Українська преса поза
українськими землями в Росії

З початком 1906 р. появляється українська преса і
поза українськими землями в Росії — в Москві і
Петербурзі. Першими з її органів були журнали „Зоря" і
„Вільна Україна". „Зоря" почала виходити у Москві на- Роки 1905-1914
205
прикінці березня 1906 р. Був це тижневий журнал, що
виходив за редакцією адвоката І. Опокова з гаслом:
„Українці! Єднайтеся у братерській згоді!" Крім творів красного
письменства часопис під проводом Кримського почав
практичний курс для вивчення українського слова. Тут
же, на його сторінках, давалися ілюстрації. Були це
фотографії образів таких малярів як С Васильківський, М. Ма-
ковський, М. Гармашів та інших. Всього появилося вісім
чисел у чотирьох зшитках.
У лютому того ж року в Петербурзі почав виходити
місячник „Вільна Україна" — літературний, політичний і
науковий журнал за редакцією А. Шабленка.
Перші числа принесли твори Лесі Українки („Одне
слово"), X. Алчевської, М. Чернявського, М.
Вдовиченка, А. Шабленка, оповідання І. Личка та інших. Із
статей К. Не-я (К. Арабажин) „Дещо про націоналізм і
соціалізм", І. Стешенка „Український
національно-громадський рух і 1906 р.", Л. Бича „Революція й органи
самоуправи"; далі стаття П. Смутка (П. Стебницького)
„Краєва автономія України". Стаття ця викликала деяку
полеміку з російськими соціал-демократами і відповідь
їм М. П. (Порша) — „Краєва автономія України в світлі
„соціал-демократичної критики", що була опублікована
в ч. 4 „Вільної України". З третього числа журнал
прийняв виразний напрямок українських
соціал-демократів. Склад редакції та співробітників змінився, при чому
редакція устами М. Порша знімала з себе
відповідальність за першу книжку та особливо за статтю П. Смутка
про автономію України.
Довго протриматися журналу не пощастило. По кон-
фіскаті чч. З та 5—6 редакція примушена була припинити
видання, звернувшись до читачів на сторінках
„Громадської Думки" з таким характеристичним для часу
повідомленням: „Редакція місячника „Вільна Україна" сповіщає
своїх передплатників і читачів, що дякуючи тяжким
репресіям „ліберального" міністерства п. Столипіна проти
вільного, незалежного слова друкарського, вона не має
можливості випускати в світ у свій час чергових чисел
журналу. Книжка „Вільна Україна" за май—юнь „в свій час"
була сконфіскована. Редакція місячника сподівається при
першій умові озватися з своїм словом до читачів".
Сподівання не здійснилися. А тим часом вже в березні
того ж 1907 р. в Петербурзі почала виходити газета,
присвячена інтересам міського і сільського робітництва під назвою
206
Розділ шостий
„Наша Дума". Був це орган Петербурзької організації
Української соціал-демократичної робітничої партії, що почав
виходити за редакцією Д. Донцова. Два числа, що
появилися, присвячені були справам 2-ї Державної Думи. Виступив
він із критикою праці Думи, захищаючи інтереси
робітництва („Бюджет в Думі", „Безробіття" тощо), давав фейлетони
на думські теми та перебіг засідань. Утриматися цьому
часопису так само не пощастило. По виході другого числа 25.111.
1907 р. газету було владою заборонено.
Трохи довше протрималася „Рідна Справа" (думські
вісті). Почала вона вріходити в Петербурзі з 12.IV. 1907 р. двічі
на тиждень. Був це орган української фракції 2-ї Думи
(українські громади — радикал-демократичного напрямку),
видання якого популяризував був між послами
студент-медик, пізніш відомий журналіст В. Піснячевський. На
фактичного редактора запрошено В. Доманицького, а
офіційним видавцем-редактором став посол С. Нечитайло.
„Наша газета, — писалося тут, — буде тим телеграфічним
дротом, що з'єднуватиме український народ з його
депутатами для спільної праці і боротьби за землю і волю".
Співробітниками були члени 1-ї і 2-ї Думи та дехто з
петербурзької колонії. Подавано тут перебіг думських
засідань, промови послів та статті і фейлетони на актуальні
теми. Тут між іншим була опублікована серія фейлетонів
П. Смутка (Стебницького), що потім вийшли відомою
книжкою під назвою „Під стелями Думи".
Зустрінуто було „Рідну справу" прихильно, особливо
на українських землях. Серед селянства мала успіх, чому
чимало прислужилася добра мова і популярний виклад.
На початку червня C.VI. 1907 р.) розв'язано було
Думу. Мусила припинити своє існування і „Рідна Справа".
Останнє 12 число вийшло 12.VI. 1907 р. з останнім словом
до читачів, в якому редакція висловлювала надію знову
появитися, коли збереться 3-тя Дума. Сподівання не
здійснилися. Політичні умови, що запанували з приходом 3-ї
Думи, тому не сприяли.
її Популярно-народні органи на українських
Щойно більше як за два роки при найактивніший
рраці М. Грушевського починає в Києві
виходити популярний народний ілюстрований тижневик під
Роки 1905-19П
207
назвою „Село". Перше число появилося 3.IV. 1909 р.
Своїм завданням „Село" ставило „подавати відомості, новини
і всяку науку в справах, потрібних нашому селянинові або
робітникові, і про всякі важніші справи з життя
українського, російського й заграничного, цікаві для всіх, про які
кожному треба знати".
До співробітництва запрошено було визначніші сили.
Були тут О. Олесь, В. Самійленко, Г. Чупринка, Я. Щого-
лів, що містили тут свої поетичні твори, як також В. Вин-
ниченко („Кузь та Грицунь" та інші), А. Тесленко
(„Страчене життя" та інші), С. Черкасенко („Земля" тощо). Тут
же — твори західноукраїнських письменників: О. Коби-
лянська, В. Стефаник, Л. Мартович, Т. Бордуляк з його
популярним оповіданням „Дай, Боже, здоровля корові" і
тут же вперше з'явилися оповідання Виборного Макого-
ненка (Мод. Левицького) про мову в школі, у суді тощо,
що потім здобули широку популярність.
Огляди світових подій та внутрішнього життя, як
також літературно-критичні замітки давав Микита Шапо-
вал. Крім нього подібні ж статті містив тут Ю. Сірий (Т-о,
Тищенко). Але найбільш звернено було увагу на
популярні статті з життя світу, природи, з життя села та його
культурно-просвітньої праці.
Регулярно подавав огляди з діяльності Думи та уряду
П. Смуток. Про українське культурно-наукове та
громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях писав
до „Села" М. Залізняк. На господарські теми писали
A. Терниченко (пізніш редактор „Ріллі"), А. Гиленко,
B. Королів-Старий, О. Мицюк (громадське
землеволодіння та переселення).
Врешті, добре поставлена була хроніка. Все це робило
часопис цікавим і поважним органом. Здобув він собі
глибоку симпатію серед широких кіл, став вітаним гостем під
селянською стріхою.
В легкій, приступній формі, формуючи й організуючи
думку читача, провадив цей часопис його до лав
українського суспільства вже як свідомого його члена. І читач це
цінив. Були села з цілими гніздами передплатників - до
десять і більше. Заходило „Село" в найдальші закутки, де
трудно було навіть припустити, щоб там коли була газета.
Але все це дуже добре оцінила й адміністрація. Тому не
дивно, що по півторарічному існуванню з'явилися на
сторінках „Села" слова М. Грушевського до читачів, що
характеризують умови, в яких доводилося цьому часопису
існувати:
208
Розділ шостий
„Жодне українське видавництво не було так високо
отаксоване: крім явних репресій і кар, часом заборонюва-
но „секретно" всяким начальством та відомствами, на
різні і всякі способи, включно до наказу з волостей не
видавати його адресатам, а відсилати до канцелярії
губернатора... Тяжко видавати тепер справедливу часопись взагалі, а
ще тяжче українську, а ще гірше — селянську українську.
Не знають люди, як тяжко... Нема ні одній газеті такої
тісноти, як нашій. І тому припиняємо її — може на час
тільки, може й навсіди — як полегшає".
Не полегшало. І „Село" ніколи вже не появилося.
Наступником його став з 4.ІІІ. 1911 р. ілюстрований
тижневик під назвою „Засів". Почав він виходити за тієї ж самої
редакції та з тим самим складом співробітників і тією
самою програмою, як і „Село". Зміна назви однак не
змінила становища до нового часопису з боку адміністрації.
Кари і заборони продовжували робити своє діло. За якийсь
час ведення часопису перейшло до інших людей, гуртка
письменників. Нова редакція не порвала зв'язків з
колишніми співробітниками і керманичами. Бажаючи
якнайліпше забезпечити часопису існування та поширити його,
редакція задумала зробити низку реформ. А в зв'язку з цим
вирішила провести серед передплатників анкету. Анкета
дала дуже цікавий матеріал. Показала вона обличчя читача
та його оцінку і становище до часопису.
Особливо цікавими були відповіді на питання „Чому
передплачуєте „Засів"? З низки відповідей згадаємо
декілька: „За її святу правду", „тому, що ми з неї тільки
чуємо правду по селах". До них прилучалися інші: „Тому,
що вона при своїй дешевій ціні дає відповіді на різні
питання і написана гарною і простою мовою", „за її щиро
народній напрямок". Секретар одного хліборобського
товариства відповів за всіх членів: „Того, що на неї великий
спрос (попит), як на підходящу газету для малоросів."
А от відповідь передплатників із робітників: „Тому, що
ця газета українська, глибоко народна, обстоює рідний
край убогих селян і робітників. Я ж сам тілом і душею
українець... шукаю кращої долі, як і „Засів". Ось чому я
виписую „Засів" і лічу його своїм вірним другом-порадни-
ком". Так писав один з них. „Тому, що це цілком народна
газета, як по кошту, так і по змісту, хоч усього потроху в
ній пишеться, але все, що неодмінно потрібно для
робітників", — писав другий. „Тому, що бачу в ній щирий по-
Роки 1905-1914
209
гляд робітника", — подавав третій і т. д. А дехто просто
відповідав: „Бо вона нам по нутру".
Червоною ниткою проходить у цій анкеті думка, що
передплачувався „Засів", як свій орган, міцними
зв'язками зв'язаний з народом. Та незважаючи на все це,
пощастило „Засіву" проіснувати лише трохи довше року. Року
1912 мусив припинити своє існування. Причини —
матеріальне виснаження постійними грошовими карами та
іншими витратами, що не могли покритися низькою
передплатою, а також і всі інші умови, в яких доводилося
редакції часопису працювати.
„...Нелегко було нам провадити діло своє, — писала
редакція за півроку праці. — Шлях до народу поріс тернами
та бур'янами, перепони та заборони стоять на ньому.
Багато митарств проходить друковане слово, поки дійде в
руки читача... Штрафи, кари цензурні та адміністративні
завжди висять над головою редакторів та співробітників. А
тут ще кругом добровільні темні сили завивають вовками,
скиглять, щоб припинити наше діло".
Приблизно за рік після „Засіву" почав виходити новий
популярний літературно-громадський тижневик під назвою
„Маяк", перше число якого появилося 20.ХІІ. 1912 р.
Виходить за редакцією В. Шевченка і А. Терниченка. Склад
співробітників був дещо відмінний від попередніх. Багатьох не
було. їх місце зайняли молодші і нові, які щойно виступали
на сторінках преси. Присвячений, головно, сільській та
робітничій інтелігенції, зустрів він серед неї не меншу увагу і
симпатію. Натомість в журналістичних колах оцінка була
розбіжна.
Деякі органи зустріли появлення цього часопису
виразно негативним, ба, ворожим відгуком („Дзвін"). Інші,
навпаки, дали прихильну оцінку появленню часопису.
„Числа нового журналу, що появився, вказують, що
навколо видання згуртувалася низка осіб, які ясно
уявляють завдання народного журналу і вміло їх виконують", —
писала в спеціальній статті за підписом В. С. „Украинская
жизнь". Вказавши на деякі хиби та піддавши
доброзичливій критиці зміст журналу, закінчувала вона свій відгук
такими словами: „В цілому новий журнал робить корисне
враження, і не підлягає жодному сумніву, що, коли йому
пощастить побороти адміністративні Сцілли і Харібди, він
знайде свого читача... Рекомендуючи увазі кіл, близьких
до мас, новий журнал, ще раз бажаємо „Маяку" існування
довшого і щасливішого, як те було в його попередників".
210
Розділ шостий
Прихильною оцінкою відгукнувся також і
„Літературний Вісник", зазначивши, що „Маяк", широко
розходячись між селянством і робітництвом, „робить своє
важливе діло поширення національної свідомости"...
Не пощастило. Напередодні світової війни 1914 р. на
ч. 28 було цей часопис, як і всю іншу українську пресу
того часу, владою заборонено.
II Популярно-народні та інші часописи на провінції:
1 „Дніпрові Хвилі", „Світова Зірниця" та інші
Крім згаданих органів, що мали на увазі масового
читача і виходили в Києві, в ті ж часи виходило
кілька подібних органів і на провінції. Одні з них
протрималися довше, інші коротше, а ще інші припинили своє
існування на перших числах, не знайшовши відгуку серед:
мас.
До перших належав ілюстрований тижневик „Дніпрові
Хвилі". Почав він виходити у Катеринославі (тепер
Дніпропетровське) з ініціативи М. Богуславського. Перше
число появилося 1.Х. 1910 р. Фактичним редактором був
Д. Дорошенко, а на відповідального редактора
запрошений був К. Котов (поміщик і домовласник). Згадуючи про
це запрошення, Д. Дорошенко, між іншим, розповідає,
що К. Котов згодився взяти на себе відповідальність з
умовою, що будуть друкуватися його вірші бодай двічі на
рік.
„Звичайно він, — оповідає Дорошенко, — давав вірші
на новий рік і на Великдень. Розуміється, з тими віршами
було багато мороки, доводилося їх прати і гладити, і тут
було немало і редакторської творчості"...
Під досвідченою рукою Д. Дорошенка стали „Дніпрові
Хвилі" одним з поважніших органів подібного роду, на
сторінках якого, крім статей інформаційного характеру,
з'являлися твори визначніших письменників і цінні праці
на історичні теми.
Літом 1913 р. Д. Дорошенко покинув Катеринослав і
„Дніпрові Хвилі" мали припинитися, але до кінця року
довів їх В. Біднов за допомогою своєї дружини і д-ра
Ю. Павловського.
Користувалися „Дніпрові Хвилі" симпатією і
популярністю не тільки на Катеринославщині, але і далеко за її
межами.
Роки 1905-19П
211
Популярним тижневиком була також „Світова
Зірниця", що почала виходити 1906 p., змінившись пізніш на
двотижневик.
Видавав її гурток польських поміщиків під проводом
І. Волошиновського. Виходила спочатку в Могилеві-По-
дільськім, а потім у с Пеньківка і вкінці з 1911 р.
перейшла до Києва.
Побіч з інформаційним матеріалом звертала увагу на
сільське господарство і кооперацію. Року 1913 перестала
виходити і відновилася була з початком революції 1917 р.
Робилися спроби видавати й інші часописи, але вони
не зустрілися з прихильним відгуком і підтримкою, а тому
хутко зникали. До таких належить, наприклад, „Порада",
перше число якої появилося у Харкові в 1906 p.,
офіційним російським правописом („ярижкою") і досить
чудернацькою мовою з не менш дивним змістом за редакцією
М. Лободовського. Після першого числа часопис цей вже
не появлявся.
Теж саме сталося з виразно соціально-реакційним
часописом, що його в тому ж 1906 р. почав видавати у
Хотині, як місячник, під назвою „Хата" доктор І. Немоловсь-
кий.
Літературно-наукові органи. „Нова Громада9'. ||
Перехід до Києва „Літературно Нацковргр Вісника" |
початку 1906 р. появляється у Києві літератур-
Ахно-науковий орган під назвою „Нова Громада".
Був це місячник, історія якого тісно в'яжеться з особою
Є. Чикаленка та виходом „Громадської Думки".
Прохання на дозвіл подано було разом з проханням на
„Громадське Слово", причому назву журналу було подано як
„Нове Життя". Дозволу не одержано. Після того В. Леонто-
вич, подаючи прохання на „Громадську Думку", разом з
тим просив дозволу і на літературно-науковий журнал, на
цей раз вже під назвою „Нова Громада", який і дістав.
Таким чином, з початку 1906 р. появилося перше число за
редакцією Б. Грінченка і В. Леонтовича. Впродовж року,
внаслідок різних внутрішніх непорозумінь, редакція
мінялася тричі. По Б. Грінченкові перейшла вона до С Єфре-
мова, а потім до Є. Чикаленка. Проте ці зміни, як щодо
програми, так і змісту, завдяки вмілому поводженню
Є. Чикаленка, майже не відчулися.
2Í2
Розділ шостий
Вже з перших чисел „Нова Громада" виявила себе
речником національно-культурних змагань. На її сторінках
почали з'являтися найновіші твори В. Винниченка, М.
Коцюбинського, А. Кримського, М. Вороного, В. Самійленка
(В. Сивенького), С. Черкасенка, X. Алчевської. Леся
Українка дає тут свої драматичні шкіци („Три хвилини", „В дому
роботи, в країні неволі") та цікаву розвідку „Утопії в
белетристиці". Тут же — статті та огляди на теми поточного життя
(Б. Грінченка, С Єфремова), рецензії, бібліографія. З
журналістів західноукраїнських земель взяли тут участь М. Ло-
зинський і В. Кушнір.
Незважаючи на те, що була „Нова Громада" в цей час
єдиним літературно-науковим органом на українських
землях під Росією, не пощастило їй викликати ширшого
зацікавлення. Впродовж року придбала вона лише 400
передплатників, що не могли забезпечити видання.
Наприкінці року Є. Чикаленко порушив справу необхідності з
нового 1907 р. сполучення „Нової Громади" з
„Літературно-Науковим Вісником", який з цього року мав
розпочати своє видання вже в Києві. Думку цю було реалізовано.
З нового 1907 р. „Нова Громада" перестала виходити, її
місце зайняв „Літературно-Науковий Вісник", який у
збільшеному форматі під веденням М. Грушевського та
його ближчих співробітників (В. Гнатюк, О. Олесь,
Ю. Тищенко, П. Лавров) числив на ширшу підтримку.
Але на перших часах зустрівся він із застереженням та
неохотою деяких частин суспільства. Одною з причин такого
явища було те, що в ньому вбачали вплив так званого га-
лицизму, що виявлявся у правописі. Але більша частина
української інтелігенції зустріла „Літературно-Науковий
Вісник" з глибокою симпатією, а подекуди навіть з
ентузіазмом.
Сприяло тому, з одного боку, вже усталена традиція
журналу, з другого — той прекрасно підібраний зміст і
багатство матеріалу, що охоплював інтереси і потреби всіх
українських земель.
„Органом, в котрім відбивається спільнота цілого
нашого народу по сім і по тім боці кордону в теперішніх
обставинах, — писало того часу „Діло", — є один-одинокий
„Літературно-Науковий Вісник". До цього мусить звернутися
кожний, кому залежить на збереженню і скріпленню
національної свідомосте, хто хоче користати з найсерйозніших творів
української літератури і публіцистики та вдержати контакт з
Роки 1905-19П
213
українською науковою творчістю. „Літературно-Науковий
Вісник" є тепер справді єдиним всеукраїнським органом..."
Сповняючи свої завдання, „Літературно-Науковому
Віснику" довелося поборювати чимало перешкод як з
боку самого суспільства, так й адміністрації. Серед
суспільства — за його поступовість і „вільнодумство". Були і такі,
що вважали себе навіть ображеними в своїх „моральних
почуваннях" через деякі вміщені в ньому літературні
твори. Доходило навіть до заклику бойкотування. Наслідком
цього було те, що на всю Наддніпрянщину не міг цей
орган зібрати навіть тисячі передплатників. За свідченням
завідувача редакційними справами Ю. Тищенка (П.
Лаврова, Ю. Сірого) на всіх східноукраїнських землях
знайшлося в ці часи лише 812 одчайдухів, що передплачували
цей журнал. Приблизно стільки ж передплатників давала
Галичина.
В 1912 р. створено було редакційну комісію, до складу
якої ввійшли, крім самого М. Грушевського, О. Олесь,
Л. Старицька-Черняхівська та Ю. Тищенко, якого, як
завідувача редакційними справами, заступив потім І. Лиза-
нівський, та інші.
Так проіснував „Літературний Вісник" до світової
війни 1914 р. У жовтні того року вийшла ще остання,
подвійна, книжка за дозволом військової цензури.
Спадкоємці „Киевской Старины":
„Україна", „Записки Наукового Товариства"
И Києві та його ж журнал „Україна" |
Разом із долею „Нової Громади" наприкінці 1906 р.
важилася доля і „Киевской Старины". Стара
київська „Громада", вже ослаблена на цей час, хотіла зняти з
себе видання цього журналу. Користаючи з того, що
припадало саме 25 років існування „Киевской Старины",
„Громада" вирішила припинити її на цьому ювілейному
році. Але не хотіла залишатися без органу. Виникла була
думка злучити „Киевскую Старину" із „Записками НТШ"
у Львові, але цей проект не знайшов підтримки. Видавати
журнал українською мовою „Громада" не рішилася, бо для
багатьох членів і співробітників не легко було відразу
перейти на українську мову. Побоювалися також загубити
читачів та передплатників, яких і так було не багато (щось
коло 300). Ці вагання і породили спадкоємця „Киевской
214
Розділ шостий
Старины", яким з 1907 р. став журнал „Україна" — журнал
переходового часу, документ переходу української
інтелігенції і наукових сил на нові шляхи.
Був це місячник в 10—12 аркушів друку, що складався з
двох частин: наукової й інформативно-публіцистичної,
друкованих у двох мовах: українській і російській.
Продовжував він традиції „Киевской Старины". Красне
письменство, однак, було тут відсутнє. В передмові редакція
заповідала поширити зміст журналу, „не обмежуючись
історією минувшого, а розглядаючи критично і всі події в
біжучих хвилях суспільного життя", та надати йому
„більш національний характер".
Однак, упродовж року виявилося, що в такій
переходовій формі журнал зустрівся з малим відгуком і не
знайшов ґрунту в українському суспільстві. Це привело до
того, що вже восени 1907 р. заявив він про своє
припинення.
Тим часом розвинуло вже діяльність Українське
Наукове Товариство у Києві. Мало воно приступити до
видання свого органу. Серед його членів були прихильники
того, щоб Товариство перебрало традицію „Киевской
Старины" і приступило до видання журналу її типу,
одначе більшість членів відхилила цей проект з огляду на те,
що „Киевская Старина" мала ширший характер, не
цураючись популяризації науки і белетристичної творчості,
тоді як Наукове Товариство мусить дати суспільству журнал
суто наукового характеру.
По довших дебатах на загальних зборах Товариства, а
потім на раді вирішено приступити до видання наукового
органу під назвою „Записки Українського Наукового
Товариства в Києві". Спочатку неперіодичне — коло 10
аркушів кожної книжки.
Перша книжка появилася 1908 р. за редакцією М. Гру-
шевського, Г. Павлуцького і В. Перетца. Охоплювала вона
собою розвідки, критичні статті, матеріали з різних
галузей знання, а передовсім — з українознавства, огляди та
інше. Деякі поодинокі випуски присвячені були пам'яті
визначніших діячів української науки і
національно-громадського життя: (П. Житецькому, В. Антоновичу та
іншим). П'яту книжку присвячено М. Гоголю з працями
М. Грушевського, П. Петровського, К. Невірової.
Старшій українській письменності київського періоду
присвячені були праці Сущицького, Шахматова;
середньої доби української літератури торкається праця В. Ад-
Роки 1905-1914
215
ріянова. Чимало праць торкаються XVI-XVII ст. (М.
Петров, В. Перетц, І. Франко, С. Гаєвський, Л. Карпович та
інші),
З історії української мови — праці Є. Тимченка,
І. Огієнка, К. Михальчука. Дослідам українського
фольклору присвячені були праці М. Грушевського, Б. Грінчен-
ка, І. Каманіна та інших. З історії українського мистецтва
появилися праці М. Біляшевського, А. Новицького та
інших. Спеціально історії та археології присвячені були
праці М. Грушевського, О. Грушевського, О. Левицького, Ва-
силенка та інших.
Крім того з питань економіки і статистики були тут
праці М. Стасюка („Економічні відносини України до
Великобританії і Польщі"), М. Драгоманова, М. Порша та
інших. Таким, у загальних рисах, був зміст „Записок". З
початком 1914 р. Товариство приступило до видання
другого наукового органу, призначеного для ширших кіл
суспільства. Був ним квартальник, названий „Україна", як
орган українознавства. Почав він виходити під
безпосереднім проводом М. Грушевського. В 1914 р. появилося
чотири книжки, після чого журнал було припинено.
Відновився він в 1917 p., коли появилися дві подвійні книжки,
ар. 1918 — одна подвійна.
Доцільно бодай коротенько згадати про зміст цього
органу того часу, щоб побачити, наскільки цінним було
його появлення.
Крім М. Грушевського, який дав тут довгу низку своїх
праць (згадати хоч б такі як „Український рух на Схід:
розселення за московською границею до 1648 p.", „Історія
Хмельниччини, списана Силуаном Мугжилтським",
„Велика, Мала і Біла Русь", „Сполучення України з
Московщиною", „Новий хозарський текст про війни Олега" та
інші), появилися тут праці О. Грушевського: „З настроїв і
думок Кирило-Мефодіївців", „Сучасне архівознавство",
„З початків нової української історіографії",
„Шевченківська література за останні роки" та інші, О. Левицького,
П. Житецького, О. Богумила „Начерк історії літератури
української мови до І. Котляревського", М. Возняка
„Початки української комедії" та інші, В. Степового (В. Бід-
нова) „До історії задунайської Січи", Е. Перфецького
„Угорська Русь-Україна в першій половині XVII ст.", „До
питання про Нестора Печерського" та інші, К. Широць-
кого з українського мистецтва, В. Перетця, М. Василенка
та інших. Тут же вперше опубліковано записки В. Білозер-
216
Розділ шостий
ського „З ідеології Кирило-Мефодіївців", що була відома
в переказах. Окреме місце займає відділ матеріалів і
заміток, де було подано низку цінних розвідок, оглядів,
критичних заміток тощо (В. Міяковський, І. Каманін, Є. Она-
цький, К. Широцький та інші). Року 1918 видання
„України" знову припинилося, щоб відновитися вже при інших
обставинах і умовах. Сталося це 1924 p., коли по повороті
М. Грушевського з еміграції до Києва стала вона органом
історичної секції Української Академії наук.
II Ідеологічна диференціація та її органи.
І „Українська Хата".
Здеологічна диференціація політичної думки, що
виявилася вже з початком революції A905),
вимагала, крім часописів, розрахованих на широкого
читача, також ідеологічно-провідних органів. Першу спробу
до певної міри в цьому напрямі робить петербурзька
„Вільна Україна". Після того щойно в 1909—1913 pp.
появляються журнали, що приносять розроблення
ідеологічних основ визвольного руху та національного і
соціального світогляду.
Року 1909 з'являється журнал, що займає в цьому
питанні виразно радикальне становище. Був ним місячник
молодих сил під назвою „Українська Хата" — за редакцією П. Бо-
гацького і при найближчій участі Микити Шаповала, що
був душею того напрямку, який цей орган зайняв.
Виникнення журналу в'яжеться з альманахом „Терновий Вінок" та
гуртком, що коло нього скупчився. Були тут крім згаданих
(П. Богацького та М. Шаповала) О. Коваленко, В.
Скрипник, Ю. Будяк, Ю. Сірий (Тищенко) та інші. Внаслідок
полеміки, що в 1908 р. розгорнулася між цим гуртком та
передплатниками поміркованих напрямків, речником яких у
першу чергу була „Рада", постало питання створення свого
друкованого органу. Спочатку була думка обмежитися
альманахом. Потім вирішено використати дозвіл на видання
тижневого журналу, що його вже мав Г. Коваленко. Зміну
періодичності та назви пощастило перевести без великих
перешкод. 24.111. 1909 р. появилася перша книжка журналу під
назвою „Українська Хата".
Становище журналу щодо українського визвольного
руху визначено було оцими словами М. Шаповала
(М. Сріблянського): „Національність, до якої прагнемо,
Роки 1905-1914
217
має величезний етичний зміст. Ми повинні казати не
тільки „так - так", „ні - ні", що ми українці та й годі. Ні,
треба, щоб українство було ще й цінністю загальною...
Українство наше мусить виступити, як вічна цінність.
Українство... в етичному розумінні мусить стати і на оборону
істини... Українство, як життєва течія, — це емансипація від
всіх сторонніх моральних, розумових, соціальних і інших
впливів. Воно мусить мати свої подібні елементи в собі,
ними жити, їх переформовувати, відкидати, творити і в
своєму життєвому процесі мусить спиратися само на себе,
в собі мусить знайти ту силу, яка двигає вперед і дає опору
в житті..., мусить видвигнути виразно свою
індивідуальність... "
Виходячи з цього, „Українська Хата" виступила з
гострою критикою традицій дрібних діл та психології решток
так званого українофільства з його поміркованим
лібералізмом, поверховим демократизмом, лояльністю,
угодовством та орієнтацією в національно-визвольній справі на
чужі суспільні сили. Натомість висувала вимогу
поглиблення національно-політичного світогляду, його викрис-
талізування у формі рішучої боротьби в напрямі
соціального і національного визволення, в основу якого клала
погодження особи з суспільством. Завершенням цього
погодження вбачала вона у відродженій Україні, в якій
мусили б знайти свою синтезу соціалізм і індивідуалізм.
Найгарячіші виступи проти „Української Хати" були
на сторінках газети „Рада" та в її колах. Пізніш, часом,
відгукувався „Дзвін" та інші. Між „Радою" та
„Українською Хатою" розвинулася гостра і жива полеміка, що не
вгавала впродовж всього часу, витворивши два кола
прихильників: „радян" і „хатян".
Навколо „Української Хати" гуртувалася переважно
молодь, чимало народних учителів, подекуди дрібні
урядовці. Були це ті, що в перший же рік дали журналу до 400
передплатників, не рахуючи дрібного продажу (до 300
примірників).
З молодих сил склався і перший кадр співробітників.
Побіч М. Шаповала та П. Богацького були тут:
літературний критик М. Євшан (Федюшка), публіцист А. Товка-
чевський, а далі такі як О. Олесь, Г. Чупринка, О.
Коваленко, Галина Журба. Тут же роблять свої перші виступи
М. Рильський та П. Тичина. Книжка за книжкою і журнал
міцніє. А в новий рік вступає він вже цілком скріпшим.
На його сторінках з'являються такі імена як О. Кобилян-
218
Розділ шостий
ська, В. Винниченко, М. Вороний, С. Черкасенко; стають
до співробітництва й ті, що ще не так давно поборювали
його початки. Зі сторінок журналу линув бадьорий,
молодий голос. Літературна і публіцистична праця
розгорталася і росла, здобуваючи симпатиків. Але світова війна
1914 p., що так боляче вдарила по всій українській пресі,
не минула й „Українську Хату", обірвавши її існування.
Тоді ж, на шостому числі II річника, з наказу
начальства київської військової округи припинено й
другий літературно-науковий і мистецький ілюстрований
журнал, що ставив завданням поширення ідеологічних
підстав захисту інтересів робітничих верств суспільства.
Був ним місячник „Дзвін", що почав виходити у Києві з
1 січня 1913 р. за редакцією В. Левинського. Тут, побіч із
статтями ідеологічного та тактичного характеру, відведено
було поважне місце добре підібраному відділу красного
письменства з творами ліпших українських авторів.
Позбавлений тенденційності, цей відділ разом з тим
гармонізував з цілістю ідеологічних основ світогляду, який
журнал заступав. Зміст його складався з творів таких
письменників як Леся Українка („Оргія" та інші), В. Винниченко
(„По — свій", „Божки", „Молода кров"), Г. Чупринка
(спроба драматичного етюду — „Самогубець"), С
Черкасенко ( „Казка старого млина"), М. Вороний, Петро Стах
(С. Черкасенко), X. Алчевська (поезії), Ю. Сірий (ескізи)
та інші.
Публіцистичний відділ давав чимало матеріалу, що
ставив широку програму, висвітлюючи ідеологічне
становище в поточному суспільному житті, літературні
питання, питання мистецтва тощо. На теми національного і
робітничого питання публікувалися тут статті Л. Юркевича
(Л. Рибалки), В. Садовського, К. Миргородського та інші.
В. Левинський провадив постійний огляд
галицько-української політики і робітницького руху в інших країнах. Тут
же статті та огляди Д. Донцова („З українського життя",
„Українське студентство і аполітизм").
Своє становище в українському суспільстві визначив
„Дзвін" словами Л. Юркевича. Виступаючи проти погляду
української одноцілості, що був поширений серед
суспільства, підкреслював він, що „ми ще дуже мало думали і
РОКИ 19Р5-19П
219
говорили про себе, як про головного ворога всяких
змагань помирити все суспільство і... зв'язати спільною
ідеєю, в тім випадку ідеєю національною".
Виходячи з цього, „Дзвін" звертав увагу на прояви
„міщанської ідеології" в українській пресі („Рада",
„Літературно-Науковий Вісник", „Українська Хата"), на її
характер та вказував на її небезпеку.
Це становище не могло лишитися без відповіді.
Почулися в пресі критичні відгуки, почалася полеміка, але в
цілому появлення нового органу зустрінуто було як факт
додатній. Зокрема було це підкреслено „Літературно-Нау-
ковим Вісником", який писав про тих, що згуртувалися
навколо „Дзвону", що вони „мають за собою певні
здобутки в нашому громадянстві, налічують чимало видатних
своїх робітників, тому і появу їхнього культурного органу
можна привітати" (А. Ніковський).
Іншими словами привітали російські журналісти, а в
першу чергу марксистсько-більшовицького напрямку на
чолі з В. Леніним. Головне вістря його виступів проти
„націоналістично-шовіністичного органу", як був ним
охрещений „Дзвін", скеровано було в напрямі основної
ідеологічної його сили і провідника Л. Юркевича.
Розгалцження цкраїнської преси під Ррсіеш
Нобіч органів суспільно-політичного та
літературно-наукового характеру виникають по революції
1905 р. органи, що ставлять спеціальні завдання, зв'язані з
вимогами і потребами суспільства. Відбувається
розгалуження української преси. Виникають органи: мистецькі,
педагогічні, дитячі. З'являється орган українського
студентства. Виходять часописи: господарські,
природознавчі, кооперативні, медично-санітарні і, врешті,
сатирично-гумористичні.
З січня 1913 р. за редакцією О. Корольчука починає в
Києві виходити місячник, присвячений українському
мистецтву під назвою „Сяйво".
Про виникнення цього часопису розповідає в
„Бібліографічних Вістях" його ініціатор П. К. (Ковжун):
„Починаючи приблизно з 1911 р., я був тісно зв'язаний
з А. Терниченком... В розмові я часто скаржився, що немає
жодного журналу, який хоча б трохи висвітлював
українське мистецтво. „Організуйте свій журнал", — порадив А. Те-
220
Розділ шостий
рниченко, і після того думка ця глибоко запала мені в
голову... і в мене виникла думка творити щось подібне до
тодішнього російського журналу „Солнце Росии". Я навіть
хотів назвати той новий журнал „Сонце України" та з
різних міркувань... назвав його „Сяйво". Багато старих
українських громадян дивилося на це як на утопію... Але було
багато теж старих українських діячів, які і підтримували
мою думку і обіцяли допомогти... Серед таких найбільше
чуло поставилися Іван Матвійович Стешенко, Микола
Федотович Біляшевський, Микола Віталійович Лисенко та
почасти Микола Карпович Садовський, який переконав
О. Корольчука взяти на своє ім'я дозвіл у губернатора на
видання журналу „Сяйво". Сам я не мав права взяти
дозволу, бо не мав літ... і я міг бути тільки адміністратором.
„А гроші ж у вас є на видання? — запитав мене О. Король-
чук. „Знайдуться", — відповів я... Я запрошував всі
культурні українські сили, що були поза Києвом, до участі в
журналі і всі вони згодилися, а лише І. Франко не тільки
згодився, а надіслав і матеріали для друку; решта ж згодом
запитала, по скільки ми будемо платити за їхню працю, але
як такої „моди" ми не думали і не мали змоги вводити в
журнал, то і творів їх не одержали. Минуло кілька місяців і
О. Корольчук одержав дозвіл на видання журналу... Думка
була видати перше число в кінці грудня 1912 р. з датою
1 січня 1913 p. M. Лисенко пообіцяв дати даремно для
цього числа 2 сторінки оригінальних, ніде не друкованих, нот,
але, на жаль, перше число довелося присвятити М. Лисен-
кові, який не діждав бачити першого на Україні
мистецького журналу. Журнал так і вийшов в грудні... і на багатьох
зробив велике враження. Після виходу ч. 1 фактичним
редактором журналу став І. Стешенко... і громадянство вже
не так скептично ставиться до „Сяйва": починає як не
писати, то давати хоч поради".
У вересні 1910 р. появляється у Києві і перший на
українських землях під Росією педагогічний український
журнал під назвою „Світло". Одним з ініціаторів і душею
журналу та його першим редактором був народний
учитель, автор „Короткої граматики для школи" Г. Шерстюк,
а по його смерті B4.Х. 1911 р.) видавцем і відповідальним
редактором стала його дружина Любов Шерстюкова, яка і
довела журнал до 1914 р.
За весь час видання вийшло 36 чисел (по 9 чисел
річно), в яких вміщено низку статей
педагогічно-методичного і національно-публіцистичного характеру, а відділ
РОКИ 19Q5-1914
221
„З біжучого життя" зібрав найповніші дані про становище
освіти в Україні.
Серед співробітників були: X. Алчевська, Никифор
Григоріїв (Г. Наш), Д. Дорошенко, С Єфремов, М. Леви-
цький, І. Липа, В. Прокопович, С. Русова, Ю. Слюсарен-
ко, І. Стешенко, С. Черкасенко, С. Шелухин та інші.
Ініціатори вірили, що часопис об'єднає національне
свідоме вчительство навколо інтересів національного
виховання і не помилилися.
Вступаючи в третій рік видання, редакція вже писала:
„Ми не самотні... Український народний вчитель, в руках
якого доля рідної освіти, думає однаково з нами, прагне
того, чого і ми, незважаючи на які утиски і кари..."
Але й не тільки серед учительства здобув журнал
популярність. Впродовж свого існування здобув він її й серед
широких кіл українського суспільства.
Ще перед виходом „Світла", а саме 1906 р., за
редакцією Олени Пчілки почав виходити місячник для дітей
старшого і молодшого віку під назвою „Молода Україна",
що користувався глибокою симпатією як дітей, так і їх
батьків.
Виникає і орган українського студентства. Крім
рукописного „Громадянина", що його видають студенти
політехнічного інституту в Петербурзі (появилося двоє
чисел) за редакцією Е. Нероновича, у квітні 1913 р. там же
починає виходити часопис під назвою „Український
Студент". Був це орган всього українського студентства за
редакцією згаданого вже Е. Нероновича. Ставив він своїм
завданням „дати активних, бадьорих, свідомих і освічених
робітників на громадській ниві".
З осені 1914 р. мав він стати періодичним органом. На
перешкоді цьому стала перша світова війна.
Тоді ж заходами фельдшерського товариства в Полтаві
за редакцією Коваленка появляється вісник гігієни,
санітарії і природознавства під назвою „Життє і Знаннє" (з
1914 р. - „ Життя і Знання").
Появляються такі господарські часописи: „Рілля" у
Києві та „Українське бджільництво" в Петербурзі, а потім
у Києві, за редакцією Е. Архипенка.
Року 1911 часопис „Рілля" відзначений був на
сільськогосподарських виставках у Ромні срібною медаллю і в
Галичині золотою.
222
Розділ шостий
Цікаву згадку присвячує цьому часопису та його
редакторові А. Терниченкові А. Н. (Ніковський). Відвідавши
редакцію часопису, так описує умови, в яких провадилася
праця:
„Вся редакція, контора, експедиція журналу, а також і
помешкання редактора містились в одній маленькій
кімнатці з єдиним вікном... Уявіть собі кімнату, забиту
пачками журналу так, що і повернутись ніде; в кімнаті один
невеличкий столик, вкритий газетою, лише один стілець і
скромне студентське ліжко, весь простір під яким теж
забито пачками „Ріллі". У цій обстанові сидів з вимазаними
у клейстер руками, блідий від утоми редактор-видавець
журналу і бандеролював свій журнал...
Коли ми вийшли від Терниченка, то в мене від цього
побачення було враження, наче б я побував у келії
аскета... Треба було мати залізну волю, щоб без ніяких засобів
до життя, без ніякої чужої матеріальної допомоги, без
ніякого власного досвіду і досвіду попередників і навіть
більше — без видимого співчуття з боку громадянства,
розпочинати видання журналу, що мав нести в українську
масу зерна сільськогосподарських знань..., і в цьому
находити моральну нагороду за свою працю, бо ж матеріальної
й не могло бути від 700 передплатників на початку і навіть
2.000 у 1914 році".
У січні 1913 р. виходить „Наша Кооперація" —
часопис, що його породило саме життя. За короткий час свого
існування, бо протримався лише до початку війни 1914 p.,
виховав він цілу школу українських кооператорів.
Тоді ж почав виходити „Муравейник-Комашня". За
війни матеріли українською мовою тут було заборонено
містити, а навіть наказано було назву часопису друкувати
лише по-російськи („Муравейник").
Врешті, гумористичні часописи. Першим з них був
„Шершень", що почав виходити у Києві з 6 січня 1906 р.
як сатирично-гумористичний тижневик за редакцією В.
Лозинського. Перше число було конфісковано.
Протримався півроку. Ще коротший вік був часопису „Хрін",
якого вийшло одно число з 13.IV. 1908 р. за редакцією
П. Богацького зі змістом, присвяченим 3-й Державній
Думі, та інше.
РОКИ 1905-1914
223
Загальний образ розвитку української
преси під Росією в 1905-1314 pp.
Порівняння з пресою іншим народів
Всього в 1905-1914 pp.
Ъки: Назв:
1905 3
1906 17
1907 9
1908 8
1909 10
виходило української преси:
Роки:
1910
1911
1912
1913
1914
Назв:
13
16
16
19
17
З початком війни 1914 р. українську пресу було
заборонено. На 1915 р. пощастило залишитися лише
двом легальним часописам, два часописи почали виходити
наново, а три виходили нелегально. Отже, з 17 часописів,
що виходили в 1914 p., легальних органів було лише 4.
Цікаво порівняти стан української преси з пресою
російською за зазначену добу, що знаходилася на
українських землях, та з пресою інших народів під Росією. Взявши
1910 p., як середній рік, бачимо, що цього року було 13
назв українських органів на 226 назв російських на
українських землях. З цих 226 органів російської преси
виходило у Києві — 54, в Одесі - 48, у Харкові —35 і т. д. Того
ж року на 13 органів української преси виходило в Росії:
польських - 234, німецьких - 69, жидівських - 31 (в
жидівській мові), вірменських — 21, грузинських — 13.
Менше, ніж українці, мали татари —11, азербайджанці
— 6, білоруси — 1 і чехи — 1.
Адміністративна практика. Цензура.
Законопроект про дрцк і українська преса
*5Лге минуло і двох місяців після оповіщення Ма-
ХХніфестом 17 жовтня (ст. ст.) 1905 р. волі друку,
як показалися перші ягідки адміністративної практики
супроти української преси. А в наступних роках
мобілізована була повна скеля поліційно-адміністративних
чинників, починаючи від губернаторів і до сільських стражників
включно, покликавши на допомогу місцеву шкільну,
224
Розділ шостий
лікарську, поштову та церковну адміністрацію, ба, навіть
подекуди представників земства.
Однією з перших адміністративних ягідок стала
заборона пропускати на села „Хлібороба". А коли
попадав-таки він на село, то починали діяти стражники, відбираючи
його з рук читачів.
У наступних роках ця практика набрала розмірів ши-
рокоорганізованого фронту проти читачів та
передплатників, вживаючи до того заборон, репресій, переслідувань
тощо.
Досить тут спинитися хоч би на кількох фактах із безлічі
їх. Одним із перших — обіжник Київського губернатора
A911), яким заборонявся доступ українських часописів до
сільських кооперативних товариств Київщини. Мотиви
заборони: ідея українського національного сепаратизму та
друкування статей „новоствореною, так званою
„українською мовою", з новим українським правописом, з метою
привчити грамотну сільську людність і робітників до цієї
нової мови і правопису і прищеплювати їм фікцію якоїсь окре-
мішної з національного і культурного боку України..."
А ось один із засобів боротьби з поширюванням
відомостей про українські часописи через оповістки. До
газети „Каневская Неделя", що була прихильна українству,
були надіслані оповістки про передплату часописів. Щоб
мати дозвіл на їх друк, було подано їх до справника
(п. Жежелевського). За кілька днів була відповідь: „Що це
за мова у цих оповістках? Я сам малорос, але тієї „мови"
не розумію. Що це за „балаганщина", і що це за акцент
такий?"
Так і лишилися ці оповістки (на „ЛНВ", „Світло",
„Добру Новину") у п. Жежелевського, не побачивши світу.
У деяких місцях „урядники" (поліційні) збирали
відомості про передплатників. Про наслідки говорять листи до
редакцій: „... я мушу просити негайно припинити її
(„Раду") висилку мені... хочуть звільнити зі служби і викинути
з сім'єю на вулицю. Таке горе!"
Або так, наприклад, пише одна з учительок із Таврії:
„Через незалежні від мене обставити прещиро прохаю Вас
по одержанню цього листа неодмінно припинити мені
висилку „Ради", бо тепер такого дочекалась, що навіть
газети не можна одержувати. Прикро, шкода, але... „давление
свыше". Сумно, дуже сумно розставатися..."
В інших місцях інспектори просто ставили вчителям
ультиматум: „Або „Рада", або посада". Подекуди розпоря-
Роки 1905-1914
225
дження давалися на пошту. „Од начальника нашої пошти,
— писали з місць, — ми дізналися, що учителі не мають
права вашого шановного часописа одержувати..."
Та не лише вчителі були поставлені в такі умови, а
також і лікарі та фельдшері.
„... Нас не пускають до нашого кращого читача —
сільського інтелігента, з яким поводяться вже зовсім
рішуче..." - писала „Рада" в 1912 р.
Врешті, з ще більшою ретельністю провадилася
охоронна акція перед небезпекою, що загрожувала з боку
української преси серед учнів різних шкіл. Читання
українського часопису, хоч би був він навіть чисто фаховий,
але український, в українській мові, загрожувало завжди
виключенням зі школи.
Але боротьби з передплатниками та читачами було не
досить. Потрібна була відповідна увага і до самих органів.
Це припадало, головним чином, на обов'язок цензури,
праця якої часом доводила до абсурдності й відбувалася в
повній гармонії з діяльністю адміністраційних чинників.
Досить згадати хоч би довгу низку конфіскат, грошових
кар та арештів, що безперестанно сипалися на українську
пресу й часто досягали своєї мети — часописи примушені
були припиняти своє існування, а редактори не тільки
відсиджували звичайні арешти, але потрапляли і до фортеці й
навіть на заслання.
Грошові кари накладалися не тільки за каригідні статті
з погляду цензора, але і за „тенденційний склад хроніки"
тощо.
Що ж до конфіскат, то українська преса була в
спеціальних умовах, коли порівняти з пресою російською чи
інших національностей. Не раз, наприклад, траплялося,
що часопис карано за ту чи іншу статтю, яка в перекладі
проходила в російському журналі без жодних кар і
перешкод. Або ось такий приклад: було сконфісковано чотири
книжки „Літературно-Наукового Вісника" за переклад
відомого „Острова Пінгвінів". Конфісковано було той же
журнал за статтю М. Грушевського про Мазепу і Виговсь-
кого, переклад якої одночасно був опублікований в
російській газеті і не викликав жадної репресії. Або ще — стаття
С Єфремова під назвою „З громадського життя" цілком
вільно публікується в „Русском Богатстве" і
конфіскується в українському часописі і т. д., і т. д.
Така була практика цензури і адміністрації в боротьбі з
українською пресою.
226
Розділ шостий
Року 1914 всі ці способи мали бути узаконені
законопроектом про друк, поданим міністром внутрішніх справ
Держави й Думи. Проект було передано комісії, яка
виготовила власну редакцію, що позбавляла пресу будь-якої
гарантії вільного існування і розвитку. Зокрема залишала
вона органи спеціального догляду в центрах, вводила нові
обмеження для редакторів, санкціонувала карну систему,
заведену вже адміністративним шляхом, зміцнюючи її
новими засобами.
Українську пресу законопроект бив, головним чином,
двома точками. Однією з них передбачалося
підпорядкування провінційної преси місцевій адміністрації зі всіма
наслідками необмеженого її самовільства. Друга точка —
це норми, що робили можливим існування преси,
організованої на капіталістично-комерційній основі — за
системою грошового забезпечення й відповідальності.
Українська преса не мала ні одного часопису, організованого
на комерційній основі. Всі вони видавалися шляхом
ідейної підтримки і ледве щастило зводити кінці часто ціною
неймовірних зусиль. Коли б за законопроектом була
введена згадана система, то ставала загроза, що в короткому
часі українська преса зовсім зникла б з українських
земель.
Проти законопроекту виступило з протестом
„Всеросійське Літературне Товариство" та Київське товариство
періодичної преси, до якого прилучилися провінціальні
члени Товариства зі всіх українських земель.
Збори цього Товариства A2—13.IV. 1914) винесли
спеціальні постанови та ухвалили спеціальну резолюцію в
справі української преси та преси інших недержавних
народів такого змісту: „Загальні Збори, вислухавши доклад
про становище української преси..., визнаючи за кожною
національністю право мати пресу в своїй мові або
наріччю, вважають, що законопроект комісії Державної Думи
особливо тяжко відіб'ється на становищі цієї преси, і що
інтереси її треба так само захистити, як і інтереси преси в
російській мові".
Законопроект мав прийти на пленум Державної Думи
десь на осінь 1914 р. Але в цей час настали вже воєнні часи
зі своїми законами і умовами.
Роки 1905-1914
227
Українські органи в чужих мовах:
„Украинский Вестник" і „Украинская Жизнь" ji
Нотреба в українському органі, який би мав своїм
завданням інформувати російське суспільство і
пресу про українську справу, стала на порядок дня зараз
же, як тільки настали деякі цензурні полегші. Першою
спробою було видання в Петербурзі тижневого журналу
під назвою „Украинский Вестник". Почав він виходити з
21.V. 1906 р. за редакцією М. Славінського і при активній
участі Д. Дорошенка, як секретаря редакції.
Свої завдання орган цей сформулював так: „З'ясувати
українське національне питання з історичної, побутової,
соціальної й економічної сторінки, визначити місце і
значення України поміж іншими областями нової
демократичної Росії, сприяти справедливому вирішенню
національного і обласного питання взагалі".
На час виходу журналу приїхав до Петербурга М. Гру-
шевський і взяв у ньому активну участь. Його перу
належать найвідповідальніші передові статті. Більшість їх
пізніше ввійшла до збірника під назвою „Освобождение
России и украинский вопрос".
Журнал мав тісний зв'язок з українськими послами 1-ї
Державної Думи, з яких брали в ньому участь: П. Чижев-
ський, В. Шемет, І. Шрам, М. Біляшевський, як також
член Державної Ради Д. Багалій. З інших — проф. Д. Овся-
нико-Куликовський та М. Туган-Барановський. Врешті,
члени петербурзької української колонії, серед яких
О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Могилянський,
Олександр та Софія Русови, Ф. Вовк, С Бородаєвський та
інші. Із західноукраїнських земель — І. Франко та інші.
Бадьорий тон, цікавий зміст, виразне накреслення
перспектив — все це приваблювало увагу до цього органу
як українців, так і деяких російських груп. Та не довгий
був його вік. Вже через три місяці стала перед ним загроза
припинення. Довідавшись про те, О. Русов так писав в
одному з листів до Л. Жебуньова:
„Я повернувся з Чернігівщини до Петербурга, а там
мені кажуть: припинити „Український Вісник", бо
грошей нема на що видавати. Звісно, українці — які це
передплатники? Як зробив я статистику, то вийшло всіх
передплатників 198 (на всю Україну!), а „Основа", як знаєте, за
два роки видання придбала 180, значить поступ на 10%.., а
228
Розділ шостий
з цих 198 передплатників „Українського Вісника" з 8
українських губерній було тільки 96, та й то тільки 76 —
справжніх, 20 таких, яким „Український Вісник"
висилали замість „Свободи і Культури"... Закриймо, кажуть*,
шкода праці! Та ні ж. На зло землякам, хоч для тих 102, що
з Великороси, Сибіру, Польщі та з-за границі
передплачують — будемо таки видавати! Ну, днів 3—4 на біганину за
грішми витратили, а таки спромоглися і 12 ч. ...
випустили... Здобули 2.000 карбованців, а ще 1.000 треба здобути,
тоді і до кінця року додержимося".
Не пощастило. Встигло вийти всього 14 чисел. Вмер
„Український Вісник" разом з Першою Думою.
Минуло з того часу майже шість років, поки
пощастило знову виступити з подібним органом, але на цей раз
уже в Москві, де з січня 1912 р. почав виходити за
редакцією С В. Петлюри місячник „Украинская Жизнь".
Упродовж п'яти років перехрещувалися тут українські
погляди і змагання з поглядами російськими та
зрусифікованих земляків. Крім інформативних завдань ставила
„Украинская Жизнь" також критику та розкриття
псевдонаукових теорій, скерованих проти українських
національних прав та захист українського руху від наклепів та
інсинуацій, що сипалися з боку певних кіл російського
суспільства.
Притягнула вона до співпраці ширші кола
українських журналістів та наукових сил, а також представників
поступової частини російського суспільства, серед яких
був відомий оборонець прав українського народу акад.
Ф. Корш. З представників польської наукової думки був
тут проф. Л. Васілевскі та інші.
Свою позитивну роботу в добу розквіту російського
великодержавницького шовінізму виконував цей журнал,
непохитно стоячи на захисті інтересів українського руху,
аж до перших днів російської революції 1917 р.
Зрозуміло, що вже з першої книжки підпав він під
особливий догляд московського цензора Сідорова. Пильно
стежили за „Украинскаой Жизнью" також і київські
„спеціалісти" українського руху, серед яких одно з перших
місць займав лихої пам'яті україножер С. Щоголев.
Зокрема чутливо прислухалася до журналу газета „Киев", що
постійно сипала добірні лайки і прокльони на його
редактора С Петлюру.