Продовження

ний пункт на Чорному морі; у 1608 р. захопили Перекоп, у 1609 р. -Юлію, Ізмаїл, Акерман. У 1615 р. козаки на 80 "чайках" на очах у ту-рецького султана і його тридцятитисячної армії проникли у Констан-тинопольську гавань і спалили її, а в 1620 р. вони повторили таку саму акцію. У 1616 р. вони захопили Кафу і звільнили тисячі полоне-них. У відповідь на це турецький султан Осман II зібрав 160-тисячне військо, разом з кримським ханом напав на Річ Посполиту і в 1620 р. розбив під Цецорою польські війська. У 1621 р. під час битви 35-ти-сячного польського війська з турками під Хотином 40 тисяч козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним прийшли на допомогу і врятували польську армію від розгрому. Описуючи дії козаків, турецький історик Найма у XVII ст. зазначав: "Можна стверджувати напевне, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боя-лися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сірома-хи завдяки своїй хоробрості й спритності у морських боях не мають собі рівних в усьому світі".
Уже в XVI ст. Запорозька Січ почала відігравати помітну роль у міжнародних справах. Із Запорозькою Січчю встановлювали відносини Росія, Туреччина, Кримське ханство, Австрія, Венеція, Ватикан. Січ діяла як суверенна держава і в зовнішніх відносинах, і під час воєн.
З огляду на викладене випливає, що запорізькі козаки мали всі ос-новні характерні для республіки елементи самостійного державного устрою. Він став основою нового українського козацького держав-ництва у період визвольної війни 1648-1654 pp.
Самостійність запорожців непокоїла литовську і польську шляхту. Щоб встановити контроль над козаками, було ухвалено рішення взя-ти на державну службу певну їх кількість і використати в боротьбі проти татар. У 1572 р. король Сигізмунд II видав універсал про фор-мування полку з 300 козаків. Цих козаків вносили до спеціальних списків - реєстрів, тому вони дістали назву реєстрових козаків. Новий польський король Стефан Баторій у 1578 р. збільшив їх кількість до 600. їм було надано певні привілеї: окремий суд, звільнення від по-датків і повинностей, право власності на землю, дозвіл вільно займа-тися ремеслом і торгівлею, допомогу одягом, зброєю, а також уста-новлено невелику платню. Проте після участі в селянських повстан-нях у 1591-1596 pp. реєстрове козацтво було ліквідоване і відновлене знов у 1599 р. У 1638 р. його кількість збільшено до 6 тис. Полкови-ми містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церк-
58
ва, Канів. Старшим реєстру в 1637 р. польський уряд призначив І. Ка-раїмовича. Рядове козацтво, незважаючи на привілеї, перебувало у складному становищі, невдоволеність і протест проти польської шлях-ти постійно посилювалися.
4.3. Національно-релігійний рух
і культура України наприкінці XVI -на початку XVII ст.
Друга половина XVI - початок XVII ст. - період пробудження на-ціональної свідомості українського народу, його духовного від-родження. Утверджується відчуття рідної землі, історії, вітчизни. Збе-реження і розвиток духовної культури, культурно-національне від-новлення стають історичною необхідністю.
Культурно-національне відродження в Україні було пов'язане з внутрішніми соціально-економічними процесами, а також з політич-ною, ідеологічною, релігійною боротьбою, з наростанням народно-визвольного руху і тими політичними й культурними процесами в Європі, що дістали назву Відродження (XIV-XVI ст.).
Культурна відбудова України відбувалася в дуже складних умовах, коли більша її частина перебувала у складі інших держав, а соціальне пригноблення українського народу посилювалося національ-но-духовним - принижувались і викорінювалися культура, мова, звичаї, православ'я.
Віра тоді була не тільки основою світосприйняття, а й ознакою на-лежності людини до тієї чи іншої культури, складовою культури, оз-накою певного народу. Не зумівши покатоличити українців, правлячі кола Речі Посполитої почали втілювати в життя ідеї єзуїтів - "церковної єдності", або унії, Православної та Католицької церков під верховенством Папи Римського. При цьому зберігалися православні обряди, служба правилася церковнослов'янською мовою, не-змінним залишався й календар. У XVI ст. позбавлена підтримки Польсько-Литовської держави Православна Церква була в занепаді. Безпосередніми причинами прийняття унії були невдоволення православних єпископів тим, що в церковні справи почало активно втру-чатися міщанство, об'єднане у братства; прагнення єпископів звіль-нитися від підлеглості східним патріархам, які також втручалися у справи єпархій і збирали побори; намагання верхівки українського
59
православного духівництва добитися рівності з католицькими єписко-пами. Влітку в 1594 р. в Сокалі на з'їзді православних єпископів були вироблені умови об'єднання з Католицькою Церквою, а в грудні 1594 р. було прийнято постанову про бажання ієрархів відокремитися від Східної Церкви і підпорядкуватися Папі. У 1595 р. єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький поїхали до Рима, де Папа Климент VIII офі-ційно проголосив визнання унії. Проти унії рішуче виступили князь К. Острозький та інша православна знать.
Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в Бересті (Бресті) Сигізмунд III за дорученням Папи Климента VIII скликав церковний собор для офі-ційного проголошення унії. Собор одразу ж розколовся на два собори - православний і уніатський. В уніатському брали участь Київський митрополит М. Рогоза, п'ять єпископів, три архімандрити, три католицькі єпископи, магнати й шляхта. 8 жовтня 1596 р. вони підпи-сали угоду про унію і дали присягу на вірність Папі Римському. На православному соборі були присутні два єпископи - Балабан і Ко-пистенський, Білгородський митрополит Лука, дев'ять архімандри-тів, два представники східних патріархів, понад 200 представників православного духівництва. Вони підписали протест проти унії, а всіх, хто її прийняв, позбавили духовної влади. Проте Сигізмунд III затвердив рішення уніатського собору. Згідно з цим рішенням уніат-ське духівництво, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію, мала право одержувати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католиками. Унія вважалась обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Таким чином, Православна Церква стала, по суті, незаконною. І тільки важке зовнішньополітичне становище Польщі на початку XVII ст. змусило уряд у 1603-1607 pp. піти на де-які поступки православним (зокрема, сейм оголосив про припинення їх переслідування). Унаслідок виступів козацтва на початку 80-х років XVII ст. польський уряд видав "Статті для заспокоєння руського народу", якими узаконив існування Православної Церкви.
В історичній літературі Берестейська унія оцінюється неоднознач-но. Дореволюційні російські історики ставилися до унії вкрай негативно. Багато хто із сучасних закордонних українських істориків вважає, що унія була визначною і позитивною подією в історії украї-нського народу. Радянські історики донедавна сприймали Берестей-ську унію однозначно негативно, і тільки останніми роками з'явили-ся дослідження, де її оцінюють позитивно.
60 Після прийняття унії до неї приєдналося багато феодалів, шлях-тичів і міщан. Проте більшість селян, козаків, міщан, дрібної шляхти і духівництва залишилися православними і почали об'єднуватися на захист своїх національних прав та інтересів.
Експансія католицизму, що її здійснювала римська курія, намагання правлячих кіл Речі Посполитої колонізувати український народ викликали широкий суспільно-політичний рух, опір православного населення. У містах виникають братства, які мали на меті об'єднати широкі маси міщанства і які, виступаючи проти засилля католицизму, були проявом реформістського руху в Україні.
Культурне піднесення в Україні значно посилюється з появою братств - громадських православних організацій міського населен-ня, які рішуче виступали за розвиток вітчизняної культури. Одним із перших у 1439 р. було створено Львівське братство, яке мало школу, шпиталь, бібліотеку, друкарню. На початку XVII ст. виникають Ро-гатинське, Острозьке, Галицьке, Кам'янець-Подільське, Самбірське, Київське, Вінницьке та інші братства. Вони створювали друкарні, шпиталі, школи, забезпечували їх підручниками, утримували вчителів і бідних учнів, надавали найкращим учням допомогу для продовження навчання за кордоном. Навколо братств об'єднувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі.
Важливим напрямком діяльності братств стало книгодрукування. Одну з перших друкарень було створено в 1561 р. у Заблудові, в маєт-ку українського та білоруського магната Г. Ходкевича. Заснували її Іван Федоров і Петро Мстиславець. У 1569 р. вони видали "Учитель-ське Євангеліє", а пізніше - "Псалтир" і "Часослов". А власне пер-шою на українських землях стала друкарня, яку заснував у Львові в 1573 р. І. Федоров. У цій друкарні в 1574 р. було видано "Апостол". У 1576 р. І. Федорова запросив до себе князь К. Острозький. У його друкарні було створено 28 видань, серед них відома "Острозька Біблія" (1581) - перше повне видання Біблії слов'янською мовою.
Братські друкарні існували також у Новгороді-Сіверському, Киє-ві, Чернігові, Луцьку. Були також приватні друкарні.
У 80-ті роки XVI ст. почала видаватися полемічна література, що мало особливе значення в боротьбі з унією, проти соціальних та ідей-них засад католицизму. Представляли цю літературу Герасим Смот-рицький, Василь Суразький, Христофор Філалет та ін. У полеміці з церковними магнатами визрівали гуманістично-демократична ідея суспільної рівності, ідея свободи віросповідання. Полемісти розкри-
61
ли причини, що сприяли переходу магнатів до уніатсько-католицького табору. В їхніх працях тема патріотизму посідала чільне місце.
Розвиток книгодрукування сприяв розвиткові освіти, збільшенню кількості шкіл. І. Федоров видав у Львові та Острозі "Букварі" - посібники для вивчення слов'янських і грецької мов. Були видані також "Граматика" Лаврентія Зизанія і "Граматика" Мелетія Смотриць-кого.
Наприкінці XVI ст. школи діяли вже у Львові, Стрию, Кременці, Києві, Володимирі-Волинському та інших містах. Серед них були дяківські школи, міські, церковні, монастирські, домові, протестант-ські, уніатські, католицькі. У 1578 р. в Острозі було засновано школу, яка дала початок новому етапу в розвитку шкільної освіти в Ук-раїні. Викладання в ній було побудовано з урахуванням досвіду сучасної європейської школи. У ній вивчали слов'янську, грецьку і латинську мови, так звані сім вільних наук - граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Отже, ця програма передбачала початкову і середню освіту з елементами ви-щої. Першим ректором цієї школи був Г. Смотрицький, а з-поміж вихованців - М. Смотрицький, Г. Дорофеєвич, П. Сагайдачний та ін.
На початку XVII ст. в Україні відкрилося 30 братських шкіл, які були народними і вирізнялися передусім демократичністю. До програм цих шкіл входили ті самі науки, що вивчалися в західноєвропейських школах. Та вже у 20-ті роки XVII ст. Львівська школа, не витримавши боротьби з католицьким духівництвом, почала занепа-дати. Луцька школа двічі (у 1627 і 1634 р.) була розгромлена і перейшла до рук уніатів. Острозьку школу після смерті князя його онука Анна-Алоїза Ходкевич перетворила на єзуїтську колегію.
На початку XVII ст. Київ стає одним з найбільших міст Наддніпрянщини (з чисельністю населення 15 тис). Починають відроджу-ватися духовні традиції Києва як всеукраїнського центру. Істотно вплинуло на політичний статус Києва запорозьке козацтво. У 1620 р. гетьман Сагайдачний за підтримки козацтва та православних вірних і за участю єрусалимського патріарха Феофана відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку 25 років тому після Бе-рестейської унії було ліквідовано і замінено на уніатську. Це була найвидатніша заслуга П. Сагайдачного. Основними культурними центрами Києва були Київське братство і Києво-Печерська лавра на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. У 1615 р. при монастирі було відкрито друкарню. Першою книгою, що вийшла тут
62
у 1616 p., був "Часослов". У 1615 р. Київське братство заснувало школу, яка стала родоначальницею першої вищої школи у країні -Києво-Могилянської академії. У 1631 р. у Києві було створено ще одну школу - Лаврську, яку заснував архімандрит Києво-Печерсь-кої лаври Петро Могила. Вона створювалася на зразок шкіл вищого типу, у ній навчалося близько 100 учнів. Та проіснував цей навчаль-ний заклад недовго. У 1632 р. він об'єднався з братською школою і дістав назву колегії (так на Заході називалися навчальні установи ви-щого типу).
Отже, в Україні було зроблено перший крок на шляху становлення вищої школи. Велику роль у цьому відіграв П. Могила - видат-ний просвітник, який усі свої знання, організаторські здібності, а та-кож матеріальні кошти віддав колегії. На його честь її було названо Києво-Могилянською і під цією назвою вона ввійшла в історію вітчизняної науки і культури як перший вищий навчальний заклад України, Росії та Білорусії. За змістом і організацією навчання коле-гія була ідентичною Краківській і Віденській вищим школам. У ній вивчали граматику, мови, риторику, поетику, діалектику, арифмети-ку, геометрію, астрономію, музику та інші науки. Як і вищі європей-ські школи, колегія мала у підпорядкуванні школи, відкриті у Кре-менці, Вінниці та Гощі.
Таким чином, в умовах боротьби проти насильницької політики покатоличення і колонізації в Україні відбувалося культурно-національне відродження. Великого розвитку набули ідеї поширення осві-ти і знань серед народних мас, відродження національної мови і тра-дицій, захисту православ'я як віри батьків, незалежного і вільного існування народу.
4.4. Селянсько-козацькі повстання в Україні наприкінці XVI - на початку XVII ст.
Наприкінці XVI ст. значно посилилася боротьба українського селянства і козацтва проти кріпацтва і національного гніту.
А втім, перші антифеодальні повстання в Україні були ще в XV ст. Так, протягом 1490-1492 pp. відбулося велике антифеодальне повстання селян у Східній Галичині та Північній Буковині під проводом Мухи. Десятитисячному війську вдалося захопити фортеці Снятин, Коломию, Галич. Селяни нападали на феодалів, спалювали і розо-
63
ряли їхні маєтки, проте діяли вони в основному стихійно, локально, розрізнено і тому зазнали поразки.
У XVI ст. з'явилася нова форма антифеодальної боротьби - рух опришків. Уперше про них згадується в документах 1529 р. Цей рух охопив гірські райони Східної Галичини, Північної Буковини і За-карпаття. Для боротьби з ними феодали Польщі та Молдавії в 1547 р. уклали угоду. Проте рух розростався і охопив Прикарпаття й Поділля. Особливо успішно діяли загони на чолі з Петром Чумаком, Марком Гатталою, Василем Чепцем та ін.
Як зазначалося, перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване К. Косинським, відбулося в 1591-1593 pp. У 1591 p. Косинський на чолі загону козаків за підтримки селян і міської бідноти захопив Білу Церкву. Згодом спалахнула широка ан-тифеодальна боротьба на Київщині та Переяславщині. Повстанці за-хопили Трипілля і Переяслав, підійшли до Києва. Рух перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства. Магнати, злякавшись, створили ополчення шляхти на чолі з київським воєводою кня-зем Острозьким і виступили проти Косинського. У січні 1593 р. під містечком П'яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала тиждень, але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ. У травні 1593 р. двотисячний загін козаків на чолі з Косинським знову вирушив із Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси. Чер-каський староста, не дочекавшись допомоги, розпочав переговори з Косинським, запросив його до замку і вбив. Восени того ж року повстання спалахнуло з новою силою. Козацьке військо підійшло до Києва і оточило його, але в цей час татари напали на Січ і козаки змушені були повернутися назад. Шляхта придушила залишки селянських загонів на Київщині та Брацлавщині, жорстоко розправилася з непокірними, а потім почала самовільно збільшувати у своїх маєт-ках панщину і різні повинності. Усе це сприяло визріванню інших повстань.
Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шлях-ти. Очолив його виходець із сім'ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, - Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. він очолив успішний похід у Молдавію проти турець-ко-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської вла-ди. Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Лободою на допомогу На-
64
ливайку. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава розгроми-ли загони шляхти й заволоділи містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк. Народне повстання охопило Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе козаками. На-весні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на чолі з Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Григорієм Лободою і Матвієм Шаулою - до південної Наддніпрянщини. Загін Наливайка захопив Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Бобруйськ, Могилів і розбив війська шляхти. Селянські виступи почалися в усій Східній Білорусії. Водночас військо під проводом Лободи заволоділо Черкасами та Каневом. Піднявшись Дніпром, Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином, усе українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Цьому сприяло також те, що саме в ту пору польське військо на чолі зі Стані-славом Жолкевським воювало в Молдавії.
Проте восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. Литовські магна-ти об'єдналися для боротьби проти повстанців під керівництвом литовського гетьмана X. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під керівництвом воєводи Миколи Буйвіда. У грудні 1595 р. п'ятитисячний загін Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва, і хоча Буйвід відступив, Наливайко поспішив з'єднатися з другою частиною війська. При переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами Жолкевського, в якій перемогли козаки.
Навесні 1596 р. війська Наливайка, Лободи і Шаули об'єдналися неподалік від Білої Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви наближалося і польсько-шляхетське військо. В урочищі Гост-рий Камінь відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат, Шаулі ядром відірвало руку, був поранений і Наливайко, але й польські вій-ська змушені були відійти. Наливайко відступив через Трипілля до Києва, а потім до Переяслава. На початку травня там зосередилося 10 тис. біженців і серед них- 3 тис. козаків. Зібралася рада. Одні пропонували битися з Жолкевським. Частина старшини пропонува-ла просити в нього помилування. Проте більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської держави. Згідно із цим рі-шенням війська почали рухатися до Лубен. Коли до російського кор-дону залишалося 400 верст, а до Лубен - 3 версти, козаків наздогнали війська Жолкевського. Козаки розбили табір, укріпили його зброєю. Та
65
в них було 3 тис. погано озброєних бійців, а у Жолкевського - 5 тис. Крім того, до нього приєдналися литовські частини князя Огінського. Два тижні тривала оборона табору. Лобода розпочав таємні перегово-ри з поляками, але його викрили і стратили. Однак невдовзі група старшин, котрі підтримували Лободу, по-зрадницькому схопила На-ливайка і Шаулу і видала їх ворогам. Захопивши табір, поляки влаш-тували жорстоку розправу. Тільки невеликій частині козаків на чолі з підполковником Кремінським вдалося прорватися на Січ. Наливайка після десяти місяців допитів четвертували у Варшаві. М. Бєльський писав про нього: "Був він людиною прекрасної зовнішності і неабия-ких здібностей, до того ж знаменитий артилерист". Ім'я Наливайка стало символом мужності й сміливості. Народного героя України про-славили поет-декабрист К. Рилєєв у поемі "Наливайко" і Т. Шевчен-ко в поемах "Тарасова ніч" і "Гайдамаки". Після придушення повстання Наливайка в Україні посилилося феодально-кріпосницьке гноблення. Жолкевський, Вишневецькі, Потоцькі, Калиновські одер-жали тут нові земельні володіння. Розпочався період кріпосницько-шляхетської реакції.
На початку XVI ст. Річ Посполита майже постійно перебувала у стані воєн із сусідами і їй знову довелося звертатися до козаків по військову до-помогу. Так, у 1601 р. двотисячний загін українців брав участь у складній для Польщі Лівонській кампанії, а в 1605 і 1609 р. запорожці брали участь у польській інтервенції в Москву. Проте водночас шляхта не хотіла розширювати автономію чи збільшувати реєстр козаків.
У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдач-ного. Він, незаможний шляхтич з міста Самбора, що на Галичині, вчився в Острозькій академії, після чого пішов у Січ, брав участь у кількох походах, найвідоміший з яких - похід на Кафу в 1616 р. Він вважав, що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало примирення з Польщею. П. Сагайдач-ний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у не-скінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані мор-ські походи і визнав право короля затверджувати козацьких стар-шин. Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об'єд-нав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці
66
стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з православними священиками запросив до Києва єру-салимського патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигу-на, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супровод-жував його до турецького кордону. Відносини між Польщею і козака-ми ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до українського гетьмана по допомо-гу. Участь козаків у боях проти військ султана Османа II забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни. Смертельно пораненого в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва. У 1622 р. П. Сагайдачний помер.
Після смерті П. Сагайдачного конфлікти знову стали основою польсько-українських відносин. Наступниками П. Сагайдачного були Оліфер Голуб і Михайло Дорошенко. У цю пору до України повер-нулося 40-тисячне козацьке військо, яке брало участь у битві під Хотином. Ніхто з козаків не хотів знову ставати кріпаком, серед них зростало невдоволення. Щоб утихомирити непокірних, у 1625 р. в Україну було направлено восьмитисячне військо Конєцпольського, якого польський уряд призначив гетьманом. Назустріч йому із Запо-розької Січі виступило шеститисячне військо на чолі з Марком Жмай-лом. Після кількох невдалих боїв з поляками запорожці знов обрали гетьманом Дорошенка і пішли на переговори, унаслідок яких реєстр було збільшено до 6 тис, але більшість рядових козаків мали повер-нутися до своїх панів. М. Дорошенко поділив реєстрових козаків на п'ять полків і місцем їх перебування визначив Київ, Канів, Корсунь, Білу Церкву, Переяслав і Черкаси. Загальне управління здійснював гетьман зі своєю канцелярією. Його обирали козаки, а затверджував король. На відміну від реєстрових козаків Запорозька Січ хоча фор-мально й підпорядковувалася гетьману, але фактично зберігала автономію.
У 1629 р. гетьманом було обрано Григорія Чорного, з прополь-ською орієнтацією. Проте його намагання догодити шляхті викликало ненависть у козаків. У 1630 р. вони викрали його, відвезли на Січ, учинили суд і стратили.
Новим гетьманом було обрано Тараса Федоровича (Трясила), який організував і повів проти шляхти велике військо. Польське військо
67
знов очолив Конєцпольський. Після кількох битв у Переяславі було підписано угоду, згідно з якою реєстр збільшився до 8 тис, усім коза-кам, які брали участь у повстанні, було оголошено амністію.
У 1635 р. Річ Посполита для контролю за козаками побудувала на Дніпрі, на північ від Січі, фортецю Кодак. Та за кілька місяців до завер-шення будівництва загін козаків на чолі з гетьманом Іваном Судимою зруйнував фортецю і знищив її гарнізон. І. Судима довгий час гетьману-вав, брав участь у багатьох походах, але жодного разу не був поране-ний. Він навіть отримав від Папи Римського золоту медаль за те, що за-хопив турецьку галеру, взяв у полон 300 турків, яких подарував Папі. Але незважаючи на це польська шляхта добилася його страти.
У 1637 р. почалося нове повстання, яке очолив запорозький гетьман Павло Бут (Павлюк). До нього приєдналися великі групи селян. Проте у грудні 1637 р. під Кумейками поблизу Чигирина 15-тисячна поль-ська армія завдала їм рішучого удару. Павлюка схопили і стратили у Варшаві. Микола Потоцький вогнем і мечем пройшов Київщиною, Переяславщиною і скрізь залишив гарнізони. Втім, ця поразка 10-ти-сячної армії повстанців не стала завершенням повстання. У 1638 р. повстання на Лівобережній Україні очолили запорозький гетьман Яків Острянин, полковники Карпо Скидан і Дмитро Гуня. Вони організували 20-тисячне військо і в битві під Голтвою завдали поразки шляхетській армії. Але в битві під Жовнином козаків оточи-ли, і вони два місяці продовжували боротьбу з урядовими військами. Одна частина війська на чолі з Острянином прорвалася з оточення і відступила на Слобожанщину, а інша на чолі з Гунею прорвалася на територію російської держави.
Після цих повстань, прагнучи помститися козакам, Польща скоротила реєстр до 6 тис. і позбавила навіть реєстрових козаків права на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а замість нього вводилася посада польського старости, яку затверджував король. Козацькі полковники і осавули мали тепер обиратися з шляхти. Обмежувалася й територія козаків. А тих, хто втікав із Січі без дозволу, страчували. Тисячі козаків, яких не внесли до реєстру, оголошува-лись кріпаками. Проте всі ці заходи не тільки не втихомирили козаків, а навпаки, спричинили нове повстання.
Наступне десятиріччя (1639-1648 pp.), назване польськими істориками "золотим спокоєм", було періодом особливо жорстокого і соці-ального, і національного гноблення.
68
Отже, за 45-річний період в Україні відбулося п'ять великих селян-сько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Серед причин поразок можна назвати стихійність, неорганізованість повстань, суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками, відсутність єдиного командування, погане озброєння, локальність ви-ступів, місницькі інтереси. Та незважаючи на це у процесі народно-визвольної боротьби проти соціального та національного гноблення в Україні вдосконалилися військова майстерність населення, тактика боротьби, збільшився військовий досвід, зміцнилися зв'язки козаків із селянами. Десятирічний "золотий спокій" тільки до певного часу відсунув конфлікт, що давно вже визрів. Посилення в Україні в першій половині XVII ст. польсько-шляхетського гноблення викликало не-вдоволення селян, жителів міст та інших верств населення. Напере-додні визвольної війни велика частина території України була під владою Речі Посполитої і поділялася на Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Чернігівське та Руське (з центром у Львові) воє-водства. Характерним для цієї пори було зростання великого феодаль-ного і монастирського землеволодіння. Особливо великі маєтки мали польські та спольщені українські магнати. Так, А. Конєцпольський мав 18,5 тис. дворів, Вишневецький - 7 тис. дворів, Любомирський -5 тис. дворів, католицькі монастирі та костели - 50 маєтків.
Вимоги шляхти до селян підвищувались, посилювалось їхнє гноблення. На той час існувало три основні види ренти: продовольча, грошова та відробіткова. Крім того, селяни повинні були платити за будинки і худобу. Панщина на основній території України досягала трьох-чотирьох днів на тиждень, а в окремих районах (західних) навіть більше. Усе це підштовхувало селян продовжувати тікати на Січ, вони відмовлялися виконувати обов'язки, спалювали будинки поміщиків, знищували їхні посіви.
Ще тяжчим було становище селян, які жили в маєтках, що їх феодали здавали в оренду. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею. Так, у 1616 р. понад половину українських земель, що належали Польщі, орендували єврейські підприємці. Прагнучи швидше і з прибутком повернути за короткий час вкладені гроші, вони змушували працювати селян по 6-7 днів на тиждень, карали їх, саджали за найменші провинності до в'язниці. Крім того, орендарям надавалася можливість тимчасової монополії на виробниц-тво і продаж горілки й тютюну, а потім вони встановлювали найвищі ціни на ці товари. Це не сприяло популярності євреїв-орендарів серед
69
українського населення. Так, англійський історик Норман Дейвіс пи-сав про жорстоку експлуатацію селян шляхетсько-єврейським союзом.
Тяжким було також становище міських жителів. У Київському та Брацлавському воєводствах проживала майже половина всього на-селення, що було втричі більше, ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоча багато поселень мали статус міста, а окремі навіть Магдебурзьке право, переважно це були форти, побудовані для захисту населення від татар. Багато жителів міст займалися сільським господарством. Вони виконували також різні повинності: укріплювали замки, варту-вали в лісах, платили данину за пасіки тощо. Іншими словами, бага-то в чому залежали від магнатів, на території яких були їхні міста.
Феодально-кріпосницьке гноблення доповнювалося національним гнітом. Наприклад, у Львові українцям дозволялося жити лише в одному місці, на руській вулиці. Вони не брали участі в управлінні містом, не мали права на вільну торгівлю. Переслідування зазнавали українська мова і культура. Водночас тривала експансія католицької церкви. Усе це спричинилося до визвольної війни українського наро-ду. Очолив її Богдан Хмельницький. Народився він у 1595 р. у сім'ї українського шляхтича, вчився в Колегії єзуїтів, дістав добру освіту, знав латинську, українську, російську, польську, турецьку, татарську та французьку мови. У 1620 р. в битві з турками під селом Цецорою загинув його батько, а Богдан потрапив у полон. Через два роки його викупили, він повернувся до свого хутора Суботова, почав слу-жити в реєстровому війську. Брав участь у багатьох сухопутних і морських походах козаків проти Османської імперії, Кримського ханства, у російсько-польській війні 1632-1634 pp. У 1638 р. дістав посаду писаря Війська Запорозького, а в 50 років став сотником Чи-гиринського козацького полку. У 1646 p., коли Б. Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Д. Чаплинський захопив його маєток, убив молодшого сина і вкрав жінку, на якій овдовілий Б. Хмельницький збирався оженитися. Коли численні звертання і скарги до суду Б. Хмельницькому не допомогли, він вирішив по-мститися сам. Звільнившись від варти, він у грудні 1647 р. разом зі старшим сином Тимофієм втікає до Запоріжжя. За короткий час він зумів дістати підтримку запорожців, захопити човни з продуктами, зброєю і обмундируванням, які прибули для Корсунського реєстрового полку, прогнати з Січі польську заставу. У січні 1648 р. його обира-ють гетьманом. Невдовзі Б. Хмельницький звертається з універсалами
70
до українського народу із закликом піднятися на боротьбу проти польської шляхти. Б. Хмельницький висунув до Польщі дві вимоги: визнати самоврядування козацтва й вивести польські війська з Украї-ни. Проте Річ Посполита визнала їх неможливими і образливими. До Запоріжжя прибули посланці великого коронного гетьмана з пропози-цією до Б. Хмельницького добровільно піти з Січі, але той відмовився. Тоді М. Потоцький звернувся з універсалом до повстанців із закликом "видати Б. Хмельницького і розійтися". Незважаючи на погрози, з усієї України до Січі йшли нові й нові повстанці.
Бажаючи збільшити свої сили, Б. Хмельницький розсилає своїх лю-дей до реєстрових козаків, а сам разом із сином Тимофієм і близькими соратниками їде до Криму для переговорів з урядом Бахчисарая про участь у військових діях проти Польщі. Становище, в якому перебу-вав хан, сприяло укладенню договору. По-перше, хана до цього спонукали його ж мулли, які не бачили іншого виходу поліпшити життя татар, крім ведення війни з Річчю Посполитою. По-друге, Б. Хмельницький залишав у заставу свого сина, і це давало їм якісь гарантії на поживу. Згідно з Бахчисарайським договором Іслам-Гірей давав чоти-ритисячне військо татар на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм.
Таким чином, війна стала неминучою. Військо Б. Хмельницького, коли вирушало із Запоріжжя, налічувало 5 тис. чол. Назустріч йому йшло приблизно таке саме за чисельністю польське військо (як вва-жає дослідник С. Зеркало, польський гетьман Потоцький мав у Кор-суні військо чисельністю 6920 чол.).
71
Розділ 5
ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648-1654 pp.
5.1. Початковий період визвольної війни (1648-1649 pp.)
Визвольна війна 1648-1654 pp. була підготовлена всім ходом історичного розвитку України. Козацьке і польське війська просувалися назустріч одне одному. Першою на шляху козацького війська була добре укріплена фортеця Кодак. Не маючи необхідної для штурму артилерії, Б. Хмельницький залишає її в тилу, продовжуючи похід. Водночас він направляє Івана Ганжу до реєстрових козаків, які плив-ли Дніпром, щоб об'єднатися з польськими військами. У результаті переговорів реєстрові козаки перейшли на бік повстанців.
Перша велика битва між польським військом під командуванням М. Калиновського і М. Потоцького, яке налічувало понад 20 тис. чол., і українськими козаками відбулася наприкінці квітня - на початку травня 1648 р. під Жовтими Водами. Після штурму польського табору, який тривав майже два тижні, Б. Хмельницький 5-6 травня дав генеральний бій, поляки змушені були відступити. Налякані звісткою про поразку і переконані підісланими козаками, що сили повстанців набагато перевищують головні сили польського війська, поляки відступили, залишивши зручні позиції під Корсунем. 26 трав-ня поляки, провідниками яких були козаки Б. Хмельницького, за ду-же несприятливих умов зустрілися з 15-тисячним загоном козаків. У цьому бою поляки знову зазнали поразки. У полон було взято близько 9 тис. вояків, у тому числі й командувачів М. Калиновського і М. Потоцького.
Перші перемоги козацьких військ сколихнули все населення Ук-раїни. До середини літа 1648 р. були звільнені Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. Народні виступи розросталися на Волині
72
та західноукраїнських землях. У цей час вмирає польський король Владислав IV.
Упродовж літа Б. Хмельницький перебував зі своїм табором під Білою Церквою. Основні зусилля Б. Хмельницький спрямував на створення дисциплінованої, добре організованої армії, яка склада-лася з 16 полків і налічувала до кінця літа 40 тис. чол. По-перше, Б. Хмельницький не хотів виводити козацькі полки з Наддніпрянщини, оскільки не вірив союзникам - татарам, які після виведення козацьких військ могли кинутися грабувати мирне населення. По-друге, Б. Хмельницькому важливо було знати, який міжнародний ре-зонанс викличуть його перемоги над поляками.
Поляки, щоб виграти час, почали переговори з Б. Хмельницьким, що дало їм можливість мобілізувати 32 тис. шляхти і 8 тис. німецьких найманців. На чолі нової польської армії стояли Д. Заславський, який любив розкоші, М. Остророг, учений-латиніст, і дев'ятнадця-тирічний А. Конєцпольський. Б. Хмельницький, з властивим йому гумором, охрестив їх "периною", "латиною" і "дитиною". Воюючі армії 23 вересня 1648 р. зустрілися під Пилявцями, де відбулася гран-діозна битва, в якій поляки зазнали нищівної поразки. 26 вересня у Старокостянтинові відбулася козацька рада за участю Тугай-бея, яка ухвалила рішення продовжувати наступ на Західну Україну. На початку жовтня армія Б. Хмельницького оточила Львів і могла здобути його. Але через небажання Б. Хмельницького зруйнувати прекрасне місто і завдяки величезному викупу в 200 тис. злотих на користь Тугай-бея облогу було знято.
На початку листопада 1648 р. козацьке військо підійшло до добре укріпленої польської фортеці Замостя і почало готуватися до штур-му. У цей час прийшло повідомлення, що новим королем обрано Яна II Казимира, якого й хотів бачити на престолі Б. Хмельницький. Дев'ятого листопада до гетьмана прибуло офіційне посольство нового польського короля, який запропонував перемир'я. Б. Хмельниць-кий визнав своє підданство і віддав наказ військам повертатися в Наддніпрянщину.
Залишається загадкою, чому Б. Хмельницький, який міг тоді знищити Річ Посполиту, вирішив повернутися в Наддніпрянщину. Оче-видно, він все ще сподівався, що новий король задовольнить вимоги козацтва. До того ж насувалася зима, війська були дуже втомлені, в Україні почалися голод і чума. Союзники гетьмана - кримські та-тари - збиралися повернутися додому. Б. Хмельницький розумів
73
також, що вторгнення козацьких військ безпосередньо в польські землі може спричинити вибух масової визвольної боротьби поляків.
Таким чином, 14 листопада 1648 р. козаки знімають облогу Замо-стя і вирушають до Києва. 23 грудня Б. Хмельницький прибув до Києва, де його урочисто зустрічало населення.
До Переяслава для переговорів 19 лютого 1649 р. прибули польські урядові представники на чолі з А. Кисілем. Наступного дня Б. Хмель-ницькому передали від нового короля гетьманську булаву і червону корогву з білим орлом. У результаті переговорів, що тривали тиж-день, було вирішено відкласти складання реєстру Війська Запорозь-кого до весни. До того часу польські та литовські війська не повинні були ступати в межі Київського воєводства, а козакам заборонялося переходити за річки Горинь і Прип'ять. Під час переговорів Б. Хмель-ницький твердо заявив, що його мета - звільнити український народ від гноблення Речі Посполитої і що майбутній кордон між Річчю Посполитою й Україною повинен визначатися по річці Віслі. Під час пе-реговорів у Переяславі були також посли угорські, турецькі, татар-ські, волоські та московські.
З Москви в Україну 16 березня 1649 р. прибуло перше офіційне російське посольство на чолі з Г. Унковським. У квітні в Чигирині від-булися переговори між ним і Б. Хмельницьким. Після закінчення переговорів до Москви з російським посольством для продовження ук-раїнсько-російських відносин направили чигиринського полковника Ф. Вешняка.
У той самий час король Ян II Казимир, відклавши на кілька міся-ців переговори, зібрав нову армію і 28 липня вирушив у похід проти українських козаків. Він видав універсал, яким позбавляв Б. Хмельниць-кого гетьманства, на його місце призначив С. Забуського, а за голову Б. Хмельницького встановив винагороду 10 тис. злотих.
Наприкінці липня козацькі загони оточили 15-тисячне військо Я. Вишневецького у Збаражі. На допомогу їм поспішили основні сили Казимира. У результаті несподіваного маневру Б. Хмельницький напав на них під Зборовом і оточив. Поляки зрозуміли, що поразка неминуча, і 5 серпня король Ян II Казимир звернувся з листа-ми про перемир'я до українського гетьмана і кримського хана. Іслам-Гірей, підкуплений поляками, відвів своє військо і поставив перед Б. Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. Український гетьман змушений був піти на переговори з поляками, по суті випустивши з рук повну перемогу над ворогом.
74
Відбулися переговори, у результаті яких був підписаний Зборівсь-кий договір. Що він передбачав? По-перше, встановлювався 40-ти-сячний козацький реєстр. По-друге, Київське, Брацлавське і Черні-гівське воєводства перейшли у відання гетьманської адміністрації; польському війську і євреям заборонялося перебувати на цій території; урядові посади дозволялося обіймати лише козацькій старшині та православній шляхті. По-третє, ліквідувалась унія (це питання ма-ло бути розглянуте на найближчому сеймі), а православний митрополит діставав право на місце в сенаті. По-четверте, усім повстанцям було оголошено амністію.
Таким чином, були закріплені основи формування української козацької державності на території трьох воєводств - Київського, Чернігівського і Брацлавського. Дуже важливим у цьому питанні бу-ло визнання досить великого реєстру Війська Запорозького, що поділялося на 16 військово-територіальних адміністративних полкових одиниць. У руках полковників зосереджувалася військова, адмініст-ративна, судова і фінансова влада. Під час бойових дій кількість пол-ків народної армії збільшувалася до 36, від битви до битви підвищу-валась і їхня військова майстерність.
Проте після Зборівського договору не всі верстви населення діста-ли відповідні права і свободи. Тяжким залишалося економічне становище України. Багато рядових козаків і селян змушені були поверну-тися до маєтків своїх панів і працювати на них. Крім того, татари знову почали захоплювати і продавати на ринках українських людей. Через це у багатьох районах України почало проявлятися невдоволення, а на початку 1650 р. в Запоріжжі навіть спалахнув озброє-ний виступ проти гетьманської адміністрації, який незабаром приду-шив Б. Хмельницький.
Умовами Зборівського договору не була задоволена і польська шляхта, яка вважала, що пішла на надто великі поступки козакам і прагнула "вогнем і мечем" втихомирити козаків. Таким чином, Збо-рівський мир не міг бути тривалим.
5.2. Військові дії в 1650-1653 pp.
Наприкінці 1650 р. на сеймі було ухвалено рішення готуватися до війни і зібрати для цього величезний податок - 48 млн злотих, за рахунок чого сформувати 36 тис. польського і 18 тис. литовського війська. Очолив військо М. Калиновський. У ніч з 9 на 10 лютого
75
1651 p. передові польські сили напали на прикордонні загони козаків і вторгайся у Брацлавщину. Тут у бою за місто Красне загинув відомий полковник Д. Нечай, про подвиги якого український народ склав ба-гато пісень. М. Калиновський на чолі війська просувався до Вінниці. Тут його зустріли козацькі війська на чолі з Іваном Богуном. Битва тривала з 28 лютого по 11 березня. Поляки були розбиті і втекли спочатку в місто Бар, а потім у Кам'янець-Подільський. Шляхта не могла примиритися з поразкою і почала збирати нові сили для боротьби. Ян II Казимир упродовж травня збирав свою армію в місті Сокалі, звідки перевів її у червні під місто Берестечко, де на правому березі річки Стир і був створений укріплений табір 15-тисячної королівської армії. Козацька рада, враховуючи рішення польського сейму, також ухвали-ла рішення про підготовку до війни. Для цього ще взимку до Бахчиса-рая та Очакова було направлено послів з проханням до татар надати військову допомогу. Намагаючись дістати підтримку Угорщини, Б. Хмельницький відсилає послів до Юрія Ракоці, обіцяючи підтрима-ти кандидатуру його молодшого брата Сигізмунда на польський пре-стол. Побоюючись свого північного сусіда, литовського гетьмана Я. Радзивілла, Б. Хмельницький приймає в Білій Церкві його послів і до-мовляється про нейтралітет. Складною ситуацією, що склалася в Ук-раїні (бажаючи поставити її в залежність від султана), вирішили скористатися в Туреччині. З цією метою до Б. Хмельницького прибули посли турецького султана, пропонуючи військову допомогу. Та гетьман відмовив їм, зіславшись на те, що Україна не має можливості утримувати іноземні війська. Відмовився він і від допомоги молдавського господаря В. Лупула і був правий, оскільки невдовзі і султан, і Лупул підтвердили свою непослідовність щодо Б. Хмельницького. Водночас гетьман шукав шляхи впливу на російського царя, який, дотримуючись нейтралітету, зайняв позицію вичікування. Одночасно з дипломатичними кроками Б. Хмельниць-кий збирає своє 100-тисячне військо під містом Зборовом. Сюди ж прибувають 50 тис. татар на чолі з Іслам-Гіреєм. А тоді все військо рушає під Берестечко назустріч ворогові.
Тут, на берестецьких полях, де сходяться землі Львівської, Волинської та Рівненської областей, влітку 1651 р. відбулася битва, в якій взяли участь понад 300 тис. воїнів з обох боків. Ця битва була най-більшою за чисельністю її учасників на території України до початку XX ст. Вона тривала три дні (28-30 червня). Невідомо, як би склали-ся подальша доля й історія українців, якби не підступна зрада татар-
76
ського хана Іслам-Гірея. У вирішальний момент, коли поляки почали відступати, він, злякавшись обстрілу артилерії, зняв з лівого флангу своїх 50 тис. татар і почав відступати. Гетьман кинувся услід за ним і наздогнав під Ямполем. Іслам-Гірей пообіцяв повернутися, але замість цього продовжував утікати, захопивши з собою й Б. Хмельницького і залишивши козацьке військо без вождя. Козаки опинилися в тяжкому становищі: з трьох боків вони були оточені ворогами, а з четвертого - болотом. Битва тривала цілий день, а вночі козаки змушені були відступити. На лівому березі річки Пляшівки вони спорудили земляні укріплення, де впродовж 10 днів вели оборонні бої, чекаючи повернен-ня гетьмана. Та сили були нерівні. Тоді І. Богун, обраний тимчасово гетьманом, ухвалив рішення врятувати армію і зброю для подальшої боротьби, вивівши її з оточення через болота та річку. Більшість полків вийшла з оточення, але на переправі через болото загинуло ба-гато людей, козаки втратили весь обоз, велику частину артилерії. Вранці наступного дня польське військо вело бої з козацькими загона-ми, що залишилися для прикриття відступу. Останні 300 козаків зупинили поляків на оточеному болотами маленькому острові Гайок, упро-довж дня точився нерівний бій. Поляки пропонували їм здатися, обіця-ючи зберегти життя, але всі козаки добровільно обрали смерть, б'ючись до останньої краплі крові. Докладно ці події описані у творі історика М. Костомарова "Богдан Хмельницький" і у вірші Т. Шевченка "За яром яр". Вирвавшись з оточення, І. Богун з боями пробився до Київського воєводства, де зустрівся поблизу Білої Церкви з Б. Хмельницьким, який зумів викупитися з татарського полону. Вони почали збирати сили для продовження боротьби.
Водночас велася напружена дипломатична підготовка нового етапу боротьби з Річчю Посполитою. У Корсуні Б. Хмельницький прийняв 14 липня послів російського царя митрополита Гавриїла та Г. Богда-нова і передав листи цареві та боярам, у яких порушив питання про приєднання України до Росії. З Угорщини 15 липня повернулися козацькі посли, які вели там переговори з Юрієм Ракоці про його участь у війні. Гетьман 16 липня зустрівся з послами кримського хана. Вони повідомили, що в Україні залишилося 30 тис. татар, які розмістилися поблизу Корсуня, а незабаром мали підійти ще 100 тис.
Проте становище козаків було складним. Воно погіршилося ще тим, що 25 червня 1651 р. на півночі розпочав бої литовський гетьман Я. Радзивілл. Йому вдалося через Білорусію прорватися в Україну. Невеликий загін чернігівського полковника М. Небаби не зміг проти-
77
стояти йому, полковник загинув у бою під містом Ріпками. Литовські війська 25 липня захопили Київ. Великі втрати, тяжке військово-економічне становище змусили Б. Хмельницького звернутися до великого коронного гетьмана М. Потоцького з пропозицією уклас-ти перемир'я. Шляхта виробила 24 пункти проекту договору, що його запропонували козацькій старшині. Серед умов перемир'я були розірвання союзу з ордою, скорочення реєстру до 6-12 тис. козаків, надання права польським військам перебувати в Україні. Коли про це дізналися козаки, здійнявся бунт. Переговори продовжилися тіль-ки тоді, коли вдалося їх втихомирити. Козацька старшина погодила-ся на обмеження реєстру козаків до 20 тис, а розірвати угоду з тата-рами козаки не обіцяли. Зазначимо, що перед укладенням договору Б. Хмельницький прийняв посла турецького султана Осман-гауша, який запропонував Війську Запорозькому перейти в підданство Пор-ти і спільно брати участь у війні проти Венеції. Проте гетьман від-повів відмовою.
Нарешті, 18 вересня 1651 р. під Білою Церквою був підписаний мирний договір. Згідно з договором козацький реєстр передбачалося скоротити до 20 тис, козацька територія обмежувалася тільки Київським воєводством, питання про унію навіть не обговорювалося, шляхта знову поверталась у свої маєтки, гетьмана позбавляли права мати відносини з іноземними державами. Умови Білоцерківського договору викликали невдоволення українського народу.
Спираючись на військову силу, шляхта почала повертатися в Ук-раїну. За винятком небагатьох включених до реєстру, більшість се-лян і козаків опинилися перед загрозою закріпачення. Щоб уникну-ти цього, тисячі людей втікали на прикордонну з Москвою територію, де їх приймали і дозволяли встановлювати козацькі порядки. Ці поселення поклали початок так званої Слобідської України (територія сучасної Харківщини).
Такими подіями закінчився дуже тяжкий для України 1651 р. Б. Хмельницький продовжував зміцнювати зв'язки з Москвою. До Москви 9 січня 1652 р. було направлено нове козацьке посольство на чолі з Полтавським полковником І. Іскрою.
Тим часом польська шляхта продовжувала мстити козакам. Так, у квітні 1652 р. у Корсуні на вимогу польського уряду і у присутності його представників за невиконання умов Білоцерківського договору були розстріляні миргородський полковник М. Глацький, корсунсь-кий полковник Л. Мозир, паволоцький полковник О. Хмельниць-
78
кий. Такий самий вирок винесли і прилуцькому полковнику С. Гера-сименку, але дізнавшись про це, Б. Хмельницький не тільки повністю виправдав полковника, а й відзначив його за військові заслуги.
На початку травня в Чигирині відбулася козацька рада. Врахову-ючи акти свавілля, насилля, помсти, було прийнято рішення розірва-ти мирні відносини з Польською Короною.
У травні 1652 р. війська Б. Хмельницького недалеко від села Батіг, що на межі Поділля і Молдавії, зустрілися з 30-тисячною польською армією і вщент розгромили її. Перемога під Батогом піднесла моральний дух українського народу, повернула йому втрачену під Бе-рестечком упевненість у своїх силах. Пережив особисту трагедію і Б. Хмельницький. Під час боїв під Сучавою (Молдавія) був поранений і невдовзі помер його син Тимофій, якого він сподівався посадити господарем у Молдавії.
Одночасно тривала активна дипломатична діяльність гетьмана. У листопаді 1652 р. до Москви було направлено посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним, яке повинно було погодити питання про приєднання України до Росії. У 1653 р. Б. Хмельницький звертає свою увагу на північного сусіда - Швецію, яка була у ворожих від-носинах з Польщею. Відбувається обмін посольствами з Ю. Ракоці, ко-ролем Угорщини. Успішною була місія в Туреччину. У відповідь до Чи-гирина прибув турецький посол Магомет-ага з грамотою і багатими по-дарунками для Б. Хмельницького. Гетьман їх прийняв, але не погодився на пропозицію султана перейти в його підданство. Турецький султан вважався вигідним кандидатом на роль заступника і захисника України на міжнародній арені. Він був досить сильний, щоб не допустити нападу поляків на Україну і водночас дуже віддалений, щоб відкрито втручати-ся в її внутрішні справи. Тому ще в 1651 р. після обміну посольствами Оттоманська Порта формально взяла за своїх васалів гетьмана і Військо Запорозьке на тих самих умовах, що їх мали Крим і Молдавія. Проте через поширену серед українців ненависть до "турецьких бусур-манів" і внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так і ли-шилася нездійсненою.
Найпопулярнішим кандидатом на роль заступника України був пра-вославний московський цар. Упродовж повстання Б. Хмельницький звертався до царя по допомогу Україні в ім'я спільної для них православної віри. Тим часом Москва зайняла позицію вичікування. За-знавши великих втрат у недавній війні з Польщею, Москва вирішила почекати, поки козаки і поляки не виснажать один одного. Проте в
79