Три доби „Киевской Старины",

Видавці, редактори І
ТТілий час існування „Киевской Старины" можна
^І^поділити на три доби: 1) доба Т. Лебединцева -
від 1882 до 1888 pp.; 2) доба керування О. Лашкевича -
1888 і 1889 pp. і 3) коли журнал став фактично органом
„Київської Громади" за ред. Є. Кивлицького та В. Нау-
менка — від 1890 р. до 1906, перетворившися потім у
журнал під назвою „Україна".
Перша доба визначається напруженою працею самого
Т. Лебединцева, який був і видавцем, і редактором, і
секретарем, а часто і коректором, а крім того тією цінною
співпрацею, що її давали В. Антонович та М. Костомаров.
В. Антонович часто виконував обов'язки редактора.
Згуртувавши навколо журналу визначніші наукові і літературні
сили, Т. Лебединцев підкреслював його громадський
характер. Ознакою того були редакційні засідання з участю
ближчих співробітників, серед яких були В. Антонович,
П. Житецький, О. Лазаревський, І. Малишевський, о.
П. Лебединцев та інші.
За перший рік існування журнал подав немалі надії.
Передплатників назбиралося десь коло тисячі, що для
журналу такого характеру було вже досить показним.
Але в наступних роках передплата почала падати. Щоб
підтримати фінансове становище журналу, Т. Лебединцев
р. 1883 звернувся через куратора шкільної округи С. Голу-
бцова до міністра внутрішніх справ з проханням про
субсидію для „Киевской Старины" в розмірі 6.000 рублів,
щорічно на п'ять років. Прохання це підтримував Г.
Ґалаґан. Крім того Г. Галаган особисто звернувся до міністра
фінансів Н. Бунге, колишнього київського професора,
який пообіцяв одноразову субсидію в розмірі 2.000 рублів.
В цьому розмірі Лебединцев і дістав її. Але вона не
могла вивести журнал з тяжкого фінансового стану.
Дефіцити зростали. Це привело до того, що з кінцем 1885 р.
Лебединцев заявив, що має намір припинити видання. Але
співробітники та члени „Громади" спротивилися тому і
приобіцяли енергійну підтримку та безплатне
співробітництво. Так „Киевская Старина" продовжувала виходити. 104 Розділ третій
Та в другій половині 1887 р. Лебединцев остаточно заявив,
що з наступного року він видавати журналу не буде.
Спричинився до того, крім фінансового становища, тяжкий
стан здоров'я Лебединцева, що звів його в могилу 12
березня 1888 р.
Прихильники та найближчі співробітники „Киевской
Старины" поставлені були перед тяжким завданням. Щоб
видавати журнал далі, треба було знайти людину, вільну
від поліційного підозріння, прийнятну для влади і
цензури і одночасно певну та непохитну з національного боку, а
до всього того ще й незалежну фінансово та вільну від
службових обов'язків.
Врешті, таку людину пощастило знайти. Був це
землевласник зі Стородубщини, учень Київського університету,
мировий посередник 1860-х pp. і колишній голова з'їзду
мирових суддів на Чернігівщині Олександр Лашкевич.
Походженням зі старого козацького роду, з дідів і прадідів
був він споріднений з Полуботками, Милорадовичами,
Ґалаґанами. Батько його був великим книголюбом та
автором книжки про розкольничі слободи на Стародубщині.
Народився О. Лашкевич 1852 р. У Київському
університеті приєднався до молодого гуртка українців. Брав
участь у недільних школах. Закінчивши університет,
віддався він земській справі та праці запровадження в життя
цих нових установ після реформ 1860-х pp. З початком
1886 р. переїхав до Києва. Часто сходився з одним зі
старих приятелів П. Житецьким.
Під час одного з побачень П. Житецький піддав
приятелеві думку взяти на себе видання часопису „Киевская
Старина", що саме був у тяжкому стані. О. Лашкевич
захопився. Незважаючи на попередження родини, що це
приведе до розкладу і без того вже фінансово порушеного
його господарства, він приступив до реалізації тієї думки.
У самому кінці 1887 р. Т. Лебединцев перепродав Лаш-
кевичеві право на видання та непродані примірники
„Киевской Старины" за 2.000 рублів.
Так перейшло видання до нових рук. Але треба було
ще дістати з Петербурга офіційне затвердження нового
видавця-редактора. Тим часом його київські приятелі
намітили план редакційної організації. Фактичним
редактором запрошено було члена „Старої Громади" доцента
університету Хв. Міщенка, а виконувати обов'язки
секретаря запропоновано було І. Житецькому. До редакційного
комітету ввійшли: В. Антонович, О. Лазаревський, П. Жи-
Роки 1330-1905
105
тецький, В. Науменко, О. Левицький, Н. Молчановський,
М. Шугуров та інші.
Офіційне затвердження Лашкевич одержав був у
лютому 1888 p., коли вже минув гарячий час передплати на
піврічні видання. Це загрожувало збитками. Та Лашкевич на
це не зважав і з легким серцем та захопленням віддався
праці. Зранку в редакції, після сніданку — в роз'їздах у
справах видання, а ввечері — у співробітників або на
редакційних зібраннях. Так минали його дні в цей час.
Практичні справи редакції провадив Хв. Міщенко. На
допомогу йому закликано було спочатку молодого П. Ти-
мошенка, а пізніш Є. Кивлицького, який незабаром став
дійсним секретарем редакції, змінивши І. Житецького, що
мав кінчати студії та скласти останні іспити.
У березні рішено було видати замість тримісячних
книжок один том в ЗО аркушів друку. Цікаву згадку про
цей час подає І. Житецький: „Нервова, метушлива праця
провадилася в редакції весь лютий і початок березня.
Хвороба Лебединцева стала загрозливою і 12 березня він
помер. Пригадується час відправи похоронної служби 14
березня в Трьохсвятительській церкві... Церковна служба,
яку відвідав майже не весь склад нової редакції і численні
співробітники, вже доходила до кінця, коли раптом прибіг
з друкарні задиханий, схвильований Хв. Міщенко і щось
зашептав на вухо Лашкевичу. Миттю стало відомо, що
цензурних перешкод уникнуто і нова редакція одержала
дозвіл випустити перший том „Киевской Старины" за 1888
рік, який і з'явився на другий день".
Зовнішній вигляд журналу став також новим. Папір
ліпший. Обсяг кожної книжки щораз збільшувався.
Замість 10-12 аркушів новий видавець давав 18-20, а то й
більш аркушів, не збільшуючи передплатної ціни.
Та незабаром знову прийшли для „Киевской
Старины" тяжкі часи. Минув рік і весна 1889 р. Передплата
майже подвоїлася. Це давало надію на зменшення дефіциту.
Але разом з надією прийшло і лихо - хвороба видавця.
Мусив виїхати на відпочинок на село (травень 1889 p.).
Але і тут не міг позбавитися турбот щодо „третьої своєї
дитини" (після сина і доньки), цебто „Киевской
Старины". У серпні повернувся до Києва. Через місяць стався
перший удар. Далі хвороба ускладнилася ще карбункулом.
Вночі проти 31 жовтня — другий удар і О. Лашкевича не
стало. Перед співробітниками стала знову спроба
продовження видання.
106 Розділ третій
Вирішено тимчасово доручити редагування „Киевской
Старины" Є. Кивлицькому. В той же час розпочато акцію
про перебрання видання до рук „Старої Громади". Крім
переговорів із вдовою треба було перевести передачу
видання новому номінальному видавцеві. За такого нового
видавця намічено було старогромдянина К. Гамалія. У
половині грудня 1889 р. було відкуплено „Киевскую
Старину" від родини Лашкевича К. Гамалієм. Таким чином,
фактично набувала її „Стара Громада".
Редакційна праця впала на плечі Є. Кивлицького,
який і провадив її до 1893 р. З кінця 1890 р. почалися
турботи про призначення постійного редактора, яким було
обрано історика, члена „Старої Громади" В. Науменка,
людину літературного таланту, жваву, енергійну і
тактовну. Був він давнім членом „Громади" і дехто побоювався
надміру виразного підкреслювання „українофільського"
напрямку журналу, що могло б звернути увагу влади та
відштовхнути цінних наукових співробітників,
неприхильних до „українофільства". Справа з призначенням
затяглася. Перешкоди йшли з Петербурга. Врешті, через
впливових осіб-земляків і знайомих пощастило-таки
перемогти підозріння, обмови, наклепи і доноси. Дня 26 липня
1893 р. київський цензор Н. Дроздов повідомив „Его
Высокородие Господина Науменка", що міністр внутрішніх
справ затвердив його на становищі редактора.
У грудні B7.ХІІ) 1902 р. В. Науменко порушив справу
про передачу йому і видавництва. У зв'язку з цим
запитаний Департамент поліції подав характеристику про
Науменка як „відомого своїм українофільським напрямком".
При чому ще 1894 року Департамент поліції писав про
Науменка таке: „У зв'язку з поданим українофільською
партією проханням в справі відкриття Товариства імені
поета Шевченка, були одержані відомості, що Науменко,
нібито, дістав листа від емігранта Драгоманова, в якому
було рекомендовано скласти для зазначеного товариства
два статути: явний, що буде затверджений урядом і
таємний, яким товариство повинно керуватися при
досягненню своїх сепаратистичних цілей".
Незважаючи на таку „рекомендацію" проти В.
Науменка, який був в той час професором 2-ої Київської
хлоп'ячої гімназії, нічого не мав проти цього
генерал-губернатор Драгоміров. Це його наставления до Науменка і
вирішило справу. В. Науменко був затверджений видавцем
„Киевской Старины" B3.III. 1902 p.), залишаючись в той
Роки 1880-1905
707
же час і її редактором до останньої книжки 1906 р., та
спадкоємця її — журналу „Україна" A907).
Матеріальне становище |
„Киевской Старины". Передплата І
овший час доводилося „Киевской Старине"
перемагати тяжку матеріальну скруту. Кілька разів
стояла вона перед небезпекою припинення і лише завдяки
відданій жертвенності з боку співробітників та
поодиноких членів українського суспільства, не кажучи вже про
самих видавців, щастило кожного разу цю небезпеку
усувати.
Передплата довший час не могла покрити всіх
видатків. Виявлялася вона в таких цифрах. Першого року A882)
за Т. Лебединцева кількість передплатників досягла була
числа 780 і давала надії на розвиток та забезпечення. Але
вже другий 1883 р. виявив упадок, давши 760
передплатників. Це затурбувало Т. Лебединцева і примусило
просити субсидії. Одержана одноразова субсидія в 2000 рублів
справи врятувати не могла, тим більше, що наступні роки
виявила дальший упадок передплат, а саме: рік 1884 дав
вже 750, 1885 — 612 передплат. Пояснюється це тим, що на
початку в число передплатників попали почасти особи,
які сподівалися, що журнал уділятиме головну увагу опису
київських старовинних пам'яток і зокрема пам'яток
церковних. Тому серед них було чимало духовенства, яке вже
в наступних роках, побачивши дійсний характер журналу,
почало відходити. Ще більш упала передплата в
переходових 1887—1889 роках (перехід видання від Лебединцева до
Лашкевича), чому завинила до певної міри техніка
переходу (запізнення оповіщень передплати тощо). Кількість
передплатників знизилася аж до 400.
З переходом „Киевской Старины" до „Старої
Громади" за ведення її В. Науменком передплати почали помалу
підноситися.
В перших роках A882-1883) від передплат поступило
десь 6—7 тисяч рублів, тоді як видатки виносили більше
ніж 8 тисяч рублів. Коли взяти на увагу, що при
зменшенні передплатників сума видатків залишилася та ж сама, то
зрозуміло, в яких тяжких і невідрадних умовах доводилося
„Киевской Старине" битися за своє існування.
Б
108 Розділ третій
І також пощастило перемогти всі ті тяжкі обставини,
довівши до того, що бодай при кінці позбавилася
„Киевская Старина" щорічних дефіцитів. Було це наслідком, з
одного боку, згаданої жертвенності, з другого —
упорядкування господарки.
З допомогою прийшли в першу чергу самі
співробітники. Одні з них відмовилися від гонорарів, а другі, як Є. Кив-
лицький, відмовилися від платні за технічну редакційну
працю або зводили її до мінімуму. Крім того, з допомогою
прийшли поодинокі члени нашого громадянства, серед них у
першу чергу В. Симиренко („Великий Хоре"), який щороку,
крім інших пожертв на національно-громадські цілі, давав
не менше ніж 1000, а частіш 1500-2000 рублів. Внески
робили також В. Науменко, К. І амалій, В. Беренштам, П. Косач,
О. Лазаревський, В. Тарновський, Я. Демченко, Жученко,
М. Шугуров та інші.
Такими зусиллями пощастило втримати один з
найповажніших журналів, передавши його заповіт і традиції
молодшому органові, що після 25 років його заступив.
[1 Зміст і співробітники „Киевской Старины"
За час свого існування „Киевская Старина"
об'єднала навколо себе найвизначніші українські
наукові сили та створила широке коло співробітників, що
охоплювало не лише східні й західні українські землі, але
сягало і далеко поза їх межі. Досить назвати тут хоч би такі
імена як В. Антонович, П. Житецький, О. Лазаревський,
М. Костомаров, також Д. Багалій, Беренштам, Б. Грінчен-
ко, М. Грушевський, М. Драгоманов, що писав як під
своїм іменем, так під різними псевдонімами, О. і П. Єфимен-
ки, О. Яворницький, А. Кримський, І. Левицький (Не-
чуй), О. Левицький, Г. Мачтет, К. Михальчук, В. Перетц,
Б. Познанський, О. Потебня, Т. Рильський, О. Русов,
С. Русова, М. Сумцов, М. Старицький, І. Франко
(Мирон), Я. Шульгін, Ф. Щербина та багато інших. З
чужинців писали — В. Мякотин, М. Петров та інші.
Впродовж 25 років нагромадила „Киевская Старина" в
97 томах ціле багатство різноманітних праць. В цілому
весь зміст цих 97 томів обіймає праці чи матеріали з історії
та археології України, історії красного письменства,
етнографії, а також листування визначних людей, спомини,
бібліографії й т. п.
Роки 18SO-19Q5
109
Згадаймо тут, бодай дещо, з тієї скарбниці. Так, в цілій
низці історичних праць В. Антоновича знаходимо тут такі
як „Уманский сотник Иван Гонта", „Киев, его судьбы и
значение с XIV по XVI столетие"; Дм. Багалій дав такі як
„Займанщина в Левобережной Украине XVII й XVIII в.",
„Генеральная опись Малороссии", „Три черкасские
слободы XVIII в. по современному их описанию" та багато
інших; з праць М. Грушевського — „Волынский вопрос
1097—1102 г."; М. Драгоманов опублікував тут між іншим
також „Украинский вопрос в его историческом
освещении"; дуже цінну замітку дав П. Єфименко — „Ссыльные
малороссияне в Архангельской губернии"; М.
Костомаров, побіч з іншими своїми працями, дав „Материалы для
истории Колиивщины"; надзвичайно цінний вклад
зробив О. Лазаревський, публікуючи „Отрывки из фамильна-
го архива Полетик", „Два акта для истории - руины -
правобережной Украины", „Описание старой
Малороссии", „Суды старой Малороссии", „Запорожье в конце
XVII в." та інші; з праць О. Левицького: „Очерки
народной жизни Малороссии во второй половине XVII в.";
І. Павловський опублікував тут 39 більших і менших
праць до історії Полтавщини і її поодиноких міст; з праць
М. Сумцова: „К истории Слободско-украинского
чумацтва"; тут же цінна праця Я. Шульгіна про Коліївщину, як
також Д. Яворницького: „Жизнь запорожских казаков",
„Архивные материалы для истории Запорожья" та інші.
Не менш цікаві праці, що стоять у зв'язку з церковним і
релігійним життям України, як наприклад, Г. Моз
„Гайдамацкие движения XVII ст. и монахи киевских манасты-
рей", або „Странички из жизни духовенства в старой
Малороссии" Н. Єгорова; „Участие запорожских казаков в
востановлении южно-русской церковной епархии"
П. Орловского; „Помещики й духовенство в
юго-западном крае в конце прошлого столетия" В. Хроневича;
„Церковное пение й культура XVII й XVIII в. в Украине и
Московии" А. Сластіона та інших. Так само з археологи та
архівознавства на сторінках „Киевской Старины"
появилися такі цінні розвідки, огляди тощо як Д. Яворницького
„Остров Хортица", низка праць В. Антоновича та Д. Бага-
лія, П. Єфименка, А. Линниченка, Хроневича та інших.
Тут же кілька праць і матеріалів до історії української
журналістики. Зокрема, С Русової „Харьковская
журналистика начала настоящего столетия"; Г. Вашкевича „Не-
110 Розділ третій
осуществившийся журнал Кулиша „Хата", дещо до історії
„Основи" тощо.
З історії української літератури: В. Антоновича „К
вопросу о галицко-русской литературе"; Д. Баталія — праці
про Квітку-Основ'яненка та Г. Сковороду; Василенка про
О. Бодянського; С. Єфремова про Грабовського („Поэт-
гражданин"), про І. Франка („Поэт борьбы и
контрастов"); з історії української мови: П. Житецького „Очерки
истории Малорусского наречия в XVII в.", „О языке и по-
етическом стиле малорусских дум"; М. Костомарова про
П. Куліша та його останню літературну діяльність;
Мирона (І. Франка) про І. Вишенського; М. Сумцова
„Слободское украинское дворянство в произведениях Г. Квитки"
та інших; врешті, низка статей і заміток про
Котляревського та Шевченка, подані М. Василенком, Б. Грінченком,
Дашкевичем, В. Доманицьким, С. Єфремовим, П. Жите-
цьким, Науменком, Павловським, О. Русовим та іншими.
Особливо багато дала „Киевская Старина" матеріалів з
етнографії, як також інших цінних праць. Так, І. Беньков-
ський опублікував тут 23 праці, присвячені переважно
звичаям, повір'ям, приказкам тощо; про похорон і
голосіння дав свої розвідки В. Данилів; про творців і співаків
дум писав П. Житецький; О. Левицький дав такі праці як
„Очерк старинного быта Волыни й Украины, „Обычные
формы заключения браков в Южной Руси", „Обычай
помилования преступника, избранного девушкой в мужья"
та інші. І. Левицький дав нарис „Украинские юмористы и
шутники"; В. Милорадович подав 16 праць про Лубенщи-
ну; П. Несторовський — матеріали про бессарабських
українців; тут же довга низка праць (ЗО) М. Сумцова та
Т. Рильського „К изучению украинского народного
мировоззрения", врешті, праці Номиса, Б. Познанського
(зокрема про Вороніж, українців: „Попок", „Воронеж,
хохли"), I. Франка та інших.
Серед праць і матеріалів, що торкаються біографії та
характеристики, треба згадати О. Лазаревського „Люди
старой Малороссии", В. Шенрока „Життя П. Куліша" та
інші. Серед бібліографічних матеріалів — покажчик праць
П. Чубинського.
Листування. Обіймає воно листування О.
Бодянського, Г. Галагана, П. Куліша, І. Полетики, Г. Румянцева про
повстання в Україні, листи Б. Хмельницького до В. Са-
піги.
Роки 1630-1905
111
Врешті, спомини, денники, записки: В. Беренштамата
Г. Вашкевича про М. Костомарова, О. Кістяковського,
Б. Познанського („Картини моего прошлого",
„Воспоминания о польском возстании в Украине"), М. Старицько-
го, М. Чалого, тут же записки М. Чайковського („Садик-
Паша"), „Дневник" Освенціма, „Дневник" Ханенка та
інших.
Року 1890 дістала „Киевская Старина" дозвіл на
друкування творів красного письменства. Одночасно з
ініціативи і переважно працею В. Доманицького поповнився
відділ заміток відомостями поточного життя. Починає
звучати і публіцистична нота, починають порушуватися
пекучі питання сучасного життя і потреб українського
народу.
Так українське суспільство досягло, врешті, свого
органу, що став єдиним притулком української літератури та
вперше органом критики і публіцистики.
Вже цей короткий перегляд свідчить про ту
невичерпану ще й досі криницю — першу українську широку
енциклопедію, якою став орган української науки і
літератури, публікації, без яких тяжко обійтися в науковій праці з
тієї чи іншої галузі українського життя.
Цензура і „Киевская Старина" І
Великих труднощів і турбот зазнала „Киевская
Старина" від цензури. За час свого існування
довелося їй мати діло не тільки з місцевою, а також і з
центральною цензурою. Підозріння в українофільстві
викликали встановлення дуже складної та незручної для
періодичного видання цензури статей, в яких зустрічався
український текст. Такі статті місцевий, київський, цензор
повинен був надсилати до Головного управління у справах
друку. Звідти йшли вони до Петербурзького Цензурного
комітету, який доручав їх одному із своїх цензорів. Його
висновок повертався до редакції тим же шляхом. Щойно
1898 року В. Науменкові, при зичливій допомозі генерал-
губернатора Драгомірова, пощастило передати цензуру
окремому цензору в Києві.
Особливою немилістю цензури, крім самого змісту
українського тексту і теми публікації, користувалися такі
слова як „Україна", „січ", „козак", як також вживання в
українських текстах літери „і". Зокрема похід проти „і"
112
РР5ДІЛ ТреТІЙ
розпочав, під впливом часопису „Киевлянин'' і з наказу
Головного управління друку, окремий київський цензор
В. Рафальський.
„Феоктистов, — писав з цього приводу Т. Лебединцев,
— якщо вірити цензору, наказав йому особисто гнати
літеру „і" при кожній нагоді („во что бы то не стало").
У практиці приводило це часто до нісенітниці і
повного безглуздя.
„Головному переслідуванню підпало „і", — писав він же
до Косрова, — а без нього не можна обійтися. Доходить до
нісенітниць. У рецензії на „Покуття" Кольберта було
сказано: „...у мові гуцулів та підгорян літера „о" переходить в „і"
в словах односкладових, наприклад, „кінь", „віл", та інші, і
знову повертається на місце, коли те саме слово набирає
більше складів... Цензор залишив „і" тільки в правилі, а в
прикладах викреслив і поставив „й", тобто те, чого немає в
правилі".
Не менш труднощів завдавали й інші цензори, з яких
згадати хоч би проф. „чистої" математики П. Ромера,
фахівця в своїх наукових дисциплінах, але, як характеризує
його І. Житецький, „людина вузького світогляду, впертий
і, як цензор, з усякими бюрократичними витребеньками".
Та ще гірше було при його наступникові Борисові
Михайловичу Юзефовичеві, молодшому синові відомого з
лихої пам'яті Михайла Юзефовича. Той же І. Житецький
характеризує цю особу такими словами: „Борис
Михайлович був чоловіком зовсім нечесний, темний у справах
свого приватного життя, і в місті не вважали його за особу
серйозну; зате він вислуговувався сервілізмом і надмірним
консерватизмом".
За Юзефовичевого цензурування раз-у-раз доводилося
боротися за кожний рядок змісту матеріалів „Киевской
Старины", бо він повсюди вбачав двозначність, зраду і
сепаратизм, і перешкоджав різними зачіпками своєчасному
виходу чергових чисел.
Взагалі цензура не тільки викидала ті чи інші праці,
але і краяла їх часто так, що редакції доводилося самій
зрікатися їх.
„Що виробляє цензор, одному Богу відомо, — писав
Т. Лебединцев до А. Бичкова, — я викидав і цілі статті, і
окремі речення, інше зовсім притримав — нічого не
помагає".
Щойно з початком XX ст. цензурна практика дещо
послабшала. На сторінках „Киевской Старины" почали з'я-
Роки 1630-1905
113
влятися навіть українські твори красного письменства
(Винниченко, Грінченко, Коцюбинський, П. Мирний та
інші). Окремий цензор Сідоров звернув на це увагу
Головного управління в справах друку, яке відповіло, що
„белетристичні і критичні статті, що не стосуються до
історії і побуту Південної Росії, не повинні бути дозволені
до їх публікації у „Киевской Старине". Про мову статей
нічого не було сказано.
Так зустріла „Киевская Старина" 1905 рік, коли не
треба було вже шукати ласки Головного управління і
цензури.
Відгуки й оцінка 1|
Нершим органом, що відгукнувся на „Киевскую
Старину", був орган, що стояв на сторожі
„общерусское™" і неподільності. Був ним „Киевлянин",
який зустрів дозвіл на видання „Киевской Старины"
гумористичним фейлетоном у віршах. По виході ж журналу
не залишив його без своєї уваги, що найяскравіше
виявилося у виступі в числі за 4 січня 1884 р., в якому було
підкреслено, що в редакції треба було б принаймні вживати
загальноруського („общерусского") правопису, а не
недоладної кулішівки, як також не вадило б триматися
загальної, а не жаргонної термінології наших українців"...
Взагалі особи, що керують редакцією, на думку
„Киевлянина", мусили б зважати на загальноруські („общерусские"),
а не гурткові цілі.
Інакше зустріли „Киевскую Старину" поважніші
російські журнали. Так, „Вестник Европы", переглянувши
зміст річника (звичайно, „Вестник Европы" не торкався
журнальної літератури), підкреслив, „що це видання
повинно знайти місце в нашій історичній літературі..., воно
дає взірець того, як могли б розвиватися місцеві
літературні інтереси при умовах більш сприятливих, ніж ті, в яких
ці інтереси були поставлені в останній час".
Відгукнулися прихильним словом також ще „Новое
Время", „Русь" I. Аксакова, а пізніш — „Исторический
Вестник".
З поодиноких представників російських наукових кіл у
першу чергу треба згадати прихильний голос О. Пипіна,
який після кризи 1887 р. щиро вітав відродження журналу.
Становище українського суспільства найвиразніше
виявилося в час кризи і переходу журналу від Т. Лебедин-
8 — 92598
114 Розділ третій
цева до О. Лашкевича. На адресу Т. Лебединцева та киян-
співробітників надходили в цей час листи з турботливими
запитами, зі співчуттям, а потім з привітанням у поборен-
ню кризи. Першими відгукнулися проф. О. Маркевич та
І. Линниченко з Одеси, проф. Д. Багалій, П. Єфименко,
М. Сумцов з Харкова, а далі І. Теличенко, М. Бакай та
інші. Відгукнулися земляки і з-поза України. Долетіла чутка
і на західні українські землі. „Вельми печально було для
нас оповіщення Т. Г. Лебединцева в грудневім числі м. p.,
що сей наразі одинокий Южно-руський журнал науковий
перестає виходити, — писала львівська „Зоря". — Вість тая
здалася нам в Галичині просто неймовірною, бо добором
своїх матеріялів історичних, етнографічних і літературних,
становлячих вже нині пребагате джерело до нашої історії і
літератури, заслуговував він сповна на підпору і підмогу
якнайширшу. Та от судилося, на щастя, лежати довго
доброму ділу, бо зложену Т. Лебединцевим редакцію підняв
наново А. Лашкевич і цінний сей для нас журнал
виходитиме як дотепер, і на будуче"...
А за рік в тій же „Зорі" писалося: „Жаль превеликий,
що ми не годні здобутися на зарівно цінне видавництво в
рідній мові... „Киевская Старина" повинна находитися в
руках кожного русина, кому лише дороге пізнання рідної
історії та життя свого народу".
щт^%>
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
РОКИ 1860-1905 У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
Преса на західноукраїнських землях від 18GD рокії |
Коли український рух і українське життя під
Росією після 1863 р. почало зазнавати особливо
тяжких утисків, на західних українських землях політична
ситуація дещо змінилася і полегшала. Спричинилася до
цього нова австрійська конституція. У зв'язку з цим
відроджується тут українська преса і починає розвиватися в
двох напрямках: староруському і москвофільському, з
одного боку, та народовецькому і радикальному
(українському) — з другого.
Літературно-політичний часопис „Слово": її
виникнення, суспільно-національне
обличчя, передплата, додатки і
Rершим політичним і літературним часописом
цього часу стає „Слово", що починає виходити з
25 січня 1861 р. двічі на тиждень. За своє появлення
зобов'язаний він був громадському діячеві, судді М. Качковсь-
кому, який забезпечив існування часопису не тільки
внесенням застави в розмірі 3.000 гульденів, але і
щомісячним утриманням редактора, найближчих співробітників і,
нарешті, постійною пенсією в розмірі 300 гульденів для
редактора, на якого покликав Б. Дідицького. Крім
М. Качковського з підмогою „Слову" прийшов також
митрополит Г. Яхимович, підтримуючи видання в першому
півріччі місячними внесками. Зобов'язаний цей часопис і
своєму видавцеві-редакторові, який зумів поставити його
116
Розділ четвертий
вже в самих початках на грунт самовистачальності. По
трьох місяцях повідомив він М. Качковського, що
„Слово" вже не потребує його матеріальної підтримки, бо
виданню пощастило здобути таку кількість передплатників,
що можна покривати всі витрати. На той час „Слово"
мало вже 1.500 передплатників.
Такого успіху часопис здобув завдяки тому, що його
редактор, залишаючись сторонником москвофільства,
прибрав свій орган ніби в народний український одяг.
Побіч з „язичієм" почали тут час від часу з'являтися твори і
праці українською мовою, а серед співробітників можна
було побачити представників українських наукових сил і
письменників та звичайних дописувачів. Але такий стан
потривав недовго. Редакція, зрештою, відкрила своє
справжнє обличчя.
Сталося це після виступів І. Наумовича з програмою
об'єднання з Москвою та анонімної публікації під
заголовком „В один час научиться Малорусину по
Великорусски", автором якої фактично був сам Б. Дідицький
A866 p.). З цього часу „Слово" рішуче і відверто вже стало
на ґрунт москвофільський, з якого і не сходило до кінця
свого існування 1887 р.
Того ж характеру були і додатки до „Слова", а саме:
„Галичанин" A867) та „Слово до громад", потім -
„Письмо до громад" A867 p.).
[1 Редакція, співробітники, зміст „Слова"
айближчими співробітниками в редакції „Сло-
ХХва", побіч з редактором Б. Дідицьким, стали
М. Попель (пізніш Люблянський і Полоцький
архієпископ), який взяв на себе писання провідних статей, та
М. Клемертович (переклади, дрібні замітки і коректура).
Близько до часопису стояли І. Наумович, С. Шехович,
І. Гавришкевич, Я. Головацький, А. Петрушевич та
В. Площанський, що 1872 р. перебрав видання і редакцію
до своїх рук. Тут же були представники і з Угорщини:
О. Духнович, А. Кралицький. Не бракувало і
представників україножерства зі східних українських земель: проф.
Гогоцький, а також і таких імен „общерусской" ідеї як
проф. Погодін, А. Добрянський, Іловайський та інші.
В перших роках Б. Дідицький подбав був і про
притягнення визначніших представників українського пись-
Роки 1860-1905 у Західній Україні
117
менства як О. Федькович, М. Устиянович, П. Куліш та
О. Кониський. Співробітництво останніх двох, а головно
Кониського, що виявилося в його надзвичайно цікавих
дописах, було, властиво, спробою безпосередньо
промовити до галицького суспільства та показати йому
російські порядки.
Отже, вже з переліку співробітників можна бачити, що
редакція поставила собі за завдання показати ніби
безстороннє видавання часопису. Це ж відбилося до певної міри
на змісті в перших його річниках. Крім О. Кониського,
досить тут згадати ще ту увагу, з якою було приділено
місце працям Костомарова та Куліша (з „Основи"), а також
поезіям Шевченка та інше. Тут же була подана перша
вістка про „Основу" та про смерть Тараса Шевченка, якому
присвячено навіть посмертну згадку під заголовком
„Вспоминки о Шевченку".
В цілому „Слово" впродовж свого існування
приносило статті політичного змісту, економічні замітки та
розправи, статті на теми народної освіти, праці на історичні
та літературні теми, спомини, життєписи, поезію і
оповідання. Широко поставлений був також відділ дописів.
З поодиноких оригінальних праць варто згадати тут
такі як Я. Головацького: „Об изследовании памяткников
русской старины, сохранившихся в Галичини й
Буковини" та „Литературные известія из Украины", „Червоно-
русская литература", як також його спомини про Достоєв-
ського, А. Петрушевича та інші; його ж тут низка розвідок
та статей, наприклад, про Волинсько-Галицький Літопис,
про Пилипа Орлика, Ф. Скорину, про „Слово о полку
Ігоревім" та інші. На різні теми дав довгу низку статей
В. Площанський. Зокрема його „Возваніе к благополезно-
му подвигу" (в справі збирання матеріалів з історії,
етнографії і статистики Червоної Русі). На початку можна було
бачити тут статті на такі теми: „Где що проти твердження,
що наш руский язык не есть самостоятельный
словенський язык, но наречіе польского" (І. Галки), або „Быти
нам общерусскими чи малорусинами?", „Централизм
Москви й малорущина в дієцезіи холмской" (Гавришке-
вича), „Выходки на Костомарова" тощо. Натомість пізніш
з'являються вже статті, скеровані на поборення
українства, як Гогоцького про українофілів і подібне.
Частина національно-політична обіймала собою
питання поточного суспільно-політичного життя, звертаючи
велику увагу на питання церковно-обрядового характеру.
m Розділ четвертий
Дуже уважно провадився тут огляд праці та подавалися
промови послів до віденського і галицького сеймів. Не
меншу увагу приділено було шкільництву. Але найширше
поставлений був відділ дописів. Зокрема, крім цінних
дописів О. Кониського, звертають на себе увагу дописи з
Києва про київську журналістику, про пам'ятник Б.
Хмельницькому, про польську шляхту в Україні, про „Спор
Украйни за язык в Харькове" і багато інших. Чимало
дописів з Угорської України та інших місць.
В перших роках добре поставлений був відділ красного
письменства, що визначався багатством творів таких
авторів як Верниволя (О. Кониського), Куліша, Федьковича,
Кралицького та інших. Пізніш твори українських авторів
зникають. На їх місці з'являються твори К. Аксакова,
Язикова та інших. Тут же і сам Дідицький у товаристві з
І. Гушалевичем. Щодалі відділ цей біднішає як кількісно,
так і якісно, поволі сходячи на ніщо.
появлення „Слова" відгукнулася „Основа".
ХХВітаючи часопис, висловила вона своє
становище такими словами: „Ми певні, що „Слово" гідним
способом виконає своє завдання... Вітаємо Русинське
„Слово", але не заховаємо від нього нашого глибокого
переконання, яке, можливо, поділяє вже з нами і редакція...
„Слово" тоді матиме успіх, тоді осягне мети, коли стане
народнім не тільки своїм наміром, не тільки думкою, але і
мозою. „Лучче своє латане, ніж чуже хватане, лучче своє
лохматне, ніж чужеє прохатне". Цієї народньої мови треба
шукати не в книжках, а в живому слові народу: воно
мусить бути головним джерелом і основою писемної словес-
тности: з нього, як із пня, вона мусить розвиватися і
розквітати. Користуючись без розбору іншими мовами, що ми
постійно помічаємо в галицьких русинських
письменників, „Слово" може досягати своїх сторонніх цілей, але не
головної, і ніколи не стане живим органом народньої
думки і чуття, ніколи не буде душею народного життя".
Таким „мементо" зустріла „Основа" вихід „Слова". Та
це упевнення було марним. Пішло „Слово" протоптаною
стежкою, оцінку якої знайшло як серед українського
суспільства, так на сторінках російських журналів
(„Современник", „Весник Европы").
Роки 1660-1905 у Західній Україні
119
„На такі часописи, як „Слово", — писали 1876 р. з
Полтави до „Правди", — дивимося ми, як на ворогів
усього українського народу. Ми вже більше поважаємо
„Московский Ведомости", ніж „Слово", бо запевне знаємо, що
щоб не говорив Катков, — він говорить своє, а „Слово"
говорить за ті карбованці, котрі бере з Києва і Москви. Ми
зневажаємо „Слово" і його редактора не за погляди його,
а за його зрадливість, проневірство і продажність".
У „Современнику" М. Чернишевський, зробивши в
статті під заголовком „Национальная безтактность"
загальний огляд „Слова", спинився на мові, що її воно
вживало.
„Хіба ж це малоруська мова?... Львівське „Слово", —
каже він, — ґрунтує свої права і надії на тому, що
малоруське плем'я — плем'я 15 мільйонів людей. Для чого ж
говорити про племінну єдність такою ламаною мовою, якою
ніхто ніде не пише, крім Львова? І це тоді, коли наші
малороси вже опрацювали для себе літературну мову, без
порівняння ліпшу; для чого ж відокремлюватися від них?
Хіба вона така далека від мови русинів, що їм треба
писати іншою?"
„Ви йдете хибним шляхом, — звертається
Чернишевський до кіл, виразником яких виступило „Слово". — Для
чого ви вигадуєте собі окрему ламану говірку,
відокремлюєтеся від загальної малоруської літератури?".
Ще яскравіше і виразніше характеризував тенденції й
мову, яку культивувало „Слово", російський журнал
„Вестник Европы" в статті під заголовком „Австрия,
Германия и Славяне" (квітень 1881).
„Наші (в Росії) своєрідні слов'янолюби, — читаємо
тут, — підняли нагінку на малоруську мову в Австрії і у
Венгрії далеко раніш, ніж зважилися піднести її офіційно
в самій Росії. Поставивши собі за завдання, невідомо для
кого і для чого, довести тотожність малоросів з
великоросами, ці пани задумали будь-що-будь примусити всіх мо-
лорсів говорити не інакше, як по-великоруському.
Галицько-руський народ слухав все це, вболівав своєю гіркою
долею, але розмовляти продовжував, розуміється,
по-своєму, бо ж не міг засвоїти чужої мови подувом Святого
Духа. „Ревнителі" не збентежилися. Вони взялися і
порадами, і грошима підтримувати в Галичині львівське
„Слово", газету, що видається, на думку її редактора, руською
(російською) мовою, до якої ввійшли руські (російські),
малоруські, польські та німецькі слова та звороти, але яка
120 Розділ четвертий
однаково чужа всім цим мовам. Кому доводилося хоч раз
заглянути до „Слова", той, звичайно, назавжди набуде
пересвідчення, що видавання подібних дійсно жахливих
творів є не просто зайва вигадка, а цілком шкідлива з
політичного боку річ. Не можна уявити собі, що це таке. Це
навіть не несправна мішанина, подібна до мови „Слова"
— це до дикості безглузда нісенітниця"...
II „Слово" на послугах російських державно-політичних
[чинників. Розвиток москвофільства в пресі
Відкривши своє справжнє обличчя, „Слово"
опинилося в невигідному матеріальному становищі,
позбавившись поважної кількості передплатників. До того
ж 1875 р. митрополит Сембратович заборонив був
духовенству мати і читати цей часопис, як також з тим же
звернувся він і до всіх парафіян. Внаслідок цього зацікавлені в
існуванні „Слова" російські політичні урядові чинники
порушили справу про признання йому субсидії. Порушив
це 1875 р. начальник Варшавської жандармської округи
генерал П. Оржевський у листі до шефа жандармів
Потапова.
„Взявши на увагу, — писав він у лютому 1875 p., — що
газета „Слово"... єдиний за кордоном руський орган
друку, що виявляє симпатії до Росії і православія, чи не буде
завгодно Вашим властям визнати доцільним призначити
редакції цієї газети таємну грошову субсидію?".
На цей раз пропозиція успіху не мала. Але через рік
справу було поставлено в так званій Юзефовичевській
Комісії — „для пресечения украинофильской пропаганды".
На підставі доповіді Юзефовича і думки Головного
управління в справах друку комісія винесла таку мотивовану
ухвалу (скорочено):
„Нарада признала одноголосно, що теперішній рух
українофілів є небезпечним явищем, що не може бути далі
терпимий,... визнаючи важливість і значення цієї справи,
(нарада) визнала необхідним по можливості протидіяти
українофільському напрямку, який проявляється в друках
в Галичині, що є ніби опорною точкою і підвалиною для
наших київських українофілів. Єдиним надійним засобом
для осягнення вищезазначеної мети може бути підтримка
нашим урядом якогось органу-друку, що видається в
Галичині... За спільним переконанням усіх, що взяли участь
Роки 1860-1905 у Західній Україні 12 7
в нараді, слід було б з огляду на це дати підтримку
галицько-руській газеті „Слово"...
Генерал Потапов звернувся до Юзефовича із запитом,
в якому саме розмірі він вважає потрібним дати допомогу
та яким шляхом і через кого мусила б вона висилатися.
М. Юзефович подав суму в розмірі 2.000 гульденів
річно. „Передачу ж цієї субсидії, — писав він у відповіді, — я
вважаю найзручнішим доручити нашому Віденському
посольству, і йому не тяжко буде знайти для того приватний
шлях, наприклад, через о. Раєвського, до якого міг би в
певний час зголоситися той, хто має субсидію дістати".
Наслідком всього цього „Слово" дістало субсидію від
російського уряду в розмірі, що його вказав Юзефович.
Пізніше була вона змінена на 6.000 гульденів річно. Крім
цієї субсидії редакції „Слова" була призначена і
виплачувалася допомога від російського міністерства освіти в
розмірі 500 гульденів річно, як також діставала вона допомогу
ще й від Київського слов'янського комітету.
Так було до половини 1887 p., коли „Слово" перестало
виходити. Субсидія перейшла до спритніших людей.
Одним із них був Осип Марков, що видавав у Львові
двотижневик „Пролом" A880—1882) з додатком „Вече" —
„Новий Пролом" A883-1887), „Червоная Русь" A888-1891),
а потім „Галицькая Русь". З 1883 р. почав він же видавати
часопис „Галичанин", що виходив і по смерті О. Маркова
- аж до кінця 1918 р.
Побіч „Слова" в шістдесятих роках минулого століття
почали з'являтися й інші подібні йому часописи. Одні з
них менш рішучі, другі більш виразні. Досить згадати тут
хоча б такі як „Дом и школа" І. Гушалевича, „Неделя",
яку 1865 р. починає видавати згаданий співробітник
„Слова" М. Попель, „Учитель", що виходив з 1869 р. за
редактора М. Клемертовича з додатком тижневика для дітей під
назвою „Ластівка" A869-1881). З 1875 р. „Ластівка" стає
самостійним часописом для молоді і появляється двічі на
місяць. З дальших органів - „Боян" В. Стебельського у
Львові, в якому друковано твори І. Аксакова, кн.
Вяземського, Державша, М. Лєрмонтова, О. Пушкіна, Сологуба,
Тютчева, Хомякова. Подібного ж роду — письмо для
красунь під назвою „Русалка" - знову-таки за редакцією
С. Шеховича у Львові, „Русская Рада" та „Голос Народа"
в Коломиї і інші.
Та визначнішим серед усіх них, побіч „Слова", стала
„Наука" І. Наумовича, що в 1871-1886 pp. виходила в Ко-
122 Розділ четвертий
ломиї і Львові, як місячник для народу. Потім виходила
вона під різними редакціями у Відні A896-1901), у
Чернівцях A902), з 1906 р. знову у Львові. У перших роках
виходив цей часопис доволі чистою , доброю народною мовою
з багатим різноманітним змістом, з якого однак виразно
пробивався дух царомосквофільства. Змальовувала
„Наука" Московщину і тамтешнє життя найпривабливішими
фарбами, далекими від дійсності. Ось, наприклад, один із
таких малюнків: „От якбисте, — писала „Наука", — заїхали
до Росії, і якбисте пустилися в край глибше, то чим
ближче до Москви, тим багатший народ і села дуже красні і
багаті... В хатах всередині там так, як у нас в панських
покоях... а вельможі, селяни і салдати живуть там, як брати"...
Так змальовувала „Наука" Московщину. Образок
гідний більше сторінок сатиристично-гумористичного
часопису „Страхопуд" Ливчака, що 1863 р. почав виходити у
Відні і з перервами виходив до половини 1860-х років,
перенесений до Львова.
|| Народження української народооецької преси.
Д „Молода Рось", Иоеа „Руська Трійця"
Б той час, як москвофільський рух і його преса
ширилися серед галицько-українського
суспільства за матеріальною допомогою російського уряду та
моральною, подекуди, підтримкою московського
(російського) науково-літературного світу, ідея українського
національного відродження та її преса знайшли собі
підтримку з боку українського суспільства східних українських
земель з-під Росії. Йшла ця підтримка через українських
літераторів та громадсько-політичних діячів як В. Білозер-
ський, О. Кониський, П. Куліш, М. Драгоманов, М.
Ковал евський, як також через таких меценатів в
українському національному відродженні як Симиренко та Є. Мило-
радович.
Цією ідеєю національного відродження в першу чергу
захоплюється молодь. Починає вона гуртуватися в
„Громади". Створюється організація „Молода Русь", що
довший час стає живчиком національного відродження.
Побіч з молоддю стають і поодинокі представники старшого
громадянства, як Ю. Лаврівський, С Качала, Заячківсь-
кий, Т. Ревакович та інші.
Роки 1360-1905 у Західній Україні
123
Речником молодої громади стає її самостійна преса, а
першим її органом — часопис „Вечерниці", що починає
виходити з 1 лютого 1862 р. за редакцією Федора Зареви-
ча. Був він одним з трьох молодих українських патріотів
тієї доби, що творили ніби другу „Руську Трійцю" -
Ф. Заревич, К. Климкович і В. Шашкевич, син Маркіяна.
Спільними силами запалили вони погасле багаття
української національної ідеї, яку підніс свого часу Мар-
кіян Шашкевич.
„Веіерниці". їх характер, зміст. If
Акція проти часописи. Припинення І
Нриступивши до видання „Вечерниць", ця трійця
виступила речником поєднання національно-
культурного відродження з соціально-економічним
визволенням на ґрунті національної одноцілості українського
народу. Ця ідея вперше вкладена була до повісті Ф. Заре-
вича під заголовком „Хлопська дитина", що появилася у
„Вечерницях" за підписом Юрка Ворони.
Крім Ф. Заревича та В. ІПашкевича, який у другому
році перебрав редакцію, ближчим співробітником
„Вечерниць" був К. Климкович (Іван Хмара), який
визначався публіцистичним талантом. Серед інших співробітників
були: Ю. Федькович, А. Вахнянин, Д. Танячкевич
(псевдонім Грицько Будеволя), Є. Згарський та інші. Зі східних
українських земель — П. Куліш, М. Вовчок, Стороженко,
Максимович, Костомаров, Лазаревський, твори яких тут
появляються та зокрема багато поезій Т. Шевченка.
Траплялися і дописи з України під Росією (Терезовського та
інших).
Проти молодої громади виступили „словісти", як їх
названо за органом „Слово". Почалася широка агітація.
Але успіх мала вона незначний. Молодь щораз більше
горнулася під свій національний лрапор і гуртувалася
навколо свого органу.
Були тут рухливі і талановиті люди та не було серед
них людей грошовитих, що відбилося на долі часопису.
Досягнувши до місяця вересня 1862 p., мусили „Вечерни-
ці" з ч. 34 внаслідок тяжкого фінансового стану
спинитися. Але з 1 листопада почали виходити знову.
Перейшовши до другого року видання A863),
відводять „Вечерниці" ще більше місця творам і працям авто-
124 Розділ четвертий
рів з українських земель з-під Росії. Та брак матеріальних
засобів знову ставить видавців перед необхідністю
припинення видання, на цей раз вже остаточно, що і сталося на
17 числі з 15 червня 1863 р. Було це останнє число „Вечер-
ниць".
|| Наступник „Вечерниць" - часопис „Мета".
І Програма, співробітники і зміст.
1 Упадок і відновлення ридання
Та не було це останнє слово тих, кого противники
вважали незрілими фантастами, які скоріше чи
пізніше примушені будуть залишити свої мрії. В тому ж
останньому числі „Вечерниць" появилася оповістка про
видання нового політично-літературного вісника під
назвою „Мета". Вона мала появитися з початком другого
півріччя 1863 р. як місячник під керівництвом К. Климко-
вича, але він занедужав на очі і мусів здержатися від
редагування. Щойно у вересні появилося це число, яке за
мотто мало „В своїй хаті своя правда, і сила, і воля", та
програму, що її було подано такими словами:
„Скрізь у нас чується потреба такого письма, щоб було
огнищем руської народної ідеї, розбуджувало б самовіжу
народню, причинялось би до самостайного подвигнення
народу з його упадку і до скорішого розвою його духовної
жизні і вещественного добра на умовах єдино можливих —
на основі своєї народньої істоти".
Далі йде сама програма: „Самостайна народня
література і народньо-політичне становище — се єсть те поле, на
котрому ворошньою працею доконується в народах
великого діла... Здобування самостійної народньої руської
літератури на основі одностайного розвою народньої річи
в письмі і мові, і бережений від прямовання до якої-не-
будь іншої слов'янської словесности, отже, збереження
рідної мови від язикової централізації, то одно діло.
Заступованнє гадки о народньому єдинстві і народній
самостійності всего южно-руського люду і одзисканнє
його прав природніх і політичних через розбудженнє його
народньо-політичної чинности на законній дорозі — отже,
з уважением двоїстих династичних і государственних
інтересів, то друге діло. Одно і друге найде в нашому органі
вірного заступника, щирого робітника і невсипущого сто-
Роки 1360-1905 у Західній Україні 125
рожа... В состав „Мети" входить будуть статті двоякої гря-
сті (змісту): Літературні і політичні. Будуть, отже,
поміщатися писані твори с краснорічної і наукової словности
статті односящіся до політичного, соціяльного,
релігійного й культурного буту всего руського народу"...
Як би додатком до цих слів прозвучала стаття в ч. З під
назвою „Письмо до громади", підписана „Невідомий
з-поміж гурту" (Д. Танячкович). Вказавши на придушене
українське життя під Росією, „Мета" цим „Письмом"
гостро виступила проти становища староруського і
москвофільського табору.
Рішуче засуджуючи його, вона остаточно з ним
зривала, простягаючи руку до українських земель за Збручем.
Цікавий, різноманітний зміст цього журналу, дописи
про українське життя під Росією, цінні статті на політичні
теми, зокрема К. Климковича - все це викликало не лише
зацікавлення ширших кіл, але і глибоку симпатію до
часопису.
Серед творів красного письменства, що появилися на
його сторінках, крім Шевченка1, звертають увагу твори
П. Куліша („Дума про Саву Кононенка, 1637 р. та інші),
Гребінки, Маринчука (В. Антонович), Мордовцева, Гур-
гурдядька (псевдонім), який дав поему під назвою
„Могильні сходини", що появилася в двох числах 1863 р. з
такою приміткою редакції:
„Автор, посилаючи нам отсю поему, каже:
„Придивіться ви до неї гарненько; тут вам наш край, який він
тепер. Отут та біда, шо наш люд терпить і від історичної
брехні, що у нас розпустили поміж народом, і від москалів, і
від ляхів, і від жидів, і від інших всяких грабителів"...
З публікацій національно-політичного характеру
визначається стаття К. Климковича під назвою „Становище
Руси супроти ляцько-московської борби", яку автор
кінчає такими словами: „Ляхи і москалі б'ються без відомос-
ти русинів, яких не признають обоє. Який не будь кінець
візьме тепершішня борба, то неприготованими він нас не
застане... наша доля не ззаду нас, но перед нами, і що ми
тоді аж доберемося до неї, як займем своє місце в сім'ї
слав'янській".
Цікавий відділ дописів, зокрема з українських земель
під Росією. В одному з таких дописів автор („Українець")
Помилково серед творів Шевченка поміщено тут було „Ще не вмерла
Україна".
126 Розділ четвертий
звертається з такими словами: „Віруючи в симпатію братів
галичан, віруючи в стару слов'янську правду, ударяємось
до вас з нашим горем, просимо вас прийнять і заявить
наш голос, як тільки ви справді ставите вашим ділом
життя та добро народне, а не сковані здалека теорії про
московську силу, як живете своїм розумом, а не піддаєтеся під
ману клирикалів, що виросли в московських семинаріях
та научились у них славить казенного Бога, затративши
всяке чуття народне, чоловіче та чесне"...
Далі йде опис народного життя, пише про народну
освіту, про становище московської журналістики —
„Русского Вестника", „Вестника Западной и Юго-западной
России": „Опріч личної біди, українці виносять ще
унижения невиносимі в літературі, більша часть журналів
московських те і робить, що топтає в грязь українців, за те
тільки, що вони українці"... І закінчує: „Побачите, як
цілий народ душать: бідних та темних — різкою, голодом...
бідних та просвітних — теж голодом, поліцією, Сибіром.
Чи задушать нас, не знаємо, будемо боротися за свою
правду, поки життя стане. Як же нас розвіють по великому
світу та вже живої душі не останеться на Україні, то не
поминайте лихом та з нашого приміру учіться розпізнавати,
що таке Москва".
В іншому дописі з Києва про роль п.п. Гогоцького та Го-
ворського і „Вестника Западной и Юго-западной России"
дописувач каже про його жандармський колір.
Та чи не найціннішим є допис-огляд, що його подає
Левко Гончаренко про Київський університет під
заголовком „Значення Київського університету для українського
народу", як також „Дещо про школи народні на Україні".
Цінні сторінки „Перегляду різних часописів
роз'яснюючих руське питання", — отже те, що тепер ми назвали б
„Україніка", як також „Ровесної (сучасної) літописи".
Врешті, „Жива Словесность" з відділом збірки пісень,
оповідань і приповідок народних, одним словом, всіляких
„забитків з неписаної словесности нашого люду".
Натхненна „Молода Русь" йшла зі всім цим до
широких верств свого народу, здобувши тим собі назву
„народовців".
Все це непокоїло противний табір. Не
задовольняючись своїми силами, шукав він допомоги серед ворожих
українству реакціях кіл російського суспільства. Слабі ще
сили молодої громади національного відродження не
могли витримати натиску агітації, наклепів, заборон. До того
Роки 1660-1905 у Західній Україні 12 7
ж ще спричинилася хвороба К. Климковича та брак
матеріальних засобів.
У січні 1864 р. видання „Мети" було перервано на
п'ятому числі. Але в березні 1865 p. K. Климкович знову
відновлює її, на цей раз вже як чисто політичний часопис,
двотижневик.
Вихід відновленої „Мети", як органу „народовців",
викликав ще більший гнів серед противників.
Розгорілася знову вперта боротьба, наслідком якої
прийшов черговий упадок часопису. Протримавшись до
листопада, з ч. 18 „Мета" перестала виходити. Але не з
резиґнацією. Навпаки, з певністю, яку редакція висловила
такими словами: „Через три майже роки боровся наш
орган, заступаючи щиро народній інтерес спротиву ягело-
нам польським і московським... Сходимо з поприща з тою
непоколебимою вірою, що наш народ не вмре, не загине,
мимо всяких ударів польських і московських централістів,
що ми колись встанемо до дальшої боротьби могучі і
сильні"...
4SLJ
Одночасно з виходом „Мети", як політичного
часопису, задоволення літературних потреб
перенесено було народовцями на спеціально
„науково-літературний" часопис під назвою „Нива".
Перше число цього часопису появилося 10 січня 1865
року „напоказ", як додаток до „Слова". Після того
виходив самостійними декадними випусками A0, 20, 30 дня)
за редакцією і виданням проф. гімназії Костя Горбаля.
Замітним є „Слово редакції" у першому числі: „Від
часу як замовкли в нас „Вечерниці", а на Україні -
„Основа", немає літерацького часопису на всьому
просторі рідної нашої землі, — писала редакція, не згадуючи
чомусь „Мети", яка перед тим виходила, як
літературно-політичний часопис, - а хто ж досі не добачив її скрізьної
потреби? Кого не засумував той оказ нашої недійности?
Най же, хоч на Вкраїні Московщина не дозволяє зложити
орган хоч і найневинніший своїм прямуванням, їх бо в очі
коле кожне добро наше..., але у нас, де заживаємо свобід і
признання нашої народности, межи нами, галичанами,
запустіла нива рідного слова, мов після впаду татарви, або
їх сусудів... Пора нам, браття, взятися прихильніше до за-
128 Розділ четвертий
гального нашого діла. До праці, громадяни!... разом
скільки сили!..
„Ниву" жадаємо поставити органом письменського
розвою нашого. Замовкла Україна, нам пора обізватися
тим охотніш працюючи"...
Підкресливши далі, що часопис подаватиме „все, що
іно появиться на широкому просторі землі нашої від гір
Кавказу поза Карпати", визначає редакція такі точки
своєї програми: повісті, оповідання, народні перекази,
поезії, історія, географія, етнографія, статті природописні,
бібліографія, критичні замітки, вісті тощо.
Закінчується слово від редакції закликом до підтримки
і сподіванням „прихильного в громаді привіту".
Та не виправдалися ці сподівання. Вже в місяці липні з
матеріальних причин на 20-му числі довелося видання
припинити. Але, крім матеріальних труднощів, відбився
на долі „Ниви" ще і брак досвіду у веденні літературного
часопису. Не пощастило „Ниві" і нав'язати ширші зв'язки
з українським літературним світом, зокрема з
українськими письменниками східноукраїнських земель під Росією.
Все ж і те, що спромоглася дати в цей час „Нива", було
цінним вкладом до національної скарбниці молодого
українського руху.
З припиненням „Мети" перестає виходити і „Нива",
передаючи свої завдання новому літературному часопису,
заповідженому редакцією „Мети" в її останньому числі.
І Спадкоємець „Мети" і „Ниви"
! дітератцрний часопис „Рцсалка"
З новим руським роком 1866, - повідомляла
„ Мета", — зачне виходити у Львові літературний
часопис під назвою „Русалка" за редакцією Володимира
Шашкевича. Тут же подано і широку програму часопису.
Появилася „Русалка" як тижневик у січні 1866 р. Духовим
батьком її можна вважати О. Кониського. Вже наприкінці
1865 р. в листі до Федьковича поклав він на неї надії та
закликав до співпраці. З появленням „Русалки" став він
найактивнішим її співробітником. Писав під прибраними
іменами: Перебендя, Верниволя, Сирота, Маруся К.,
Журавель. Крім нього були серед співробітників Д. Млака,
К. Климкович, В. Ільницький (Денис з-над Серету),
О. Левицький та інші.
Роки 1360-1905 у Західній Україні 129
Та надії О. Кониського не справдилися і то, головним
чином, через редактора, який занедбав часопис.
Протримавшись три місяці, примушена була
„Русалка" припинити своє існування на 12 числі.
Сатирично гцмористичні часописи І
штштжшіштт^штттт^штш^шттттштттттттттМ
о початків 1860 pp. відносяться також і перші
сатирично-гумористичні часописи. Першим з них
був рукописний часопис під назвою „Клепайло", який
почав видавати А. Вахнянин, пізніш видатний
національно-громадський діяч, основник і перший голова
Товариства „Просвіта" у Львові. В редакції помагав Осип Савчин-
ський. Виходив часопис до р. 1863. Одночасно, пізніший
педагог і редактор львівської „Зорі", О. Партицький почав
був видавати свій рукописний сатирично-гумористичний
часопис з ілюстраціями Дуткевича.
Ці два часописи боролися між собою. Тоді як
„Клепайло" був наскрізь народним і писаний фонетичним
правописом, часопис Партицького виходив
етимологічним правописом. Була між ними перестрілка хоч і не
загостра.
Часопис Партицького, що звався „Гомін", був
гостріший, часто підпадав конфіскаті семінарського
начальства і тому примушений був міняти свою назву то на „Фір-
ман", то на „Жельман".
Крім внутрішнього семінарського життя,
відгукувалися ці часописи і на загальнонаціональні теми. Так
наприклад, „Гомін" зачіпав „Вечерниці" А. Голуховського,
захоплення молоді „Хатою" і зовнішньою українізацією.
„У нас Україна... Один вже запустив оселедця. З нас
кожний уже цілу „Хату" витвердив напам'ять". Він же
приносив чимало дотепних „телеграм" на злобу дня, в
яких чимало припадає „Вечерницям", „Клепайлу",
„Слову", „Страхопуду" тощо.
Другий часопис Партицького - „Фірман" —
появляється багато ілюстрованим. Серед образків особливу увагу
звертає вавилонська вежа української преси. На самому
споді — видавець „Основи". На карку у нього видавець
„Слова", далі вгору — видавці „Вестника", „Вечерниць",
„Дом і Школа". У віддалі — якийсь панок дивиться на цю
вежу через лорнетку. Під образом підпис: „Стовп
вавилонський на Руси і помішаніє язиков".
Б
9 — 92598
130 Розділ четвертий
Не позбавлені дотепу й інтересу „Пророчества",
подані ніби в церковнослов'янській мові. Торкаються вони
тогочасної преси, „Народного Дому" і подібне. Так у книзі
Ш-ій „Пророчеств" сказано: „Й настанет время, где будет
паденіє Руси й где снова прекратятся часописи й где будет
временопись едина, єяжє имя „Вестник", як се й прежде
бе"...
„Жельман", що „виходить, коли му ся хоче", дав
вступну статтю під заголовком „Кто ми і що ми?", в якій
пояснює, що значить „Жельман": „Після нас і редактора
„Основи", — каже „Жельман", — тілько, що жельман іли
жених"...
Як і попередні сатирично-гумористичні часописи, так
і „Жельман" відгукується на загальноукраїнське життя,
підкреслює хиби, висміює поодинокі органи тощо.
Ось, наприклад, „Відозва „Жельмана" до його
кореспондентів, в якій звертається з таким закликом: „Понеже
від якогось часу появляються в „Вечерницях" лиш самі
початки повісток, то ми просимо наших писателів, щоб
нам лиш самі кінці повісток надсилали".
Крім згаданих часописів Вахнянина і Партицького,
виходив у Львові ще один рукописний гумористичний
часопис під назвою „Відьма". Хто видавав, не відомо.
Року 1864 у Львові появився і друкований сатирично-
гумористичний часопис під назвою „Дуля", „зложена не-
радою-громадою". Вийшло тільки одно число. Хто був
видавцем і редактором, точно невідомо. Одні вважали
В. Шашкевича (О. Огоновський), інші К. Горбаля (О. Ба-
рвінський); врешті, „Слово" вважало видавцем А. Коби-
лянського, того самого, що виступив проти Б. Дідицького
в обороні народної мови. Останнє припущення більш
правдоподібне.
Наостанку 1869 р. вийшло в Коломиї шість чисел
сатирично-гумористичного часопису під назвою
„Кропило". „Правда" зустріла його такими словами: „Дотепів ми
не судимо, а скажемо лиш щодо язика, що сей подабає
точнісінько на найкращий конгломерат з царства
мінерального".
Пізніше та ж „Правда" дає і оцінку самого змісту
цього часопису: „Нарікають деякі люди, — писала вона, — що
виходяче в Коломиї „Кропило" слабенько собі дотепне".
На ці часи припадає вихід і москвофільського
політично-сатиричного журналу під назвою „Страхопуд",
перше число якого появилося у Відні 28 березня 1863 р.
Роки 1360-1905 у Західній Україні 13 7
за редакцією Йосипа Ливчака і виходив він тут аж до
1886 р. Року 1880 відновився у Львові, як письмо
сатирично-політичне, а пізніш A886 р.) - „Сатирическо-по-
литическая газета".