сталіна з поста Першого секретаря ЦК КП(б)У було усунуто М. Хрущова, який очолював партійну організацію республі-ки з 1938 р. (з 1944 р. за сумісництвом обіймав ще й посаду голови Ради народних комісарів УРСР), і на його місце було поставлено Л. Кагановича. На чолі уряду залишався М. Хрущов. Обіймаючи посаду Першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович намагався довес-ти, нібито "боротьба з українським буржуазним націоналізмом" не завершилась і її необхідно продовжувати. При цьому Л. Каганович використовував досвід, набутий ще у 20-ті роки, коли він уперше очолював республіканську парторганізацію. Без жодних підстав він звинувачував у націоналізмі провідних письменників республіки. За його вказівкою у пресі з'являлися розгромні статті, спрямовані проти відомих діячів науки та культури. "Лідерами" серед міфічних носіїв "українського буржуазного націоналізму" було оголошено М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, О. Довженка, а до них приєднано "буржуазних націоналістів" П. Карманського, М. Руд-ницького, А. Патрус-Карпатського, виключених зі Спілки письмен-ників України. Проте після звільнення Л. Кагановича у грудні 1947 р. з посади Першого секретаря ЦК КП(б)У та відкликання його з Ук-раїни кампанія цькування української радянської інтелігенції припинилася.
Після серпневої (1948 р.) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В. І. Леніна в Україні почались "чистки" серед науковців. Тих, хто не поділяв поглядів академіка Т. Лисенка, було звільнено з кафедр вузів установ АН УРСР. Серед них - академік АН УРСР М. Гришко, завідувач кафедри дарвінізму професор С. Гер-шензон (Київський університет), завідувач кафедри дарвінізму і генетики професор І. Поляков (Харківський університет), професор Л. Делоне (Харківський сільськогосподарський інститут) та ін. Було нещадно розкритиковано підручник для вузів "Курс генетики" М. Гришка і Л. Делоне.
У 1948 р. розгорнулась кампанія боротьби з "низькопоклонством перед Заходом", а згодом - з "космополітизмом". Наприкінці 40 -на початку 50-х років розпочалися репресії проти єврейських літера-торів, митців, учених, діяльність яких була пов'язана з Україною. Ча-сто сфабриковані справи, судові процеси закінчувались для звинува-чених не лише тривалими ув'язненнями, а й розстрілами.
Вороже ставлення до діячів науки, освіти, літератури, музичного мистецтва було характерною ознакою того часу. Переважну біль-
250
шість митців було офіційно реабілітовано лише в 1990 р. під час гор-бачовської"перебудови".
І все ж у важких умовах, що склалися, культурне життя республіки тривало. Воно було невід'ємною складовою післявоєнного відрод-ження. Так, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. у республіці було здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Наприкінці 50-х років в Україні діяло 11 тис. середніх шкіл - у 2,5 раза більше, ніж у 1940 р. Водночас дедалі більшою мірою українська школа віддаля-лася від проблем національного виховання. Так, "Історія СРСР" у школі починалася по суті історією Російської імперії, яка переходила в історію СРСР. Лише у 30 % шкіл навчання здійснювалось українсь-кою мовою.
У цей час знову почали діяти Київський, Харківський, Одеський та інші державні університети, яким надавали допомогу вузи республік СРСР. У вищих навчальних закладах України працювало багато ви-кладачів з Росії. Зокрема, у Львівському політехнічному інституті чи-тали лекції 17 докторів і кандидатів наук, у Дніпропетровському -11. Після завершення воєнних дій в Україну приїхали також понад 6 тис. фахівців з різних галузей народного господарства.
Уже через три роки було поновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почали провадитися розробки і дослідження в таких га-лузях науки, як атомна й теоретична фізика, металофізика та ін.
Українська література поповнилася низкою творів, які здобули визнання. Це, зокрема, праця "Шевченко і Чернишевський" П. Тичи-ни, збірка поезій "Троянди і виноград" М. Рильського, а також вірш "Любіть Україну" В. Сосюри, за який автора шельмували у пресі, проте не заарештували. Значним досягненням української прози став цикл романів "Велика рідня", "Кров людська - не водиця", "Хліб і сіль" М. Стельмаха, "Хазяї" С. Скляренка, "Лейтенанти" О. Копи-ленкатаін.
Різноманітністю щодо композиції були позначені твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін. Тема мину-лої війни домінувала у творчості художників. Характерні в цьому плані "Бабин Яр" В. Овчинникова, "Ми ще повернемося" Л. Мучни-ка, "Визволителі Києва" С. Бесєдіна.
Зростала популярність театрального мистецтва. У 50-х роках в Україні діяло близько 70 професійних театрів. Постійне захоплення викликав талант майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін.
251
В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів - Київська, Одеська та Ялтинська.
Популярними стали кінокартини "Сільська вчителька", "Педагогічна поема", "Весна на Зарічній вулиці" та ін. У 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого кінорежисера І. Савченка "Тарас Шевченко", роль поета в якому виконав С. Бондарчук. На початок 1946 р. понад 100 кіножурналів "Радянська Україна" випустила Ук-раїнська студія кінохроніки.
Активізація культурного життя сприяла пожвавленню художньої самодіяльності. Маючи незаперечні досягнення, українська культура повоєнного часу зазнала руйнівного впливу сталінщини, що призводило до суб'єктивізму в зображенні життя українського народу важ-ких років відбудови.
Складністю та суперечливістю було позначене суспільно-політич-не життя в повоєнний час. Це засвідчили й вибори до Рад, що відбу-лися в 1946, 1947 й 1948 р. Участь у них взяли 99 % виборців. Вони мали зробити "вибір" за умови, що до бюлетенів було внесено одного кандидата.
Такі вибори наочно показували деформуючий вплив культу особи Й. Сталіна на політичну систему радянського суспільства.
У післявоєнний час авторитарно-командні методи управління тоталітаризму перешкоджали вільному волевиявленню радянських лю-дей, гальмували розвиток їхньої політичної ініціативи. Кожному громадянину загрожували репресії, провокації, звинувачення у злісних помилках тощо. Нагнітанню атмосфери страху й підозрілості в сус-пільстві сприяли зловісні галасливі кампанії, пов'язані з викриттям незліченних "ворогів народу".
Ускладнювали становище у сфері соціально-політичних відносин і кадрові проблеми, особливо в західних областях України, куди на-правлялося багато спеціалістів, інтелігенції зі східних областей, і всі ці люди не знали місцевої специфіки, мови. До того ж там тривала братовбивча війна (1945-1950 pp.), в якій загинуло майже півмільйо-на людей. Постраждало як місцеве українське, так і польське насе-лення. Ускладнював обстановку в регіоні й беріївський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку ОУН-УПА, всіляко намагався їх залякати. З травня 1947 р. бійці УПА і члени ОУН вважались учасниками єдиної підпільної системи, що означало ідеологічне злиття цих організацій. Після загибелі в бе-резні 1950 р. командуючого УПА Р. Шухевича (генерал Тарас Чуп-
252
ринка) організація почала швидко втрачати боєздатність. Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, УПА та ОУН в Україні перестали існувати як організації.
У квітні 1947 р. політбюро Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП) здійснило операцію під кодовою назвою "Вісла", що мала як військовий, так і цивільний виміри. Майже всіх лемків (близько 150 тис.) без попередження розселили із землі їхніх предків по всій Польщі, аби запобігти відродженню УПА в цьому регіоні. З цією ме-тою було створено концтабір у Явожно (поблизу Кракова) для "підозрілих українців". Ця акція ставила за мету також дістати підтримку серед польських націоналістів.
Одним із перших об'єктів атаки радянської влади в Західній Ук-раїні стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміц-нішою ланкою між західними українцями та Заходом і діяла пере-важно як національна. 8-10 березня 1946 р. Собор у Львові, що був підготовлений радянськими органами державної безпеки, проголосив про скасування Берестейської унії 1569 p., розрив з Римом і воз-з'єднання греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше аналогічну процедуру, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодора Ромжі, було здійснено в Закарпатті, і до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні та-кож було знищено. Щоб схилити на свій бік симпатії західних ук-раїнців, радянська влада активізувала українську початкову освіту.
Швидко розвивалася також вища освіта: у 1950 р. у 24 вузах Захід-ної України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. студентів заочного відділень. Однак підвищення освітнього рівня зу-мовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р. навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вказувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти ру-сифікації.
У 1954 р. у республіці святкувалося 300-річчя возз'єднання України з Росією. Верховна Рада СРСР своїм указом у лютому 1954 р. включила Кримську область до складу України як "свідчення друж-би російського народу". Однак тут залишалися невирішеними склад-ні проблеми. Незважаючи на територіальну й етнічну спорідненість України та Криму, півострів був ще й історичною батьківщиною кримських татар, яких сталінський режим депортував звідси в 1944 р. Крім того, за даними перепису 1959 р. у Криму проживало близько
253
860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. Ця обставина з часом над-звичайно ускладнила політичну ситуацію у Криму, яку використову-вали різні політичні сили і партії Росії та України.
Ці та інші проблеми робили суспільно-політичне життя тих років суперечливим і складним.
16.3. Діяльність України на міжнародній арен. після Другої світової війни
Після завершення воєнних дій з огляду на вагомий внесок укра-їнського народу в перемогу значно підвищився міжнародний авторитет України. Україна серед 51 країни світу була однією із засновників Організації Об'єднаних Націй (OOH). Делегація України на чолі із заступником голови Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ УРСР Д. Мануїльським працювала над розробкою Статуту OOH. Урочиста церемонія його підписання від-булась 26 червня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско. Разом з іншими делегаціями Статут підписала й делегація України як краї-ни - засновниці нової міжнародної організації, що мала на меті забезпечити мир і безпеку народів в усьому світі. Статут OOH набрав чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щороку відзначається якденьООН.
На першій сесії Генеральної Асамблеї OOH у 1945 р. Україну було обрано членом економічної та соціальної ради. З 1947 р. Україна -член Економічної комісії OOH для Європи. У 1948-1949 pp. УРСР була непостійним членом головного органу OOH - Ради Безпеки. Беручи активну участь у роботі OOH та інших міжнародних органі-зацій (таких як ЮНРРА - Адміністрація допомоги і відбудови при OOH (1945 p.), Женевська конференція (1949 p.), яка ухвалила Кон-венцію про захист жертв війни, Дунайська конференція (1948 p.), що виробила конвенцію про режим судноплавства по Дунаю), Україна послідовно підтримувала ідею надання допомоги країнам, що потер-піли під час Другої світової війни.
У 1946 р. Україна брала участь у роботі Паризької Мирної конференції і підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Українська дипломатія багато зробила для розвитку OOH, зокрема таких її органів, як Комісія з прав лю-дини, Міжнародна організація праці (МОП), Комісія OOH з питань
254
освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), у переговорах щодо обмеження озброєнь. У 50-х роках представники УРСР працювали в 16-ти Між-народних організаціях, підписали 60 міжнародних угод і конвенцій.
Складним був період затяжної "холодної війни", період боротьби між капіталізмом і соціалізмом за вплив на країни Центральної та Південно-Східної Європи, що виявилось у створенні так званого соціалістичного табору. Україна поставляла країнам, які належали до Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), чавун, вугілля, продукцію машинобудування, важливі види сировини тощо. Отримувала вона звідти промислове обладнання та інші товари. Громадяни України брали участь у будівництві та обладнуванні багатьох підприємств у країнах Східної Європи та в окремих слаборозвинених країнах. Починаючи з 1953 р. УРСР внесла відповідні кошти у фонд ООН для країн, що почали розвиватися.
Понад 20 млн трудящих України в 1950-1951 pp. підписали Сток-гольмську відозву до народів світу про заборону атомної зброї. Увій-шовши до Всесвітньої Ради Миру, представники УРСР підписали Звернення Ради про укладання Пакту Миру між великими держа-вами.
Активна позиція України на міжнародній арені посилювала інте-рес світової громадськості до історії, культури і побуту народу рес-публіки.
Значну роль у розвитку зарубіжних зв'язків відігравали Українське Товариство культурних зв'язків із закордоном, українська комісія Всеслов'янського комітету СРСР та Український радіокомітет.
Розширювалися зв'язки діячів науки і культури України з діячами науки і культури Англії, США, Польщі, Чехословаччини, Югославії та інших країн.
У 1954 р. Україна стала членом ЮНЕСКО.
Проте за авторитарної влади в СРСР зовнішньополітична діяльність в ці роки певною мірою була обмежена. Україна рухалась у фарватері зовнішньополітичних кроків СРСР, що природно для уні-тарної держави, де панує монополія центру на зовнішню політику. Україна, формально маючи право встановлювати прямі міжнародні відносини, включаючи обмін дипломатичними місіями, за відсутності реального суверенітету, справжньої державності в республіці фак-тично не могла ним скористатися.
255
16.4. Суспільно-економічні, політичні процеси і розвиток культури України (середина 50 -
ПЕРША ПОЛОВИНА 60-Х РОКІВ)
Середина 50-х років характеризувалася, з одного боку, посиленням впливу тоталітаризму, а з іншого - виникненням необхідності прин-ципових змін в усіх сферах життя суспільства.
5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Проте з його смертю не зникли сталінізм і тоталітаризм, які пустили в суспільстві глибоке коріння. У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. У червні 1953 р. перший заступник голови Ради Міністрів СРСР Л. Берія, який готувався до захоплення влади, був заарештований і невдовзі його було засуджено до страти. Однак бюрократичний авторитаризм "вождя народів" перероджу-вався в авторитарну бюрократію апарату, тоталітаризм особистості - у тоталітаризм партократії. І все ж у суспільно-політичному житті назрівали суттєві зміни. Винятковою подією на цьому шляху став XX з'їзд КПРС (14-25 лютого 1956 p.). Він увійшов в історію на-самперед завдяки знаменній "секретній доповіді" М. Хрущова, в якій визнавався культ особи Й. Сталіна, його прояви і наслідки за минулі два десятиріччя. Завдяки М. Хрущову почався процес десталінізації. З таборів і заслання поверталися реабілітовані жертви репресій. Істотно послабився притаманний сталінському режимові всеохопний страх. За 1953-1956 pp. в Україні було реабілітовано 7679 осіб. Серед них - письменники В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, окремі військові та державні діячі. Процес десталінізації спричинився до появи на початку 60-х років нового покоління інтелігенції, яке називали "шістдесятниками", дисидентами. В Україні дисидентський рух розпочався в середині 50-х років. Його учасники піддавали кри-тиці ідеї марксизму-ленінізму, виступали за утвердження історичної правди, за вільний розвиток української культури. Особливо це виявлялося в Західній Україні, де ще свіжими були спогади про недавню братовбивчу війну. У 1959 р. було створено Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Проект її програми написав Л. Лук'яненко. Незабаром його було засуджено до страти, але вирок замінено 15-ма роками ув'язнення.
У дисидентському русі брали участь такі представники інтелігенції, як В. Мороз, М. Осадчий, Д. Іващенко, М. Масютко, М. Озер-
256
ний, І. Гнатюк, Г. Баран, генерал П. Григоренко та ін. Поступово з'я-вилися не дозволені цензурою праці "самвидаву", в яких викривалась існуюча система.
Набирала сили в цей час, за влучним виразом письменника І. Еренбурга, хрущовська "відлига" у культурному житті. У 1957 р. історики України дістали дозвіл заснувати власний журнал під на-звою "Український історичний журнал". Через два роки розпочала-ся публікація Української радянської енциклопедії. Потім пішли публікації "Історії українського мистецтва", "Історії міст і сіл України", яких не мали навіть росіяни. З'явилися численні україномовні журна-ли з природничих і суспільних наук, у тому числі "Економіка Радянської України", "Радянське право" та ін. У ці часи були надруковані автобіографічна повість О. Довженка "Зачарована Десна", романи і повісті Г. Тютюнника, Л. Первомайського. Естафету старшого покоління підхопила талановита літературна молодь. Серед них - "лицар українського відродження" В. Симоненко, Л. Костенко, І. Світлич-ний, І. Драч, М. Вінграновський, В. Шевчук, Є. Гуцало, А. Горська, В. Кушнір. Молода генерація митців дістала назву "шістдесятників". Кожен з них вирізнявся своєю творчою індивідуальністю. Українсь-ке музичне мистецтво в 50-ті роки збагатилося низкою талановитих творів. Серед них - третя симфонія композитора Б. Лятошинського, опери Ю. Мейтуса "Украдене щастя" та Г. Майбороди "Мілана". Пісенні твори П. Майбороди, А. Філіпенка, А. Штогаренка, І. Шамо набули великої популярності серед населення.
Період "відлиги" тривав недовго. З другої половини 1958 р. починається тиск на всіх письменників, творчість яких припадала на пе-ріод "відлиги". В Україні критикували за вільнодумство С. Голова-нівського, за перші збірки гостро накинулися на Л. Костенко і цим зумовилось її майже трирічне мовчання.
Адміністративно-командна система керівництва всім духовним життям країни продовжувала діяти. Всеохоплюючий диктат номенк-латурного апарату зберігався і зміцнювався. Згортались елементи де-мократії у сфері міжнаціональних відносин. Усунення від влади М. Хрущова у жовтні 1964 р. посилило тенденцію до більш жорстоких покарань. У серпні-вересні 1965 р. було заарештовано близько двох десятків правозахисників. Серед них - літературний критик І. Світличний, художник П. Заливаха, історик В. Мороз та ін.
Як відомо, спроба замінити М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КПРС ще в червні 1957 р. групою колишніх сподвижників
257