Продовження

У 1239 p. монголо-татари почали вторгатися в українські землі. Вони захопили Переяслав і Чернігів, зруйнували і спалили їх. Восени 1240 р. монголо-татари підійшли до Києва. Батий був вражений кра-сою і величчю давньоруської столиці і хотів здобути Київ без бою. Та кияни вирішили стояти на смерть. Обороною Києва керував Данило Галицький. Багато днів тривав штурм міста. Захисники, які залиши-лись, зібралися в Десятинній церкві, стіни її не витримали ваги людей і впали. Усі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари повністю захопили Київ, зруйнували його, а людей винищили. Коли зраненого воєводу привели до Батия, кривавий хан помилував його за хоробрість.
Спустошивши Київ, кочовики пішли на Галицько-Волинську зем-лю. Переборюючи опір русичів, вони захопили й розграбували міста Ізяслав, Луцьк, Володимир, Галич та ін.
У 1241 р. ординці вторгайся в Польщу, Угорщину, Чехію. Ослаблені численними битвами з русичами, вони не наважилися просува-тися на Захід. Батий розумів, що в тилу залишалася розгромлена, але все ще сильна Русь. Війська Батия у 1242 р. повернули назад. У пониззі Волги він заснував державу Золота Орда (із столицею Сарай), під владою якої опинилися народи Русі, Хорезму, Північного Кавка-зу, Поволжя, Західного Сибіру, Криму. Золота Орда була частиною Монгольської імперії. Батий підпорядковувався великому ханові, який перебував у Каракорумі.
Монголо-татарська навала наробила багато лиха Україні. Було спалено і зруйновано міста та села, багато людей загинули чи потра-пили в полон. Уповільнився процес економічного та політичного розвитку країни.
Українські князівства втратили незалежність. їхні князі підкорялися Батию й великому монгольському ханові. Золотоординський хан затверджував князів, давав їм ярлик - грамоту на право управляти князівством. За ярликом вони приїздили до столиці Золотої Орди. Від князів вимагали дорогих подарунків і покірності. їх примушува-ли виконувати різноманітні принизливі обряди. Якщо князь не догоджав ханові, його вбивали (так загинув чернігівський князь Михайло). В усі міста завойованих князівств були направлені татарські представники - баскаки - з озброєними загонами. Мешканців міст і сіл переписали й змусили платити данину. Вони зобов'язані були відбувати також різні повинності. За несплату данини баскаки про-
30
давали людей у рабство. Від сплати данини звільняли тільки духівниц-тво. Багатьох ремісників забирали до Золотої Орди і змушували там працювати на ханів.
Хани здійснювали політику, спрямовану на поглиблення роздробленості, підтримували міжусобиці. Батий передав Київ у володіння володимиро-суздальському князеві Ярославу Всеволодовичу. Після його смерті в 1249 р. Київ перейшов під владу Олександра Нев-ського. Згодом ординці передали управління Києвом князям різних руських земель.
Чернігівською землею монголо-татари управляли за допомогою місцевих князів. Посилився розпад цієї землі на ряд дрібних кня-зівств. Чернігів втратив значення політичного центру землі.
Переяславське князівство взагалі припинило існування як окрема земля.
Господарство України було зруйновано. Багато міст, які до того процвітали, спорожніли. Особливо постраждав Київ. За оцінками сучасників, у ньому майже не залишилося жителів. Тисячі людей, ря-туючись від загарбників, пішли у дрімучі ліси та в інші землі.
Лише у другій половині XIII - на початку XIV ст. у Наддніпрянщині, на Поділлі почало відновлюватися господарство, підірване монголо-татарською навалою. Люди почали відбудовувати спалені міста і села, будувати нові, засівати поля, відроджувати ремесла і торгівлю.
2.4. Галицько-волинське князівство у другій половин. XIII - на початку XIV ст.
Незабаром після монголо-татарської навали Данило і Василько повернулися з Угорщини на Волинь, яка була розграбована ординцями. Скориставшись боярськими міжусобицями, Данило зміцнив свою вла-ду. Проте галицькі бояри запросили до себе чернігівського князя Рос-тислава Михайловича. Данило прогнав його дружинників. Тоді Рос-тислав, не відмовляючись від своїх претензій на Галичину, в 1242 р. поїхав до Угорщини і оженився на дочці угорського короля Бели IV. У 1244 р. на чолі угорського війська Ростислав розпочав похід на Перемишль, але невдало. У 1245 p., підтримуваний угорсь-кими і польськими феодалами, Ростислав разом з дружинами галиць-ких бояр розпочав новий похід, захопивши Перемишль і взявши в
31
облогу Ярослав (на р. Сян). Князя Данила підтримували литовський князь Міндовг і мазовецький князь Конрад. Вирішальна битва відбу-лася 17 серпня 1245 р. Князь Данило здобув перемогу, а Ростислав утік. Це закріпило владу Данила, яка поширилася на всю Галичину, Дорогичинську, Белзьку і Холмську землі. Хани Золотої Орди вва-жали небезпечним для себе посилення Галицько-Волинського князівства. У 1245 р. до Данила прибули посли від намісника Батия з вимогою: "Віддай Галич!" Щоб не викликати гніву завойовників, Данило вирішив поїхати в Орду. Він змушений був визнати себе ва-салом хана. Та на відміну від північно-східних руських князівств, які майже цілком залежали від монголо-татар, залежність Галицько-Волинського князівства була меншою. Сюди не приїжджали ханські баскаки, не здійснювався перепис населення. Основний обов'язок князя полягав у тому, щоб під час воєнних походів надавати своє військо у розпорядження ханів і платити данину.
Водночас галицький князь почав шукати шляхи до визволення українських земель від монголо-татарського ярма. Зміцнюючи свою владу, він здійснив кілька походів проти литовського племені ят-вагів, яке нападало на Волинь. У 1246 р. галицький князь призначив митрополитом Русі свого ставленика Кирила. Намагаючись зміцни-ти добрі стосунки із сусідніми країнами, в 1246 р. Данило оженив свого сина Лева на дочці угорського короля Бели IV. У свою чергу, король відмовився підтримувати Ростислава, який все ще претенду-вав на Галицьке князівство. У 1247 р. Данило встановив мирні відносини з мазовецьким, краківським і литовським князями. Зміцнювалися відносини з постійними сусідами. Дочка Данила в 1250 р. вийш-ла заміж за володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича. А коли в 1252 р. князем у Володимирі-на-Клязьмі став Олександр Невський, волинський князь Василько оженився на його сестрі. Ос-новною метою цієї послідовної політики була спільна боротьба проти Золотої Орди.
Зважаючи на те, що значення Галицько-Волинського князівства зросло, Папа Римський намагався поширити в ньому католицизм. У 1246 р. посол Папи Римського Інокентія IV Шано Карпіні провів переговори з Данилом і встановив відносини, які, проте, в 1248 р. були розірвані через те, що папський посланець архієпископ Альберт намагався "викорінити грецькі (тобто православні) звичаї і обряди". У 1252 р. до східних кордонів Галицько-Волинської землі знову на-близилися орди монголо-татар під проводом воєводи Куремси.
32
Розраховуючи на допомогу Папи Римського, Данило знову відновив переговори з ним і звернувся з проханням про хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погодився, щоб його володіння перейшли під церковну юрисдикцію Риму і прийняв від Папи королівську корону, якою був коронований у Дорогичині в 1253 р. Тоді ж Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти татар і прикликав Польщу, Чехію і Моравію взяти в ньому участь. Проте похід не від-бувся, бо феодали цих країн утягайся в боротьбу за австрійське ус-падкування. Тільки-но Данило з'ясував, що не одержить допомоги від Ватикану, він припинив стосунки з Папою.
У 1254 р. Данило вирішив власними силами воювати проти монголо-татар. Насамперед він здійснив вдалий похід у Литву. У резуль-таті цього походу один його син Роман одержав волость у Білій Русі, а інший - Шварно - оженився на дочці литовського князя Міндов-га. Тоді ж було укладено воєнний союз Данила з Міндовгом проти Золотої Орди.
Наприкінці 1254 р. Данило перейшов у наступ проти Куремси і розбив його війська. Князь хотів іти далі й звільнити Київ, але Мін-довг розірвав союз із Данилом і виступив проти нього. Протягом 1255-1256 pp. військові сутички з Литвою тривали, волості в Білій Русі були втрачені, а князь Роман Данилович загинув.
У 1259 р. монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило в Галичину і Волинь. Бурундай наказав князям зруйнувати укріплення міст Володимира-Волинського, Луцька, Кременця, Львова та ін. Галицько-Волинське князівство знову визнало над собою владу ординських ханів.
У 1264 р. князь Данило помер. В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. Він зумів об'єднати в одну державу землі Галичини і Волині, стримати польську й угорську експансію, домогтися піднесення соціально-економічного й культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Не всі його плани увінчались успіхом. Данилові не вдалося втримати Київ і здійснити свою мрію - звільнитися від мон-голо-татарського ярма.
Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька. У Галичині княжили сини Данила: Лев -у Галичі та Перемишлі, Мстислав - у Теребовлі, Шварно - у Белзі та Холмі.
33
Наприкінці XIII ст. на Галицько-Волинське князівство знову напа-ла Золота Орда, було зруйновано багато міст і сіл. Хани вимагали збільшити данину і брати участь у походах. Лев і Василько не змогли дати відсіч Орді.
У 1270 р. князь Василько помер, передавши Волинь своєму синові Володимиру. Володимир був протилежністю свого двоюрідного бра-та Лева. Якщо Лев Данилович здійснював активну зовнішню політи-ку, зробив кілька походів на Польщу, Угорщину, приєднав до своїх володінь Закарпатську Русь, то Володимир зосередив увагу на вирі-шенні мирних питань - будівництві міст, замків, церков. Він зали-шив по собі пам'ять як прихильник освіти і культури.
Як зазначається в літописі, при князеві Юрії, синові Лева, Галиць-ко-Волинська земля була "в честі і повазі, сповнена багатства і слави". Про авторитет Юрія свідчить подія, що сталася в 1303 р. Незадово-лений рішенням митрополита Київського перенести свою резиденцію до Володимира-на-Клязьмі (столиці Володимиро-Суздальського князівства), Юрій дістав згоду Константинопольського патріарха створити в Галичині окрему митрополію. Помер Юрій у 1308 р.
Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які правили разом. їх непокоїло зростання могутності Литви, і вони встановили союзні відносини з Польщею і хрестоносцями Тевтонського ордену. Проте війна з Литвою була невдалою. Стосовно монголо-татар Андрій і Лев здійснювали неза-лежну політику. За окремими даними, вони загинули в 1323 р. в одній із битв з ординцями.
Після нетривалого боярського правління в 1325 р. бояри запросили княжити у Галицько-Волинській землі мазовецького князя Бо-леслава Тройденовича, який був одружений із сестрою Андрія і Лева Марією. Болеслав прийняв православну віру і взяв ім'я Юрій. Він не став підтримувати бояр, як вони на це сподівалися, а здійснював не-залежну внутрішню і зовнішню політику. Воював з Польщею і повер-нув захоплені нею землі. Водночас намагався поліпшити стосунки з Ордою і Литовським князівством. Він видав свою дочку заміж за сина литовського князя Гедиміна Любарта і проголосив його своїм наступником. Це викликало невдоволення народу, чим скористали-ся бояри і в 1340 р. отруїли князя. Так власна знать позбулася остан-нього князя, а сусідні держави почали прямо втручатися у справи Га-лицько-Волинського князівства.
34
Таким чином, у другій половині XIII - першій половині XIV ст. центр українського державництва переходить до Галицько-Волин-ського князівства. Після проголошення Данила королем для сусідніх монархів назва "королівство Русь" щодо Галицько-Волинського князівства стала загальноприйнятою. З початку XIV ст. державним гер-бом стає зображення золотого лева на блакитному щиті. Це зобра-ження вперше можна знайти на печатці, яка скріплювала грамоту, датовану 1316 р. Прапором князівства було синє полотно із зобра-женням лева. Князь виконував усі функції державної влади - законодавчу, виконавчу та судову, тому літописець називає його "самодержцем". Давнє віче у XП-XШ ст. практично втратило своє значен-ня, хоча князь і скликав народні збори з метою вирішення важливих питань. При ньому була рада бояр. Для внутрішнього управління існувала система князівських управляючих. Оборону кожної землі організовував тисяцький, якого призначали з бояр. Князівськими володіннями управляв стольник. Галичина і Волинь поділялися на зем-лі, а ті, у свою чергу, - на волості з центрами у містах. У містах уп-равляла боярсько-патриціанська верхівка. З першої половини XIV ст. окремі міста починають здобувати Магдебурзьке право, що забезпе-чувало їм самоврядування. Першим таким містом у 1334 р. став Ся-нок. Державна скарбниця поповнювалася за рахунок податків з жите-лів міст і волостей, мита з купців, які торгували сіллю. У грошовому обігу, як і скрізь на Русі, були зливки срібла, які називали гривнями. Збройні сили складалися з народного ополчення і боярських дружин.
Отже, XП-XШ ст. на Русі - період феодальної роздробленості. Єдина до того Давньоруська держава розпалася на окремі князівства. На тлі занепаду Київської землі на українській території зазнає піднесення Галицько-Волинське князівство (королівство Русь). Воно стає носієм української державності.
Проте в 1239-1240 pp. починається монголо-татарська навала. За-гарбники практично зруйнували господарство України, її матеріальну і духовну культуру. Київ втратив своє колишнє значення.
У другій половині XIII - на початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного економічного, політичного і культур-ного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж інших українських земель. Та йому доводилося постійно оборонятися від агресії з боку Польщі, Угорщини і Литви, які перетворилися в цей час на сильні централізовані національні держави.
35
Розділ 3
СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV-XVI ст.
3.1. Захоплення українських земель Литовським князівством і Польщею
Феодальна роздробленість Київської держави, сили якої підірвала монголо-татарська навала, призвела до захоплення українських зе-мель феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського ханства і Туреччини.
У XIV ст. Україна переживала період політичного, економічного і культурного спаду. Тоді ж почався період підйому в розвитку її сусідів - Литви, Польщі, Московського князівства.
У XIII ст. внаслідок розпаду племінного і зародження феодального суспільства, а також об'єднання войовничих, відсталих язичниць-ких племен утворилася Литовська держава зі столицею у Вільнюсі. Вона рішуче протистояла нападам з боку Лівонського і Тевтонського орденів лицарів-хрестоносців. Значно зміцнилася Литовська держава при великому князеві Гедиміні (1316-1341 pp.). На початку XIV ст. литовці розпочали захоплення Білорусі. Після смерті Юрія-Болеслава князем Волині стає син Гедиміна Любарт (1341-1385 pp.). Литва почала істотно впливати на політику Любарта, заволоділа Волинською, Холмською і Белзькою землями.
Другий син Гедиміна Ольгерд (1345-1377 pp.) узяв курс на захоп-лення українських земель. Це полегшувалося й тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека в 1357 р. помітно ослабла: почалися між-усобиці й фактично утворилося кілька улусів. Протягом 1355-1356 pp. Ольгерд захопив Чернігівсько-Сіверську землю, а в 1362 р. -Київ. Того ж року він розгромив загони татарських військ на р. Сині Води і поширив свою владу на Поділля. В усіх цих землях Ольгерд залишив княжити своїх синів і племінників. Так, у Києві правив його
36
старший син Олександр. Місцеві феодали зберегли окремі свої волод-іння, а руські землі - Чернігівська, Київська та Волинська - залиша-лися автономними. Руські князі й бояри були васалами литовського князя. Водночас князь брав на себе обов'язки захищати їх від татар. Литовські князі проголосили правило: "Старого ми не змінюємо, а но-вого не впроваджуємо". Українська аристократія підтримувала Вели-ке князівство Литовське, оскільки його зовнішня політика (саме у боротьбі з монголо-татарами) збігалася з інтересами України. Українсь-ке населення вважало литовців союзниками у боротьбі із Золотою Ордою.
Таким чином, підкоривши Білорусь і значну частину території Ук-раїни, Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі. Більшість населення в ньому становили українці й білоруси. Литовці були культурно відсталішими від них, сповідували язичниц-тво. Литовська верхівка швидко потрапила під культурний вплив своїх слов'янських підданих. Литовські князі намагалися пристосува-тися до українських і білоруських умов життя, приймали православну віру, місцеву культуру, мову, тобто ставали українськими і білоруськими князями, тільки з нової литовської династії Гедиміновичів. Слов'янська мова ставала державною, нею писали офіційні докумен-ти. Починаючи з Гедиміна литовські князі називали себе князями ли-товців і руських, а свою державу - Великим князівством Литовсь-ким і Руським.
Велику роль в історії України відіграла Польща. Ще в 1339 р. поль-ський король Казимир III уклав союз з угорським королем проти Ук-раїни і дістав підтримку Ватикану. Через дев'ять днів після смерті Галицько-Волинського князя Юрія-Болеслава Казимир III розпочав похід у Галичину. У боротьбі з місцевим населенням він у 1340 р. захопив усю Галицьку землю.
Завоювання українських земель не відбувалося для поляків так легко, як для литовців. Річ у тім, що польську агресію підтримали польські магнати, які мріяли про українські землі; католицька церк-ва, яка хотіла знищити православ'я і поширити свій вплив на Схід; багаті польські городяни, яким були потрібні торговельні шляхи до Галичини. І хоча спочатку Галичина зберігала відносну адміністра-тивну незалежність, а Казимир III офіційно пообіцяв поважати пра-ва і звичаї українського населення, незабаром усе різко змінилося. Вже в 1340 р. король попросив Папу звільнити його від присяги "дотримувати обряди, права і звичаї православних підданих" і почав 37
роздавати землі полякам, німцям, угорцям; в усіх волостях були при-значені старости.
Тому в 1340 р. населення під керівництвом боярина Дмитра Дедь-ка вигнало поляків з Галичини. До 1345 р. Галичина залишалася під владою литовського князя Любарта. Проте поляки не втрачали надії захопити Галичину. Тривалий час вони в союзі з угорцями боролися з литовцями, які підтримували українців, за Галичину і Волинь. Для поляків ця війна була хрестовим походом проти язичників-литовців і православних українців. У 1366 р. війна завершилася перемогою Польщі, яка захопила всю Галичину і половину Волині.
У 1379 р. помер польський король Казимир III. За договором з Людовіком Угорським Казимир згодився на передання Людовіку польської корони і українських земель після смерті в разі, якщо у нього не буде наступника (що й сталося). Людовік став польським королем, проте намагався втримати Галичину у складі Угорщини. Для цього він призначив князем Галичини близького до себе Влади-слава Опольського. Опольський оточив себе німцями, поляками, угор-цями, погано ставився до місцевого населення, здійснював політику католицизму. У Львові в 1375 р. було засновано католицьке архі-єпископство. Після смерті Людовіка королевою Польщі стає його донька Ядвіга, яка в 1387 р. відвоювала Галичину в угорців і оста-точно приєднала до Польщі.
Північна Буковина - частина Галицько-Волинського князівства, створеного в 1359 p., - потрапила у залежність від Молдавської дер-жави. Молдавію, а в її складі й Буковину, постійно захоплювали то Угорщина, то Польща, а починаючи з XVI ст. вона почала залежати від Турецького султана.
Ще у другій половині XIII ст. Угорщина приєднала Закарпатську Україну. На захоплених землях зберігалися місцеві територіальні ут-ворення - жупи (пізніше їх почали називати комітетами), проте очолювали їх угорські феодали.
Наприкінці XIV ст. у Польщі та Литви з'явилися спільні державні інтереси. По-перше, і Польщі, і Литві загрожували агресивні плани Тевтонського ордену. По-друге, треба було утримувати нові величезні території з білоруським і українським населенням. По-третє, зі зростанням своєї могутності Московська держава почала заявляти претензії на всі давньоруські землі. До того ж польські магнати-пани мали намір заволодіти рештою українських земель і шукали для цього нові можливості.
38
Від середини XIV ст. і до 70-х років XV ст. знову посилюється зна-чення Київського князівства, де княжила династія Гедиміновичів. У ті роки межі Київського князівства розширилися внаслідок приєд-нання частини земель сусідніх князівств, зокрема за рахунок колонізації південних степів. Під владою київського князя були Овруч, Мозир, Чорнобиль, Житомир, Остер, Черкаси, Переяслав, Канів, Звенигородка та інші міста, де Гедиміновичі призначили своїх намісників. Київський князь був васалом Великого литовського князя, проте зберігав за собою верховну владу в землі. Так, у його підпоряд-куванні були старости, він здійснював верховне командування вій-ськовими силами, мав право роздавати землі в користування боярам. Протягом 1362-1395 pp. у Києві княжив представник династії Геди-міновичів - Володимир Ольгердович. При ньому значно зміцнилася влада, почалося карбування власних монет, з'явився герб Києва -архангел Михаїл на червоному щиті. На прапорі був зображений Київський герб на зеленому тлі.
Дотримуючись своєї політики, Вітовт усунув князя Володимира від князювання в Києві й на його місце призначив Скиргайла Оль-гердовича. Після його смерті у 1396 р. Вітовт правив Київською зем-лею через своїх намісників. Князівська влада в Києві відновилася ще раз з 1440 по 1470 р. Останнім київським князем був Семен Олелько-вич. Після цього Київська феодальна держава перестала існувати. Київською землею почали керувати литовські воєводи.
Після приєднання українських і білоруських земель Литва прагну-ла захопити й Північно-Східну Русь. Проте в 1372 р. московський князь Дмитро Донський розбив литовські війська під Любутськом. Значення Москви ще більше зросло після Куликівської битви 8 ве-ресня 1380 p., коли руське військо розгромило золотоординські пол-чища Мамая. У цьому зв'язку в польських вельмож зародилась ідея династичної унії Польщі та Литви, для чого вони вирішили віддати заміж польську королеву Ядвігу за нового Великого литовського князя Ягайла Ольгердовича. У 1385 р. у невеликому білоруському місті була підписана Кревська унія. Ягайло узяв за дружину короле-ву Ядвігу і став королем Польщі, однак за це він обіцяв землі Украї-ни і Литви назавжди приєднати до Польщі, а литовців хрестити в ка-толицьку віру.
Не всім представникам правлячих верств Литви Кревська унія бу-ла до душі (адже Польща стала гегемоном у союзі Польщі та Литви). Речником протесту Великого Литовсько-Руського князівства проти
39
свавільного, антидержавного акту Ягайла виступив князь Вітовт (1392-1430 pp.), який кілька разів намагався розірвати зв'язки з Польщею і здобути королівський титул. Згідно з угодою, підписаною в 1400 p., Ягайло і польські феодали визнали Вітовта довічним пра-вителем автономної Литовської держави, а Вітовт прийняв титул Великого князя литовського.
Політика Вітовта була спрямована на зміцнення Литовської дер-жави. Залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), Західне Поділля змушений був передати Польщі. Вітовта непокоїло й те, що багато дрібних князів з династії Гедиміновичів українізува-лися, почали вболівати за місцеві інтереси більше, аніж загалом за справи Великого князівства. Тому Вітовт постійно переводив князів з одних володінь до інших, щоб позбавити їх місцевої підтримки. Дрібні князі, аби зберегти свої землі, повинні були відбувати військову службу у Великого князя. Таким чином, Україна перетворилася на литовську провінцію під керуванням великокнязівських намісників.
Розширюючи кордони держави, Вітовт поставив перед собою завдання витіснити татар з Причорномор'я і вийти до берегів Чорного моря. У 1399 р. на р. Ворсклі відбулася велика битва з татарами, проте литовці зазнали поразки. І все-таки у 20-ті роки XV ст., скориставшись ворогуванням між золотоординськими ханами, Вітовт розши-рив межі Литовської держави до Чорного моря. Для захисту степових просторів він збудував тут кілька фортець.
Вітовт продовжував зміцнювати позиції литовської знаті. У 1423 р. він підписав угоду з Ягайлом, згідно з якою литовські бояри-католики діставали такі самі широкі права, як і польська шляхта. Та водночас зі зближенням польської і литовської знаті на грунті католицизму збільшувався розрив між литовською і православною українською знаттю. Поділ на католиків і православних, що відбувся в результаті Кревської унії в 1385 p., тепер посилився суспільними і політичними привілеями католиків.
Після смерті Вітовта в 1430 р. у Великому князівстві Литовському почалася боротьба проти польських панів і католицької церкви. Ук-раїнські феодали, спираючись на підтримку кількох литовських маг-натів, обрали Великим князем брата короля Вітовта - Свидригайла, князя зі Східної України, який негативно ставився до союзу з Поль-
40
щею. У відповідь на це Ягайло захопив Волинь і Поділля, де незаба-ром почалася народна війна проти поляків. Намагаючись підірвати владу Свидригайла зсередини, Польща організувала серед литовців пропольську партію, яка оголосила недійсним обрання Свидригайла Великим князем і зробила Великим князем молодшого брата Вітов-та - Сигізмунда Старобського. Внаслідок цього в 1432 р. Литовське князівство поділилося на два табори: землі, де жили литовці, підтри-мували Сигізмунда, тоді як українське населення підтримувало Сви-дригайла. Сигізмунд, намагаючись знайти підтримку серед пра-вославних феодалів, пообіцяв зрівняти їх у правах з литовськими феодалами-католиками. Це сприяло тому, що в 1435 р. він переміг Свидригайла, хоча народні виступи, зокрема в Київській землі, три-вали. Проте постійна орієнтація Сигізмунда на Польщу призвела до невдоволення литовських і українських панів, і в 1440 р. Сигізмунд загинув від рук змовників на чолі з українськими князями Іваном і Олександром Чарторийськими. Литовці обрали своїм Великим кня-зем сина Ягайла - Казимира, який у 1447 р. стає також королем Польщі під іменем Казимира IV.
І хоча литовські пани дедалі більше відтісняли українців від дер-жавного життя у країні, вони змушені були піти на поступки укра-їнському населенню і відновити Київське та Волинське удільні кня-зівства. Київським князем став Олелько Володимирович, а Волинсь-ким - Свидригайло. Та вже в 50-х роках, спираючись на підтримку польських магнатів, Казимир IV узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свид-ригайла та в 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича Волинське і Київське князівства були ліквідовані й перетворені на воєвод-ства під управлінням намісників Великого князя.
Добре розуміючи обстановку, литовські правителі намагалися схилити православне населення України до католицизму. У цьому зв'язку в 1458 р. православну церкву України і Білорусії було відок-ремлено від московської митрополії й перетворено на самостійну київ-ську митрополію. Проте на унію з католицькою церквою українське населення не пішло.
У XV ст. над Україною нависло нове лихо - з боку Туреччини (Османської імперії) і Кримського ханства. Після розпаду Золотої Орди на Кримському півострові в 1449 р. виникла татарська війсь-ково-феодальна держава. Хан Хаджі-Гірей остаточно відмежувався
41
від Орди, а основою його зовнішньої політики стало пограбування сусідніх країн. Його наступник хан Менглі-Гірей захопив Причорномор'я і знову відсунув українські землі на північ.
У 1498 р. Туреччина вперше напала на українські землі, зокрема розоривши міста Перемишль і Ярослав. Починаючи з 80-х років XV ст. напади татар на Україну стають постійними. Кримські тата-ри грабували українські землі, забирали і продавали українських лю-дей у рабство. Найбільшим ринком з продажу рабів стала Кафа (кримське місто Феодосія). Литовські князі змушені були платити щорічну данину Кримському ханові, проте напади на Україну трива-ли, а польсько-литовська держава не змогла організувати захисту своїх південних кордонів. Наймане військо було невелике - близько 4 тис. осіб. Замки, побудовані литовцями для оборони у Вінниці, Брацлаві, Черкасах, Умані, Барі, Каневі та інших містах, були пога-но оснащені й мали невеликі гарнізони. І тільки на початку XVI cт. у ряді битв польське військо і загони місцевих князів під керівництвом українського князя Костянтина Острозького змогли завдати поразки татарським загарбникам. Однак в основному боротися проти татар і турків доводилося українському народові та новій силі, яка зароджу-валася в ті часи, - козацтву.
Посилення централізаторської політики Великого князівства Литовського, ущемлення прав православного населення та українських князів і панів призвели до того, що багато українських магнатів почали шукати захисту у православної Московської держави.
Наприкінці XV - на початку XVI ст. утворилась єдина Російська держава. Важливим етапом на шляху її зміцнення була ліквідація в 1480 р. монголо-татарського ярма. Московський князь Іван III прийняв титул "государя всієї Русі" і заявив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві.
Ще в 1481 р. князь Федір Бєльський, Михайло Олелькович та Іван Гольшанський у відповідь на ліквідацію Київського князівства ор-ганізували змову з метою вбити короля Казимира і передати україн-ські землі під владу Москви. Проте змову було розкрито, її учасників страчено, тільки Федору Бєльському вдалося врятуватись. З 90-х років XV ст. православні правителі Чернігівських князівств добровіль-но почали визнавати владу Москви.
У 1508 р. український князь Михайло Глинський, сміливий, тала-новитий і прекрасно освічений (освіту він здобув у Західній Європі),
42
очолив повстання в Україні проти Литви, та воно зазнало поразки, і Глинський втік до Москви.
Унаслідок воєн, що відбулись на початку XVI ст., до Росії перейшли Чернігівсько-Сіверські землі, зокрема міста Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, Брянськ, Більськ, Гомель. Цим було покладе-но початок входженню частини українських земель до складу Російської держави.
Отже, на початку XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське почало втрачати свої позиції. У 1549 і 1552 р. воно не змог-ло протистояти нападам татар. У 60-ті роки XVI ст. нова війна з Мос-квою змусила литовських панів звернутися по допомогу до Польщі. Натомість поляки головною умовою поставили об'єднання в єдине політичне ціле Польщі й Литви, яких до того об'єднувала тільки дина-стична унія. Литовські й українські магнати боялися посилення ролі польських панів і були проти цього, проте дрібні й середні українські феодали, невдоволені владою магнатів, підтримували об'єднання, спо-діваючись дістати такі самі привілеї, які мало польське дворянство.
У 1569 р. король Сигізмунд II Август скликав у Любліні сейм. Поляки за підтримки дрібної шляхти з Волині, Поділля, Київщини оголосили про приєднання цих земель до Польщі. У результаті під-писання Люблінської унії було утворено Річ Посполиту, з єдиним королем, сеймом, грошима, податками і зовнішньою політикою. Вели-ке князівство Литовське зберігало певну автономію, зокрема місцеве управління, військо, суд, скарбницю.
До Польщі відходили всі українські землі, які були розділені на сім воєводств: Руське (Галичина), Більське, Волинське, Подільське, Брац-лавське, Київське і Чернігівське (створене в 1635 p.).
Протягом майже двох століть більшість населення України проживала у складі Великого князівства Литовського. На думку історика М. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Москва. Дехто з українських істориків стверджує, що, по суті, воно стало оновленою руською держа-вою, а не іноземним формуванням, що поглинуло Україну. І хоча на-ціонально-політичне життя українців стикалося з певними перешкодами, проте для розвитку культури і національної самосвідомості це був сприятливий час. Українські нащадки князів і бояр мали рівні права з литовцями, часто були намісниками, воєводами, старостами і всі життєво важливі питання вирішували на місцях. Вони також
43
засідали у великокнязівській раді та центральній адміністрації. Ді-ловодство велося українською мовою, а Литовський статут (кодекс Великого князівства) грунтувався на законодавчих традиціях Київсь-кої держави. Православна церква мала в українських землях прак-тично головне значення. Водночас, як засвідчує доля Галичини, яка першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських зе-мель від Литви до Польської корони під сумнів було поставлене власне існування українців як окремої етнічної спільноти.
3.2. Соціально-економічний розвиток України у другій половин. XIV - першій половин. XVI ст.
Зв'язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України.
Річ Посполита була найбільшою державою тогочасної Західної Європи з населенням 7,5 млн і загальною площею 815 тис. км2. Поля-ки заселяли лише 180 тис. км2 цієї території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій території, не перевищувала 2 млн.
Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися система станової організації суспільства. На відміну від класів, які уособлювали економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає спадковим.
Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до неї належало майже 30 найбагатших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів: Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі, Заславські та ін. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10-15 сіл. Шляхтичів, які належали до найвищої верстви, називали магнатами.
Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. їхніх земель ви-
44
стачало тільки на те, щоб утримувати сім'ю. Загалом українська шляхта становила 5 % усього населення.
Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шлях-ти і постійно (у 1387, 1413, 1430, 1434 та інших роках) надавали їй нові привілеї. Наприкінці XV - на початку XVI ст. шляхта підпоряд-кувала собі місцеві зібрання - сеймики, а пізніше й загальний сейм Речі Посполитої, якому належала найвища економічна влада у кра-їні. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю за-боронялося без згоди шляхти видавати закони. Після смерті остан-нього представника династії Ягеллонів (1573) шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи.
Польська шляхта наступала також на права міст. Спочатку в 1505 р. міста було позбавлено права голосу в сеймі. Щоб забезпечи-ти собі більший прибуток, шляхта в 1565 р. заборонила місцевим куп-цям купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб мати такі права, повинна була пе-реймати польські звичаї і навіть змінювати власну православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало багато українських панів.
У тогочасних українських містах проживало до 15 % усього насе-лення. Багато міст мали Магдебурзьке право (у німецькому місті Магдебурзі вперше було організовано самоуправління). У 1356 р. Магдебурзьке право дістав Львів, згодом - Кам'янець-Подільський (1374 p.), Луцьк (1432 p.), Київ (1497 p.). Зазвичай у місті управляло 40-50 багатих патриціанських родин. А більшість населення міста становили пересічні робітники, ремісники, права яких були дуже обмежені. Середні городяни складалися з купців і торгівців. Жителі міста належали до стану міщан.
Майже 80 % населення України становили селяни, які були по суті повністю безправними.
До середини XVI ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне право. Феодали позбавляють селян їхніх громадянських прав.
У 1447 р. селян було позбавлено права на суд, тобто феодали мог-ли втручатися в особисте життя селян. Феодали також змушували се-лян користуватися за плату панськими млинами і шинками.
Наступним обмеженням прав селян була заборона на їх переселення. Згідно з рішенням сейму в 1496 р. право вийти із села мав лише
45
один селянин, а на службу або на навчання селянин міг піти тільки з дозволу пана. А в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з яким селяни взагалі не мали права переселятися без дозволу пана.
В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодін-ня: магнатське, шляхетське, церковне. У зв'язку з тим, що на початку XVI ст. у багатьох країнах Європи підвищився попит на продоволь-ство, феодали в Україні почали перетворювати свої володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками. З 1557 р. фільварок стає основою магнатського господарства. Селян-ські землі включалися у феодальні володіння. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і церквою. Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщи-ною. Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на се-редину XVI ст. - два-три дні на тиждень. Окрім панщини селяни повинні були виконувати для пана й інші роботи.
Таким чином, тоді як у Західній Європі кріпосне право відмирало, у Східній Європі, зокрема в Україні, воно посилювалося. Проте рі-вень кріпацтва в різних регіонах України був різний. Наприклад, у рідконаселених районах, зокрема в Карпатах та Наддніпрянщині, кріпацтва майже не знали. А от у Галичині, на Волині воно набувало жорстокого характеру.
У зв'язку з посиленням експлуатації селян обсяги виробництва зер-на значно збільшились. Зерно почали експортувати до Голландії, Франції та Англії переважно Балтійським морем. Водночас у півден-них районах Речі Посполитої, наприклад у Поділлі, яке розміщува-лося далеко від торговельних шляхів, випасали великі стада худоби, а згодом переганяли їх на продаж до Південної Німеччини або Італії.
В економіці України важливу роль відігравав видобуток солі, що здійснювався в Галичині, з чорноморських лиманів та озер. Високого рівня досягла обробка дерева. У лісах працювали цілі села тес-лярів і столярів, бондарів, стельмахів. Чинбарі шили пояси, сідла, взуття, рукавиці та інші вироби. Здебільшого на привізному металі працювали ковалі, слюсарі, мечники, зброярі. З XV ст. почали виробляти горілку. Промисловість у місті було організовано за цеховим принципом з метою захисту інтересів кожного цеху, а також для кон-тролю за якістю і кількістю вироблених товарів.
Наприкінці XIV - на початку XV ст. засновувались нові міста і розширювались старі. Найбільшим містом у XV ст. був Львів із на-
46
селенням майже 10 тис, тоді як Київ, беззахисний перед набігами та-тар, налічував до 3 тис. жителів. У Львові було 14 цехів, що об'єдну-вали 36 різних професій ремісників. Процвітали й інші міста, зокре-ма Кам'янець, Луцьк. Внутрішня торгівля здійснювалася на регуляр-них ярмарках. Розвиненою була й зовнішня торгівля, особливо в Західній Україні, де проходили основні торговельні шляхи між Європою і Сходом.
Таким чином, наприкінці XIV - у першій половині XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Польщі та Литви, відбувалися значні соціально-економічні зміни. Створювалася нова соціально-класова структура суспільства, зі зміцненням шлях-ти посилювався кріпосницький тиск і запроваджувалося кріпосне право.
3.3. Розвиток культури наприкінці XIV -
У ПЕРШІЙ ПОЛОВИН. XVI СТ.
Період з кінця XIV до початку XVI ст. - час боротьби за збереження культурної самобутності України, подальшого формування украї-нського народу. Чужоземне пригноблення та постійні напади турків і татар не сприяли розвиткові української культури.
Україна мала тісні зв'язки з культурами російського, білоруського, болгарського і сербського народів. Наприкінці XV ст. великий вплив на їх розвиток спричинило виникнення у Кракові та Чорногорії східнослов'янського друкування кирилицею. У 1491 р. у Кра-ківській друкарні було надруковано "Октоїх", "Часослов", а в 1495 р. у Чорногорії - "Псалтир". Ці книги поширилися в Україні. На початку XVI ст. видавничу діяльність розпочав білоруський учений-гу-маніст Франциск Скорина. Протягом 1517-1518 pp. у Празі кирили-цею він видав кілька частин Біблії, а в 1525 р. у Вільно - "Апостол". У 1577 р. князь К. Острозький заснував друкарню в Острозі.
У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у міс-тах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу.
Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університе-тах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. У Сорбон-
47
ні імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустріча-ються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст. Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном, повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині. Наприкінці XV - на початку XVI ст. у Європі знали про наукову роботу Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському університеті, Павла Русина - в Краківському. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Він написав низку наукових праць з філософії, медицини, астрономії.
Кінець XIV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових еле-ментів. Український народ створює прислів'я, приказки, казки, ле-генди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія - українські пісні й думи. Виконували їх народні співці - кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику, прославляли героїв. Найвідо-мішою є "Дума про козака Голоту".
В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості містилися в "Короткому Київському літописі", датованому XIV XV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів з'явилося в Києво-Печерській лаврі. Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник "Із-марагд" на морально-побутові теми, збірник повістей "Александрія" про Александра Македонського, повісті про Троянську війну.
З'являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато монастирів: Києво-Печерський, Дермансь-кий, Унівський, Троїцький. Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї естетичні вподобання впливали на ар-хітектуру.
До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції "Різдво Христове" і "Успіння Богородиці" у Кирилівсь-кій церкві в Києві (XIV ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського собору у Львові (XIV-XV ст.). Діста-ли поширення ікони, намальовані на дошках. Серед іконописців ви-різняється Петро Ратенський, який намалював ікону "Богородиця" у
48
Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в Успенському соборі в Москві.
Подальшого розвитку набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцю-вальний фольклор, гра на бандурі.
У цей період тривають формування й розвиток української народ-ності.
Питання про створення української народності складне й досі ос-таточно в історичній науці не вирішене. Найпоширеніші три концеп-ції: за першою частина російських істориків, виправдовуючи політику русифікації, яку здійснював царат, доводили, що впродовж усієї історії існувала і розвивалася лише одна великоруська народність, а української і білоруської народностей не було й немає, що вони є "відгалуженнями російського народу". Тим самим заперечувалося право цих народів на вільний національний розвиток. Згідно з кон-цепціями М. Карамзіна (1766-1826), В. Ключевського (1841-1911), М. Погодіна (1800-1875), Київська держава була результатом витвору великоруської народності. Російський письменник О. Солженіцин, претендуючи на роль знавця історії, у брошурі "Як нам облаштувати Росію?" пише: "Це все фальшива вигадка, що мало не з IX століття існував український народ з особливою неросійською мовою".
Друга концепція найповніше викладена у працях М. Грушевсько-го (1866-1934). Він вважав, що не існує "загальноруської" історії, так само як не може бути й "загальноруської" народності, а може бути тільки історія "руських народностей".
Порогом історичних часів для українського народу М. Грушев-ський вважав IV ст. н. є. Він категорично відкидав претензії Мос-ковської Русі на частину давньоруської спадщини, правонаступником якої є виключно "українсько-руська" народність, бо саме вона створила Київську державу. Згідно з концепцією М. Грушевського, Київська Русь - це Україна. Вона займала територію 1,5 тис. км завдовжки і 800-900 км завширшки, об'єднувала різні племена, на ос-нові яких формувалась українська народність. Київська держава під-корила також північні племена, від яких пішли великоруський і білоруський народи. Він доводив, що історія вела українську і руську народності здебільшого різними шляхами, які мали більше відмінностей, ніж подібності. Водночас М. Грушевський зазначає, що Київсь-ка держава залишила глибокі сліди в побуті й культурі північних та
49
північно-східних земель, що входили до її складу (поширення державної християнської релігії, візантійських книг і мистецтва, формування правових відносин тощо). Внаслідок феодальної роздробленості відок-ремилась північно-західна частина Київської Русі. Вищий, ніж у Київській Русі, розвиток продуктивних сил, пожвавлення обміну та торгівлі, економічних зв'язків між окремими землями, політичних відносин, особливо внаслідок посилення визвольної боротьби проти чужоземних загарбників, - усе це стало основою створення українсь-кої народності. Водночас формувались єдина культура, мова і за-гальні риси побуту української народності. Щоб зберегти себе як етні-чну єдність, українському народові довелося боротися проти татаро-турецьких, польських, литовських, угорських загарбників і російського царату. Територією формування української народності були Київська, Переяславська землі, Волинь, Поділля, Східна Гали-чина, Закарпаття, Північна Буковина, Чернігівська та Сіверська землі. В основу мови української народності було покладено середнь-одніпровські діалекти.
За часів феодальної роздробленості виник етнічний та історико-географічний термін "Україна", який згодом став власною назвою південно-західних земель. Вперше назва "Україна" вживається стосовно великої території Наддніпрянщини в 1187 р. в Київському лі-тописі про смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Той же Київський літопис у 1189 р. називає Україною Галицьку зем-лю. Відтоді назва "Україна" вживається в літописах паралельно з на-звою "Русь", "Руська земля". У XV-XVII ст. назва "Україна" вживається в багатьох українських офіційних документах, мемуарах, ху-дожніх творах, народних думах і піснях. Так, широко відомими в XVI ст. були пісні "Засмутилась Україна", "Дума про Івана Вдови-ченка-Коновченка", де йшлося про "славну Україну", і "Пісня про Байду", який мав "стати паном на всю Україну".
Представники третьої концепції - радянські історики Б. Греков, В. Мавродін, Б. Рибаков та П. Толочко - вважають Київську Русь спільною етнічною основою російського, українського і білоруського народів. Радянська історіографія засуджувала концепцію М. Гру-шевського, його школи, інших українських істориків, відкидала твер-дження, що українська народність бере початок від слов'янських пле-мен антів, виступала проти положення, що Київська держава була створена українською народністю, називала її спільною колискою росіян, українців і білорусів.
50
Проблему формування української народності можна дослідити тільки комплексно, на основі наукового аналізу з використанням нових матеріалів з археології, історії, антропології, етнографії.
Підбиваючи підсумки, зауважимо, що наприкінці XIV - на початку XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою Великого князівства Литовського, а згодом Польщі; Закарпаття було під владою Угорщини, Буковина - під владою Молдови, Чер-нігівська земля з 1503 р. належала Московській державі, Північне Причорномор'я - Кримському ханству. Проте незважаючи на не-сприятливі історичні умови в Україні інтенсивно розвивалася економіка, відбувалися соціально-політичні зміни, подальший розвиток української культури, формувалась і розвивалась українська на-родність.

Розділ 4
СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА
4.1. Виникнення українського козацтва
Наприкінці XVI ст. центр політичного життя України знову пере-міщується на схід, у Наддніпрянщину, яка тривалий час була малона-селеною. Населення України впродовж кількох століть намагалось освоїти південний степ. Ще за часів Київської Русі для стримання кочовиків на південь від Києва було збудовано ряд укріплень, але їх знищили монголо-татари. За часів правління великих литовських кня-зів південні кордони знову розширилися до берегів Чорного моря. Проте після створення Кримського ханства татари захопили Північ-не Причорномор'я. Вони стали джерелом найбільшої небезпеки для українського населення. Татари руйнували міста, вбивали старих, а молодь брали в полон і продавали в рабство. Тільки протягом 1450-1586 pp. було документально зафіксовано 86 набігів татар на Украї-ну, а протягом 1600-1647 pp. - 70. Тому наприкінці XV - на почат-ку XVI ст. Східна Україна обезлюдніла. Київ став прикордонним містом, а на південь від нього населення майже не було.
Зі вступом України до складу Польщі території на південь від Киє-ва починають знову швидко заселятися.
У Наддніпрянщині великими землевласниками стають спольщені українські династії Вишневецьких, Острозьких, Корецьких і польські магнати Замойські, Калиновські, Потоцькі та ін.
На середину XVI ст. межі заселених українцями земель проходили уздовж північного кордону степу і включали міста Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів і Київ. На південь від цієї лінії лежали землі, які називалися Диким полем.
Польський король роздавав магнатам землі на сході. Для їх освоєння магнати і шляхта переманювали до себе селян, пропонуючи їм право на користування землею без оброку протягом 10-30 років.
52
У зв'язку з подальшим закріпаченням, посиленням національного і релігійного гніту багато селян, незважаючи на татарську небезпеку, почали тікати у степи Дикого поля, куди не сягала влада польських панів. Переважно тікали селяни - жителі Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних районів Київщини, а також міщани, позбавлені сану священики, збідніла шляхта. Здебільшого переселя-лись українці, а також поляки, молдавани, росіяни, білоруси.
Спочатку люди тікали на літній сезон у степи, де могли вільно обробляти землю, рибалити, розводити бджіл, полювати. Вони збира-лися в гурти, обирали отамана. Щоб запобігти нападам татар, ці люди часто самі нападали на них, іноді грабували купців. На зиму вони поверталися додому під захист замків і платили королівським старостам данину.
Цих людей почали називати козаками.
Термін "козак" уперше згадується в первісній монгольській хроніці в 1240 р. і в перекладі з тюркської означає "одинокий", "схиль-ний до розбою і завоювань". У Криму цей термін був відомий уже з XIV ст. У широкому розумінні "козак" - це вільна, незалежна лю-дина, шукач військових пригод.
Перша згадка про козаків датується 1489 р. Вона пов'язана з походом сина польського короля Яна Ольбрахта проти татар. Як за-значав польський хроніст М. Бєльський, польське військо успішно просувалося на південь у подільських степах завдяки провідникам з місцевих козаків.
Поступово козаки почали осідати у степу на постійне проживання. На середину XVI ст. у родючих південно-українських степах виник-ли козацькі села. Козаки займалися хліборобством, скотарством, ри-бальством, бджільництвом, полюванням, ремеслом, торгівлею. Козацькі поселення були багатші від сіл кріпосних селян, бо, по-перше, козаки були вільними людьми, а по-друге, вони мали земельні ділянки, розміри яких перевищували землеволодіння багатьох шляхтичів на заході.
Почав формуватися козацький устрій. Козаки об'єднувались у спільноти - громади. Найважливіші питання вирішувалися на ра-дах. На цих радах обирались отамани, осавули, судді. Козаки мали однакові права на користування землею, на полювання, рибальство.
Козаки, які жили на захоплених магнатами землях, повинні були давати їм мед, хутро, гроші, служити у військових загонах при замках.
53
Життя козаків у Наддніпрянщині було тяжким і дуже небезпечним. Навіть працюючи на землі, вони змушені були постійно носити зброю, щоб захищатися від турків і татар. З роками козаки вдосконалили свою військову майстерність та організацію, виготовляли прекрасну зброю і порох. Озброєні козаки почали не тільки захищатися від набігів кримчан, а й нападати на татарські улуси. У 1489 р. загони козаків під час походу билися з татарами поблизу Таванської переправи на Дніпрі. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі на Дніпрі. У 1494, 1496 і 1498 р. українські козаки разом із донськими здійснили кілька вдалих походів проти татар, що змусило Кримське ханство для свого захисту збудувати на Дніпрі та Перекопі кілька фортець. У 1521 р. козацькі загони здійснили похід у Молдавію, у 1523 р. - у Крим, у 1524 р. - під Тавань, у 1528 р. - під Очаків, який захопили в 1545 р. У результаті цих перших походів козаки часто звільняли полонених українців, захоплювали багату військову здобич.
Польський і литовський уряд прагнув використати козацтво у влас-них цілях. Не маючи великої військової сили на півдні України, уряд почав залучати козаків до захисту південних рубежів від татар.
4.2. Запорозька Січ
Втікаючи від польських і литовських панів, королівських старост, багато козаків просувалися далі на південь до Дніпровських порогів - на Дніпровський Низ. У нижній течії Дніпро тоді перегород-жували дев'ять порогів - ряди кам'яних скель заввишки 4-7 метрів. За останнім порогом Дніпро широко розливався, утворюючи чис-ленні притоки, луки та острови. Саме тут знаходили захист козаки, що й відбито у приказці "Січ - мати, Великий луг - батько, степ і воля - козацька доля". На численних островах для захисту від татар козаки споруджували укріплення - січі (зроблені зі зрубаних (січе-них) дерев). З невеликими військовими загонами козаки об'єднались у великий козацький союз з центром, який дістав назву Запорозька Січ. Завдяки природним умовам Запоріжжя було неприступним як для литовських і польських військ, так і для татарських й турецьких орд. У систему Запорозької Січі ввійшли всі невеликі містечка - січі.
У переносному розумінні слово "січ" означало столицю запорозького козацтва, постійний центр керування військовими справами. Поряд зі словом "січ" вживалося слово "кіш". Його тлумачили як
54
правління або місце тимчасового перебування козаків, військового та-бору. Слова "січ" і "кіш" у козаків були синонімами.
Запорозька Січ існувала понад 200 років. За цей час козаки змінили вісім січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську та Нову. Це відбувалося з різних причин (стратегічне положення, територія, якість води, зовнішні обставини тощо). Найвідомішою є Січ на острові Хортиця. Ви-никнення Хортицької Січі пов'язане з ім'ям українського князя, чер-каського і канівського старости, одного з перших козацьких ота-манів Дмитра Вишневецького, відомого в народних думах під ім'ям Байди. Він із загоном козаків між 1552 і 1556 р. побудував на Хортиці укріплений замок всупереч волі польського короля і Великого князя литовського Сигізмунда II Августа, який схилявся до угодовської політики стосовно Кримського ханства. Із цього укріплення козаки здійснювали походи проти татар і навіть нападали на турків. Коли Литва відмовилася підтримати хрестовий похід Д. Вишневецького проти мусульман, він поїхав до Москви, сподіваючись з її допомогою розгромити Кримське ханство. Проте похід Д. Вишневецького на Кафу завершився невдачею, бо російський цар Іван Грозний не надав допомоги, на яку той сподівався. Розчарований, Д. Вишне-вецький повернувся в Україну і організував похід до Молдавії, проте молдавани схопили його і передали туркам, які в 1563 р. стратили його в Константинополі.
Наприкінці 60-х років XVI ст. козаки перенесли Січ на острів Тома-ківка (тепер він затоплений водами Каховського водосховища), який розміщувався на відстані 60 км північніше Хортиці. Томаківська Січ існувала з 60-х до початку 90-х років XVI ст. За цей час запорозькі ко-заки здійснили чимало походів на татарські й турецькі фортеці При-чорномор'я. Вони спускалися на човнах - "чайках" - Дніпром до моря і там розбивали турецькі кораблі. У 1577 р. запорозький гетьман Іван Підкова розгромив військо молдавського господаря Петра Мірчі, захопив його столицю Ясси і став господарем Молдови. Проте в 1578 p., зазнавши поразки від турків і відступивши в Галичину, Підкова був заарештований поляками і страчений у Львові. У на-ступні роки запорожці здійснювали походи у Крим, на Очаків, Акер-ман, Козлів (Євпаторію). Томаківська Січ стала базою першого вели-кого селянсько-козацького повстання в 1591-1593 pp. на чолі з Криш-тофом Косинським - гетьманом реєстрового козацтва.
55
Під час одного з козацьких походів татари в 1593 р. зруйнували Січ. Запорожці змушені були перенести її на острів в гирлі річки Ба-завлук (нині острів затоплений Каховським морем).
Базавлуцька Січ була добре укріплена. За часів її існування відбувалися великі козацькі повстання проти Речі Посполитої і морські походи козаків проти турецької імперії. Тоді ж військова організація Запорозької Січі досягла високого рівня розвитку.
Після поразки народних повстань у 1633 р. Січ було перенесено на Микитів Ріг - мис на правому березі Дніпра (нині тут місто Нікополь). У 1647 p., коли почалася визвольна війна проти Речі Посполи-тої, гетьманом Микитинської Січі був обраний Богдан Хмельницький.
У XVI-XVIII ст. Запорозька Січ відіграла велику роль в історії ук-раїнського народу. Запоріжжя стало зародком нового українського (козацького) державництва. Запорозька Січ була своєрідною війсь-ково-адміністративною організацією. Військо Запорозьке мало два поділи - військовий і територіальний. Військо завжди поділялося на 38 куренів (частин війська), а територія - спочатку на п'ять, а потім на вісім паланок (з татарської - "маленька фортеця").
Соціальний устрій Війська Запорозького був демократичний. Усі запорожці мали однакові права. Вони називали себе "товаришами", а своє військо - "товариством", або "лицарством" Війська Запорозь-кого. Жінок на Січ не допускали, там жили виключно чоловіки. Пи-саного кодексу законів не було, в основі життя козацької громади лежали звичаї, традиції.
Верховна влада належала військовій раді - загальній раді запорожців. Рада збиралась у визначений час, а іноді - на термінову ви-могу козаків. На військових радах вирішувалися найважливіші питання життя Війська Запорозького, зокрема відбувалися вибори адміністративно-судового апарату.
На чолі Війська Запорозького стояла виборна військова старшина- кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і війсь-ковий писар, яких обирали на раді. Кошовому отаманові належала військова, адміністративна, судова і духовна влада, а у воєнний час він був головнокомандувачем і мав необмежену владу. На раді йому вручали булаву як символ влади. Влада кошового обмежувалася трьома умовами - звітом, часом і радою. Щороку 1 січня кошовий під час виборів військової старшини мав звітувати про свої дії щодо війська. Якщо він скоював якісь злочини, його могли навіть стра-тити. Кошового отамана обирали лише на рік. Виняток робили для
56
дуже популярних отаманів. Наприклад, Іван Сірко був кошовим ота-маном 15 років, а Петро Калнишевський - 10. Проте їх обирали щороку. Без скликання загальної ради всього Війська Запорозького кошовий отаман не міг ухвалювати важливих рішень. Жив він завжди в тому самому курені, що й до обрання кошовим, їв разом з козака-ми. Тільки наприкінці існування Січі військова старшина почала бу-дувати власні будинки й окремо харчуватися.
Другим за значенням у Війську Запорозькому був військовий суд-дя. Писар завідував військовою канцелярією, осавул стежив за порядком і гідною поведінкою козаків у мирний час на Січі, а у воєн-ний-у таборі.
Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани. їх обирали на курінних радах. Вони виконували роль інтендантів, тобто зобов'язані були стежити за постачанням продуктів і дров у свій курінь, зберігати гроші та майно в курінній скарбниці.
За військовою старшиною йшли військові службовці. Так, військовий довбиш скликав козаків для воєнних походів, на ради, релі-гійні свята, виконував "поліційні" обов'язки. Військовий гарматник завідував всією запорозькою артилерією і боєприпасами. Військовий тлумач був перекладачем.
Для керування життям паланок обиралися паланкові начальники на чолі з полковником. Полковник був також начальником бойової частини війська - полку - у воєнному поході. Військо Запорозьке мало військові знаки (бунчук - мідна або позолочена куля на дере-в'яному держаку з прикріпленим кінським хвостом), корогви (прапори) і печатку-герб із зображенням козака з гвинтівкою на плечі, шаблею і списом поруч з ним. Січова корогва (прапор) була малинового кольору. З одного боку прапора був зображений Святий архангел Михаїл, з іншого - білий хрест в оточенні небесних світил.
Основною військовою одиницею був полк, який поділявся на сот-ні. Козаки були як пішими, так і кінними. На озброєнні запорожці мали гармати, мушкети, пістолети, шаблі, списи, лук, стріли. Кіль-кість війська не була постійною і коливалася від 6 до 15 тис. добре озброєних козаків. Січ мала свій флот, що складався з 80-150 човнів "чайок". На кожній "чайці" розміщувалось 20-30 веслярів, 50-70 бойових козаків, 4-6 гармат.
Запорожці активно захищали український народ від кримських та-тар і турків. Найбільші козацькі походи були здійснені на початку XVII ст. У 1606 р. козаки спустошили Варну - турецький укріпле-
57
ний пункт на Чорному морі; у 1608 р. захопили Перекоп, у 1609 р. -Юлію, Ізмаїл, Акерман. У 1615 р. козаки на 80 "чайках" на очах у ту-рецького султана і його тридцятитисячної армії проникли у Констан-тинопольську гавань і спалили її, а в 1620 р. вони повторили таку саму акцію. У 1616 р. вони захопили Кафу і звільнили тисячі полоне-них. У відповідь на це турецький султан Осман II зібрав 160-тисячне військо, разом з кримським ханом напав на Річ Посполиту і в 1620 р. розбив під Цецорою польські війська. У 1621 р. під час битви 35-ти-сячного польського війська з турками під Хотином 40 тисяч козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним прийшли на допомогу і врятували польську армію від розгрому. Описуючи дії козаків, турецький історик Найма у XVII ст. зазначав: "Можна стверджувати напевне, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боя-лися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сірома-хи завдяки своїй хоробрості й спритності у морських боях не мають собі рівних в усьому світі".
Уже в XVI ст. Запорозька Січ почала відігравати помітну роль у міжнародних справах. Із Запорозькою Січчю встановлювали відносини Росія, Туреччина, Кримське ханство, Австрія, Венеція, Ватикан. Січ діяла як суверенна держава і в зовнішніх відносинах, і під час воєн.
З огляду на викладене випливає, що запорізькі козаки мали всі ос-новні характерні для республіки елементи самостійного державного устрою. Він став основою нового українського козацького держав-ництва у період визвольної війни 1648-1654 pp.
Самостійність запорожців непокоїла литовську і польську шляхту. Щоб встановити контроль над козаками, було ухвалено рішення взя-ти на державну службу певну їх кількість і використати в боротьбі проти татар. У 1572 р. король Сигізмунд II видав універсал про фор-мування полку з 300 козаків. Цих козаків вносили до спеціальних списків - реєстрів, тому вони дістали назву реєстрових козаків. Новий польський король Стефан Баторій у 1578 р. збільшив їх кількість до 600. їм було надано певні привілеї: окремий суд, звільнення від по-датків і повинностей, право власності на землю, дозвіл вільно займа-тися ремеслом і торгівлею, допомогу одягом, зброєю, а також уста-новлено невелику платню. Проте після участі в селянських повстан-нях у 1591-1596 pp. реєстрове козацтво було ліквідоване і відновлене знов у 1599 р. У 1638 р. його кі