Москвофіли і гр. Голцковський. Часопис „Русь"

Тим часом до неприхильних народовецькому руху
настроїв почали прилучатися виразні полоніза-
ційні спроби. Йшли вони під протекторатом творця
колонізаційної політики на галицько-українських землях
графа А. Голуховського. Полягали ці спроби у використанні
боротьби між москвофілами і народовецьким рухом у
своїх цілях. Шлях — підтримка народовців в поборюванні
москвофілів. Конкретний вияв цієї спроби в'яжеться з
виданням у Львові часопису під назвою„Русь", що почав
виходити 1867 р. двічі на тиждень.
З кіл московських слов'янофілів із метою підтримки в
Галичині так званої „объединительной" ідеї надіслано до
львівського намісництва певну грошову квоту для
передачі москвофілам. Намісник А. Голуховський замість того
повернув її на поборювання москвофільського руху. Для
того задумав використати молоді народовецькі сили.
Звернувся до Ф. Заревича, запрошуючи його взяти на себе
редакцію спеціального органу, яким і стала „Русь". Ф. Заре-
вич погодився. Але замість того, щоб стати на послуги
польській політиці і бути лояльним супроти поляків, він
поруч із рішучим поборюванням „словістів" виступав
також і проти польських змагань.
Основною провідною думкою редакції було
твердження, що на українських землях не може бути ані Польщі,
ані Москви з їх змаганнями і залицяннями в інтересах
власної національно-політичної користі. Натомість
підносило думку: „Лише самі в собі бачити маємо свою будуч-
чину і нашу силу". А для того мусить бути сполучення всіх
народовецьких сил.
Ширше розгорнув ці думки В. Шашкевич. У своїх до-
писах-статтях домагався він заведення української
народної мови в школах і судах, зазначав вагу національного
шкільництва, підносив потребу організації українського
товариства для видавання українських творів і часописів.
Врешті, в одному з чисел піднесено було ним справу заку-
плення у Львові площі для пам'ятника Т. Шевченкові. 132 Розділ четвертий
Сміливий, рішучий тон „Руси" не був тим, чого хотів
A. Голуховський, і після кількох конфіскат часопис
припинено. Та думки, порушені ним, припали до серця і
розуму не одному з українців. Зокрема ж живі думки В. Ша-
шкевича, що були підхоплені молоддю, прийнялися вони
й серед старшого громадянства і сприяли народженню
1868 р. Товариства „Просвіта" у Львові.
її Поширення зв'язків зі східноукраїнськими
[[землями. Журнал „Правда"
Б цих роках починає зміцнюватися літературний
зв'язок західноукраїнських земель з
українськими землями під Росією. В'яжеться він із виданням
часопису „Правда", що почала виходити у Львові 1867 р.
Перше число появилося 1 квітня, як декадник A, 11,
21— кожного місяця), а в наступному 1868 р.
перетворився на тижневик, поширивши свій зміст з літературного на
літературно-суспільний і політичний.
Перший провід редакції був в руках Лонгина
Лукашевича, одного з членів молодої громади, що купчилася
перед тим навколо „Вечерниць" та „Мети". Пізніш
редакцію перебрав Іван Микита, передавши її 15.11.1869 р. Ана-
толю Вахнянину. Головними помічниками при редакції
були К. Сушкевич, пізніше перший голова Наукового
Товариства ім. Шевченка, Є. Згарський, О. Партацький
(проф. Тернопільської гімназії), М. Коссак, В. Лучаковсь-
кий. Серед співробітників — визначніші імена з
українських земель під Росією: О. Кониський, П. Куліш, який дав
повісті „Майор", „Теклюся" та статті, що відбивали його
спір з російською пресою, Марко Вовчок (оповідання
„Кармелюк"), О. Стороженко (початок „Марка
Проклятого"), М. Старицький, В. Білозерський, який дав сатиру
на москвофільський сатирично-гумористичний часопис
„Страхопуд" („Громадський суд над Страхопудом"),
І. Нечуй-Левицький, що вперше виступив в
західноукраїнському часописі ("Гориславська ніч, або Рибалка Панас
Круть" та інші). Крім того, статті Костомарова, поезії
Шевченка.
Серед співробітників західноукраїнських земель:
О. Федькович, Д. Млака, О. Партацький, Ф. Заревич,
B. Шашкевич та інші.
Роки 1360-1905 у Західній Україні 133
Тут же заведено відділи: „Огляд літературний", який
вів О. Барвінський, та „Із уст народніх".
„Правда" стає лучником поміж всіма частинами
українських земель. Це не могло бути байдужим для старору-
ського-москвофільського табору. Становище, яке чи не
найліпше освітлює А. Вахнянин (один з редакторів) у
листі до П. Куліша: „Єсть у нас каста людей і таких, що коли
доведеться їм побачити де „Правду", зараз і лютіші
стануть гірш чорта, схоплюються за голову і бігають наче на-
посіжені по кімнаті, одним словом вони люті на
„Правду", а найбільш через те, що негодні її повалити. Дали б
вони половину свого мерзенного віку, щоб закопати нас у
землю, бо і не знати, справді, що скаже їм ґазда їх
Катков" (відомий україножер, публіцист, редактор „Русского
Вестника" та „Московских Ведомостей").
Та не так тії воріженькі... Найгірше - брак
зацікавлення серед своїх. Звідси і брак засобів. А до того ж наспіло
ще й охолодження до „Правди" з боку П. Куліша, який
чимало допомагав та через якого йшла матеріальна
допомога зі східноукраїнських земель.
А. Вахнянин та молоде галицько-українське
громадянство прикладали всіх сил, щоб не допустити до упадку
часопису. Ще 1870 р. появилося шість чисел. В останньому
звертається видавництво до читачів і передплатників із
закликом про точність та вирівняння залеглостей,
попереджує про тяжкий матеріальний стан часопису, заповідає
по літній перерві випуск трьох чисел в одній книжці і
закінчує: „Побачимо кілько дійсно помічних другів ми
маємо в Галичині".
Та минули літні місяці, минув і вересень. „Правда" не
появилася. Настала перерва, що затяглася до квітня 1872 р.
Спроба польсько-української угоди. ||
її орган „Вснооа" A870-1872) |
тим часом наступили події, що
характеризуються спробою українсько-польської угоди на ґрунті
громадсько-політичного життя Галичини. Органом цієї
спроби стає часопис „Основа", заснований віце-марша-
лом галицького сейму, судовим радником колишнім
членом „Руського Собору" Ю. Лаврівським.
Перше число цього часопису появилося 25 вересня
G.Х.) 1870 р. у виданні і за редакцією Т. Леонтовича. Ви-
к
134 Розділ четвертий
ходив двічі на тиждень за програмою, в якій зазначено, що
„Русини Галицько-Володимирського королівства
признають конечність прямувати, на підставі нинішніх держав-
но-правних відносин, до забезпечення свого
народно-політичного биту і уладження своїх взаємин з поляками, як
співобивателями сего краю в виді повної, законом
установитися маючої, автономії обох народностей, рускої і
польської, взгляді народнім, політичнім і церковнім,
передовсім до відповідного засадам справедливости рівноуправ-
нення свого язика народного у всіх парослях життя
прилюдного, іменно в школі, суді і уряді"...
Року 1872 Т. Леонтовича в редакції замінив К. Клим-
кович. Серед співробітників були, крім Ю. Лаврівського,
ще А. Вахнянин, Ст. Качала, К. Устиянович, В. Шашке-
вич та інші.
Року 1870 вийшло 27 чисел. Дальші числа появилися
1871 р. Цього ж 1871 р. у листопаді появилися два
півмісячні випуски, що їх видав сам К. Климкович. Він же
пробував тягти часопис ще й в 1872 p., але на числі 64 у серпні
примушений був видання припинити.
Акцію Лаврівського українське суспільство зустріло із
застереженням. Незабаром таке становище передалося і
на співробітників. Відгукнувся і видавець петербурзької
„Основи" A860/61). Він кваліфікував факт назви
часопису —„Основою" — узурпацією, кажучи при цьому, що
узурпацію назви „Основа" треба розбирати не по
юридичному. Вона мала літературну заслугу. Приймати на себе таке
ім'я можна тільки тому, хто б міг піддержати те ж саме
діло на його високості".
Були спроби зреформувати часопис у напрямі
радикальному, але не повелося. Тоді виникла була думка серед
львівської молоді приступити до видання нового, окремого
органу під назвою „Сторожа". Але остаточно перемогла думка
видання „Правди", яка мала вже за собою традицію.
|| Продовження „Правди".
1 Допомога східноукраїнських земель
Сталося це під впливом київського українського
громадянства, яке запевнило допомогу в розмірі
200—500 рублів. Таким чином, вже напередодні
припинення „Основи" A4 серпня 1872 р.) появилося перше
число п'ятого річника „Правди" за редакцією проф. О. Ого-
Роки 1860-1905 у Західній Україні 135
новського. Виходила як місячник. По чотирьох роках до
редакційної праці став молодий і багатонадійний
журналіст В. Барвінський.
Року 1878 за редагування В. Барвінського та М. Желіхов-
ського „Правду" поділено на дві частини: політичну (двічі
на тиждень) і літературно-наукову, якої появилося дві
збірки. Року 1879 спробу з політичним органом залишено і
„Правда" знову почала виходити в попередньому вигляді.
Протрималася вона до 1880 p., щоб знову відновитися аж
через вісім років при інших вже умовах і з іншими
завданнями. Серед співробітників цієї доби A872-1880 pp.) у першу
чергу треба згадати М. Драгоманова. Ставши
співробітником „Правди", він почав змагатися за вироблення тих
підвалин національно-визвольної боротьби на всеукраїнському
ґрунті, що особливо були ним розвинуті в пізніших роках.
Тут, на сторінках „Правди", з'являються такі його праці як
„Антракт в історії українофільства", „Література російська,
великоруська, українська і галицька" та величавий його
протест проти ганебного акту 1876 р. (Заборони українства)
під назвою „Література українська, проскрибована урядом
російським".
Крім М. Драгоманова співробітничали І. Нечуй-Леви-
цький („Кайдашева сім'я" та інші), С. Руданський, П.
Куліш, („Мальована Гайдамаччина"), М. Старицький,
О. Кониський (Перебендя), В. Лиманський, О. Сторо-
женко („Марко Проклятий") та інші.
З письменників та наукових сил західноукраїнських
земель приймали участь проф. О. Огоновський, що
опублікував низку праць із шевченкознавства, а крім того,
„Короткий погляд на історію язиків слов'ян, особливо ж
на історію язика руського" та інше. Тут же твори І.
Франка, Ю. Федьковича, Д. Млаки, К. Устияновича, К. Клим-
ковича, Є. Олесницького, Ф. Заревича, („Бондарівна",
драма на 3 дії), А. Вахнянина про музику, О. Терлецького
про галицько-руських народовців, С. Качали, О.
Барвінського, В. Шашкевича та інших.
Крім наукових розвідок і творів красного письменства,
давала „Правда" місце політичним оглядам,
бібліографічним заміткам і дописам.
Увесь цей матеріал охоплює життя, його прояви та
творчість всеукраїнського характеру, як це і було в
„Правді" у зв'язку з указом 1876 р. проголошено такими
словами: „Настигла пора для Галицьких русинів сповнити довг
для цілої руської народности... Не забуваймо ні на хвили-
136
Розділ четвертий
ну, що на нас спадає вся відвічальність за долю і недолю
нашого народу".
Проте піднесене гасло всеукраїнства зустрілося з
реакцією, якій підпала і поважна кількість народовців.
Революційний рух під Росією та революційні настрої, що йшли
звідти разом з фактом захоплення українських
революційних сил загальноросійським революційним рухом, почали
викликати серед народовців підозріння, несмак, а звідси і
знеохочення до поглиблення зв'язків, ба - навіть
зречення їх. Це приводило до відходу з народовецького табору
радикальної частини, яка приступає до організації свого
політичного життя. Відбилося це і на „Правді", яка 1880 р.
примушена була припинитися.
II Перед українським громадсько-політичним органом.
[Український селянський часопис „Батьківщина"
Стається так, що єдиним громадсько-політичним
органом мало залишитися на західноукраїнських
землях „Слово". Здавалося вже, що для його діяльності
відкривалося широке, чисте поле. Представники
українського народовецького напрямку бачили в цьому загрозу.
Це викликає думку необхідності мати свій політичний
орган.
Тим часом з ініціативи і старанням Ю. Романчука
народжується новий український орган, що скеровує свою
увагу на українське село. Був ним часопис під назвою
„Батьківщина", що починає виходити з 1 жовтня 1879 р.
На початку за редакцією М. Желіховського виходить він
раз на два тижні, потім тижнево, а з 1886 р. старанням
київської студентської організації, а головним чином О. До-
брограєвої, почав виходити місячний
літературно-науковий популярний „додаток" до „Батьківщини". З
української інтелігенції, що взяла участь в цьому часописі, можна
згадати А. Дольницького (Харко Таран або X. Нарат) та
М. Дорундяна. Обидва писали на правничі теми. Крім
них — Д. Танячкевич, В. Нагірний, К. Устиянович та інші.
Року 1888 редакцію перебрав М. Павлик, повівши її в
радикальному дусі. Симпатії до часопису серед ширших кіл
українського суспільства зростали. Був він дійсно
селянським часописом, в якому село само брало участь, писало
про своє життя, про свої громадські порядки, про злидні,
кривди і потреби.
Роки 1860-1905 у Західній Україні 137
Проте тверезе слово, захист селянських інтересів,
інформації і літературний та популярно-науковий матеріал
являв собою зміст „Батьківщини".
Як свідчить І. Франко, „Батьківщину"... дожидали
люди цілими громадами геть за селом, визираючи посланця,
що мав принести номер із пошти, її відчитували
письменні на цвинтарях, під церквою по неділях перед цілою
зібраною громадою, що, слухаючи непривичних для себе
слів, звісток і порад, забувала про їжу, і недільний
відпочинок, її слово було святе"...
Інакше серед старої інтелігенції. Вже на початках
„Батьківщина" викликала серед неї своїм напрямком
застереження. Вбачали в ній впливи радикального і
соціалістичного духу, дарма що, як організатор і провідник (Ю. Рома-
нчук), так і співробітники в той час не були ані
радикалами, ані тим більше соціалістами.
Та вже зовсім неприхильне становище зайняла ця
громада до „Батьківщини" з приходом до редакції М.
Павлика. Під впливом цього незабаром М. Павликові було
відмовлено в співробітництві. Це в свою чергу викликало
незадоволення на місцях. Почулися голоси протесту, а серед
них голоси Василя Стефаника та Леся Мартовича. Було це
1889 р. Після того „Батьківщина" протрималася ще
якийсь час, виходячи побіч з іншими органами, що
почали вже набирати сили, і серед якої не останнє місце
почала займати і преса українського радикального напрямку.
„Ділв" |
*5-*Резабаром по виході „Батьківщини" появляється
ХХновий часопис громадсько-політичної думки.
Був це часопис, про потребу якого вперше піднесено було
голос ще 1878 р. на загальних зборах Товариства
„Просвіта" у Львові. Але особливої актуальності справа набрала
після програшу народовців при виборах до рейхстагу у
червні 1879 р.
Найвідданішим пропагатором, а потім таким же
працівником нового часопису став згаданий уже молодий
журналіст В. Барвінський. Було йому тоді щойно 19 років.
Його заходами, разом з гімназійним професором Д. Гла-
диловичем, у грудні 1879 р. скликано в цій справі довіроч-
ну нараду. Відбулася вона під проводом Ю. Романчука
при участі 36 осіб.
138 Розділ четвертий
Справа не була легкою. Одної думки зразу не було.
В. Барвінський доводив необхідність виступу з
теоретичного і літературного становища на полі реальної політики.
З думкою обережності виступав В. Навроцький, вказуючи-
на непідготованість інтелігенції. Переміг своєю сміливою
політичною думкою В. Барвінський. Ухвалено
приступити до видання громадсько-політичного органу.
По обговоренні засад спинилися на справі
матеріального забезпечення. В. Барвінський заявив, що залишає
адвокатську канцелярію і готовий безплатно взяти на себе
редакційну працю, запросивши до ближчого
співробітництва в ній І. Белея (Роман Розмарин), що мав 23 роки.
Так само приступили з безплатною допомогою в
редакції Ю. Романчук, а за ним А. Вахнянин, М. Подолинсь-
кий, Ю. Целевич. Проф. Д. Гладилович зголосився
безплатно вести адміністрацію. Тут же ухвалено заснувати
спілку видавництва, до якої зразу ж увійшло
кільканадцять осіб. Внесок було вставновлено в розмірі 50 злотих.
Першим вступив посол С Качала. Він же значними
сумами прийшов на допомогу видавництву в перших роках.
Названо було часопис „Ділом" в противагу „Слову",
тобто не словом, а ділом до ліпшого в народі.
Перше часло „Діла" появилося 1 січня A4.1) 1880 р. за
фактичною редакцією В. Барвінського. З тактичних
міркувань, впродовж перших двох років підписували часопис
М. Коссак як видавець, М. Желіховський як редактор.
Лише з третього річника починає підписувати сам В.
Барвінський. Та не довго так було. Цього ж року, на 23 році
життя, цей талановитий і багатонадійний журналіст і
громадський діяч на віки відійшов з життя...
Спочатку виходило „Діло" двічі на тиждень
A880-1882), потім тричі A883-1887). На цей саме час
припадає спроба митрополита О. Сембратовича при
допомозі польських політичних чинників протиставити „Ділу"
свій часопис під назвою „Мир". Але не пощастило.
Вже в перших місяцях свого існування „Діло"
звернуло на себе увагу і здобуло 600 передплатників. Ця кількість
в дальшому зростала. Разом з тим при матеріальній жерт-
венності найближчого гуртка громадян, а зокрема С
Качали та співробітників, при зразковій організації
адміністративної видавничої праці Д. Гладиловича, з 1888 р. стає
„Діло" вже щоденним органом української політичної
думки. І таким залишається воно поверх п'ятдесяти років.
Роки 1860-1905 у Західній Україні
139
По смерті В. Барвінського A883) другим з черги
редактором „Діла" стає кандидат адвокатури А. Горбачевський,
пізніше сенатор, при найближчій співпраці І. Белея.
Белей назабаром перебрав до своїх рук фактичне
редагування. На цьому становищі перебув він, як третій з черги
редактор, 18 років. Прислужився він до розвитку газети і то
в часах найтяжчих. Головним співробітником його до
1891 р. був визначний того часу публіцист К. Кахникевич.
Ближчими поза редакційними співробітниками „Діла" за
І. Белея були: І. Франко, К. Устиянович, В. Навроцький,
В. Коцовський, як також ціла група гімназійних
професорів — Ю. Романчук, Ю. Целевич, А. Вахнянин, О. -Барвін-
ський, правники — К. Левицький, Є. Олесницький та
інші. З молодших — О. Маковей, П. Кирчів, М. Струсевич,
що довший час (до своєї смерті 1898 р.) був передовиком
„Діла".
Року 1896 до складу редакції вступив проф. О. Борков-
ський (до 1911р.), заступаючи часом головного редактора.
За цей час співробітниками були: В. Щурат, В. Будзинов-
ський, М. Лозинський, Л. Цегельський та інші.
По І. Белеєві редакцію „Діла" перейняв В. Охримович,
адвокат із Заліщиків.
Був це час, коли „Діло", залишаючи свій компромісо-
вий шлях, підносить бойовий тон у боротьбі з ворожими
таборами: польським і москвофільським. До
співробітництва стають нові молоді сили, що оживлюють зміст
часопису. З них такі публіцисти, під пером яких оживають
рядки „Діла", як М. Лозинський та Л. Цегельський.
По відході В. Охримовича редакцію перебирає Є.
Левицький, яку провадив в 1902—1906 pp.; його на короткий
час замінює В. Охримович. Року 1907 головним
редактором стає Л. Цегельський.
Настали бурхливі часи завзятої боротьби за
український університет, завершенням якого було вбивство А. Ко-
цка. Одночасно боротьба за виборче право та сама
виборча акція. Сеймові вибори до галицького сейму і політика
гр. Потоцького, що привела до голосного в усьому світі
акту М. Січинського. Все це виповнило сторінки
тогочасного „Діла", що стало центром і трибуном українського
життя.
Від 1908-1911 pp. редактором був Я. Весоловський,
який зміг поставити часопис, справді, на високий журна-
лістичний рівень. По Весоловському прийшов не менш
140 Розділ четвертий
вправний журналіст В. Кушнір і врешті В. Панейко, за
редакції якого „Діло" застала перша світова війна.
З четвертого річника в „Ділі" появляються імена
декого з українських земель з-під Росії. Досить із них
пригадати тут хоча б таких як М. Грушевський (псевдонім М.
Заволока), О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, М. Комаров.
Потім прилучаються І. Липа, О. Макаренко (псевдонім
Іван Тимошевський) та багато інших, як також низка
українців-емігрантів (після 1905—1906 pp.) як В.
Дорошенко, Андрій Жук, Гнат Хоткевич, М. Залізняк, В. Сте-
панківський та інші.
Ця співпраця зміцнювала всеукраїнський характер
єдиного довший час українського
громадсько-політичного часопису, що розвинувся і зміцнів у пізніших часах та
заслужив признання на сторінках інших часописів.
Спільним зусиллям усіх цих сил спромоглося „Діло"
перемогти всі труднощі й вийти на певний шлях, на якому
не змогли вже встояти й москвофільські сили, плекані
зовнішніми силами.
Але не позбавлений був таки часопис труднощів.
Особливо виявилися труднощі під час нової спроби угодової
політики, що прибрала назву „Нової ери" і не могла
оминути сторінок „Діла".
Шала вона підготовний період. В'яжеться він з
приїздом до Галичини 1882 р. П. Куліша з
думкою примирення українців з поляками. Органом цієї акції
мав стати часопис „Хутір" за редакцією І. О. Левицького.
Не зустрівши відгуку, Куліш виїхав до Відня, де змінив
своє становище в протилежний бік. Але кинута ним думка
залишилася і промощувала собі стежку.
У дев'яностих роках у зв'язку із загальним політичним
становищем, що загрожувало небезпекою війни з Росією,
уряд під впливом міністра закордонних справ Кальнокого
пішов назустріч українцям та зробив у тому напрямі
натиск на поляків.
Намісник гр. К. Бадені і крайовий маршалок кн. Сан-
гушко іменем польської шляхти погодилися на нав'язання
стосунків з українськими народовцями. Вислідом цього
був пам'ятний виступ у галицькому сеймі Ю. Романчука
B5. XI. 1890) та піднесення надій на сповнення основ-
Роки 1860-1905 у Західній Україні 141
ніших потреб українського народу, що прибрало назву
„Нової Ери" в українському житті.
Приблизно на цей час припадають такі факти: серед
польської шляхти Познані та Східної Прусії виникають
думки і надії на колонізаційну акцію на українських
землях під Росією. У зв'язку з цим певна частина у Києві
робить спроби порозуміння з українським суспільством на
протимосковському фунті. Більшість в українському
суспільстві від порозуміння стрималася. Пішла на нього
тільки група на чолі з О. Кониським.
Ця акція збіглася з „Новою Ерою" на
західноукраїнських землях і відбилася на сторінках української
журналістики Галичини.
Офіційним органом „Нової Ери" став часопис під
назвою „Народна Часопис", а ідеологічним органом
відновлена „Правда" під проводом О. Барвінського, який
заступив Ю. Романчука, що, зневірившись, відступив.
Відновлення „Правди". Як було її зустрінуто. Характер І
часопису. Зміст і співробітники. Значення „Правди"
^Т червні 1888 р. приїхав до Галичини О. Конись-
с-#кий. Ще перед Львовом у Тернополі порозумівся
він з О. Барвінським у справі видання
літературно-політичного часопису. Перебуваючи у Львові, почав він
підшукувати співробітників. Звернувся і до М. Драгоманова з
проханням написати для першого числа програмову
статтю, на тему якої формулював як „політичну програму
України-Руси в її етнографічних межах". Запросив також
І. Франка, М. Павлика, Є. Олесницького з проханням
дати для редакції своє ім'я.
Не бувши добре поінформованим про глибше заховані
тенденції ініціаторів, згадані особи, як і інші, приступили
до співробітництва.
Незабаром ініціаторами видана була „Оповістка" про
видання часопису „Правда". На підставі цієї оповістки
„Зоря" (Львів) такими словами вітала появлення нового
часопису:
„Всяка часопись коли являється на світ, то голосить,
що без неї от-от запалась би земля, і для того вона мусила
народитись, щоби спасти мир, поки ще не пізно. Але коли
видавництво „Правди" тол кує про потребу нової
часописі, то в тім не відходить від правди ані на волос. Тому всім
142
Розділ четвертий
серцем раді ми новому видавництву і щиро його вітаємо та
бажаємо, щоби якнайкраще сповняло свою заповідь для
гаразду найширшої нашої громади".
По виході першого числа, що появилося у жовтні
1888 р. як 1-й випуск XIV річника, редакція „Зорі" в ч. 213
того ж року устами її редактора О. Борковського
запротестувала проти нав'язання часопису до попередньої
„Правди", як її продовження.
Висловивши здивування, О. Борковський запитував:,
„На якій іменно підставі редакція позволила собі назвати
сей місячник річником XIV-им?"
Вказавши на те, що попередня „Правда" була органом
громадським, запитував він далі: „Чи ж так воно з сею
новітньою „Правдою"? І відповідав: „Зовсім ні! Єсть це
видавництво чи одного чоловіка, чи тісного якого кружка
людей — до сего нам мало діла; досить, що не видавництво
громади. Про замір сего видавництва, про його програму,
про „Оповістку", до послідньої майже хвилі навіть і не
знав ніхто. Ба, скажу ще, що коли б було прийшло до
якої-небудь ширшої наради, то на мою гадку мимо
хорошої взагалі програми на деякий уступ „Оповістки" був би
навіть ніхто не важився писатись... для того то, і поки що
єдино для того протестую рішуче проти названия сего
місячника річником XIV, і я рад би на її випуску бачити
слова „річник І" ... Новий місячник заповідається хороше
і варт того, щоби зацікавилася ним якнайширша громада.
Тільки при тім всім він зветься річником 1-им, а не
XIV-им!"
Протест цей мав той наслідок, що з видання знято
було порядкове означення річника. На початку зовсім, а
пізніш означуючи кожний річник лише роком його виходу.
У першому числі появилася програмова стаття,
написана М. Драгомановим, але подана була без підпису
автора і з деякими змінами. Це викликало гострий протест
Драгоманова, а потім і зречення від співробітництва.
У цьому ж числі появилася стаття і розвідка Франка.
Оцінку першого числа і зокрема програмової статті та
писань І. Франка дав в „Зорі" О. Борковський.
„Вступне слово від видавництва, — писав він, —
визначається ясним поглядом на наше положення і розумними
гадками про дороги, якими нам добиватися ліпшої долі. Не
менш хороша, а заразом повчаюча, стаття І. Франка
„Політичний огляд". У літературній частині замітна і цінна роз-
Роки 1660-1905 у Західній Україні 143
відка І. Франка про „Молодий вік О. Федьковича" — з
правдивою нетерпеливістю приходиться ждати її кінця".
Незабаром політичне обличчя часопису почало
виступати виразніше. Це потягло за собою відхід декого зі
співробітників. Найвиразніше становище було
сформульовано у вступній статті новорічного числа 1890, в якій
редакція писала: „Судилося нам, галицьким русинам і полякам,
відограти ролю, де в чому похожу на ту, яку відограв
Піємонт для Італії. Судилося нам збудувати ті нові шляхи,
якими наші брати укупі з нами повинні прийти до своєї
„обітованої" землі, до тієї землі, де світитиме нам усім ся-
єво правди, волі людського життя. Та земля — федерація...
Нехай нас схрещують, як кому подобається, а ми, що сили
стане, служитимемо ідеї згоди на підставі реальної
рівноправносте".
Підтвердила редакція це ж становище ще раз у
наступному A891) новорічному числі. Вітаючи братів поляків з
Новим роком, вона писала: „Русинам і полякам судилося
посіяти перше зерно до будучої федеративної згоди
життя... Тепер від слова берімося спільними силами до діла,
до праці... стежка протоптана".
Тут же зазначає „Правда" своє становище до росіян та
інших сусідів: „Згода з поляками не значить ворогування з
іншими сусідами нашими тим паче з найближчим нашим
сусідом — народом великоруським чи московським... Ми,
кажемо вдруге, не вороги ніякого народу, котрий не ворог
нашому і не змагається проти нашої самостійности
національної, проти розвою нашого народу, нашої культури на
грунті національному. Ми хочемо бути нами! От і все! Хто
з великоросів се признає, той приятель наш і нашого
народу, хто не признає — той наш ворог"...
По від'їзді О. Кониського до Києва ведення „Правди"
перебрав О. Барвінський, а підписували після Є. Олесни-
цького, який зрікся після першого річника, Павло Кирчів,
І. Стронський і А. Березницький. Серед співробітників по
відході М. Драгоманова, І. Франка та інших, були
головним чином літературно-наукові сили з українських земель
під Росією і в меншій кількості з галицько-українських
земель.
Поза національно-політичним становищем, що його
зайняла „Правда", пощастило їм зробити часопис цікавим
у літературно-науковій та інформаційній частині. У
цілому змісті визначалися статті, що були відгуком на
національно-культурне та громадське життя; тут же полеміка
144
Розділ четвертий
„Правди" з іншими часописами („Зорею", „Народом"
тощо); присвяти пам'яті визначніших постатей з
українського національно-культурного і наукового світу.
У частині літературно-науковій були розвідки, літераг
турно-критичні праці та історичні огляди, етнографічні
матеріали тощо. Досить згадати тут хоча б такі твори як
„Україні" В. Сивенького (Самійленка), його ж сатира
„Патріотична праця", переклад Дантової „Божественної
комедії", гумористична новела „Ідейний чоловік" та інші;
рецензії В. Чайченка (Б. Грінченка), О. Шелухина,
А. Кримського, П. Куліша та інших; з оповідань чи
романів — М. Коцюбинського („На віру"); Л. Старицької-Чер-
няхівської („Перед бурею"), П. Мирного, О. Кониського,
Г. Дишканта („Мужицька совість"), Дніпрової Чайки, а
також Карпенка-Карого „Що було, те мохом поросло". З
історичних та літературно-історичних праць і розвідок
такі: проф. І. Кульчицького „Займанщина і форма займан-
щини на Україні", К. Студинського „Причинки до історії
Унії", „Пересторога" — літературно-історична студія
пам'ятника української культури; П. Крутіня „Нужди і
потреби України перед Комісією Катерини Н", М. Уманця
„Антін Головатий, запорожський депутат і кобзар",
„Колонізація України від половини ХНІ до половини XV ст."
та інші.
Тут же такі цінні праці, присвячені Т. Шевченкові, як
Д. Дяченка „Психічне становище Т. Г. Шевченка за час
від звістки про волю Лазаревського до офіціяльної
звістки", Т. Звіздочота „Т. Шевченко в світлі європейської
критики", Любенького „Суспільні і національні ідеали
Шевченка" та інші.
З етнографічних праць — О. Маковея, І. Нечуя-Леви-
цького („Українські гумористи та штукарі"), М. Колцуня-
ка, І. Герасимовича, С. Юрковця. Поруч з тим містилося
тут листування визначніших людей з українського
національно-культурного і громадського життя — листи О. Бо-
дянського до Навроцького та Г. Рожданського; В. Барвін-
ського до брата Олександра, В. Навроцького, Льва Гузара;
І. Белея до О. Борковського; В. Климковича до Ол. Бар-
вінського; Ф. Заревича до Т. Реваковича та інші. Тут же
покажчик листів Т. Шевченка.
Не менш цікавими і цінними були тут спомини, як
наприклад, Т. Реваковича про Ф. Заревича, в яких чимало
матеріалів до історії часопису „Вечерниці"; О. К-го „З
життя в Полтаві" та інші.
Роки 1660-1905 у Західній Україні 145
Цінні праці з краєзнавства та широко поставлений
відділ „Вісті", як також огляди, як Т. Звіздочота про
національне питання в Росії, „Російська школа на Україні",
„Російські журналісти про Україну", „Україна в цифрах"
тощо. Тут же появилася між іншим надзвичайно цікава і
цінна замітка (О. Ж-ь) про українців у в'язниці Соловець-
кого монастиря під назвою „Українці, замучені в острозі
Соловецького монастиря". Чимало місця відведено
критичним та бібліографічним статтям і заміткам.
У публіцистичній частині та політичних оглядах цілий
характер часопису виявлявся, із одного боку, в гострій і
влучній критиці російських порядків супроти українських
національних інтересів, а з другого — промовчуванням
негативних сторінок в польському становищі щодо тих же
інтересів. [...]
Та незважаючи на це останнє, не можна відмовити
„Правді" цієї доби того цінного значення в історії
українських національних змагань, що характеризуються
дальшим кроком по шляху з'єднання всіх українських сил на
національно-культурному ґрунті.
Особливо ж підноситься її історичне значення, коли
пригадаємо, що стала вона одною з трибун для
українського слова в ту темну добу, яку довелося переживати
українським землям під Росією.
„Зоря". Організація. Редакція. Зміст і І
співроОітники. Зв'язок із східноукраїнськими
землями. Припинення. Причини [
дночасно з „Ділом" і „Батьківщиною" починає
виходити у Львові „письмо літературно-наукове
для руських родин" під назвою „Зоря", перше число якого
появилося 1 січня 1880 р. за редакцією О. Партицького.
Виходив етимологічним правописом в формі 33x23,5 в 16
сторінок друку.
На початку часопис гуртував не лише представників
народовецького українського табору, але були тут і з
табору москвофілів. Одначе незабаром став він вже чисто
національним українським органом. Зміст — поезії І. Грабо-
вича, І. Гушалевича, В. Масляка, М. Маркова, Д. Млаки
та інших, що своєю мистецько-літературною якістю не
завжди досягали відповідної вартості.
о
146 Розділ четвертий
Не далеко відходив від поезії і відділ прози, в якому
мають місце, крім оригінальних творів, переклади
російських авторів (Тургенева, Щедріна та інших). Тут же в
перекладі твори М. Гоголя, з оригінальних „Гальшка,
княгиня Острозька" І. Шараневича, „ Марія, княжна руска",
історична повість з XII ст. Є. Грушкевича, як також
оповідання Д. Лепкого („Недібрана пара"), Л. Сапогівського,
К. Бобикевича, згаданого вже І. Грабовича та інших.
Більш цінною і цікавою була частина
історично-літературна. Можна тут зустріти такі праці чи розвідки, як
наприклад, О. Огоновського про Квітчину „Марусю", або
„Письма Галичан до Михайла Петровича Погодіна в літах
1836—1861", що їх подав І. Левицький. Є це листи С. Шехо-
вича, Вагилевича і особливо цінні Д. Зубрицького. Так само
не позбавлена була інтересу частина історична. Були тут
праці К. Заклинського про літописи і літописців XVII ст.,
І. Шараневича про княжий Галич, передруки чи перекази за
„Киевскую Старину" праць Костомарова, тут же — І.
Грабовича з історії республіки Новгородської тощо.
З інших матеріалів, що знайшли місце в перших роках
„Зорі" — це матеріали етнографічного характеру Д.
Лепкого, В. Лукича та інших, як також спеціальний відділ під
заголовком „З уст народніх". В. Лукич в цих річниках
подавав цінні огляди з національно-культурного життя на
східноукраїнських землях. Врешті, відділи, присвячені
мистецтву й бібліографії.
Щойно з 1883 р. нав'язує „Зоря" тісніші взаємини зі
східноукраїнськими землями, як також притягає нові
місцеві літературні і наукові сили на чолі з І. Франком.
З цього часу з кожним числом починає набирати
часопис більш виразного національного і мистецького
характеру. На його сторінках з'являються визначніші імена, з
яких згадати хоча б такі: О. Пчілка, Леся Українка,
Б. Грінченко, О. Кониський, В. Самійленко, О.
Левицький та інші.
Наприкінці 1885 р. „Зоря" переходить на власність
Товариства ім. Шевченка. Редакторами стають О. Калитов-
ський, Г. Цеглинський, а потім О. Борковський при
найактивнішій, фактичній редакційній праці І. Франка.
Поширюються зв'язки зі східноукраїнськими землями,
наслідком чого збагачується зміст часопису. Але стається
так, що під натиском певних кіл з народовецького табору
І. Франко, як виразний представник радикального
напрямку, усувається від редакції. Старша громада пробує
Роки 1660-1905 у Західній Україні
147
якийсь час сама вести часопис. І хоч лінія, зазначена
перед цим, продовжується, все ж незабаром виявляються
істотні хиби в редакції. Це викликає необхідність реформи,
що й наступає з приходом до редакції 1890 р. Володимира
Левицького, Василя Лукича, як він назвав себе в
літературі. Був він представником молодшого покоління,
радикальний в національних поглядах, рішучий прихильник
духового поєднання українського народу на всіх його
землях. Продовжуючи працю І. Франка, добре обізнаний з
редакторською технікою, він всю свою енергію і знання
впродовж шести років присвятив „Зорі", вивівши її знову
на шлях цінного і цікавого органу всеукраїнства.
В цей час переходить „Зоря" на фонетичний правопис
та прибирає характер ілюстрованого часопису.
Крім вже згаданих з'являються тут твори таких поетів і
письменників як М. Коцюбинський („Для загального
добра" та інші), Н. Кобринська („Ядзя і Катруся" та інші),
0. Кобилянська, С Шелухин (С. Павленко), К. Студин-
ський, що виступив з поезією, М. Грушевський
(псевдонім М. Заволока), що дає оповідання під заголовком
„Історія одної ночі" та інші, І. Нечуй-Левицький
(„Старосвітські батюшки та матушки"), М. Вороний, Б. Лепкий,
М. Чернявський, В. Щурат, В. Лиманський, Я. Щоголів,
1. Франко („Захар Беркут" та інші).
У відділі історії української літератури — праця О. Ого-
новського „Історія літератури руської", що викликала
відгук у „Киевской Старине", в критичній розвідці В. Коцов-
ського в „Зорі" та інші. Тут же літературно-критичні праці
і замітки М. Грушевського („Українсько-руські драми" та
інші), О. Огоновського, Франка, Вахнянина, В. Коцовсь-
кого, В. Щурата, А. Кримського, (про „Царівну" О. Коби-
лянської та „Лиса-Микиту" І. Франка і інші).
Багато поставлений був відділ життєписів та споминів,
він дав чимало цінного матеріалу до історії українсько-на-
ціонально-громадського і науково-культурного життя.
В останніх річниках заведено спеціальний відділ,
присвячений студіям творчості Т. Шевченка. Між
матеріалами опублікувала „Зоря" між іншим огляд чужинецьких
голосів про Шевченка. Тут же цікава „Записка Голови,
начальника управління в справах друку" про Т. Шевченка,
яку подав М. Вороний.
Часом на сторінках „Зорі" можна було бачити також
листування визначних представників українського науко-
148 Розділ четвертий
во-літературного життя, наприклад, В. Навроцького,
С. Руданського, О. Бодянського та інших.
У відділі історії - праці І. Франка („До історії руської
церкви з XVIII в." та інші), К. Заклинського, О. Калитов*
ського та інших. Тут же праці з археології.
З праць статистично-економічних звертають увагу
праці С. Жука, зокрема його розвідка про східні і західні
українські землі під назвою „Де ліпше?"
Відділ етнографічний дав багато цінних праць,
розвідок, збірок, матеріалів, головно Д. Лепкого та Б.
Познанського, з оглядів якого зокрема цінними є праці,
присвячені українській Вороніжчині („Подоню") під
заголовком „Весна в українському селі", „Великодній тиждень в
українському селі".
Багатий відділ бібліографічний пильно стежив за
кожним проявом українського науково-літературного життя.
Врешті, видання „Бібліотеки Зорі", що в 1883 р. дала
„Поезії Тараса Шевченка", твори І. Франка, Дениса („З
різних країв і народів"), О. Калитовського („Руска
література апокрифічна"), О. Партицького („Слово о Полку
Ігоревім") та інших.
Часопису пощастило пробити мур, що ділив життя
західноукраїнських земель від українських земель під
Росією. Особливо ж сильного розповсюдження на
українських землях під Росією осягла „Зоря" в 1890—1896 pp.,
здобувши там понад 400 передплатників. Стала вона дійсним
всеукраїнським органом не лише за змістом, але і в
передплаті. Це звернуло увагу російської адміністрації та уряду,
наслідком чого була заборона пропуску часопису, що
тяжко відбилося на його фінансовому стані, довівши річний
дефіцит до 4000 корон.
Тим часом зроблений „Зорею" зв'язок перервати не
пощастило. І коли 1897 р. було припинено її видання,
перейшов він до її спадкоємця, яким з початку 1898 р. став
„Літературно-Науковий Вісник".
|| „Літературно-Науковий Вісник".
11 Початим, програма і характер часопису
Б осени 1879 p. з ініціативи проф. М. Грушевського
Наукове Товариство ім. Шевченка вирішило
зреформувати „Зорю" в напрямі надання часопису значно
ширшого характеру, по типу європейських ревю. На за-
Роки 1660-1905 у Західній Україні 149
сіданні З.ХІ. 1897 р. було затверджено назву і програму
часопису, його розмір і склад редакційного комітету.
Мотиви з реформування та програму подано було
після того в оповістці, що появилася в ч. 21 „Зорі" за 1897 p.,
такого змісту: „Скорий культурний поступ нашого народу
в останніх часах і зв'язаний з тим зріст його духових
потреб між іншим давно давав себе відчути і в сфері
літератури і белетристики. Заснована 18 років тому літературно-
наукова часопись „Зоря", віддавши важні прислуги
нашому культурному життю, перестає вже своєю програмою
задовольняти ці потреби. З огляду на це Наукове
Товариство імені Шевченка... постановило з початком 1898 р.
зреформувати „Зорю", цебто розширити її програму і
обсяг"...
Подано назву зреформованого часопису: — „Літера-
турно-Науковий Вісник". Виходити мав щомісяця за
такою програмою: 1) Оригінальна белетристика і переклади
з чужих літератур; 2) Оригінальні і перекладні статті про
найважніші здобутки вселюдської науки і наш науковий
рух; 3) Критично-літературні студії з нашого і чужого
письменства; 4) 3 літератури і життя: хроніка літератури і
культурного життя українсько-руського народу в Австрії і
Росії; 5) Огляди літератури і культурного життя в світі
слов'янськім і загальнолюдськім; 6) Бібліографія.
Редакція. Співробітники і зміст ||
„Літератцрно Нацкрвого Вісника" |
Нідписувати часопис мав проф. М. Грушевський,
а до редакційного комітету входили, крім
М. Грушевського, ще О. Борковський, О. Маковей та
І. Франко. Перша книжка появилася в січні 1898 р. за
редакцією названого складу редакційного комітету. Як саме
народження цього часопису, так і весь час його існування
до часів 1917—1919 pp. тісно зв'язані з іменем проф.
М. Грушевського. Зробив він з „Літературно-Наукового
Вісника" орган, що зайняв найповажніше місце в історії
розвитку українського літературно-наукового життя
національно-суспільної думки. Завдяки невтомній праці,
широкому світогляду, спертому на ґрунті історичної науки
і всебічного знання, пощастило М. Грушевському зробити
з „Літературно-Наукового Вісника" один з
найповажніших органів української журналістики, який звернув на
150
Розділ четвертий
себе увагу широкого культурного світу. Прислужився тому
ще й незвичайний організаційний хист ініціатора і
незмінного керівника часопису та вміння скупчити навколо
нього відповідних людей літературно-наукової праці.
Крім вже згаданих імен, що стали поруч з М. Грушевсь-
ким, впродовж існування часопису притягнув він до
редакційної праці людей, що визначилися своєю активністю
та працездатністю на українському літературному,
науковому і національно-громадському ґрунті. Досить згадати
тут хоча б такі імена як В. Гнатюк, О. Олесь, що стали
членами редакції, або Ю. Тищенко (Ю. Сірий), який,
повернувшись з еміграції, приступив до праці під прибраним
іменем П. Лаврова.
Серед співробітників були представники зі всіх
українських земель. Наповнили вони журнал всеквітом
української літературної творчості.
Це ж тут вперше прозвучала „пісня половецька" і
полинули пахощі „Євшан-зілля" М. Вороного. Це ж тут
Леся Українка розповіла про „Зимову ніч на чужині" та свої
„Мрії", давши низку своїх творів-пісень. Тут же поезії
Дніпрової Чайки, Н. Кибальчич, Б. Грінченка, О. Конись-
кого, У. Кравченко, А. Кримського, П. Куліша (між ними
— „Маруся Богуславка" та інші), Б. Лепкого, О. Маковея,
В. Мови (Лиманського), С. Павленка (С. Шелухина),
В. Пачовського, Ст. Руданського, В. Сивенького (В. Са-
мійленка), що дав тут відому сатиру „На печі" та
„Українську патріотичну думу", М. Старицького, І. Франка,
Я. Щоголева, до яких пізніш прилучилися М. Рильський,
Г. Чупринка, П. Стах (С. Черкасенко) та багато інших.
У відділі прози і драми зібрав „Літературно-Науковий
Вісник" твори визначніших авторів, що світлими літерами
записали свої імена на сторінках історії української
літератури. Згадати хоча б Ганну Барвінок, В. Винниченка,
Т. Бордуляка, Б. Грінченка, М. Грушевського (Заволока),
О. Кобилянську та її повість під назвою„Земля", як також
„Через кладку" та інші, Н. Кобринську, О. Кониського,
М. Коцюбинського, А. Крушельницького, М. Левицько-
го, Б. Лепкого, Л. Українку з її „Лісовою піснею" та
такими перлинами як „Над морем", „Одержима" та інші,
О. Олеся („Над Дніпром" та інші), І. Липу, В. Стефаника,
Л. Старицьку-Черняхівську, І. Тобілевича (Карпенка-Ка-
рого) комедія „Чумаки" та інші, І. Франка з його
„Перехресними стежками", „Моїм злочином" та інші,
М. Черемшину, М. Яцківа та довгу низку інших. Тут же
Роки 1860-1905 у Західній Україні
151
чимало перекладів визначніших творів письменників-чу-
жинців.
Поруч з тим поважне місце займають тут праці на теми
українського письменства, критичні замітки, огляди
тощо. Так наприклад, М. Грушевський пише про „Царівну"
О. Кобилянської та про „Українсько-руське літературне
відродження в історичному розвитку українського
народу", дає оцінку творчості І. Франка, О. Маковея, Н. Коб-
ринської, М. Черемшини та інших. Тут же праці і нотатки
С. Єфремова, Б. Грінченка, О. Колесси, І. Франка („Із
історії москвофільського письменства в Галичині", „Леся
Українка" — критична студія, оцінки творчості В. Пачов-
ського та багато інших). Літературні огляди дають М. Єв-
шан, М. Шаповал, О. Грушевський, І. Стешенко, С. Русо-
ва та інші.
Не менш багатим був відділ публіцистичний. Тут
знайшли місце праці з різних галузей поточного
національно-громадського життя. Безперечно, чільне місце
належить М. Грушевському, який талановито скеровував
думку українського суспільства, організовував її в єдине
національне ціле, цементував її для боротьби за національні
інтереси. А поруч з ним І. Франкові, який взагалі довший
час був душею журналу. Спиняючись, наприклад, на
одному з найболючіших фактів — територіальному поділі
українських земель — підносить М. Грушевський і
обґрунтовує ідею національної єдності, кажучи: „Треба
розвивати в них (в усіх частинах українських земель) почуття
єдності, солідарності, близькості, а не роздмухувати різниці,
які їх ділять".
Звідси його всеукраїнство, підтримане таким
закликом І. Франка до молоді: „Ми мусимо навчитися чути
себе українцями — не галичанами, не буковинськими
українцями, а українцями без офіціальних кордонів... Ми
повинні - всі без виїмку — поперед усього пізнати ту свою
Україну, всю в її етнографічних межах..., і засвоїти собі те
знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її
частковим локальним болем і радувалися кожним хоч і як
дрібним та частковим успіхом, а головне, щоб ми
розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді
„практично частиною його"...
Тому-то сторінки „Літературно-Наукового Вісника"
несли до українського суспільства той цінний
інформаційний матеріал, що був у різного роду статтях, працях,
замітках із національно-культурного життя на всіх україн-
152 Розділ четвертий
ських землях, з економічного життя,
національно-політичного тощо.
Досить згадати хоча б такі праці І. Франка як „Стара
Русь" або „За останніх десятиліть" тощо; статті,
присвячені науковому та національно-культурному життю на
українських землях В. Дорошенка, С. Єфремова, І. Креве-
цького (видавництво, преса) та інші, або праці та огляди
на економічні теми як: М. Порша („Державний бюджет
Росії", „Економічні відносини України до інших районів
на робітничому ринку" тощо), І. Попівського, А.
Залізняка, М. Стасюка, В. Садовського та інших.
Тут же багаті огляди українського поточного життя,
що їх провадив С. Черкасенко.
Врешті, відділ бібліографії, що прислужився розвитку
українського національно-культурного руху, відгукуючись
на всі його прояви, ба, навіть, найменші.
Все це створювало той фунт, на якому виховувалися й
зростали українські національно-культурні і визвольні
сили, на якому зростала і міцніла ідея національної єдності
та ширився серед української громади
національно-суспільний світогляд.
І Як був зустрінутий
1 „Літературно Нацковий Вісник
Випускаючи „Літературно-Науковий Вісник",
видавництво звернулося в оповістці до
українського суспільства з такими словами: „Сподіваємося, що наша
публіка з прихильністю стріне наші змагання і підможе їм
матеріальною поміччю... То була б найліпша пам'ятка, на
яку може спромогтися наша суспільність в столітню
річницю відродження нашої літератури".
Як відповіло суспільство на цей заклик, найліпше
можуть свідчити слова І. Франка. Роблячи підсумок за п'ять
років існування журналу, він писав: „Важкі були первопо-
чини нашого видання... Ще не вийшла перша книжка
„Літературно-Наукового Вісника", а вже піднялися і
залунали прилюдно голоси проти нього... і ось восени 1897 р.
на однім деканальнім соборчику зібрані духовні признали
потрібним запротестувати проти видання, якого ще не
було на світі... і опублікували свій протест у клерикальній
газеті „Душпастир". Розуміється, що по виході перших
книжок „Літературно-Наукового Вісника" ті голоси ще
збільшилися; наперед настроєні проти нового видання крити-
Роки 1360-1905 у Західній Україні 153
ки, злочини та підкопи проти різних святощів там, де були
б не бачили їх у іншім виданню... До хору тих
упереджених... прилучилися голоси й інших незадоволених у
„Буковині" та „Руслані".
Подібним відгуком зустрінуто було
„Літературно-Науковий Вісник" тоді, як він був перенесений до Києва.
Та незважаючи на це, поява нового місячника
викликала на провінції зацікавлення. Вже в половині першого
року видавництво побачило, що видання „Літературно-
Наукового Вісника", коли не зовсім оплатиться, то в
усякім разі дасть лише невеликий дефіцит.
Найліпше цей відгук можна бачити з передплати в
перших роках видання, що охопила собою як галицько-
українські землі, так українські землі під Росією та
українське суспільство, розсіяне поза межами України.
Отже, 1898 р. галицько-українські землі дали 625
передплатників D45 цілорічних, і 180 часткових). З них на
першому місці — священики: 173 передплати A29 і 50);
далі вчителі — 142 передплати A12 і ЗО). Не бракувало серед
передплатників і селян. Правда, було їх у першому й
наступних роках лише яких 2—3. Причиною такої кількості в
значній мірі була висока, як на селянина, ціна
передплати. Але фактом було, що чимало селян досить пильно
читали часопис, випозичаючи його від передплатників
учителів, священиків та інших. Можна це було помітити з
дописів або і з тих відомостей про віча, на яких промовці-се-
ляни не раз покликувалися на те, що було друковане в
„Літературно-Науковому Віснику".
Українські землі під Росією 1898 р. дали 101 передплату
G0 і 31). Буковина — 32 передплати. Поза українськими
землями — в Європі, а також в Америці, здобув „Літературно-
Науковий Вісник" цього року 41 передплату (з них 32 і 9).
Таким чином, у першому році здобув „Літературно-
Науковий Вісник" 799 передплат, з яких було 567
цілорічних і 232 часткових. Приблизно таку ж кількість принесли
і наступні роки з тією лише різницею, що 1899 р. кількість
передплатників з-під Росії зросла до 155.
Російська цензура і заборона передплати „Літературно-
Наукового Вісника" на українських землях під Росією
^Упродовж трьох років „Літературно-Науковий Віс-
t-Jmnc", хоч формально не допущений російською
цензурою, і хоч з тяжкою бідою, з перервами і перешкода-
154 Розділ четвертий
ми, все ж доходив до рук передплатників у Росії. Щойно
весною 1901 р. впала на нього формальна і сувора
заборона. Сталося це внаслідок акції „москвофілів", які
сподівалися в такий спосіб підірвати небажане видання і
очистити ґрунт для розпочатого свого „Сборника Галицко-Рус-
кой Матици". Але з цим планом їм не пощастило.
Заборона хоч і вдарила по фінансовій стороні журналу і на довші
роки підрізала можливості його розвитку, але зусиллям
видавництва і редакції осягнуто було того, що його
існування могло досить тривко опертися на передплатниках з
галицько-українських та буковинських земель, а також
з-поза українських земель в Європі й Америці.
Так було до 1907 p., коли журнал був перенесений до
Києва, де цензура зустріла його знову своєю пильною
увагою.