Продовження

На середину 30-х років надзвичайно дорогою ціною було досягну-то певних позитивних зрушень у розвитку народного господарства. Водночас у суспільних відносинах спостерігався дедалі більший від-хід від принципів демократії, прав і свобод, які були проголошені в 1917 р.
Відмова від непу й перехід до другого воєнно-комуністичного штурму наприкінці 20-х і на початку 30-х років супроводжувалися надзвичайно різким посиленням репресій проти народу.
У 1929 р. Й. Сталін, розгромивши опонентів у лавах партії під час дискусії щодо перспектив непу, встановив жорстокий тоталітарний режим. Головними його ознаками були безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат; бюрократиза-ція суспільного життя; однопартійна диктатура; утворення команд-но-адміністративної економіки з одержавленням засобів виробництва; політичне відчуження громадян від управління державою; тотальний ідеологічний контроль правлячої партії над усіма сферами суспільного життя; відсутність плюралізму і відкидання критики в будь-якій формі. Головною метою діяльності більшовицької партії знову, як і в 1917-1920 pp., проголошувалася "побудова соціалізму", що повинен був створити рівні права і можливості для всіх громадян.
У сучасній історичній літературі сталінські політичні репресії в Україні поділяються за хронологією і динамікою на три великі хвилі: 1928-1931 pp.; 1932-1936 pp.; 1937-1938 pp. У 1929-1930 pp. каральні органи сфальсифікували процес над не-існуючою "Спілкою визволення України" (СВУ). Головним звинуваченим вважався С. Єфремов - віце-президент Всеукраїнської ака-демії наук, заступник голови Центральної Ради в 1917 р. Серед засуд-жених були 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники та ін.
Репресії цього періоду не обминули й релігійного життя: у січні 1930 р. було ліквідовано Українську автокефальну православну церкву. У 1933 р. в Україну з Москви прибув П. Постишев, який ра-зом з головою ДПУ УСРР В. Балицьким розгорнув масовий терор, "партійну чистку". 7 липня 1933 р. покінчив життя самогубством звинувачений у націоналістичному ухилі М. Скрипник. 13 травня цього ж року трагічно обірвав своє життя М. Хвильовий. Заареш-товано О. Шумського й десятки комуністів, що поклало край споді-ванням на продовження політики українізації.
Кульмінацією другої хвилі сталінських репресій стали події після вбивства С. Кірова у Ленінграді 1 грудня 1934 р. Українське респуб-
202
ліканське керівництво на чолі з С. Косіором та П. Постишевим заходилося ретельно вичищати Україну від "терористичних формувань". У середині грудня 1934 р. у Києві відбулась виїзна сесія військової колегії Верховного Суду СРСР, яка засудила до розстрілу 28 діячів культури. Жертвою цієї страшної хвилі репресій став Ю. Коцюбин-ський - учасник подій 1917 p., якого було розстріляно в 1937 р. У грудні 1934 р. було розгромлено "Український центр білогвар-дійців-терористів". У 1935 р. відбувся процес над міфічним "Всеук-раїнським боротьбистським центром", "Націонал-терористичним центром", "Блоком українських терористичних груп", "Троцькістсь-ко-націоналістичним терористичним блоком". У 1936 р. були сфабриковані справи "Українсько-троцькістського центру", "Соціал-де-мократичної партії України".
Наступна хвиля масових репресій офіційно розпочалася після Пле-нуму ЦК РКП(б) у лютому-березні 1937 р. і дістала назву "єжовщи-на" (за прізвищем наркома НКВС М. Єжова). Так званий великий терор 1937-1938 pp. був спрямований проти усіх соціальних верств країни, у тому числі проти партійної державно-господарської номен-клатури, військових командирів. Україна постраждала від цього те-рору найбільше. Серед репресованих були організатори Компартії України Е. Квірінг, В. Затонський, Ю. Медведєв, колишні голови ук-раїнського уряду X. Раковський, В. Чубар, П. Любченко (загинув за загадкових обставин).
Із 62 членів ЦК КП(б)У, яких було обрано XIII з'їздом комуніс-тів республіки в червні 1937 p., у ворожій діяльності було звинува-чено 55. Із 11 членів політбюро ЦК КП(б)У репресовано 10, з 5 кан-дидатів у члени політбюро - 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи одного з головних організаторів попередніх репресій-С.Косіора.
Було засуджено також сотні комсомольських працівників Украї-ни, а ЦК ЛКСМУ розпустили.
Об'єктом звинувачень у цей час став командний склад армії: у 1937 р. було репресовано офіцерські кадри Київського і Харківсь-кого військових округів на чолі з командувачами І. Якіром та І. Ду-бовим. У результаті таких репресій тільки в сухопутних військах в Україні бракувало понад 10 тис. командирів і 850 політпрацівників.
Були репресовані сотні тисяч людей, переслідувались різні верст-ви - від інтелігенції до колгоспників. Не обминула ця лиха доля й
203
духовенства. Місцями масових розстрілів стали Биківня, що під Киє-вом, Рутченківське поле на околиці Донецька і ряд інших місць.
Отже, світла мета, до якої прагнули мільйони людей України і за-галом СРСР, у ті роки була затьмарена соціальною незахищеністю, свавіллям і жорстокістю.
І все це супроводжувалося деклараціями про права і свободи громадян, проголошеними Конституцією СРСР від 5 грудня 1936 р. У ній зазначалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні. Було скасовано категорію "позбавленців", тобто осіб, які усувалися з політичного життя через належність до "експлуататорських верств". Селяни одержували рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. У Конституції
1936 р. було закріплено, що Комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дій-сності. Партійний апарат був основою тоталітарної держави, а в ру-ках генерального секретаря, тобто Й. Сталіна, зосередилася небаче-на в історії повнота політичної та економічної влади.
І все ж формально, за буквою Конституції, владою залишалися Ра-ди - найвищий орган влади одержав назву Верховна Рада замість з'їзду Рад СРСР.
Конституція СРСР 1936 р. містила статті, які гарантували права особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалися свободи друку і зборів, недоторканність особи, житла й листування, принци-пи відкритості суспільних процесів, підтверджувалося право обвинувачуваного на захист. Зафіксовані в Конституції демократичні норми аж ніяк не узгоджувалися з практикою терору.
Конституції союзних республік було розроблено за зразком союзної. Проект нової Конституції України було опубліковано 1 січня
1937 p., а 30 січня 1937 р. надзвичайний XIV з'їзд Рад України її за-твердив. Конституція 1937 р. встановлювала інший порядок означень: спочатку "радянська", а потім "соціалістична", тобто замість УСРР -УРСР. Почали діяти Верховна Рада і місцеві ради.
Перші вибори у Верховну Раду УРСР відбулися 26 червня 1938 р. Було обрано 304 депутатів, серед них 153 робітників, 76 селян, 75 служ-бовців; за партійним складом - 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних; за національним складом - 186 українців, 111 росіян і 7 представників інших національностей.
204
Такими були основні події складних і суперечливих 20-30-х років в Україні. Вони наклали свій відбиток на життя українського народу, на становище у сфері культури.
13.3. Українська культура 20-30-х років
Культура - історично виважений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, що виражається у способах органі-зації життя і діяльності людей, а також створюваних ними матері-альних і духовних цінностях. Відповідно до двох основних видів сус-пільного виробництва культура поділяється на матеріальну і духовну.
У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливе місце посідала культурна революція. Основний наголос у культурно-просвітницькій діяльності робився на ідеології, вихованні мас у дусі комуністичних ідей.
Метою "культурної революції" було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.
У 20-ті роки важливим напрямком культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У 1923 р. в Україні було створено товариство "Геть неписьменність", яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. Активістів лікнепу, більшість яких були вчителі, назвали по-воєнному - культармійцями. Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках лікнепу, а й надава-ла певні пільги тим, хто навчався. У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічного обов'язкового навчання дітей. У містах це завдання було викона-но за кілька років. Проте в цілому в Україні в 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалось 35 % дітей шкільного віку.
Найголовнішим завданням у сфері культури партія вважала підготовку фахівців робітничого походження, їм були надані великі піль-ги. З цією метою при вузах почали створюватись робітничі факуль-тети. Робітфаківці забезпечувались гуртожитком, їм виплачувались державні стипендії.
Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів. У 1925 р. в УСРР діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30 ро-бітфаків. Важливою передумовою успішного розвитку освіти стала українізація, що відкривала для українців доступ до знань за допомогою рідної мови. Цей фактор, а також стабілізація суспільно-еконо-
205
мічного життя за часів непу позначилися на досягненнях у сфері куль-тури. Так, наприкінці 20-х років частка неписьменних серед дорослого населення скоротилася з 76 до 43 %.
Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська акаде-мія наук (ВУАН). Президентом її в 1922-1928 pp. був В. Липський. У 20-х роках у ВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працював перший відділ, де провідну роль відігравав М. Грушевсь-кий, який у 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН (з 1929 р. - академік AH CPCP). Він продовжував працюва-ти над справою всього життя - фундаментальною "Історією Украї-ни-Руси". Колегами його були видатні історики Д. Багалій, М. Слаб-ченко, О. Оглоблин, Д. Яворницький.
У ВУАН плідно працювали також математики Д. Граве та М. Крилов, хіміки В. Кістяковський та Л. Писаржевський, географ К. Воблий, статистик і демограф М. Птуха. Яскравий і нестримний розвиток української літератури й мистецтва у 20-ті роки під впливом революційних подій, а згодом - українізації, дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Головними особливостями цього часу стали розмаїття літературних напрямків, течій, виникнення й розпад багатьох письменницьких груп. Деякі з них пе-ребували під впливом Пролеткульту - радянської літературно-ху-дожньої та просвітницької організації, для якої було характерне ні-гілістичне ставлення до культури минулого, "культури експлуататорів". Пролеткультівські ідеї сповідували літературні організації "Плуг" та "Гарт", які були створені у столиці УСРР - Харкові. Модерністські концепції обстоювали групи "пролетарських письменни-ків": неокласики (М. Зеров, М. Рильський), символісти (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристи (М. Семенко).
У 1925 р. виникла найвідоміша літературно-мистецька організація республіки - Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22 письменників і поетів. Серед них - П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий (справжнє прізвище - Фітильов), а першим її президентом -М. Яловий. Це була доба відносної лібералізації літературного та мистецького процесу, коли популярними стали твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У сфері
206
образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кри-чевський, М. Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян, в музичному мис-тецтві - І. Верьовка, П. Козицький, М. Вериківський, В. Косенко, Б. Лятошинський, А. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи "Березіль" на чолі з Л. Курбасом (Харків) та імені І. Фран-ка під керівництвом Г. Юри (Київ). У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, а в 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка "Звенигора".
Творчість українських митців мала велике значення для піднесення національної свідомості українського народу. Завдяки політиці українізації істотно підвищилась питома вага українців у складі кері-вного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців серед представників культури й освіти пояснювалася великим їх від-сотком у наймасовішій категорії фахівців цієї галузі - учителів, особливо сільських.
У добу "великого перелому", тобто наприкінці 20 - на початку 30-х років, гасло культурної революції стало одним з основних для ра-дянської влади. У розвитку масової культури наголошувалося на подоланні неписьменності дорослого населення. Ця робота набула роз-маху в роки другої п'ятирічки. Вже в 1933 р. було зареєстровано лише 15 % неписьменних віком до 50 років. Щоб не породжувати нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. На це було спрямовано постанови ЦК ВКП(б) у липні 1930 р. Школи ставали найвагомішим ідеологіч-ним інститутом. Тому влада прагнула не залишити поза впливом комуністичної ідеології жодної дитини. Звісно, принцип обов'язковості навчання вніс справді революційні зміни у шкільну освіту. У 1934 р. запроваджувалась єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне). У другій п'ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи. Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки. Кількість середніх шкіл за п'ятирічку збільшилась май-же в 10 разів і в 1937/38 навчальному році становила близько 2,5 тис. У них навчалося близько третини учнів. На початку другої п'ятиріч-ки в україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це відпові-дало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи - російські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські та ін.
207
Незважаючи на певні позитивні зрушення в масовій культурі, у сфері середньої і вищої освіти, науки та мистецтва, сталінський ре-жим поступово бере курс на ліквідацію політики українізації, яка була оголошена поступкою "націоналістичній контрреволюції". У 1937 р. слово "українізація" раптово зникло з офіційної лексики. У 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М. Хрущов, у неросійських школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови починаючи з 2-го до 10-го класу, а український алфавіт, грама-тика і словник були максимально наближені до неї.
Знову панівною мовою державних установ і закладів стала російська, зменшилася кількість шкіл, україномовних газет і журналів, за-кривалися українські театри, зменшився відсоток українських учителів і науковців. Після скасування політики корінізації у школах на-ціональних меншин почали викладати російською або українською мовами.
Нормальне функціонування народного господарства і управління було неможливе без спеціалістів. Тому з початку 30-х років збільши-лись масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського поход-ження через робітфаки і вищі навчальні заклади. У 1938 р. Україна за чисельністю студентів (124 тис.) випередила, зокрема, Великобрита-нію (50 тис), Німеччину (70 тис.) та Францію (72 тис). У роки другої п'ятирічки вищі навчальні заклади і технікуми України підготували 196 тис. спеціалістів.
Головним осередком наукової діяльності продовжувала залиша-тися ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було пере-йменовано на Академію наук УСРР. Президентом ВУАН у 1928-1929 pp. був Д. Заболотний, а з 1930 р. - О. Богомолець. З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Акаде-мія почала працювати за планом. Держава повністю фінансувала Академію і контролювала виконання планових робіт. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь - нелінійну механіку. Світове визнання дістали фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейфера.
Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців фізико-техніч-ного інституту в Харкові свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу. Під керівництвом О. Бродсько-го і Л. Писаржевського розвивалися важливі напрямки хімії. Вчені
208
О. Богомолець, І. Шмальгаузен, М. Холодний та В. Юр'єв зробили визначні відкриття в біології.
Починаючи із середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень у техніці. Працями Є. Патона та його учнів на наукову основу було поставлено теорію зварювання і вивчення міцності звар-них конструкцій. У 1934 р. створено інститут електрозварювання та гірничої механіки.
Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О. Шаргей).
Вагомих здобутків у боротьбі з епідеміями досягли М. Гамалія і Д. Заболотний. Плідно працювали у сфері медицини та біології О. Палладій, Ф. Яновський, М. Стражеско.
Активно працювали на терені суспільних наук історики Д. Бага-лій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, літературознавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблий.
У 1930 р. у науково-дослідних установах працювали близько 40 тис. науковців. Але наприкінці 20-х років почалося переслідування вче-них. У 1930 р. відбувся вже згаданий процес над міфічною "Спілкою визволення України" на чолі з С. Єфремовим. Наступним було "ви-криття" ще однієї нібито діючої контрреволюційної організації -"Українського національного центру" (УНЦ). Керівництво нею при-писали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, однак че-рез деякий час ця сфабрикована ДПУ "справа" УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у виг-нанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську (він був хворий на діабет) після нескладної операції він помер.
Репресіям піддавалися вчені-історики М. Слабченко, Ф. Гавриленко і М. Горбань, філософи П. Демчук, І. Агол, геолог Н. Світаль-ський та ін.
У листопаді 1937 р. розстріляли М. Яворського.
У 1931 р. поза межами ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О. Шліхтер. Цю установу було створено з метою успішні-шої розробки проблем суспільних наук, ніж "буржуазна" ВУАН. Од-нак установа проіснувала недовго. У другій половині 1936 р. було організовано академічні інститути гуманітарного профілю, історії України, українського фольклору, української літератури, а також економіки.
209
Література та мистецтво вважались однією з ділянок "культурного фронту". Партійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. Психологія "ве-ликого перелому" вплинула навіть на цю сферу культури. У 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.
Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було "призвано" близько 2 тис. робітників. Для них утворювалася систе-ма консультативних бюро при редакціях літературних журналів, ви-давались посібники.
Під керівництвом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з'їзду письменників України. З'їзд розпочався в червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було сформовано Спілку письменників України. У творчі спіл-ки об'єдналися також працівники мистецтва.
За допомогою спілок письменників, художників, композиторів іде-ологічні відділи партійних комітетів придушували в зародку будь-які відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. Зовніш-ньо поважаючи національні форми культури, власті посилено праг-нули уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стан-дартами так званого соціалістичного реалізму.
Популярними у читачів України стають вірші П. Тичини, М. Риль-ського, М. Бажана, А. Малишка, В. Сосюри, М. Семенка, твори прозаїків А. Головка, І. Ле, П. Панча, Ю. Смолича, Ю. Яновського, дра-матургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка, О. Корнійчука.
Читачі з інтересом сприймали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). У 1933 р. його звинуватили у причетності до "Української військової організації" (УВО) і засудили на 10 років концтаборів. Тоді ж за сфабриковану чекістами належність до УВО був засланий на Соловки письменник М. Ірчан.
У 1934 p., незабаром після вбивства С. Кірова, були заарештовані і розстріляні драматург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківсь-кий, новеліст Г. Косинка. У 1935 р. було заарештовано і розстріляно на засланні М. Зерова. Протягом 1937-1938 pp. обірвалося життя І. Микитенка, М. Семенка і багатьох інших талановитих майстрів слова. У 1934-1938 pp. через безпідставні звинувачення було репресо-вано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України (із загальної кількості 193).
210
У передвоєнному десятиріччі розквітнув талант багатьох українських майстрів мистецтв. Зокрема, у розвиток музичної культури ве-ликий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.
Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і П. Саксаганський. їхні традиції розвивали молодші за віком А. Бучма, О. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шум-ський, Г. Юра. Всесвітню славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Пет-русенко.
В історію українського театру золотими літерами вписано ім'я Л. Курбаса - автора-новатора, обдарованого режисера і таланови-того організатора, керівника знаменитого театрального колективу "Березіль". У 1933 р. він був звинувачений у націоналізмі й загинув у концтаборах.
Плідно працювали художники старшого покоління - М. Бойчук, І. їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шов-куненко та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука і кількох його учнів, а через рік усіх їх роз-стріляли.
У кіномистецтві яскраво проявилися таланти О. Довженка, І. Ка-валерідзе, І. Савченка. Фільми О. Довженка "Арсенал", "Земля" уві-йшли до скарбниці світового кіномистецтва.
Творчість українських майстрів літератури і мистецтва мала яск-раво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них звинуватили в націоналізмі й репресували.
Досягнення української культури могли б бути набагато вагомішими, якби не втрати, яких вона зазнала не тільки від репресій і утис-ків командно-адміністративної системи, а й від тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насамперед на релігію і пов'язані з нею історичні пам'ятки. Так, весною 1936 р. по-варварському було зруйновано Михайлівський Золотоверхий собор XII ст. Загалом до 1939 р. понад 70 % церков в Україні були закриті або зруйновані.
Такими були досягнення і трагічні сторінки української культу-ри 20-30-х років. Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою "розстріляного відродження".
211 Розділ 14
ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У 20-30-х РОКАХ
Перша світова війна, іноземна інтервенція та війна громадянська виявилися вкрай несприятливими для українського народу. Україн-ські землі поза межами Радянського Союзу було поділено між трьома державами. До Польщі відійшла Східна Галичина, яка раніше на-лежала Австро-Угорщині. У результаті радянсько-польської війни 1920-1921 pp. у складі Польщі залишилася частина українських зе-мель, які раніше перебували в межах російських кордонів. Ці землі разом зі Східною Галичиною утворили новий район - Західну Ук-раїну. Румунія окупувала австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські землі у складі Бесарабії - Хотин-щину і Придунайський край. До Чехословаччини відійшла Закарпат-ська Україна.
За переписом 1931 р. на західноукраїнських землях, що перебува-ли у складі Польщі, проживало 8,9 млн осіб, серед яких було 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків, 1,1 млн представників інших національностей - євреїв, білорусів, німців та ін.
Українці в Польщі становили дві громади: греко-католиків (понад 3 млн), які проживали на землях Східної Галичини, і православних, які населяли Західну Волинь, Полісся і Холмщину (близько 2 млн).
У 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину ча-стиною Польської Республіки. З цього часу правлячі кола Польщі починають відкритий наступ на національні права українців, всіляко обстоюючи ідею утворення однонаціональної держави шляхом при-мусової асиміляції національних меншин. Українські землі розмежовувалися штучно шляхом територіально-адміністративних реформ. Так званий сокальський коридор (старий кордон між Австро-Угор-щиною і Росією) мав на меті відокремити Східну Галичину від Волині й тим самим заперечити існування єдиного українського народу, штучно поділити його на лемків, бойків та поліщуків. Важливим знаряддям колонізації стали дискримінаційні заходи польського уря-
212
ду в царині мови й освіти. У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Кількість українських початкових (народних) шкіл у Галичині змен-шилася з 2426 у 1912 р. до 352 у 1937 р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки вісім. У Львівському університеті було ліквідовано всі українські кафедри. У відповідь завдяки мужності вчених, об'єднаних у Наукове товариство ім. Т. Шевченка, у столиці Галичини було засновано таємний Український уні-верситет (1921-1925 pp.).
Західна Україна у складі Польської держави залишалась економічно нерозвиненою окраїною, яка постачала центральним регіонам Польщі дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію. Близько 80 % населення Західної України становили селяни і лише 8 % припа-дало на промислових робітників, які працювали в основному в лісовій і нафтодобувній галузях промисловості.
Незважаючи на те що Західна Україна була одним з найбільш перенаселених аграрних регіонів у Європі, польський уряд широко за-проваджував так зване осадництво, тобто роздавав польським пере-селенцям найкращі землі у краї і щедро фінансував їх. До 1939 р. у сільській місцевості оселилися близько 200 тис. поляків, у містах -близько 100 тис. Багато українських селян емігрували за океан, бо не могли прогодуватися з клаптиків землі, що їм належали. До Канади і США виїхали близько 200 тис. осіб.
Польща була конституційною державою і, незважаючи на всі її дискримінаційні акції щодо українства, останнє мало реальні можли-вості для організації суспільно-політичного і громадського життя. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вони не супере-чили законам. Однак діяльність комуністів виходила за межі консти-туції і була нелегальною. Створена в 1919 р. Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ) у 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Комуністи працювали на всій території, населеній українцями. Найбільшого впливу на маси комуністи досягай на зламі 20-30-х років, коли Польща переживала економіч-ну кризу. Щоб використовувати легальні форми боротьби, керівниц-тво КПЗУ утворило в 1926 р. ширшу й аморфнішу організацію - Ук-раїнське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб).
У 20-30-ті роки західноукраїнські землі, що перебували під вла-дою Польщі, стали епіцентром національно-визвольної боротьби всього позбавленого державності українського народу. У ній брали
213
участь представники різних кіл населення та політичних течій. Головним осередком легальних поміркованих політичних сил стало Ук-раїнське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Воно виник-ло у 1925 р. внаслідок злиття Української народно-трудової партії (УНТП) та дрібних організацій центристського спрямування Гали-чини і Волині. На чолі міжпартійного об'єднання стояли Д. Левиць-кий, В. Мудрий, С. Баран та ін. Українське національно-демократич-не об'єднання проголошувало боротьбу за самостійну і соборну Українську державу легальними засобами, на демократичних заса-дах, широко використовуючи парламент, заперечуючи терористські, насильницькі засоби боротьби. На початку 30-х років УНДО висуну-ло вимогу автономії українських земель у межах Польщі. Пізніше воно виступило ініціатором "нормалізації" польсько-українських від-носин. Одного з лідерів партії В. Мудрого було обрано віце-маршал-ком сейму Польської Республіки.
Легальний демократичний рух було представлено також Українською соціалістичною радикальною партією (УСРП) і Українською соціал-демократичною партією (УСДП), що в боротьбі за незалежну Україну перебувала під впливом соціалістичних ідей, при цьому різ-ко заперечуючи більшовицький тоталітарний режим.
Велика економічна криза 1929-1933 pp., яка супроводжувалася ма-совим зубожінням насамперед українського селянства, соціальними проблемами, ще більшою мірою загострила польсько-український конфлікт. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля підпалів майна польських "осадників", нападів і погромів. Загалом було за-реєстровано близько 2200 актів "саботажу". Під приводом боротьби з "українськими терористами" уряд переходить до каральних репре-сивних акцій щодо українського населення, проголошуючи так звану політику пацифікації (заспокоєння). У середині вересня 1930 р. підрозділи польської поліції та кавалерії вдерлися в галицькі села, де з нечуваною жорстокістю руйнували житла, просвітницькі заклади, конфісковували майно, фізично знущалися із селян, інколи закатову-вали їх до смерті.
Понад 2 тис. українців, переважно молоді, було заарештовано, близько третини з них засуджено до різних строків позбавлення волі.
Скориставшись труднощами внутрішньополітичного становища, режим Ю. Пілсудського в 30-ті роки набув ознак військової дикта-тури. Польський сейм був розпущений, опозиційні парламентські сили, у тому числі й 30 українських депутатів, потрапили до в'язниці.
214
Посилювалися репресії проти національних меншин. У 1934 р. було створено концтабір у Березі Картузькій, де більшість політв'язнів становили українці, учасники національно-визвольного руху.
Організаційним центром прорадянських сил на окупованій Поль-щею українській території стає КПЗУ. За рішенням Комінтерну КПЗУ оголошено складовою Компартії Польщі з наданням їй широкої автономії. Основним гаслом комуністів Західної України було возз'єднання всіх етнічних українських земель у межах Радянської України. Проте популярність і авторитет КПЗУ стали невпинно спа-дати на початку 30-х років внаслідок інформації про події в Радян-ській країні - примусову насильницьку колективізацію, голодомор 1932-1933 pp., припинення українізації, масштабні репресії серед усіх верств населення, встановлення сталінського тоталітарного режиму. Символічною стала доля й КПЗУ, яку було ліквідовано в 1938 р. за рішенням Виконкому Комінтерну під приводом, нібито керівництво в ній захопила фашистська агентура.
Поступово найпомітнішим чинником у політичному житті Захід-ної України став український націоналізм. Ще в 1920 р. головним осередком націоналістичного підпілля стала Українська військова організація (УВО), що об'єднала колишніх вояків УНР. Очолив УВО колишній командир Січових стрільців, полковник Є. Коновалець. Із середини 20-х років керівники УВО напружено працюють в напрям-ку консолідації всіх націоналістичних сил. Внаслідок цього у Відні 27 січня - 3 лютого 1929 р. відбувся І Конгрес (Великий збір) україн-ських націоналістів. На основі злиття різних угруповань було проголошено створення Організації українських націоналістів (ОУН). Ставши найвпливовішою в українському політичному житті, вона розгорнула згодом боротьбу за самостійність і соборність України. Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) було обрано Є. Ко-новальця. Напередодні Другої світової війни, в умовах постійного тиску з боку польської влади ОУН налічувала майже 20 тис. свідомих бійців і багато співчуваючих.
Ідеологією ОУН тривалий час був український інтегральний, або чинний, як його називав Д. Донцов (український публіцист, політичний діяч, один з його авторів), націоналізм. Інтегральний націона-лізм проголошував першість волі перед розумом, перевагу національ-них інтересів над індивідуальними, стверджував, що вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом. Подібні принципи дещо нагадували тоталітарну ідеологію, що в 30-х
215
роках утверджується в багатьох європейських державах (Італії, Німеччині та ін.). Однак ототожнювати український інтегральний націоналізм з італійським чи німецьким фашизмом не можна; він виник у середовищі пригнобленої нації, не маючи власних державниць-ких структур.
Своєї стратегічної мети - звільнення від окупаційної влади та розбудови Української незалежної держави - оунівці досягали, зас-тосовуючи різноманітні засоби боротьби. Збройна відсіч окупантам, організація терористичних актів особливо посилились після так зва-ної пацифікації з боку поляків на початку 30-х років, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став С. Бандера. Найвідомішою акцією ОУН стало вбивство 15 червня 1934 р. поль-ського міністра внутрішніх справ Б. Перацького. Наслідком цього терористичного акту став арешт діячів ОУН, серед яких були С. Бан-дера та М. Лебідь. Проте репресії поляків виявилися неспроможними здолати національно-визвольну боротьбу українського народу. Вона посилювалася. Підступно, внаслідок вибуху міни, підкладеної ра-дянським агентом, у Роттердамі 23 травня 1938 р. був убитий Є. Ко-новалець. Загибель лідера ОУН залишила організацію без керівниц-тва напередодні вирішальних в історії Європи подій.
Загальна кількість українського населення на підвладних Румунії територіях становила 790 тис. осіб. Становище української меншини тут було ще нестерпнішим, аніж у Польщі. З перших днів загарбання українських земель румунська влада щодо місцевого населення здій-снювала політику жорстокого тиску, тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій. Так, з 1919 до 1928 р. на тери-торії Буковини зберігався воєнний стан. Місцевих українців тут не визнавали окремою нацією, проголосивши їх "українізованими ру-мунами".
До 1927 р. усі українські школи були закриті або румунізовані, українську пресу було заборонено. Було зроблено спробу піддати ру-мунізації православну церкву. Окупаційна влада втручалась навіть в особисті справи людини, віддаючи накази змінювати українські прізвища на взірець румунських. На спроби українського населення чинити опір королівський уряд відповідав жорстокими каральними акціями. Так, були придушені Хотинське (1919 р.) і Татарбунарське (1924 р.) повстання. Останнє мало й позитивний наслідок. Бухарест був змушений піти на певну лібералізацію режиму щодо українців.
216
Румунія була однією з найвідсталіших країн Європи. Промислові підприємства Північної Буковини і Бесарабії залишились, як і раніше, дрібними і напівкустарними. Економічна криза настала в Румунії ще в 1928 р. Вона переросла в депресію, яка тривала майже до кінця 30-х років. В умовах кризи кількість промислових підприємств Пів-нічної Буковини скоротилися майже наполовину.
Робітники, яким вдалося зберегти роботу, одержували заробітну плату в половинному розмірі. Ще гіршим виявилося становище без-робітних. У Бесарабії, як і загалом у Росії, поміщицька земля була поділена між селянами. Румунські власті після анексії краю поступово відібрали у селян близько половини поміщицької землі, яку повер-нули колишнім власникам. Світова економічна криза 1929-1933 pp. тяжко вплинула на селянське господарство. Ціни на зернові культу-ри істотно знизились, на кукурудзу - майже в шість разів. У резуль-таті посівні площі основних сільськогосподарських культур значно зменшилися. Високі податки і несприятлива ринкова кон'юнктура призводили до розорення селянських господарств. Так, у Бессарабії були закладені майже всі господарства селян.
Короткочасна лібералізація румунських владних структур у 1928-1938 pp. призвела до легалізації політичних партій, що пожвавило українське суспільно-політичне життя. У 1927 р. було створено Ук-раїнську національну партію (УНП) під проводом В. Залозецького, яка намагалася захищати права українців, зберігаючи лояльність до Румунії. У 1929 р. на Буковині виникає партія під назвою "Визволен-ня", яка обстоювала ідею приєднання до Радянської України. На початку 30-х років на Буковині розгорнувся націоналістичний рух на чолі з П. Григоровичем, О. Забачинським та Д. Квітковським. Цей рух застосовував організаційні принципи та методи боротьби оунів-ців Східної Галичини. У 1938 р. король Кароль II встановив у Ру-мунії військову диктатуру, що призвела до відродження репресивних каральних дій центрального уряду щодо українців.
Становище українського населення Закарпаття, що в листопаді 1918 р. добровільно ввійшло до складу Чехословаччини, було знач-но кращим, ніж у Польщі та Румунії. Чехословацька республіка зали-шилась єдиною послідовною демократичною державою Централь-ної Європи і намагалася здійснювати ліберальну, зважену політику щодо національних меншин. Переважна більшість українського на-селення (близько 455 тис.) проживала на сході країни (Пряшівщина, Закарпаття). Це були економічно найвідсталіші регіони Чехословач-
217
чини, стосовно яких празький уряд намагався докласти певних зусиль, аби піднести рівень життя місцевого населення. З цією метою у 20-х ро-ках тут було запроваджено аграрну реформу, наслідком якої став пе-рерозподіл земель великих угорських магнатів серед селян. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. га землі.
Частка промислової продукції у сукупному суспільному продукті дорівнювала 2 %. Кількість зайнятих у промисловості, за переписом 1930 p., не перевищувала 16 тис. Жодного нового великого підприєм-ства за 20 років у краї не було побудовано.
Певних успіхів було досягнуто у галузі народної освіти. Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний уні-верситет, Українська сільськогосподарська академія у Подебрадах, Український Високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Але незважаючи на демократизм, чехословацький уряд не погоджувався йти на поступки в головному питанні - надати Закарпаттю автономію.
Політичне життя на Закарпатті, незважаючи на економічну і куль-турну відсталість, було досить активним. На виборах, що відбува-лися регулярно, місце в чехословацькому парламенті виборювало до 30 партій. Найвпливовішою у країні політичною силою були укра-їнофіли, які групувались в Українському національному об'єднанні. Авторитетним лідером українофілів був доктор теології і видатний педагог отець А. Волошин, який очолював Християнську народну партію (ХНП). Українофільська течія обстоювала ідею єдності за-карпатських українців з усім українським народом.
Впливовою політичною силою на Закарпатті були також русофіли і комуністи. Комуністи входили до складу Комуністичної партії Че-хословаччини і обстоювали відверто прокомуністичні, прорадянські позиції, наполягаючи на приєднанні краю до Радянської України.
У 1938 р. політична ситуація на Закарпатті кардинально змінюється. Після підписання Мюнхенської угоди починається процес розпа-ду Чехословацької республіки. На початку жовтня 1938 р. Німеччина зайняла передану їй за Мюнхенською угодою Судетську область і змусила уряд Чехословаччини надати автономію Словаччині. Скориставшись цим, лідери українофілів та русофілів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою надати автономію краю. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. Однак вона проіснувала недовго -
218
28 жовтня 1938 p. до влади прийшов кабінет міністрів на чолі з А. Во-лошиним. Держава Карпато-Україна (так почали називати Закар-паття) розбудовувалася в дуже тяжких умовах, під тиском зовніш-ньополітичних обставин. 2 листопада відбувся так званий Віденсь-кий арбітраж. Згідно з його рішенням Угорщина одержала південні райони Словаччини і Закарпаття з переважно угорським населенням чисельністю 1100 тис. У Карпато-України відібрали міста Ужгород, Мукачеве і Берегове з прилеглою територією. Столицю її довелося перенести в Хуст. Не витрачаючи часу, українофіли почали будува-ти державність на урізаній території Карпатської України. Адмініст-рація, система освіти і видавнича справа переводилися на українську мову. Розгорнулась підготовча робота зі створення збройних сил -Карпатської Січі. Незабаром тут налічувалося до 5 тис. бійців. У роз-будові держави закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Буковини і заокеанська діаспора. Курс А. Волошина на ут-вердження державності діставав схвалення у населення краю: на ви-борах у лютому 1939 р. до регіонального парламенту коаліція укра-їнських партій отримала переважну більшість голосів. А. Волошин 14 березня 1939 р. проголосив самостійність і сформував тимчасовий уряд. 15 березня сейм обрав таємним голосуванням, але одноголос-но, А. Волошина президентом і прийняв закон про незалежність Кар-патської України, визначив державну мову, прапор і гімн.
За два дні до проголошення незалежності Карпатської України за домовленістю з Угорщиною Гітлер дав згоду на захоплення нею всього Закарпаття. Угорські війська 15 березня рушили на неокупо-вану частину Закарпаття і після запеклих боїв вдерлися до Хуста. Но-востворена держава українського народу припинила своє існування.
Проголошення Карпатської України мало велике історичне зна-чення. Цей факт виявив одвічне непереборне прагнення українського народу до створення власної національної держави, допоміг закар-патцям остаточно усвідомити себе частиною єдиного українського етносу.
219
Розділ 15
УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ВОЗЗ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ (1939-1945 pp.)
Друга світова війна назрівала протягом багатьох років. Причини її були складними й різними. Найважливіша з них - загострення супе-речностей між капіталістичними державами, зокрема Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Англією і Францією - з іншого. Точилася гостра боротьба за світове панування. Тому незва-жаючи на глибокі суперечності, що розділяли капіталістичні держа-ви і соціалістичну країну СРСР, війна почалася не між ними, а всере-дині капіталістичного світу.
Вступ СРСР у Другу світову війну змінив її політичний характер, зумовив переростання війни з боку сил, що протистояли гітлерівсь-кому блокові, в антифашистську, визвольну. Союз РСР став головним оплотом народів у боротьбі проти фашизму. Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941-1945 pp. проти фашистської Німеччини та її союзників - найважливіший, вирішальний фронт Дру-гої світової війни.
Період, що ввійшов в історію людства як Друга світова війна, охоплює шість років - з вересня 1939 р. до вересня 1945 р. Умовно історію війни можна поділити на п'ять етапів, кожен з яких має спе-цифічні особливості: перший - з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. (з дня нападу на Польщу до дня вступу у війну СРСР); другий -з 22 червня 1941 р. до листопада 1942 p., коли почався корінний пе-релом у війні; третій - з листопада 1942 р. до кінця 1943 р. (корінний перелом у війні, зумовлений перемогами Червоної Армії на Волзі й Курській дузі та військовими досягненнями США й Англії); четвер-тий - з кінця 1943 р. до 8 травня 1945 р. (безперервний наступ зброй-них сил антифашистської коаліції на всіх фронтах); п'ятий - з 9 трав-ня 1945 р. до 2 вересня 1945 р. (від капітуляції Німеччини до капіту-ляції Японії).
220
15.1. Перший етап Другої світової війни і Україна
Фашистська Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 р. Анг-лія і Франція оголосили війну Німеччині 3 вересня. Так почалася Друга світова війна, яка втягла у свою орбіту 61 державу, 80 % населення земної кулі. Вогненний смерч пронісся над величезними просторами Європи, Азії і Африки, захопив океанські простори, досяг-нувши берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Курильських і Га-вайських островів на сході, кордонів Єгипту, Індії та Австралії на півдні. У цій війні загинуло понад 50 млн осіб, у тому числі й понад 27 млн радянських громадян. Лихо і страждання, які пережили люди, незмірні.
Німецька армія швидко захоплювала територію Польщі. Німеччина виставила проти неї 58 дивізій і 2 повітряні флоти (2000 літаків), польська ж армія мала 37 піхотних дивізій і близько 400 літаків. Уряд Польщі 6 вересня, коли польська армія ще захищалася, евакуювався з Варшави, а 17 вересня втік до Румунії. Польська держава перестала існувати.
У зв'язку з нападом фашистської Німеччини на Польщу і швидким просуванням гітлерівських військ на схід радянський уряд провів у перших числах вересня 1939 р. великі військові збори в шести військових округах. Війська Київського та Білоруського округів були приведені у повну бойову готовність і на цих напрямах створювались Український та Білоруський фронти.
Проте ці заходи були брудною політичною грою з боку радянського керівництва, оскільки ще 23 серпня 1939 р. у Москві нацист-ський і радянський міністри закордонних справ - Й. Ріббентроп і В. Молотов - підписали договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, а також таємні додаткові протоколи, які були та-кими ж вагомими, як договір, і яким судилося на десятиріччя залишитися "таємними".
Якщо укладання радянським керівництвом пакту з потенційним агресором ще можна тлумачити як законну спробу хоча б на деякий час відтягнути війну, то по-іншому слід розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав за рахунок сусідніх. Так, протокол передбачав розмежу-вання між СРСР та Німеччиною в разі війни по лінії річок Нарев, Вісла, Сян, тобто територією Польщі з розтинанням Варшави.
221
Через пакт "Ріббентропа-Молотова" СРСР опинився у вкрай сум-нівному становищі фактичного союзника воюючої Німеччини. Гітлер-івський вермахт, громлячи значно слабшу польську армію, стрімко на-ближався до західноукраїнських і західнобілоруських земель, які за щойно укладеними таємними протоколами мали бути під радянським контролем. Окремі німецькі частини вдерлися на територію Західної України і перебували на відстані лише 150 км від кордону СРСР. У ніч на 17 вересня заступник наркома закордонних справ СРСР В. По-тьомкін вручив польському послу В. Гжибовському ноту, що була підписана В. Молотовим. У ноті стверджувалось, що польська держа-ва перестала існувати, а ця обставина несе загрозу безпеці СРСР. У ноті було сказано, що Червона Армія одержала наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Зах-ідної Білорусії. Польський посол відмовився прийняти ноту і заявив рішучий протест. Тоді В. Потьомкін сказав: "Якщо немає польського уряду, то немає й польських дипломатів і немає пакту про ненапад", що був підписаний між СРСР і Польщею ще в липні 1932 р. Таким чи-ном, з ранку 17 вересня 1939 р. на території Польщі в бойовій взає-модії з гітлерівським вермахтом почала діяти й Червона Армія.
Вступ Червоної Армії на територію Польщі був зустрінутий у цілому польським суспільством з болем та гіркотою і навіть викликав ворожу реакцію. Польська армія була так деморалізована, що майже не чинила опору, за винятком окремих невеликих зіткнень прикордонних військ та частин, що відходили. У полон було захоплено ве-лику кількість рядового і офіцерського складу. Трудящі ж Західної України зустрічали Червону Армію радісно, тому що збувалася мрія про возз'єднання з Радянською Україною, відверталась загроза поне-волення фашистською Німеччиною.
Частини Червоної Армії 22 вересня зайняли Львів. Того самого дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кам-панії відбувся парад радянських та німецьких військ. Радянсько-ні-мецькі відносини були підтверджені 28 вересня новим договором між цими країнами - договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років факт укладення цього договору та його зміст становив одну з найбільших державних таємниць у СРСР.
У новому договорі СРСР з Німеччиною уточнювалась розмежу-вальна лінія між цими державами по території Польщі. Нова лінія кордону проходила по річках Тиса, Нарев, Буг, Вісла, Сян. Суто польські землі відійшли до Німеччини. За Радянським Союзом за-лишилися Західна Україна і Західна Білорусія. Договір формально
222
підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР.
На Західній Україні 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Укра-їнських Народних зборів. До них було обрано 1484 депутатів, серед яких 415 робітників, 766 селян, 270 представників трудової інтеліген-ції. Народні збори, які відкрились у Львові 27 жовтня 1939 p., прийняли Декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Ук-раїні та про возз'єднання її з УРСР.
Позачергова V сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. Позачергова III сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР.
Крім того, виникли сприятливі умови для вирішення проблеми Бесарабії і Буковини, населених переважно українцями. Радянський уряд 26 червня 1940 р. зробив королівському урядові Румунії подан-ня з вимогою повернути Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, насильно відторгнуті в 1918 р. Румунія погодилась. Части-ни Червоної Армії 28 червня 1940 р. перейшли річку Дністер, тобто СРСР тепер належали Північна Буковина і частина Бессарабії (Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти).
Верховна Рада Радянського Союзу 2 серпня 1940 р. прийняла за-кон про включення до складу УРСР Північної Буковини, а також Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського районів Бессарабії. У надзвичайно складній і суперечливій обстановці, що склалась напри-кінці 30 - на початку 40-х років у західному регіоні України, відбу-лась подія історичної ваги - здійснилася споконвічна мрія україн-ського народу про возз'єднання його земель в єдиному державному утворенні.
У результаті здійснення урядом СРСР згаданих акцій у складі Ук-раїнської РСР було утворено 8 нових областей: Львівську, Волинсь-ку, Ровенську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, Ізмаїль-ську та Чернівецьку.
Населення Української РСР у 1940 р. після приєднання західноук-раїнських земель збільшилося на 8,1 млн і на 1 червня 1941 р. у рес-публіці проживало 41657 тис. осіб, а територія України становила 560 тис. км2.
З приходом Червоної Армії в житті населення Західної України сталися докорінні зміни. Це було пов'язано із запровадженням нових, радянських порядків. Спочатку процес радянізації відбувався за певної підтримки місцевого українського населення, що настраждало-
223
ся від польської і румунської колонізації. Уже в перший рік радянської влади тут було реконструйовано і заново збудовано багато промислових підприємств. Покладено край безробіттю. Широкомасштабна ра-дянізація відбувалася й на селі. Селянство одержало у безплатне кори-стування понад 1 млн га поміщицької, монастирської та казенної землі. Але отримавши землю, західноукраїнське селянство стало побоювати-ся колективізації. І підстави для цього були. Без належних умов і підготовки, з надзвичайними перегинами колективізація таки почала-ся. На 1 червня 1941 р. уже було 2,6 тис. колгоспів і в них об'єднано 140 тис. селянських господарств, створено 38 МТС.
Розгорнулось національно-культурне будівництво. Широкого роз-маху дістала ліквідація неписьменності й малописьменності для дорос-лих (а таких було понад чверть населення). І все це стосувалося пере-дусім українства, яке "за Польщі" перебувало на найнижчому суспіль-ному щаблі. Повсюдно запроваджувалась українська мова, різко збільшувалась кількість українських шкіл (до 5,6 тис.) з одночасним скороченням польських. Тільки протягом жовтня-грудня 1939 р. було відкрито 7 вищих навчальних закладів з викладанням рідною мовою. Серед абітурієнтів, прийнятих у 1940 р. на перші курси перейменовано-го на честь І. Франка університету, який став українським, і політехніч-ного інституту у Львові, українці становили 50 %, тобто їх збільшилось у 4 рази. Отже, у західному регіоні відбувалась своєрідна українська культурна революція, яка здійснювалась радянською командно-адміні-стративною системою в лічені тижні притаманними їй безцеремонно-на-тискними методами. Впадало в око, наприклад, що багато вулиць у містах було перейменовано, але для західноукраїнського обивателя це були малознайомі імена. Галичан та буковинців збентежили й навіть об-разили дедалі виразніші русифікаторські дії нових властей. А неприми-ренно вороже їх ставлення до Української греко-католицької церкви, яка користувалася в народі довір'ям і авторитетом, просто налякало.
Нова влада, утверджуючи українсько-радянські цінності, нещадно руйнувала й без того слабкі культурницькі осередки і громадські центри, місцеві традиції українців, навіть ті, з якими колись раху-вались польські та румунські колонізатори. Так, власті ліквідували Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), заснувавши на його базі філіал Академії наук УРСР, а окремих діячів НТШ репресували. Провідне становище у львівському філіалі АН УРСР фактично посіли направлені з Києва "надійні кадри". Це зумовило справедливе не-вдоволення місцевої інтелігенції.
224 Соціалістичні перетворення в західному регіоні супроводжувалися необгрунтованими репресіями, які охопили майже 20 % населення за-хідних областей. Були репресовані й керівники Народних зборів, що підписали акт про включення Західної України до складу УРСР: ака-деміки К. Струтинський, Т. Франко (син І. Франка) та інші діячі. До Сибіру було депортовано близько 400 тис. українців і 1,2 млн поляків.
Репресивні акції мали на меті максимально швидко здійснити "соціалістичні перетворення" і, зокрема, вирішити питання про сус-пільний лад і державну владу в Західній Україні.
Однак ці "соціалістичні перетворення" - насильницька колективізація, яка розпочалася без всякої підготовки, недовір'я до західноукраїнської інтелігенції, масові репресії - різко змінили ставлення населення до радянського режиму. У краї була сила, яка за будь-яких обставин залишалася непримиренною щодо комуністів (як прийш-лих, так і місцевих) і радянізації, - ОУН, яку активно підтримувала Українська греко-католицька церква. Зі вступом на західноукраїнські землі Червоної Армії ОУН пішла у глибоке підпілля. Мережа підпільних осередків розповсюджувала листівки, гуртувала молодь, іноді здійснювала збройні акції проти радянських органів, військових. Дедалі впливовішу роль в ОУН відігравав С. Бандера.
У січні 1940 р. в Італії відбулася зустріч С. Бандери з А. Мельни-ком. Між ними виникли гострі суперечки, зокрема щодо ставлення до Німеччини. Однак за всіх тактичних розбіжностей провідники ОУН, маючи на меті створення незалежної соборної Української дер-жави, вирішили шукати підтримку в нацистської Німеччини, яка, як було їм відомо, готувалася до війни з Радянським Союзом. За цих умов С. Бандера вжив заходів для таємного переходу найпотрібні-ших людей з Галичини на Захід. Німецькі спецслужби допомагали радикальній частині ОУН приготуватися до більш рішучих дій у боротьбі за українську незалежність.
Це спричинило поглиблення розколу в ОУН. Мельниківці, втрача-ючи вплив на подальший розвиток подій, намагалися перешкодити бандерівцям.
У квітні 1941 р. у Кракові було проведено II Великий збір ОУН. На ньому С. Бандеру було проголошено провідником, А. Мельника - виключено з ОУН. Після цього з'явилось дві організації -ОУН(Б) і ОУН(М). Бандерівський збір було присвячено підготовці до здобуття влади в Україні у зв'язку з наближенням німецького напа-ду на Радянський Союз.
225
Навесні 1941 p. з українських емігрантів (понад 20 тис. з яких перей-шло на територію Польщі у вересні 1939 р.) німецькими спецслужбами було утворено "Український легіон", що складався з батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд", які під час нападу Німеччини на СРСР мали виконувати особливі завдання. Цими батальйонами, особовий склад яких був одягнений в уніформу вермахту, командували українці, що перебували на службі в СС, - гауптштурмфюрер СС Р. Шухевич (батальйон "Нахтігаль") і гауптштурмфюрер СС Є. По-бігущий (батальйон "Роланд"). Водночас на терені Західної України під егідою абвера розширювалися розвідувальна мережа і диверсійні підрозділи.
Нацистські вожді вважали і бандерівців, і мельниківців підручними в уярмленні та колонізації України.
Органи державної безпеки радянської влади в західному регіоні обрушили на оунівців репресії. У січні 1941 р. у Львові відбувся за-критий процес над 59 членами ОУН, серед них були уніатський свя-щеник Р. Берест, студенти, учні шкіл. Частину підсудних було пока-рано на смерть, інших засуджено до тривалих строків ув'язнення.
Тим часом на території Західної України чекісти "знешкоджували польські контрреволюційні та підозрілі елементи". Було заарештовано близько 26 тис. польських урядовців, представників інтелігенції. У 1940 р. за рішенням спеціального позасудового органу (так званої трійки) 22 тис. громадян були розстріляні в Катині (Смоленська область), Старобільську (Харківська область) та інших місцях.
Утвердження сталінського режиму відбувалося в умовах, з одного боку, роздмухування культу особи Й. Сталіна, а з іншого - нагнітання страху та підозрілості в широких верствах населення.
Масові репресії, пік яких припав на 1937 p., не припинялися. В Україні з прибуттям у січні 1938 р. нового першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова вони вибухнули з новою силою. Ці дії органів держбезпеки очолив новий нарком НКВС України І. Сєров. Якщо в 1939 р. органами внутрішніх справ було заарештовано близько 2,5 тис. громадян, то в 1940 р. - 44,3 тис. На початок 1941 р. до ГУЛАГу із в'язниць було відправлено майже 30 тис. в'язнів, які поповнили 182-тисячний контингент репресованих українців. Масові репресії, кривди, переслідування невинних людей відіграли згодом, під час війни проти Німеччини, вкрай негативну роль.
На першому етапі Другої світової війни, тобто з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 p., у Західній Європі події розгорталися сприятливо
226
для Німеччини. Головні її супротивники - Англія та Франція - вою-вали за збереження своїх позицій. Але навесні 1940 р. вони не застосовували активних дій і, таким чином, сприяли Німеччині підготувати сильний удар. Події перших чотирьох-п'яти місяців 1940 р. дістали в історії назву "дивовижної війни", коли формальний стан війни не підкріплявся діями. "Дивовижна війна" закінчилася наступом німецьких військ у травні 1940 р. і капітуляцією Франції. Французький уряд 10 червня утік зі столиці, а 14 червня 1940 р. німецькі війська без бою ввійшли в Париж, що катастрофічно загрожувало Англії.
У першій половині 1940 р. гітлерівська Німеччина володіла знач-ною частиною Європейського континенту. У квітні капітулювали уряди Данії та Норвегії. Невдовзі Німеччина разом із союзною Іта-лією захопила Балкани. Протягом усього 1940 р. і на початку 1941 р. європейські держави, що входили до гітлерівського табору, перебу-вали у зеніті військової могутності.
Такою була міжнародна обстановка напередодні нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз.
15.2. Початок Великої Вітчизняної війни і Україна
Після розгрому французької та англійської армій влітку 1940 р. і не-вдалої для СРСР фінської кампанії (листопад 1939 р. - березень 1940 р.) Гітлер вирішив, що настав час усунути найбільшу перешкоду на шляху до світового панування і створення "великої світової німецької імперії" - повалити Радянський Союз. За його наказом у грудні 1940 р. був розроблений план нападу на СРСР, що дістав кодову назву "Барбаросса" (за ім'ям войовничого прусського короля). Основу його становила ідея "блискавичної війни". За термін від трьох тижнів до п'я-ти місяців німецькі частини збиралися знищити радянські війська і вийти на лінію "двох А": Архангельськ - Астрахань.
Важливе місце у планах нацистів відводилося Україні. Нацисти розробили план колонізації України. Суть його полягала в тому, що Україна з її багатими ресурсами повинна була "оплатити" війну Гітлера за світове панування, постачати "третій рейх" та його армію продуктами харчування, а промисловість - сировиною.
Згідно з генеральним планом "Ост" фашисти мали намір знищити або виселити з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів - німців. Така сама доля чекала й мільйони людей єв-
227
ропейської частини Росії, Білорусії та Прибалтійських республік. Ні-мецькі війська мали досвід ведення сучасної війни, відзначалися високою професійною виучкою та бойовим духом і були, безсумнівно, найкращою воєнною машиною того часу. Війська поділялися на три групи - "Північ", "Центр" і "Південь". Причому на напрямах головних ударів вони мали п'яти-шестиразову перевагу перед радянсь-кими військами. На Україну було націлено угруповання "Південь" із 36 дивізій.
На відміну від Німеччини та її союзників, які на початок червня 1941 р. перебували у стані цілковитої бойової готовності, угрупован-ня радянських військ (58 дивізій), що протистояло німецькій групі армій "Південь", до бойових дій було не готове. Як, утім, і на інших ділянках розташування військ прикриття кордону.
Багато чим своїми здобутками у промисловому розвитку СРСР завдячував Українській республіці. Наприкінці 1940 р. Україна виробляла 50,5 % загальносоюзного видобутку вугілля, 64,7 % - чаву-ну, 48,8 % - сталі, 67,6 % - залізної руди, 25,7 % - електроенергії. На рубежі 30-40-х років Україна була житницею всієї країни. Це був значний внесок України у зміцнення обороноздатності СРСР.
Напередодні Другої світової війни мілітаризація суспільства і дер-жави піднялась на безпрецедентний рівень, значно збільшились асиг-нування в Радянському Союзі на військові потреби: у 1939 р. вони становили 25,6% державного бюджету, у 1940 р. збільшились до 32,6 %, а в 1941 р. - до 43 %. При цьому приріст продукції оборонної галузі промисловості за передвоєнні роки втричі перевищив за-планований приріст промислової продукції у країні.
Проте навіть тим, що вона мала на початок війни, армія на змогла скористатися через традиційні безгосподарність і безтурботність ке-рівництва. Так, окремі найдосконаліші зразки бойової техніки, зброї були безпідставно зняті з виробництва. У результаті кількість літаків і танків новітніх конструкцій не перевищувала 18 %.
Формально виходило, що за кількісними показниками Червоній Армії не було рівних. І хоч у своєму арсеналі вона мала в основному застаріле озброєння, шанси зберегти боєздатність армії, принаймні в обороні, були. Для цього потрібно було одне: кваліфіковане керівництво. Найбільша трагедія Червоної Армії полягала у його відсут-ності. Сталінські "чистки" 30 - початку 40-х років завдали Збройним силам СРСР непоправних втрат. За 17 місяців (з травня 1937 р.) з армії було усунуто не менш як 44 тис. представників командирсько-го складу: було обезглавлено не лише військові округи та їхні штаби,
228
не лише корпуси і дивізії, а й 70 % полків і 80 % батальйонів. І тоді влада вдалася до випробуваного методу вирішення кадрових питань - "висуванства", що призвело до сумних наслідків. На початок 1941 р. лише 7 % командного складу мали вищу освіту. Багато хто взагалі не мав відповідної військової освіти та кваліфікації. Зниження професійного рівня командного складу зумовило погіршення бойової підготовки. Типовим явищем в армії стали прояви недисципліно-ваності, дезертирства.
На воєнній доктрині СРСР позначився сталінський волюнтаризм. Усіляко заохочувалися хвалькуваті заяви наркома оборони СРСР К. Ворошилова про те, що майбутня війна вестиметься на ворожій території, а противника буде розбито "могутнім потрійним ударом" і "малою нашою кров'ю". Про можливі оборонні дії навіть не згаду-валося. Громадянська війна в Росії подавалась як еталон війни май-бутнього. Водночас замовчувався досвід німецької та інших армій під час Другої світової війни, що вже тривала.
Радянське керівництво не зважало на титанічні зусилля та інформацію розвідки, резиденти якої доповідали про серйозні наміри нацистського уряду порушити радянсько-німецький договір про ненапад. Одним із пер-ших про це повідомив український художник і водночас радянський розв-ідник М. Глущенко (агентурний псевдонім - Ярема). А з квітня 1941 р. така інформація надходила майже із 40 точок земної кулі. Будь-які дані про підготовку війни Німеччиною відкидались як дезінформація. Вирі-шальну роль у такому злочинному безглузді відіграла настанова Й. Ста-ліна, який виключав можливість того, що Гітлер наважиться вступити у війну проти СРСР до розгрому Англії, щоб не вести бої на два фронти, як у Першу світову війну.
Для СРСР необхідно було виграти час, не допустивши передчасного зіткнення, завершити підготовку країни і Збройних сил до війни. Й. Сталіна, який найбільше побоювався свідомих провокаційних дій "третьої сторони" (малася на увазі Англія, заінтересована у втягненні СРСР у війну проти Німеччини) і до того ж знав про низький стан боєз-датності Червоної Армії, можна було зрозуміти. Однак така позиція була доречною тільки до певної межі - до того, як остаточно з'ясува-лося, що впритул до кордону зосереджене величезне угруповання військ Німеччини, наміри якої залишали