Продовження

ською мовою книги "учбові і взагалі призначені для початкового чи-тання народу". Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензу-ри, лише окремі твори так званого красного письменства.
Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександ-ра II. Таку назву указ дістав у зв'язку з німецьким містечком Емс, де відпочивав цар під час підписання цього указу - 18 травня 1876 р. Емський указ був спрямований проти української мови як найважли-вішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вис-тави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 p., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обме-жень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.
Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилась і в його ставленні до народної освіти. Було заборонено викладання в школах українською мовою, що вело до суцільної неписьменності. Тяжке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в різних регіонах імперії, зокрема в Україні. Тут виникли дві течії -ліберальна і революційно-демократична.
Ідеологами ліберальної течії в національному русі в Україні були представники української інтелігенції, які перебували в опозиції до царизму і сприяли розвиткові української мови, школи, театру та інших сфер культури. Піонери українського руху - звільнені із зас-лання М. Костомаров, В. Білозерський, згодом Т. Шевченко, а ще трохи пізніше П. Куліш - згуртували навколо себе понад десяток молодих українців, утворивши в Петербурзі спілку "Громада". Ана-логічні спілки української інтелігенції, створені згодом у багатьох містах України - Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та ін., -відіграли позитивну роль в українському національно-визвольному русі. Ідеї громадівців відбивались на сторінках громадсько-політич-ного щомісячника "Основа", що видавався у Петербурзі протягом 1861-1862 pp. Першочерговою турботою громадівців було поліпшення долі українців, і особливо селянства. Усі, за винятком Т. Шевченка, погодились, що у своїй діяльності "Громада" має бути аполі-тичною і зосереджуватися на просвітництві мас. М. Костомаров і
128
П. Куліш настійливо обстоювали обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи радикалізму, що викликав би гнів властей.
На початку 60-х років XIX ст. у середовищі студентів, що походили з польської та спольщеної шляхти Правобережжя, виник рух так званих хлопоманів, котрі страждали від докорів сумління через те, що їхній клас століттями гнобив селян, і вирішили зблизитися з народом. Провідником цього руху був В. Антонович, який говорив україн-ською мовою, носив українське вбрання і дотримувався українських звичаїв.
Певну позитивну роботу щодо розвитку української культури виконували громадівці й у 70-х роках. Так, гурток київської інтеліген-ції, що іменувався "Старою громадою", і далі видавав різну літера-туру українською мовою. Проте через ганебний Емський царський указ гурток був заборонений, а співробітники репресовані. Лише че-рез кілька років після цього царського погрому "Громада" таємно відновила свою діяльність. У роботі київської організації активну участь брав відомий публіцист, історик, фольклорист М. Драгома-нов (1841-1895). Він, основоположник політичної науки в Україні, став "батьком" українського соціалістичного руху.
У 1878 р. у Женеві М. Драгоманов організував видання журналу під назвою "Громада", де друкувалися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке становище селянства, селянські та робітничі виступи, народницький рух. Багато уваги приділялося культурно-ос-вітній діяльності та національному рухові в Україні.
У 70-ті роки в Києві, Одесі, Харкові, Чернігові створюються гурт-ки революційних народників. Так, восени 1873 р. у Києві виник гур-ток "Київська комуна", до якого входили представники різночинної інтелігенції, а також студенти Київського університету. Учасники цього та інших гуртків вели революційну пропаганду. "Земля і воля народові!" - таким було їхнє основне гасло. Засобом втілення цього гасла в життя народники вважали повсюдну організацію масових се-лянських повстань, переростання їх у революцію. Перелом у народ-ницький рух внесло "ходіння в народ", яке з 1874 р. набрало масового характеру. Група народників, наприклад, оселилась у Чигиринсь-кому повіті на Київщині. Коли пропагандистська робота не дала бажаних результатів, вони зробили спробу підняти селянське повстання. З цією метою народники використали бунтарські настрої се-лян, які покладали всі надії у вирішенні земельного питання на "доброго царя". Я. Стефанович видав себе за царського комісара і з до-
129
помогою Л. Дейча та І. Бохановського створив нелегальну селянську організацію "Таємна дружина", учасники якої в означений час мали виступити проти царських чиновників та дворян. Проте у вересні 1877 р. "чигиринську змову" було розкрито, майже тисячу людей заарешто-вано. Організаторам руху загрожувала смертна кара, але їм вдалося втекти з в'язниці й виїхати за кордон.
Отже, народники не змогли ані підняти селян на революцію, ані повалити царизм, вони були не здатні очолити селянський рух. На-прикінці 80-х років гуртки народників на місцях припинили свою ді-яльність, багато їх учасників було заарештовано.
В Україні дедалі більшого розмаху набувала класова боротьба робітників. У 1875 р. в Одесі виникла політична організація "Півден-норосійський союз робітників", члени якої керували страйками робітників в Одесі. У грудні 1875 р. царський уряд розгромив "Союз", його керівник Є. Заславський був засуджений на 10 років каторги і помер у в'язниці. Були засуджені також його соратники.
Виступи робітників посилились у 80-ті роки під впливом значного поширення робітничого руху в центральних губерніях Росії. У 1885 р. вперше в історії робітничого руху в Україні під червоним прапором відбувся страйк робітників залізничних майстерень м. Олександрівна (тепер Запоріжжя), які змусили капіталістів піти на поступки. У 1895 р. під керівництвом В. Ульянова в Петербурзі було створено "Союз боротьби за визволення робітничого класу", який вперше в Росії почав поєднувати соціалізм з робітничим рухом. Під впливом цієї організації такі союзи створювались і в Україні. Так, у Катери-нославі таку організацію в 1897 р. створив робітник І. Бабушкін -колишній учасник петербурзького "Союзу боротьби", того ж року об'єдналися в "Союз боротьби" соціал-демократичні гуртки і групи Києва на чолі з Б. Ейдельманом, В. Крижанівською і П. Тучапським. Серед делегатів І з'їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що відбувся в 1898 р. в Мінську, були й представники "Союзу боротьби" Києва та Катеринослава. Наприкінці 80-х років серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на ширший шлях національного розвитку й надати йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х роках ста-ло "Братство тарасівців", організоване в 1891 р. студентами Харкова. До визначальних завдань вони зараховували вирішення економічних питань, справедливо вважаючи, що лише матеріально забезпечений
130
народ здатен дбати про національно-освітні справи. У травні 1893 р. братство припинило існувати в результаті арештів.
Таким чином, у пореформений період в Україні завершувався промисловий переворот, який характеризувався переходом від мануфак-тур до великих фабрик і заводів, оснащених машинами, високою концентрацією виробництва і робітників. Сільське господарство де-далі інтенсивніше еволюціонувало капіталістичним шляхом. Загост-рювалися соціальні суперечності. Залишки кріпосництва, нерозв'я-заність аграрного питання стали причинами незгасаючої боротьби у пореформеному українському селі. Широкого розмаху набувала боротьба пролетаріату. Поширювався національно-визвольний рух, де виразно виявилися дві тенденції - ліберальна та революційно-де-мократична. В умовах розвитку буржуазних відносин на етнічній те-риторії України дедалі помітнішою ставала спільність економічного життя, пожвавилися, міцнішали торговельно-економічні зв'язки, які об'єднували окремі регіони в одне ціле, що було найголовнішою пе-редумовою формування капіталістичної української нації. Період становлення капіталістичної української нації припадає на другу половину XIX - перші десятиріччя XX ст. Проте цей процес остаточно так і не був завершений. На заваді стали російсько-австро-угорські кордони: вони поділяли українську націю на дві великі компактні частини, які розвивалися все-таки у певній ізоляції одна від одної.
На межі XIX і XX ст. в Україні назрівала революційна ситуація, яка згодом переросла в могутні соціальні потрясіння.
9.2. Західноукраїнські землі у другій половин. XIX ст.
На західноукраїнських землях у результаті природного приросту чисельність населення збільшилася з 3,9 млн у 1863 р. до 5,5 млн у 1897 р. Паростки капіталістичних відносин пробивалися на Західній Україні крізь залишки феодалізму. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці 60 - на початку 70-х років. Та лише 70-80-ті роки стали роками становлення фабрично-заводської промисловості. Однак з 869 підприємств, що були у Східній Галичині, більшість були дрібними, де було зайнято 5-10 робітників. Переважали дрібні підприємства також на Буковині й Закарпатті. Попереду йшли борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до середини 90-х років
131
завершився промисловий переворот. Нафтова промисловість почала розвиватися в Галичині раніше від інших. Основою для неї були багаті запаси нафти. Виникнувши у вигляді селянських промислів у формі дрібнотоварного виробництва, нафтова промисловість переходить від примітивних способів видобутку до досконаліших методів буріння за допомогою парових машин. З'являються перші нафтоочисні заводи в Ясло, Львові, Дрогобичі. Застосування нової техніки забезпечило збільшення обсягів виробництва нафти. Поча-ток другої половини XIX ст. став періодом концентрації виробницт-ва і застосування механічної сили в лісовій промисловості Галичини, Буковини, Закарпаття, на продукцію якої підвищується попит. Названі галузі виробництва в Галичині стимулювали розвиток за-лізниць. На початок 1901 р. довжина залізниць досягла 3869 км, що сприяло розвитку торгівлі й промисловості. Наприкінці XIX ст. починають розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, щоправда, на низькому технічному рівні.
Розвиток промисловості, пов'язаної з переробкою продуктів сіль-ського господарства, свідчив про проникнення товарно-грошових відносин у поміщицьке господарство.
Капіталізм породжував робітничий клас, пролетаризував селянство, яке вийшло з кріпосництва без землі, збільшував злидні, загост-рював соціальні антагонізми. Лише на Закарпатті наприкінці XIX ст. налічувалося 73 % бідняків, 17 % середняків та 10 % куркулів. Селян-ство масово емігрувало за кордон. Так, наприкінці XIX ст. до Ка-нади виїхало приблизно 30 тис. українців, до США - 150-200 тис, до Бразилії - 18,5 тис. Наприклад, у Закарпатті відсоток еміграції набагато перевищував відсоток природного приросту населення. Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу угорського королівства, у XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів. Династія Габсбургів прийшла до панування в Австрії в 1282 р. До складу Австрійської монархії у XVI-XVIII ст. входили Чехія, Сілезія, Угорщина, частина польських, західноукраїнських та інших земель. На початку XIX ст., у 1804 p., Австрійська монархія перетворилась на імперію. Після війни, яка закінчилася на користь Пруссії (1866 p.), остання стала головною силою серед німецьких дер-жав. Австрія визнала права Угорщини на самоврядування. Закар-патська Україна опинилася під владою Угорщини. Внаслідок угоди 1867 p., укладеної між правлячими класами Австрії та Угорщини, Австрійська імперія перетворилась на двоєдину монархію - Австро-
132
Угорщину на чолі з австрійським імператором, який водночас був угорським королем.
Особливе місце в аграрних реформах у Галичині, Буковині, Закар-патті посідає боротьба селян, становище яких набагато погіршилося. Лише протягом 1850-1861 pp. у Східній Галичині, на Буковині та Закарпатті відбулося 400 відкритих виступів селянства.
Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржу-азії, національне пробудження поневолених народів і погіршення міжнародного становища Австрії змусили уряд наприкінці 50-х років розпочати розробку нової конституції. У 1851 р. імператор Франц Йосиф скасував так і не прийняту конституцію 1849 р. і встановив по суті абсолютистський режим, запровадив цензуру, заборонив громадські організації. На основі нової конституції 1861 р. були створені Галицький і Буковинський крайові сейми, які мали опікуватися суто місцевими справами й представляти Галичину і Буковину в Державній раді Австрійської імперії. У 1861 р. у Галичині на цей сейм ук-раїнці направили 49 послів із загальної кількості 150, у 1877 р. їх було лише 14. Причиною цього були нові виборчі правила, згідно з якими перевагу дістали великі землевласники, себто поляки, а серед ук-раїнців переважали селяни. Ще гіршою була ситуація у віденському парламенті. Поволі вся місцева адміністрація, суд, самоврядування опинилися в руках поляків. Урядовою мовою замість німецької ста-ла польська. Львівський університет був спольщений; школи перей-шли під керівництво Польської крайової шкільної ради. Лише кілька середніх та фахових шкіл залишались українськими. На Буковині автономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці довгий час не могли добитися навіть визнання української мови як урядової. Незважаючи на це австрійська конституція прищеплювала галичанам та буковинцям звичку розв'язувати конфлікти мирним шляхом. Боротьба за власні права перемістилась у сферу парламен-таризму.
На західноукраїнських землях рух народних мас за розвиток ук-раїнської культури, освіти, рідної мови очолили народовці. Народов-ство виникло наприкінці 1861 - на початку 1862 р. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Народовці мали значну підтримку з боку національно-визвольного руху Наддніпрянської України. Центральним представницьким органом народовців було обрано в 1855 р. Народну раду, головними завдан-нями якої стали розвиток народності, прогрес, лібералізм, демокра-
133
тія, федералізм. Народна рада вважала себе спадкоємницею Головної руської ради, яка була заснована у Львові в 1848 р. і проголосила єдність усього українського народу. Українські посли в австрійському парламенті висунули вимогу відокремити українські землі, що пе-ребували в межах австрійської держави, утворивши коронний край під управлінням намісника, а також приєднати до Галичини Буковину й Закарпаття.
Народовці пропагували твори класиків нової української літера-тури, національні ідеї, створюючи різні товариства, установи, гурт-ки, культурно-освітні заклади. У Львові 8 грудня 1868 р. зусиллями народовців було засновано українське громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення освіти та пробудження національ-ної свідомості. Першим головою "Просвіти" був А. Вахнянин. Това-риство видавало твори українських письменників, створило пре-совий орган народовців "Діло". Осередки "Просвіти" існували на українських землях з кінця 60-х років XIX ст. до 1940 p., а в діаспорі вони збереглися й донині.
З ініціативи народовців у 1864 р. було засновано перший професійний театр у Львові. Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. у Львові з ініціативи О. Конись-кого і М. Драгоманова Товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Це була перша і єдина за період 1892-1918 pp. новітня Академія ук-раїнського народу. У товаристві діяло три секції: історико-філософ-ська, філологічна і математично-природничо-лікарська, до складу яких входили археологічна, бібліографічна, етнографічна, правова і статистична комісії. З товариством співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897 р. до 1913 p.), І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Горба-чевський. За час діяльності НТШ видало 1100 наукових та літератур-них творів.
У другій половині 60-х років XIX ст. у соціально-політичному жит-ті західноукраїнських земель сформувався інший напрямок - моск-вофільство. Основною передумовою появи москвофільства була зне-віра частини населення західноукраїнських земель у можливість вирі-шити місцеві проблеми власними силами. Москвофіли не визнавали існування українського народу і його мови, пропагували ідею єдиної, неподільної російської народності від Карпат до Камчатки. Москвофіли мали підтримку, у тому числі матеріальну, правлячих кіл Росії. Москвофіли створили потужну видавничу базу; за перші роки було
134
видано понад 80 книжок. Вони мали також власні установи, товари-ства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Відповідно до своїх поглядів на місце українського населення у слов'янському світі вони зробили спробу створити й нав'язати україн-цям "язичіє" - суміш з російської, української, польської та церковнослов'янської мов, яке подавали як "руську" чи "панруську" мову.
Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Одна його частина стала на угодовські позиції, інша - на радикальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців (О. Барвінський, А. Вахнянин та ін.) уклали з намісником у Галичині угоду, згідно з якою за надання їм кількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох ук-раїнських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львів-ському університеті, зокрема відкриття кафедри української історії, а також за деякі інші поступки вони зобов'язалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього було проголошено "нову еру" у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Кафед-ру української історії очолив у 1894 р. учень проф. В. Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934), який справді започаткував "нову еру". М. Грушевський - український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, кількох конституційних проектів, автор майже 1800 публікацій.
Інша частина народовців у 1899 р. об'єдналася з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, на чолі її став Ю. Романчук, а пізніше - К. Левицький. У своїй програмі партія поставила за мету, щоб "цілий український народ з'єднався в одно-цільний національний організм". Великий революціонер-демократ І. Франко, який очолював ліве крило суспільно-політичного руху, гостро критикував як "народовців", так і "москвофілів". За його словами, основа обох цих партій однакова, а різниця між ними суто формальна: одна бере гору чи друга - народові від того жодної користі.
Цього ж року ліве крило української національно-демократичної партії створило нову Українську соціал-демократичну партію, на чолі якої став М. Ганкевич. Ця партія проголосила створення "вільної Української держави, Української республіки".
Радикально настроєні діячі визвольного руху Галичини в 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію, яка одним із завдань висувала боротьбу з "новоерівцями". Партія прагнула до утверд-ження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного жит-
135
тя, використання здобутків культури й науки для піднесення національної свідомості й почуття солідарності серед українського насе-лення. Засновниками й керівниками партії були І. Франко (1856-1916) - український письменник, публіцист і суспільно-політичний діяч, М. Левицький, М. Павлик, С. Данилович. У діяльності радикалів поєднувались як соціалістичні, так і національні мотиви. У Га-личині добре відомі були праці доцента Київського університету М. Зі-бера, який виступив із серією статей на захист економічного вчення К. Маркса.
Після чергового конгресу II Інтернаціоналу Г. Плеханов надіслав у 1896 р. І. Франку для редагованого ним соціал-демократичного журналу "Життя і слово" статтю. У перекладі І. Франка українською мовою стаття вийшла друком у серпневому номері цього журналу за 1896 р. До того місця публікації, де йшлося про репресії царського уряду проти революціонерів, І. Франко зробив примітку про те, що серед заарештованих був адвокат Ульянов (брат повішеного в 1887 p.), а це нагадувало читачам, що свого часу львівські газети повідомля-ли про страту Олександра Ульянова. Це була перша в українській пресі згадка імені В. Ульянова (Леніна).
У 90-х роках у робітничому русі політична боротьба набирає форм демонстрацій, мітингів, страйків. У 1890 р. робітники Львова вперше відсвяткували День міжнародної пролетарської солідарності - 1 травня. На чотиритисячному мітингу було прийнято резолюцію, де висувалися політичні та економічні вимоги: 8-годинний робочий день, загальне виборче право. Наприкінці 90-х років у робітничому демократичному русі переважала політична боротьба за загальне виборче право.
9.3. Розвиток культури України у другій половині XIX ст. Царський уряд перешкоджав розвиткові української культури, зок-рема мови, забороняв діяльність товариств, друкування книжок украї-нською мовою, не допускав рідної мови у навчальні заклади, театри, судові й державні установи. Протягом другої половини XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні збільшилась, але близько третини дітей шкільного віку зовсім не вчилися. За даними офіційного перепи-су 1897 р. неписьменність населення Наддніпрянської України була масовим явищем. Із кожних 100 осіб від 72 до 85 були неписьменні.
136
Школи на Наддніпрянській Україні - від вищої до нижчої - стали знаряддям русифікації української молоді. Цьому сприяла загальна військова повинність (з 1872 p.), бо українців навмисне засилали на службу далеко від рідного краю.
Незважаючи на збільшення кількості середніх навчальних закла-дів (гімназій, реальних та комерційних закладів), а також відкриття в Одесі Новоросійського університету (1864 p.), Політехнічного інсти-туту в Києві (1898 p.), інших інститутів та навчальних закладів стан справ у народній освіті докорінно не змінився, оскільки доступ до на-вчання дітям робітників та селян фактично був закритий.
Протягом 1860-1867 pp. Австрія прийняла конституційний устрій. Разом з іншими народами українці гуртувалися в товариства, влаш-товували збори і віча, видавали книжки і часописи.
У Галичині існували п'яти- та шестикласні середні школи з латинською мовою навчання. У 1867 p., всупереч бажанню українців, мовою викладання в гімназіях стала польська. Викладати українською мовою було дозволено тільки в чотирьох нижчих класах Академічної гімназії у Львові. Тільки з 1874 р. було дозволено викладати україн-ською мовою в усіх класах. Боротьба за українську гімназію закінчи-лася наприкінці XIX ст. компромісом: при польських гімназіях дозволялося мати паралельні українські класи. У 1887 р. було засновано першу українську гімназію в Перемишлі, у 1893 р. - у Коломиї, у 1898 р. - у Тернополі, у 1899 р. на всю Галичину було 29 польських гімназій і тільки 6 українських.
На Буковині в гімназіях мовами викладання були українська і ру-мунська. Тільки в 1896 р. було відкрито другу, німецько-українську, гімназію в Чернівцях.
На Буковині в 1875 р. було засновано Чернівецький університет з викладанням німецькою мовою, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов'янської мови та практичного богослов'я.
У Львівському університеті, заснованому в 1784 p., мовою викла-дання спершу була латинська. У 1817 р. навчання вже велося німецькою мовою. У 1849 р. в університеті запрацювали кафедри української мови та літератури. У 1871 р. скасовано обмеження щодо мови викладання, але фактично університет сполонізувався. Однак у 1894 р. було засновано кафедру історії України, а в 1900 р. - окрему кафедру української літератури.
137
На Закарпатті до Першої світової війни було три гімназії: в Ужгороді - з 1646 p., у Мукачеві - з 1872 p., а також у Берегові.
У Наддніпрянщині працювало багато видатних учених. У 1896 р. в Одесі І. Мечников і М. Гамалія заснували першу вітчизняну бакте-ріологічну станцію. Значну роль у популяризації і розвитку наукових знань відігравали численні наукові товариства, які мали на меті дос-ліджувати минуле України, її археологію, історію, мистецтво. Праці цих товариств, звичайно, друкувалися російською мовою. Наслідком їх діяльності залишилися сотні томів різних видань. Заслуги цих товариств - дослідників природи при Харківському університеті, історичного товариства Нестора Літописця при Київському універ-ситеті, історико-філологічного товариства при Одеському універси-теті та інших - перед українською наукою величезні. Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології мовознавця О. Потебні. У своїх працях "Из записок по русской грамматике" і "Мьісль и речь" він започаткував психологічний напрямок у вітчизняному мовознавстві, активно розвивав філософію мови, вирішував конкретні проблеми загального мовознавства, діалектології.
З кінця XIX ст. Львівське Наукове товариство ім. Т. Шевченка ста-ло вже не місцевою краєзнавчою організацією, а всеукраїнським на-уковим осередком, що охоплював усі галузі науки. У виданнях Това-риства друкували праці українців з усієї України. Наприкінці XIX ст. М. Грушевський очолив Товариство і почав друкувати свою багатотомну працю "Історія України-Руси". Багато подій з життя народних мас України, історії українського народу знайшли відображення у працях істориків О. Лазаревського, О. Єфименко, Д. Багалія. Напри-кінці XIX ст. широке дослідження історії запорозького козацтва роз-почав історик Д. Яворницький.
Українська література наприкінці XIX ст. досягла художньої зрілості. Погляди Т. Шевченка щодо значення прогресивного реаліс-тичного мистецтва були розвинуті у творчості І. Франка, П. Грабов-ського, М. Коцюбинського, Лесі Українки.
У Галичині й на Буковині відомими письменниками стали Н. Коб-ринська, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, Ю. Федькович, С. Воробкевич.
Дуже близькими були зв'язки Наддніпрянщини з Галичиною. Над-дніпрянські письменники, яким у Росії не дозволяли друкуватися, посилали свої твори до галицького видавництва. І. Франко, найбіль-
138
ший письменник Галичини, був у дружніх стосунках з українськими культурними діячами Наддніпрянщини і разом з ними здійснював активну літературну й наукову діяльність.
М. Драгоманов у своїх творах проповідував потребу боротьби за політичну і національну волю, наголошував на необхідності йти за прикладом європейських політичних рухів і бути на рівні нових соці-альних ідей. Побачили світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицько-го, П. Мирного, пізніше - В. Винниченка, О. Олеся, які стали цінним надбанням української культури.
Творцями української драматургічної літератури стали М. Кро-пивницький, М. Старицький та І. Карпенко-Карий. М. Кропивниць-кий і М. Старицький стали засновниками, а також режисерами та провідними акторами українського професійного театру, що був ство-рений у 1882 р. у Єлисаветграді. На цей період припадає розквіт та-ланту відомої української актриси М. Заньковецької.
Із театральним мистецтвом був пов'язаний розвиток української музики. Керівник львівського музично-культурного товариства "Бо-ян", диригент і композитор А. Вахнянин став автором першої на за-хідно-українських землях опери "Купало". Першою українською на-ціональною оперою була "Запорожець за Дунаєм" (1863 р.) С. Гула-ка-Артемовського.
Українські композитори, як і раніше, багато уваги приділяли обробці музичного фольклору. У творчому доробку видатного україн-ського композитора М. Лисенка (1842-1912) понад 600 творів, які на-писано на основі народних пісень і текстів вітчизняних і зарубіжних поетів. Він є також творцем репертуару української оперної класики, зокрема опер "Наталка-Полтавка", "Тарас Бульба".
В українському живопису визначні представники побутового і пей-зажного жанрів С. Васильківський, К. Костанді, П. Левченко, М. Пи-моненко та інші гідно втілили у своїх творах ідеали високої людяності й краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.
Шедевром монументальної скульптури у другій половині XIX ст. в Україні є пам'ятник Б. Хмельницькому, відкритий у Києві в 1888 р. (автор М. Микешин). Наприкінці XIX ст. були споруджені оперні те-атри в Одесі (архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), Києві (архітек-тор В. Шретер) та Львові (архітектор 3. Горголевський).
139
Розділ 10
ПОЛІТИЧНИЙ ТА ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В ПЕРІОД МІЖ БУРЖУАЗНО-ДЕМОКРАТИЧНИМИ РЕВОЛЮЦІЯМИ (1905 - ЛЮТИЙ 1917 р.)
Остання чверть XIX і початок XX ст. ознаменувалися переростанням капіталізму "вільної" конкуренції в монополістичний капіталізм, що дістав назву імперіалізм. На географічних картах початку XX ст. України не існувало. її землі входили до складу двох імперій - Російської та Австро-Угорської. Україна не становила єдиної територі-альної цілісності. Східна (Наддніпрянська) Україна входила до скла-ду Російської імперії. Західна Україна - Галичина й Буковина -входила до складу Австро-Угорщини. На території Східної України проживало 17 млн українців, у Галичині - 3 млн, на Закарпатті -0,5 млн, на Буковині- 300 тис.
10.1. Наддніпрянська Україна на початку XX ст.
Східна Україна була одним з найрозвиненіших економічних регі-онів Росії. Тут сформувалися такі великі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний та Нікопольський марганцевий басейни, Південно-Західний цукровироб-ний район. Особливості переростання капіталізму в імперіалізм у Росії були характерні для розвитку капіталізму й в Україні. Економічні зв'язки України з іншими районами країни з року в рік зміцню-валися, підвищувалася її роль в загальноросійській економіці. Украї-на давала 70 % загальноросійського видобутку вугілля, 75 % залізної руди, 68 % виплавлення чавуну, 50 % - сталі.
Попри швидкий розвиток промисловості Росія залишалася економічно відсталою країною: панівним було велике поміщицьке земле-
140
володіння. Так, у 1905 р. в Україні 31 тис. поміщиків володіли 10,9 млн десятин землі, тоді як 3 млн селянських дворів мали 20 млн десятин надільної землі.
Характеру економічного розвитку відповідала й розстановка кла-сових сил. На початку XX ст. збільшувалась чисельність двох кла-сів - буржуазії та пролетаріату. Причому в їх складі з року в рік збіль-шувалася кількість представників корінного населення - українців. В Україні формувався пролетаріат за рахунок українців, росіян, поляків, чехів, угорців та людей інших національностей. Так, на почат-ку XX ст. росіяни становили 11,7 %, поляки - 6,4 % населення Над-дніпрянщини. Селянство становило переважну більшість населення Східної України. У його складі відбувалася диференціація: збільшу-валась кількість як бідняків, так і заможних селян.
З року в рік збільшувалася й кількість інтелігенції, у тому числі за рахунок українців.
Іноземний капітал, переважно англійський, домінував у металур-гійній, машинобудівній та гірничій галузях промисловості. Напри-кінці XIX - на початку XX ст. саме на півдні України утворилися найпотужніші монополії - "Продамет", "Продвугілля", "Продру-да" та ін. Разом з ними розвивалися банки, а особливо активно "Азо-во-Донський".
На початку XX ст. у Східній Україні утворилися політичні партії. В Україні поряд із соціал-демократичними організаціями, що стояли на марксистських позиціях, діяли й інші соціал-демократичні, соціа-лістичні політичні організації. Найвідомішими серед них були Революційна українська партія (РУП); Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); Українська соціал-демократична спілка ("Спілка"); Народна українська партія (НУП); Товариство українсь-ких прогресистів (поступовців) (ТУП); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та інші політичні угруповання.
Революційна українська партія виникла в Харкові в лютому 1900 р. і об'єднувала здебільшого студентів, семінаристів, учителів, представників інших верств населення. На різних етапах діяльності РУП до її керівництва входили Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра, В. Винниченко, М. Русов, Б. Мартос та ін. У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з'їзд партії, на якому був обраний Центральний комітет і "Закордонний комітет" для керівництва закордонною діяльністю. Місцевими організаціями були "спільні громади", що діяли в багатьох містах. На такі промислові центри, як Катерино-
141
слав, Одеса, Миколаїв, Донецький басейн, вплив РУП не поширював-ся. Зазначимо, що РУП стала базою формування низки українських партій.
Так, у 1902 р. з РУП вийшла група на чолі з М. Міхновським і утворила Народну українську партію (НУП). У 1903 р. частина чле-нів РУП увійшла до Української соціалістичної партії (УСП) на чолі з Б. Ярошевським. Поряд з організаційним розколом відбулося політичне розмежування в лавах РУП: одна частина партії на чолі з М. Меленевським шукала контактів з меншовицьким крилом РСДРП, інша на чолі з М. Поршем, що протидіяла групі М. Меленевського, вимагала повної організаційної самостійності РУП. Частина чле-нів партії, що дістала назву "Група колишніх членів РУП", у січні 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку ("Спілку") і разом із Загальним єврейським соціал-демократичним союзом ("Бунд") увійшла до складу РСДРП на правах автономної орга-нізації меншовицької фракції. Ще одна частина РУП (М. Порш, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра та ін.) у грудні 1905 р. скликала з'їзд, що поклав кінець офіційному існуванню РУП і проголосив утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).
Торкаючись позиції щодо національного питання українських партій, зокрема РУП, УСДРП, слід наголосити, що вона була дале-кою від толерантності. Так, РУП обстоювала ідею автономії Украї-ни в межах Росії. Вона розуміла цю "автономію" як створення україн-ського сейму або Ради і була в цьому близька до бундівського трак-тування культурно-національної автономії. Проголошуючи метою боротьбу за інтереси українського народу, РУП при цьому заклика-ла український робітничий клас пам'ятати, що "він бореться лише проти буржуазії панівної нації". Тоді постає запитання: а що, серед українців не було тих, хто нещадно пригноблював селян, робітників та інший трудящий народ? Аж до 1903 р. РУП активно пропагувала брошуру харківського адвоката М. Міхновського "Самостійна Ук-раїна", де закликалося до рішучих дій. Гаслом брошури було: "Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кав-каз." Одним з принципів НУП, яка сформувалась у 1901-1902 pp., був "Україна з її добрами тільки для українців, а не для чужинців". Ідей, подібних до "Україна для українців", не було в жодних інших програмах партій. Справді, у програмах українських соціалістичних та соціал-демократичних партій простежується заклик до забезпечення
142
рівноправ'я всіх народів України - як української більшості, так і національних меншин. Так, українська соціалістична партія, першим засновником якої була Леся Українка, висувала ідею рівності "усіх громадян краю без різниці статі, породи, національності і віри".
Щодо позиції УСДРП з питань національних відносин, то вона зак-ликала боротися "проти всякого національного гніту", обстоювала тезу про культурно-національну автономію та вимогу "автономії Ук-раїни з окремим сеймом". Обстоювала УСДРП також принцип "націо-нальних" організацій пролетаріату, не обмежених територіально. Іншими словами, ішлося про створення організацій робітничого класу (партій, профспілок тощо) за "національною ознакою", а не про створення територіальних організацій, що об'єднували б представників на-ціональних груп, які живуть на певній окремій території (області, краї тощо). Ця партія наполягала на тому, щоб її визнавали єдиним пред-ставником українського пролетаріату.
Водночас, так само, як і в Росії, відбувався процес консолідації ук-раїнських буржуазних партій: створені в 1904 р. Українська демокра-тична партія (УДП) та Українська радикальна партія (УРП) об'єд-налися в Єдину українську радикально-демократичну партію (УРДП) кадетського напрямку. Керівниками її були Б. Грінченко, С. Єфре-мов, М. Левицький, Є. Чикаленко та інші відомі діячі.
Буржуазні українські партії вели в основному легальну агітацію за демократичну структуру суспільства без монарха, проте й без соціа-лізму, за автономію України у складі оновленої Росії. Водночас ук-раїнські соціал-демократичні партії - РУП, "Спілка" та УСДРП -у своїй діяльності мало чим відрізнялись від Російської соціал-демок-ратичної робітничої партії (РСДРП), допомагали їй, сприяли пере-мозі соціалізму в Росії, робили ставку на пролетарську революцію. Органом РСДРП, заснованої в 1898 р. на І з'їзді в Мінську, була газе-та "Искра", яку друкували за кордоном. На II з'їзді РСДРП (1903 р.) поділилася: більшість, на чолі з В. Леніним, хотіли створити міцну партію революціонерів з твердою дисципліною, що підпорядковува-лася б директивам Центрального комітету (ЦК); цю групу почали називати більшовиками. Менша частина на чолі з Л. Мартовим стояла за більш вільну організацію робітників на кшталт німецьких соціал-демократів; цю частину почали називати меншовиками.
У 1906 р. на IV (об'єднавчому) з'їзді РСДРП більшовики, меншовики і бундівці формально об'єдналися. Прийом УСДРП до складу РСДРП було відкладено, а пізніше ця потреба відпала. Робітники та
143
інші передові представники трудящих України об'єднались із загаль-норосійськими організаціями РСДРП, що успішно діяла в Україні, багато її членів працювали на заводах і фабриках України.
На початку XX ст. в умовах загострення соціально-політичної конфронтації у країні, діяльності антимонархічних політичних угру-повань поширюється робітничий, селянський, студентський та земсь-ко-ліберальний рух. Характерною ознакою робітничого руху цього періоду був перехід від суто економічних вимог до політичних страй-ків і демонстрацій. Політичний характер вимог робітників виявився у демонстрації, що відбулася 1 травня 1990 р. у Харкові. Політичні страйки відбулися також на підприємствах Катеринослава, Києва, Миколаєва, Луганська та Нікополя. У 1903 р. відбувся загальнополі-тичний страйк. Він почався в липні на Закавказзі та в Одесі, а потім перекинувся до Києва, Миколаєва, Катеринослава, Єлисаветграда. У страйковому русі, що здебільшого очолювався представниками ре-волюційної соціал-демократії, взяло участь близько 250 тис. робіт-ників. Учасники загальнополітичного руху поряд з вимогами економічного характеру - поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати - висували й політичне гасло: "Геть самодержавство!" В окре-мих містах України відбувалися сутички між поліцією і страйкарями.
Невирішеність аграрного питання реформою 1861 p., залишки крі-посницьких форм землеволодіння були причиною незадоволення се-лян своїм соціально-економічним становищем, що проявлялося в боротьбі селянства, у тому числі й українського, за передачу поміщицької землі сільським громадам. На цьому грунті відбувалися масові виступи селян. Значною подією в селянському русі були повстання в 1902 р. у Полтавській, а потім Харківській губерніях. Загалом протягом 1900-1904 pp. в Україні відбулося близько 1100 селянських за-ворушень у 1300 селах з населенням близько 800 тис. осіб.
В умовах загострення соціальних та політичних суперечностей у країні посилюється студентський рух. Студентська молодь вимагала зниження плати за навчання, виступала проти чиновницького та поліцейського свавілля у вищих навчальних закладах. Дедалі часті-ше студентські виступи набували політичного спрямування. Так, у 1900 р. студенти харківських вузів взяли участь у маївці. У листопаді цього ж року заворушення почалось у Київському університеті. У січні 1901 р. у часописах Києва надруковано урядове розпорядження, згідно з яким 183 студенти Київського університету - найактивніших
144
учасників масового студентського руху - було віддано в солдати. Попри це виступи студентів набули досить широкого розмаху. Тільки в лютому-березні 1902 p., під час загальноросійського студентського страйку, у демонстраціях взяло участь близько 30 тис. студентів і робітників. Серед студентських організацій в Україні значний вплив мали РУП, "Бунд", Польська соціалістична партія (ПСП). Певна частина студентів тяжіла до інших організацій, зокрема тих, що об'єднувалися навколо гуртків РСДРП.
Політична обстановка у країні ще більше загострилася в результаті поразок Росії у війні з Японією, яка почалася в січні 1904 р. вна-слідок нападу японського флоту на російську ескадру в Порт-Артурі. Бездарне військове керівництво, казнокрадство царських чиновників призвели до того, що незважаючи на мужність та героїзм, виявлений солдатами, матросами та офіцерами, російська армія зазнала тяжких втрат у боях поблизу Ляояна (1904 p.), Мукдена і острова Цусіма в Корейській протоці (1905 p.).
Демократичні сили країни - робітники, студентська молодь, керовані в багатьох випадках соціал-демократичними організація-ми, - закликали до припинення війни та ліквідації монархічного ре-жиму. Ці виступи доповнювалися заворушеннями в армійських час-тинах, розташованих, зокрема, в Одесі, Севастополі, Катеринославі та Києві.
Революційна криза, що наростала у країні, виявилася під час пер-шої революції в Росії 1905-1907 pp. Революційне піднесення у країні, як відомо, почало наростати після подій 9 січня 1905 p., коли в Петер-бурзі за наказом царя Миколи II (1894-1917 pp.) було розстріляно мирну демонстрацію робітників, які разом із сім'ями йшли до Зимового палацу, щоб передати царю петицію про свої потреби. Понад 3 тис. людей було вбито, кілька тисяч - поранено.
Революційна боротьба прокотилася по всій країні, у тому числі й в Україні: 12 січня 1905 р. відбулися страйки робітників Київської фабрики металевих виробів № 4, заводу Гретера і Криванека. Пізніше страйки поширилися на Катеринослав, Харків, Бердичів та інші міста України.
Весною та влітку 1905 р. в Україні відбулося близько 1700 селянських виступів.
Революційний рух робітничого класу й селянства істотно вплинув на армію та флот. Майже два тижні - з 14 до 25 червня 1905 р. - трива-
145
ло повстання на броненосці "Потьомкін". Очолювали його мос-ковський робітник А. Петров, харківський робітник І. Яхновський, селянин із Житомирщини, керівник соціал-демократичної групи бро-неносця Г. Вакуленчук. У листопаді 1905 р. у Севастополі відбулися збройні повстання на крейсері "Очаків", броненосці "Св. Пантелеймон", міноносці "Свирепьш" та ін. Одним із керівників повстання був лейтенант П. Шмідт.
Загальноросійський політичний страйк відбувся 9 жовтня 1905 р. Наляканий боротьбою народу проти монархічного ладу, уряд зму-шений був 17 жовтня 1905 р. видати маніфест, за яким цар надавав народу окремі політичні свободи, а також обіцяв скликати законодавчу Думу. Слід зазначити, що цей маніфест цілком задовольнив буржуазію та буржуазні партії - російські, українські, єврейські. Проте протилежним було ставлення до нього переважної більшості робітників, селян, прогресивної інтелігенції, соціал-демократичних організацій. Вони не припиняли боротьби з царизмом.
Значно посилилися виступи проти царизму в армійських частинах. У деяких містах Росії, зокрема у Владивостоці, Ташкенті, Кронштад-ті, відбулися виступи солдатів і матросів. 18 листопада 1905 р. повстали сапери Києва на чолі з підпоручником Б. Жаданівським. У країні назрівало революційне повстання.
Під час революційної боротьби трудящих мас виникли такі орга-нізації, як Ради робітничих депутатів. Московська Рада робітничих депутатів під керівництвом більшовиків 7 грудня 1905 р. оголосила загальний політичний страйк, який 9 грудня переріс у збройне повстання. Російських робітників підтримали пролетарі Харкова, Киє-ва, Катеринослава, Одеси. У Горлівці та Олександрівську робітники вийшли на збройне повстання. Грудневе повстання стало апогеєм першої революції в Росії.
Грудневе збройне повстання зазнало поразки. Однак і в цей важ-кий для революційних сил період тривали робітничі, селянські та сту-дентські виступи. Хоча вони вже не мали великого розмаху. Свідчен-ням цього є те, що загалом у Росії кількість страйкарів у 1906 р. пере-вищувала 1 млн, а в 1907 р. - 740 тис, в українських губерніях -відповідно понад 100 і близько 55 тис.
Незважаючи на поразку, перша російська революція 1905-1907 pp. мала велике значення в історії. Це була перша буржуазно-демокра-тична революція періоду імперіалізму, під час якої робітники, селяни, демократична інтелігенція, частина армії виступили проти реакційно-
146
го монархічного режиму. На боротьбу з царизмом піднялися поневолені народи, зокрема український. Революція значною мірою пе-ребувала під впливом соціал-демократичного руху. Однак у 1905 1907 pp. царизм утримався при владі, революцію було придушено. Головні причини поразки полягали в недостатній міцності союзу де-мократичних сил країни, зокрема робітничого класу і селянства; роз-колі в соціал-демократичному русі. Якщо більшовики вимагали рі-шучого повалення царизму, то меншовики наполягали на реформах у межах існуючого буржуазного ладу. Більшість армії ще не підтри-мувала боротьбу народу і придушила його революційний виступ. Хоча революція й не розв'язала свого головного завдання - пова-лення царизму, але вона стала школою революційної боротьби тру-дящих мас Росії.
Слідом за поразкою революції країною прокотилася хвиля репресій. У 1907-1909 pp. за участь у революційних подіях було засуджено понад 26 тис. Протягом лише 1907 р. було закрито 100 газет, профе-сійних спілок, а в 1910 р. - понад 440 професійних організацій. Особ-ливо жорстоких ударів зазнали більшовицькі організації. Було за-арештовано багато членів Київської, Одеської, Ніжинської, Конотопської, Полтавської, Харківської та інших соціал-демократичних організацій. Зауважимо, що в боротьбі з демократичним рухом ца-ризм спирався на так звані чорносотенні організації. Серед них най-відомішими були "Союз руського народу" та "Союз Михаїла Архан-гела". До речі, характерною ознакою цих чорносотенних організацій був запеклий шовінізм, а їх гаслом - "Бий інородців!".
Під час першої Російської революції однією з наймогутніших сил, що виступила проти царизму, було селянство. Це пояснюється не-вирішеністю аграрного питання. Для того щоб якось зменшити соціальне напруження на селі, зміцнити свою соціальну базу і при цьому зберегти залишки поміщицької системи землеволодіння, уряд протягом 1906-1910 pp. видав низку законодавчих актів, що дістали назву Столипінської аграрної реформи.
Суть реформи полягала в тому, що вона дозволяла закріплювати у приватну власність ділянки общинної землі, що перебували в кори-стуванні селян. Зазначимо, що у здійсненні реформи уряд опирався насамперед на заможне селянство.
Голова царського уряду П. Столипін (1862-1911) наголошував, що реформа розрахована на "міцних і сильних", сподіваючись, що кур-
147
кульство та інші заможні верстви населення будуть "перепоною для розвитку революції".
У 1906-1915 pp. по всій Росії у приватну власність закріпили зем-лю понад 2 млн дворів, що становило 22,1 % загальної кількості общинників. В Україні реформа мала характерні особливості. У резуль-таті того, що в багатьох районах України общинне землекористуван-ня не набуло такого розмаху, як у Росії, а на Правобережжі та в Полтавській губернії його не було вже з XVI ст., процес переходу землі у власне користування відбувся швидко. Однак якщо на Правобережжі з общини виокремилися майже 48,6 % членів, то на Лівобе-режжі - лише 20,5 %. Реформа значно поліпшила становище кур-кульства і водночас призвела до подальшого розорення бідняків, які здебільшого змушені були продавати куркулям землю, закріплену реформою як їхню особисту власність. Свою землю продали 32 млн господарств, що вийшли з 1260 тис. найбідніших общин. Це спричи-нило подальше розшарування селянства. В Україні за 1905-1916 pp. кількість бідняцьких господарств збільшилася з 44 до 57 %. Реформа передбачала також переселення селян із центральних районів Росії до Сибіру. Уряд розраховував, що цим вдасться підштовхнути розвиток куркульських господарств у центральних районах країни і водночас забезпечити освоєння нових земель на Сході Росії. Протягом 1906-1912 pp. переселилося понад 2 млн 600 тис. осіб, з них з України -близько 1 млн. Однак набідувавшись на новому місці, 70 % пере-селенців змушені були повернутися додому. Столипінська аграрна реформа мала як позитивні, так і негативні наслідки. Прогресивне полягало в тому, що реформа спрямовувалась на подальший буржу-азний розвиток села, формування куркульських фермерських господарств. Проте вона не усунула поміщицької форми землеволодіння. Не змогла припинити наростання революційної хвилі на селі.
За царським маніфестом 17 жовтня 1905 р. було оголошено про свободу слова, друку, про створення законодавчої Думи, про пере-творення Росії на конституційну монархію. У зв'язку зі зняттям усіх заборон, пов'язаних із свободою друку, склалися сприятливі умови для розвитку української преси. Першим успіхом було видання в 1905 р. часопису "Хлібороб". У грудні 1905 р. у Києві почав виходити перший щоденний український часопис "Громадська думка" (пізніше перейменований у "Раду"). Протягом року після виходу ма-ніфесту виникло 15 українських видавництв і виходило близько 20 ук-раїнських періодичних видань. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне
148
видання (без цензурних купюр) "Кобзаря" Т. Шевченка. Велику час-тину газетних шпальт заповнив просвітницький матеріал про те, що таке Україна, хто такі українці, якою є територія їхнього розселення та ін. У травні 1907 р. з'явилось офіційне розпорядження щодо ска-сування Емського указу 1876 р. Проте однією з характерних ознак столипінської доби стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. У березні 1908 р. у Києві було створено "Клуб російських націоналістів". Завдяки державній підтримці й особистому покрови-тельству П. Столипіна він став однією з найвпливовіших політичних груп у Російській імперії. У грудні 1909 р. цей Клуб добився рішення Думського підкомітету у справах освіти про недопущення викладання української мови у школах. Іншим важким ударом по українському рухові став циркуляр П. Столипіна від 20 січня 1910 р. із забороною реєструвати будь-які "інородчеські" товариства й видавництва. В окремій інструкції він пояснював губернаторам, що заборона поширюється, зокрема, на українські та єврейські організації.
У роки реакції український рух знов опинився в підпіллі. Було за-крито "Просвіти" та інші українські організації.
Безумовно, період реакції не заглушив наростання революційного руху. Уже в другій половині 1910 р. робітничі страйки охопили Петербург, Москву, Київ, Катеринослав, Одесу, Миколаїв, Херсон. Протягом 1910-1911 pp. в Україні відбулося близько 450 селянських виступів. Хвиля протесту прокотилася країною у зв'язку з розстрі-лом у березні 1912 р. на річці Лені учасників демонстрації - робіт-ників золотих копалень. У березні 1914 р. заборона святкування дня народження Т. Шевченка призвела до масових демонстрацій студентів у Києві та інших містах. Для розгону демонстрантів було послано загони поліції і козаків.
У роки революції було здобуто перший досвід парламентаризму. Вибори до І Державної думи відбувалися в умовах військових реп-ресій, арештів. Від України було обрано 102 депутати, у тому числі 24 поміщики, 26 представників міської інтелігенції, 42 селян, 8 робіт-ників і одного священика. У Державній думі сформувалася "Україн-ська думська громада" у складі 45 осіб на чолі з адвокатом і громад-ським діячем з Чернігова І. Шрагом. Політичною платформою цієї громади була автономія України. М. Грушевський уклав деклара-цію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою громади. Але вже було запізно. Державну думу 8 липня 1906 p., після 72 днів існування, було розпущено.
149
У січні 1907 p. відбулися вибори до II Державної думи. Українські губернії у II Державній думі представляли 16 поміщиків, 4 священи-ки, 17 інтелігентів, 59 селян і 6 робітників.
У II Думі була також "Українська думська громада", що мала 47 членів і видавала часопис "Рідна справа - Вісті з Думи". Громада домагалася автономії України, місцевого самоврядування, українсь-кої мови у школі, суді, церкві. Для того щоб мати підготовлених пе-дагогів, громада вимагала створення кафедр української мови, літе-ратури та історії в університетах, уведення української мови в україн-ських семінаріях.
II Дума проіснувала лише 103 дні; 3 червня 1907 р. її розпустили. Розгін II Думи мав характер державного перевороту і відкрив добу реакції. Новий виборчий закон істотно обмежив права робітників, селян і національних меншин. Депутати III Державної думи від Ук-раїни, серед яких було 67 поміщиків, у цілому підтримали столипін-ську реформу, хоча й вносили пропозиції з національного й аграрно-селянського питання.
У роки нового революційного піднесення більшовицькі організа-ції розширили легальні форми роботи, зокрема в межах IV Державної думи, де активну роль відігравала більшовицька фракція. Так, виступаючи з промовою 20 травня 1913 p., депутат-більшовик від Катеринославської губернії Г. Петровський на місцевому матеріалі переконливо показав переслідування чорносотенцями українців, ук-раїнської мови, перепони, що ставляться на шляху до розвитку національної культури, літератури, мистецтва.
Революційне піднесення збіглося з початком Першої світової війни. Причиною її виникнення були суперечності у стані імперіалістич-них держав: з одного боку - Антанти, до якої входили Англія, Франція, Росія, з іншого - Троїстого союзу у складі Німеччини, Австро-Угорщини, Італії.
Українські землі були серед тих, що найбільше постраждали від війни. Лінія фронту проходила безпосередньо українською територією. На двох фронтах, що простягайся українськими землями, пере-бувало 3250 тис. солдатів та офіцерів. Крім того, у тилових гарнізонах в Україні перебувало 400 тис. солдатів і офіцерів. Далекосяжні плани поневолення України виношували обидва блоки імперіаліс-тичних держав - Антанта і Троїстий союз, що зіткнулися в Першій світовій війні. Росія відкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб раз і назавжди покінчити з "мазепинством" і
150
сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати Наддніпрянську Україну до Габсбурзької імперії. Німеччина, готуючись до "дранг нах остен", мала на меті взяти Україну - найбагатшу країну Європи -під свій протекторат.
На Південно-Західному фронті війна розпочалась у серпні 1914 р. У так званій Галицькій битві, яка тривала з 23 серпня до 21 вересня 1914 p., австро-угорська армія, втративши понад 326 тис. солдатів, була розгромлена. Галичина та Буковина опинилися під окупацією царської Росії. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська, прорвавши Південно-Західний фронт, змусили російську армію відсту-пити з Галичини.
За сім місяців окупації царська адміністрація свідомо знищила все, що було українським: закрила школи, гімназії, сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні "Просвіти". Українську мову було витіснено з урядових установ. Розпочалося переслідуван-ня греко-католицької церкви. Митрополит А. Шептицький був за-арештований і депортований до Росії.
У 1916 р. Галичина і Буковина стали тереном найжорстокіших битв. Наприкінці травня 1916 р. розпочався відомий наступ генерала А. Брусилова. У результаті цього наступу російські війська захопили Буковину й східну частину Галичини з Тернополем та Західну Волинь з Луцьком. Внаслідок багатомісячної битви багато районів Га-личини, особливо Тернопільщини, були зруйновані вщент, населення евакуйовано, господарства та майно втрачені. Не менше лиха приніс Галичині й червневий наступ 1917 р. російських військ, кинутих на австро-угорський фронт Тимчасовим урядом Росії. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, завершилася повною поразкою російської армії, її відступом за річку Збруч. Німецько-авст-рійські війська до кінця 1917 р. просунулися на схід українською те-риторією навіть далі, аніж у 1915 р.
10.2. Західноукраїнські землі в 1900-1917 pp.
Австро-Угорщина, як і інші країни, на рубежі XIX XX ст. вступила у стадію імперіалізму. У промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття панівне становище зайняли монополістичні об'єднання, які постійно зростали. Так, у Галичині в 1903 р. налічувалося 24 акціонерні об'єднання, а в 1912 р. таких об'єднань було вже 30. На Закар-
151