Суспільно національні мотиви в „Основі"

З метою дати наукове підґрунтя руху українського
відродження представники українського
науково-літературного світу ще в першій половині XIX ст.
почали думати про потребу студій суспільних явищ. Однак ви- 80 Розділ другий
разнішу форму цьому становищу було надано щойно в
журналі „Основа".
В одному з вступів своєї програми редакція зазначила:
„З цієї книжки ми, по можливості, будемо старатися
слідкувати за ступневим розвитком тих чи інших явищ
„южнорусского" життя, підводити ці явища до їх спільних по-
чатків і вишукувати таким чином необхідний зв'язок між
ними".
Поставивши таке завдання, „Основа" дала чимало
місця як матеріалам в їх первісному вигляді, так працям,
що носять в собі спробу пізнання суспільного процесу
шляхом розкриття чинників, що впливають на систему
взаємочинності в суспільних скупченнях. Звідси ж і
спроба вияснити істоту таких суспільних форм як родина, рід,
нація, держава. Ці спроби були в працях Костомарова,
Куліша, Лазаревського, П. Чубинського та інших.
Зокрема автори спиняються на чинниках, що характеризують
національність і впливають на її творення. З цим тісно
в'яжеться суспільна типологія, що дає образ різних верств
суспільства.
Тут кілька поглядів, що торкаються загальної
характеристики українського селянства в порівнянні з іншими
групами та з московським селянством. Погляди й
характеристики поодиноких станів, каст тощо, антагонічні
мотиви, питомі між пануючими групами й упослідженими.
Виразно і яскраво змальовує „Основа" взаємини поміж
народами, що їх життя поставило побіч, конкретно: між
українським і московським, польським чи жидівським.
Окреме місце займають в „Основі" думки про
становище міста і села в Україні та їх взаємовідношення.
Все це було першими спробами знайти і дати наукове
обгрунтування українському національному руху. Крім
оригінальних праць зібрано було тут чимало цінного
сирового матеріалу (дописи, перекази тощо), який
прислужився праці пізніших часів з тією ж метою.
|| Полеміка „Основи11
|1 з іншими часописами і виданнями
Нраці М. Костомарова та П. Куліша в „Основі" не
раз викликали відгуки різних часописів, на які
„Основа" давала належну відповідь. Серед таких
відповідей (статей) в першу чергу треба згадати М. Костомарова
Роки ІвбО-ІвбО
81
— „Правда москвичам о Руси" та „Правда Полякам о
Руси" і П. Куліша - „Ответ московскому „Дню" та
„Полякам об украинцах".
Першу статтю Костомарова викликано було виступом
московського часопису „День" статтею І. Б-ва під
заголовком „Корень русской народности", з приводу праці
Костомарова „Две русские народности". Зі всією силою
наукової історичної аргументації спростовує Костомаров
у своїй відповіді твердження опонента, як ненаукові і
виразно тенденційні в розв'язанні російсько-українського
питання.
Відповідаючи, Костомаров висловив, між іншим,
думку, що стаття І. Беляева не випадок, але що вона є
початком низки подібних виступів. І не помилився. З них
тільки на сторінках того ж „Дня" незабаром появилися статті
того ж автора (І. Б-ва) під заголовком „Много ли правды в
„Правде москвичам о Руси".
Та особливий відгук у російській журналістиці
викликала стаття Костомарова „О преподавании на
южнорусском языке". Підносячи цю справу, автор був свідомий
того, що проти неї „восстанут". І дійсно, чекати не
довелося. Початок дав „Русский Вестник" М. Каткова, що в
статті А. Іванова під заголовком „О малорусском
литературном языке и об обучении на нем", виступаючи проти
порушеної справи і взагалі розвитку української
літературної мови, кличе на допомогу собі „незацікавлений"
авторитет... жидівського часопису „Сион" з його поглядом на
„великі загальнолюдські цілі", шлях до яких вбачає лише
під стягом спільної літературної мови, якою для українця
мусить бути „общерусский язык".
До статей полемічного характеру можна віднести
також і статтю М. Костомарова під заголовком
„Историческая неправда и западнороссийский патриотизм".
Викликана була вона виходом першої книжки „Вестника
Западной й Юго-Западной России" Говорського, який став
найзапеклішим речником проти всього українського і
українства.
Були це виступи, що знайшли собі таку оцінку в устах
одного з російських учених, — О. Пипіна, який в своїй
„Історії російської етнографії" (т. IV) писав: „Не знати, по
якому сигналу почалися ці напади, але вони перевищили
всяку міру пристойності і літературної гідності."
Відповіді П. Куліша викликані були так само
часописом „День", де опубліковано було статтю під заголовком
6 — 92598
82
Розділ другий
„О степени самостоятельности малорусской литературы".
Автором цієї статті був Соковенко, який поставив своїм
завданням довести „...всю безпідставність п.п. Малоро-
сів-утопістів мати свою окрему літературу".
На цей виступ і була відповідь Куліша в статті „Ответ
московскому „Дню".
Відгукнувся „День" і на статтю М. Чернишевського
під заголовком „Национальная безтактность"
(„Современник"), в якій М. Чернишевський виступив проти
москвофільських тенденцій в українському суспільстві
західних земель, що відбилися в часописові „Слово" (Львів).
Відгукнувся „День" статтею славіста Ламанського під
заголовком „Русский патриотизм" з виразним виступом
проти самостійності української літератури, назвавши
думку про її можливість величезною „нелепостью"
(нісенітницею).
„Основа" не могла промовчувати зневаги окупанта і
на її сторінках появилася стаття П. Житецького під такою
самою назвою, а саме — „Русский патриотизм".
Визначається ця стаття глибиною суспільної думки, виразним
формуванням українського національного світогляду й
являла собою ніби маніфест українства, в якому автор
такими словами кваліфікує твердження Ламанського:
„Глибоко обурює душу цей легкодумний присуд, в якому
неповага до народу огидно сполучається з панським
нерозумінням його сил, природності самостійного розвитку".
Ширша полеміка розвинулася навколо жидівського
питання в Україні. Початком до неї послужив лист до
редакції „Основи" одного з представників жидівства, що
заховався за підписом „П-в". Покликаючись на те, що
„Основа" вживає назви „жид" замість „єврей", автор листа
вказував, що ця назва („жид") — „сделалась
нарицательным словом вообще всякого плута й мошенника", а тому
він звертався в імені жидів до редакції не вживати цієї
назви. „Основа" опублікувала цей лист з поясненням, що в
назву „жид" вона нічого образливого не вкладає, бо
вважає її власним іменем народу. Коли ж з назвою жид
в'яжуться неприязні настрої серед українського народу, то
редакція пояснює це, з одного боку, історичними
причинами, а з другого — тим, що живучи серед української
людності, жидівство ніколи не шукало з нею зв'язку, не
зробило і кроку до наближення з нею, а, навпаки, діяло
„проти духу і користі нашого народу."
РОКИ ІвбО-ІввО
83
На це відгукнувся згаданий вже жидівський часопис
„Сион статтею під заголовком „Основа", вопрос о
национальностях". Особливу увагу було тут звернено на вступ,
в якому „Основа" підкреслювала, що „для нації нічого не
може бути більш шкідливим, як існування серед неї інших
народностей, які тримаються осторонь і байдужі до її долі,
або що ще гірше, — намагаються підпорядкувати її своїй
владі чи своєму впливові. У цьому вступі „Сион"
побачив... проповідь знищення та заклик до вигнання тих
народностей, згадав про цьому і про інквізицію, і про
варварство і т. д. Тут же розвинув свої погляди на українські
змагання, виразно ставши на бік „общерусскости"
культури та висловивши думку, що жидівство в Україні готове до
асиміляції, але не з українцями, а лише з великоросами,
бо, мовляв, своїх відвічних особливостей воно може
зректися тільки в користь цілого, а не якоїсь частини.
Стаття викликала гостру відповідь П. Куліша —
„Передовые жиды", в якій він вказував, що „поступові жиди,
щодо збирання землі Русской випереджують самих Іванів
московських". Підкресливши ціль, піднятої „Сионом"
полеміки та методи, до яких „Сион" вдався, Куліш
заявив, що мовляв, з „такими літераторами" українці надалі
не можуть мати діла.
„Сион" на це відповів тим, що звернувся до російської
преси, віддаючи їй справу на суд. Ця преса не примусила
довго просити себе. Не чекаючи на думку щодо такого
способу розв'язки полеміки і на згоду другої сторони,
ретельно взялася вона розсуджувати жидів з українцями.
Появилися відповідні статті і вироки. Одним з перших
був „Русский Вестник". Як представник правого крила,
визнавши становище „Основи" „несправедливим", він у
категоричній формі виніс свій засуд для Куліша і для
„Основи". Не забарилося підтримати його і „Русское Слово",
що займало місце ніби на лівому крилі російської
суспільної думки. А за ним обізвався навіть „Современник" у
своєму додатку („Свисток"), про відгук якого на сторінках
„Основи" появилося слушне іронічне зауваження. „Рус-
кая Речь", що виходила в Москві за редакцією Є. Тура,
визнала винними і „Основу" і „Сион", підкресливши
більшу вину — за „Сионом". Зрештою, відгукнувся ще і
По революції 1848 р. один із прихильників Маркса і Енгельса, Гес
A812-1875) відійшов від революційного руху і став першим речником
сіонізму, органом якою був „Сион", що його видавав в Одесі.
6*
84
Розділ другий
„Русский Инвалид" статтею під заголовком „Основа" и
„Сион".
Останнім у полеміці забрав голос М. Костомаров,
умістивши в „Основі" статтю під заголовком „Иудеям".
Спинившись на перебігу дискусії та піддавши її аналізу, вказав він
на методи, яких вживав „Сион". Були це методи свавільного
препарування цитат, закидів та наклепів, що носили
характер доносів з обвинуваченням в сепаратизмі і реакційності.
Костомаров зрештою зазначав, що надалі можна вживати
замість небажаної для жидів назви „жид" - назви „иудеи"
(юдеї), але в жодному разі - „єврей", що має ширше
значення, таке саме як, наприклад, слов'яни, що включає
кілька народів з їх власними іменами.
Не менш цікавими були виступи „Основи" в справі
польсько-українських взаємин. Авторами їх були М.
Костомаров, П. Куліш та В. Антонович.
Однією з перших була стаття Костомарова „Правда
полякам о Руси". Розгортала вона думки, висловлені ним
же в „Основі" в статті „Ответ на выходки гезети „Czas"
(Краків) и журнала „Revne onteporaine".
Тут він в рішучий спосіб виступив проти теорії
польського публіциста Духінського, підтриманої
послідовниками, що зводилася до твердження: „Нема Руси, а є тільки
Польща і Москва", при чому Польща, що обіймає всі
українські і білоруські землі, а український народ ніщо
інше, як провінціальна відміна народу польського, як
мазури, краков'яни тощо. Подібну ж назву, а саме — „Полякам
об украинцах" - має і стаття Куліша. Спинившись на
польсько-українських взаєминах, вказує він, що „Я"
польське і „Я" українське впродовж століть розійшлися
так далеко, що поляк при всьому старанні не може
вжитися в натуру українця, а українець, незважаючи на всі
приваблювання, вжитися в натуру поляка не хоче".
Зрештою, історична своїм змістом і наслідками
„Сповідь" („Моя исповедь") В. Антоновича. Охарактеризувавши
поведінку поляків на українських землях, прийшов він до
висновку остаточного розриву з польськістю і повернення
свого роду до українства, ставши українським патріотом.
Проти виступів „Основи" польське суспільство не
знайшло в себе сил устояти. Замість гідної дискусії воно
вибрало шлях до російської адміністрації із закликом
захистити його від гайдамаччини, революції, нагадуючи при
цьому про небезпеку українських змагань та українського
сепаратизму для самої Росії.
РокиївбО-ІввО
85
Як українське суспільство зустріло „Основу"?
;Тк же зустріло „Основу" українське суспільство?
ХДовідуємося про це в першу чергу з самих
сторінок „Основи". Редакція повідомляє, що на оповістку
про вихід журналу відгукнулися земляки невдовзі з усіх
кінців України, з Криму, а також з Кавказу, Москви,
Казані, Астрахані та інших сторін.
„Слава Богу, що випряли вже „Основу". Може і
верстат уже поставили? — пише, наприклад, до Шевченка
один із земляків, прочитавши оповістку про журнал
(Т. Лебединцев)... - Нехай же тчуть на здоров'я. Та коли б
добре ткали, щоб виробити матерію на сорочки доброї
двадцятки, бо зовсім обідрана і тіло навіть світиться,
материне світло."
Інший писав: „Світить каганчик — не лучину — той
ниточку, а пасмо другий — робота й вийде для почину...
Аби крутить, аби не стать"...
З яким зацікавленням і з яким почуттям зустрічали
сучасники вихід „Основи", можна бачити також з листа
одного харків'янина до В. Білозерського з додатком до нього
вірша під заголовком „Дяка за „Основу". Граючи
словами, зв'язує він ткацьку основу та журнал „Основу" з
основою Харкова, де жив Г. Квітка-Основ'яненко.
Звертаючись до „Основи", автор віршу пише:
Сполать вам, хлопці, що згадали,
Про нашу сторону писати,
А то аж жаль, що всі мовчали...
....Сполать іще скажу вам знову,
Тому, затіяв хто Основу!...
Пишіте ж в добрий час та гарно,
Щоб праця не пропала марної...
В інших листах - оцінка „Основи" як захисниці
народних прав, звичаїв тощо. Ще в інших автори торкаються
мови журналу, як наприклад, полтавська молодь пише:
„Ми собі так мизькуєм, що „Основа" повинна бути на
рідній українській мові..., будемо сподіватися, що чим
далі „Основа" все буде в нашій любій мові".
Думки і гасла українського відродження, що їх
принесла „Основа", знайшли відгук і серед українського
панства. Та незабаром воно вже їх злякалося, коли побачило, як
вони почали захоплювати ширші кола українського сус-
86 Розділ другий
пільства. Через це замість підтримки зустрілася „Основа"
з їх зусиллям вживати способів „к успокоению
горячечных увлечений".
Відгукнулися на вихід „Основи" і галицько-українські
землі. „Звістка о виходящій „Основі", — писав Я. Голова-
цький у квітні 1861 р. до Куліша, - прошибнула цілу
країну нашу і зо всіх сторін попитують мене, якби можна
достати тую книжку".
Хоч як тяжко було „Основі" дістатися до ширших кіл
галицько-українського суспільства, все ж часом, бодай
поодинокі, числа потрапляли чи то до редакції, чи до рук
окремих осіб.
Редакції часописів уважно слідкували за її змістом,
ознайомлюючи з ним своїх читачів, подаючи чимало пе-
редруків, як також подаючи спеціальні статті, присвячені
оцінці і значенню „Основи" в українському житті
(наприклад, „Як гадає „Основа" про галицьку письменність"
у „Вечерницях" або передруки праць Костомарова —
„Черты народной южнорусской истории" та інші, Куліша
„Історія України" та чимало інших).
Врешті, відгукнувся і галицько-український гумор і
сатира. Один з рукописних гумористичних часописів під
назвою „Фірман" подав образок, що представляє
вавилонську вежу з видавців часописів у віці хлопців. На самому
споді — видавець „Основи". У лівій^ руці — книжка
„Основи", у правій — козацька шапка. Йому на карку
сидить видавець „Слова" (Б. Дідицький) і т. д.
Чцжинці й „Основа", Жцрнадістика. Сцспільство
Широким відгуком зустріла „Основу" російська
журналістика. Журналів прихильних було
небагато. Переважна кількість поставилася або відверто
вороже, або приховуючи свою неприхильність чемною
назовні формою.
До журналів, що зустріли вихід „Основи" прихильним
словом, належали такі як „Отечественные Записки" і
„Современник".
„Цей рік приніс нам декілька нових видань... найбільш
з усіх ми співчуваємо програмі журналу „Основа".
„...Бажаємо новому виданню успіху, якого він цілком
заслуговує", — так писали „Отечественные Записки".
Торкаючись змісту першої книжки, вони підкреслювали,
Роки ІвбО-ІввО
87
що зміст книжки „Основи" чудовий. Такі статті, як Ку-
ліша про Котляревського і Костомарова „Мысли о
федеративном начале в древней Руси" не часто трапляються і в
наших ліпших журналах".
Так само зустрів „Основу" і „Современник" —
найповажніший у ті часи орган, в якому близьку участь брали
М. Чернишевський, Добролюбов та інші. Відгукнувся він
вже на саму оповістку, а потім і на першу книжку.
Подавши зміст-програму журналу, він писав: „З великим
співчуттям прочитали ми оповістку про южно-руський
літературно-науковий вісник під назвою „Основа"... Бажаємо
успіху цьому прекрасному підприємству".
По виході першої книжки повертається
„Современник" до „Основи" в огляді нових періодичних видань,
кажучи: „Програма „Основи" читачам відома. Отже,
переповідати її знову - справа зайва, але треба лише сказати
про те, як випадає перше число „Основи". Переглянувши
далі зміст, він зазначив, що „..тепер вже ніхто з нас не
може говорити про малоруську літературу без поваги і
співчуття, якщо не хоче заслужити назви неука". Закінчено
статтю побажанням журналу успіхів.
Слов'янофільський „День" зустрів „Основу"
властивим йому чванством і самовпевненістю та з прихованою
неприязню на зразок такого побажання редакції: „Ми
щиро бажаємо повнішого процвітання „Основі" і
повнішої без перешкод свободи розвитку малоруської
літератури, почасти саме для того, щоб наші гарячі малороси-
літератори переконалися на досвіді самі, чи можливо
створити окрему Малоруську словесність в тому розумінні
і в тих розмірах, як вони мають на думці".
Правдиве обличчя цього часопису щодо „Основи" чи
не найліпше розкрила в одному з листів до його редактора
популярна в той час письменниця Н. С. Соханська (Коха-
новська).
„Ви і „День", — писала вона, — в становищі відвертої
неприязні до представників малоруської народності, що
заявила про своє існування... З вашого боку, з боку
братського всеслов'янського значення вашої газети, це така
непередбаченість, така відсутність політичного такту
вмішатися до справи оборони повістей Гоголя і поставити
проти себе всю „Основу". Але й „Основа" багато в чому
має правди. Має вона правду саме в тому, у чому винна
перед нею вся наша поточна література газет і журналів.
Ця рідна література на певний камертон виводить „верхні
88 Розділ другий
ноти" та твердить — народність! Всі права — італійській
народності, а от на наших очах рідна слов'янська
народність заявила про своє літературне існування і в якому
органі слова нашого суспільства зустріла вона співчуття і
дружній привіт? Навіть у вашому - ні, а навпаки -
слов'янофільський „День" з перших же чисел устряв в докори та
„перекори"... Як би ви знали, з яким щирим жалем
звертаю увагу на ці помилки вашого бурхливого „Дня" —
іменно бурхливого".
Представником третьої групи можна вважати
„Русский Вестник" Каткова з його ж „Московскими
Ведомостями" та „Современной Летописью", яким один із
співробітників „Русского Вестника" складає признання за їх
виступи проти „Основи" при її появленню.
„Журналістика наша, — пише він, — що звикла
співчувати також однаково всім національним змаганням,
зустріла появлення „Основи" з повним співчуттям, але
більш поважні видання встояли проти нового вітру. Честь
першої заяви про нього належить „Русскому Вестнику",
за ним пішли деякі інші журнали — „Московские
Ведомости", „Библиотека для чтения", „Сион" і зараз же по сво-
йому появленню „День" і „Вестник Западной й
Юго-Западной Росии".
Точніше, ця честь першого виступу належить
„Современной Летописи", що за рік з додатку зробилася
окремим виданням. Зустріла вона „Основу" оцінкою
українських письменників, як тих, що „перекривлюють всі
відтінки і тони народної говірки". Цей погляд викликав гостру
відповідь „Основи", на що ,,Руский Вестник", беручи,
формально, назад слова „Современной Летописи",
відгукнувся „привітанням" такими словами:
„Ми ще не мали нагоди привітати появлення цього
журналу („Основи"), що має служити органом Южної
Руси і почасти малоросійській літературі. Появилися дві
книжки цього журналу, які в багато дечим виправдують те
співчуття, з котрим ми були готові його зустріти".
Так розкланявшись, переходить він до розгляду самого
закиду „Современной Летописи", залишаючись в засаді
на її позиції.
„Ми бачили, — пише він, — такі малоросійські альфа-
бети, яких, певно, немає ніде в усьому світі, не альфабети,
а ноти, якими схоплюються не тільки відтінки і тони
говірки, але трохи не модуляція голосу. А втім і в самій
„Основі" ми бачимо альфабет, який має своєю і головнішою
Роки ІвбО-ІввО
89
метою схоплювати відтінки згука, з повним забуттям
етимології і всіх традицій („преданий") мови".
Ще гостріше виступив проти „Основи" „Вестник
Западной и Юго-Западной России", що виходив за
редакцією Говорського. Зустрів він її найбрутальнішими
вигуками, характеризуючи її співробітників „виродками", а
українську мову, як „грубое и карикатурное наречие".
Подібно ж на три групи можна поділити представників
російської суспільної думки щодо їх оцінки „Основи".
Одним з перших з невеличкої групи прихильників був
П. Катенін, який не лише морально, але і матеріально
пішов назустріч появленню „Основи". Побіч з ним —
М. Чернишевський, який виступив з прихильним голосом
у кількох дрібних замітках та у більшій, згаданій вже статті
„Национальная безтактность", що появилася на сторінках
„Современника".
Позитивну оцінку „Основи" дав також О. Пипін в
„Истории руссской этнографии". Звернув він увагу на багатий
етнографічний матеріал „Основи" та підкреслив, що „зміст
„Основи" полягає в дуже корисних історичних та
етнографічних працях, в скромних („непритязательных")
літературних спробах у малоруській мові, в природному захисті
малоруської історії від її тенденційних перекручувань
(наприклад, у деяких польських письменників) та інших дармиць
(„напраслин") у самій руській літературі.
Відгукнувся і такий представник російської літератури
того часу, як І. Тургенев. В одному з листів до Марка
Вовчка він іронізує такими словами:
„Дали мені 4 номери „Основи", з яких я міг зробити
висновок, що вище малоруського племені нічого немає в
світі, і що ми, великоруси, — погань і нікчемність. А ми,
великоруси, гладимо собі бороду, всміхаємося та думаємо:
нехай діти бавляться, поки молоді. Виростуть —
подумають. А тепер ще від власних слів п'яніють — і журнал у них
на такому гарному папері, і Шевченко такий великий
поет... Тіштеся, тіштеся, малі діти..."
Сюди треба віднести і згаданого вже І. Аксакова, який
дивився на „Основу" лише як на знаряддя боротьби з
поляками. „До того ж, „Основа" підупадає, — писав до
М. Максимовича, — шкода. Якби „Основа" не
проповідувала, або вірніш, якби не тхнуло від неї духом відділення
від Росії, вона могла б сприяти піднесенню місцевого
народного елементу, піднесенню, що так необхідне, щоб з
успіхом боротися проти польської стихії".
90 Розділ другий
Представниками третьої групи, що визначилася безг-
лядною неприязню, були в першу чергу такі речники
більшої частини російського суспільства як проф. Погодін,
журналіст, публіцисти М. Катков, Говорський та інші.
Проф. Погодін зараз же по виході „Основи" звернувся
листом до М. Максимовича з такими словами: „Чом не
дасиш по голові засліпленим... Що вигадують
малоросійські письменники? Там намагаються об'єднати Неаполь з
П'ємонтом і Венецію з Римом, а ми хочемо ділитися в
Полтаві, Курську, Вороніжі, Києві. Нехай виробляється
мова, процвітає література, розвивається життя, але ділити-
ся-то для чого!"
Ставлення Каткова до „Основи" випливало з його
погляду на українську мову як штучний і глибоко шкідливий
витвір, що йде проти реальних вимог „русскаго народа".
Та коли згадані та інші, подібні їм, представники
російського суспільства свою неприязнь намагалися вбрати
у форму бодай якоїсь пристойності, то редактор
„Вестника Западной и Юго-западной России" Говорський не
спинявся перед найбрутальнішими виступами.
„Ви не можете повірити, — писав, наприклад, до Я. Го-
ловацького, — з яким презирством ставляться тепер до се-
паратистичної банди послідовників згубного для цілості
Росії вчення Костомарових, Кулішів, „Основи",
Шевченка та інших все малоросійське панство і духовенство, їх
імена вимовляються з прокляттям з того часу, як
довідалися, що ці виродки з руської родини, прикриваючись
навчанням народу на його простонародній говірці, якій
задумали були дати право громадянства під іменем
малоросійської мови, хотіли підготувати народ до розриву
жодними людськими зусиллями нерозривного природного
союзу з великоросами..."
Не менш цікавим був лист кн. С І. Урусова до гр.
А. Толстого у лютому 1861 р., в якому він писав, що
„малоросійський дух, хоч надто обережно і надто хитро,
проявляється в народі і серед поміщиків диким почуттям
відчуження до всього російського (русского). Є особливий
журнал, що виходить, здається, в СПб під назвою
„Основа", за яким треба сильно стежити..."
Не обійшлося і без анонімних голосів. Відомим є лист
до кн. Долгорукова, гол. начальника III відділу (охранного
отделения), в якому автори звертають його увагу на
українські змагання за мову та переклад Св. Письма. Писали:
„Ваше Сіятельство! З праху Шевченка зродилася ціла бан-
Роки 1360-1830
91
да завзятіших сепаратистів і ненависників Росії. Тепер
головне гніздо їх у Києві, але декотрі з них склали групу
навколо „Основи", де від кожної майже статті тхне
революцією і відділенням Малоросії.
Ці люди притягли до своєї партії в Києві і Петербурзі
декілька визначніших людей, хоч і засліплених. Вигадка
цих революціонерів, тепер досить невинна, розраховує на
занадто широкі наслідки, почавши з відокремлення мови,
вона мітить на відділення Малої Русі від Великої і
федерацію з Польщею".
Тим часом, польське суспільство устами своєї
публіцистики так само зустріло „Основу" широким відгуком
на сторінках своєї преси та поодиноких видань. Зокрема
чи не найвиразніше пролунав голос польського
публіциста В. Міцкевича в його публікації „La Pologne et ses
proyinces meridionales manuscript d'um Oukrainien... etc", в
якій він писав, що „орган, який зосереджує всі ідеї
руїнницького комунізму і фальшивого соціалізму, єсть
„Основа", яка виходить в Петербурзі. Цей журнал більш
шкідливіший для поляків, аніж „День" (в Москві) через певну
шляхетність та обережний вибір його редакторів".
Врешті, звернув увагу на появлення „Основи" секретар
Прусського посольства в Петербурзі. В час, коли заступав
посла (О. Бісмарка), писав він в одній зі своїх реляцій до
свого міністра закордонних справ A861 p.): „Малороси в
багатьох відносинах, особливо в політичних, мають зовсім
інші цілі, ніж великоруси, через те тут уже другий рік виходить
журнал, що його засновано для висвітлення інтересів
Малоросії, а саме — прямувань, які там панують".
Безперечно, мова про „Основу", але секретар
посольства зробив помилку, кажучи, що виходить вона вже
другий рік, бо цього A861 p.), був щойно перший рік її
існування.
Припинення „Основи"
Нроіснувала „Основа" неповних два роки. З
десятою книжкою другого річника A862) вона
перестала виходити. Склалася думка, що до припинення
журналу спричинився непорядок в самій редакції, що
випливав з невміння вести справи та вдача В. Білозерського.
Автором такого погляду був П. Куліш, який не
скупився на відповідну характеристику редактора часопису, не
92 Розділ другий
спинявся перед гострим осудом і закидами, що випливали
з того його становища до В. Білозерського, що зродилося
при початку видання і не припинялося впродовж всього
часу існування журналу, а навіть і пізніш. Зрозуміло, що ці
погляди і твердження найближчого співробітника мусили
відповідно впливати і на опінію суспільства.
Але були сучасники, що вказують на інші причини і
переносять пояснення припинення „Основи" на цілком
іншу площину. В першу чергу, це вказівки О. Кониського
(О. Переходовця), який у лютому 1862 р. писав: „Нема
того, щоб працювати всім разом дружньо, вкупі: кат зна, що
видумали. Нам давайте карти, бенкети, танці, от наше
діло, а голови нехай здорові, спочивають... Єсть у нас ще
такі панки, що „Основу" читають для „потехи", а вже за
те „Сына Отечества" начитуються до схочу, для розуму,
для „направлення", химерні люди!"
Подібне ж писав співробітник „Основи" В. Гнилоси-
ров до Костомарова: „Сором казати, як дивляться тутешні
пани на свою рідну країну, на себе, на „Основу". „Бодай
не казать", як казав Тарас!"
Вже з цих двох голосів чути, що перед „Основою"
лежало чимало перешкод, які мусили відбитися в тій чи
іншій мірі на її матеріальній стороні, а тим самим і на її
існуванні. Були вони наслідком культурно-національного, а
в деякій часті — соціального стану широких кругів
української інтелігенції шістдесятих років минулого століття.
Тому зрозумілими стають свідчення О. Кониського
про причини припинення журналу, коли він пізніш писав
до львівської „Мети", кажучи, що „в її („Основи")
завчасній смерті винні не одні вороги нашої мови та цензурні
устави, але і сама українська громада..."
При цьому всьому не можна було сподіватися на
створення в короткому часі бази самозабезпечення видання.
Умови й обставини вимагали поважної витримки в
супроводі з такою ж жертвенністю, як ідейного, так і
матеріального характеру. І коли першу можна було бачити в
поодиноких представників видання, то на підставі низки
свідчень, мусимо ствердити майже цілковиту відсутність
другої, на яку сподівалося від поодиноких членів суспільства.
Крім свідчень Костомарова, Куліша, Кониського та інших
підтвердження цього дає, між іншим, також свідчення
М. Лободовського в його листі до О. Петрова з 22 січня
1911 р. з приводу праці останнього „Очерки истории
украинской литературы XIX ст.".
Роки 1вбО-13вО
93
„У 1898 році, — пише він, — я відвідав хутір в
Чернігівській губернії Мотронівку, бажаючи поклонитися могилі мого
доброго знайомого П. О. Куліша, де я зустрів редактора
„Основи" В. М. Білозерського, рідного брата О. М. Куліши-
хи, який приїхав до неї, своєї рідної сестри, вмерти і бути
похованим поруч зі своїм вже померлим тут товаришем
праці П. О. Кулішем. На моє запитання, чому припинила своє
існування „Основа", він відповів: „Руський, т. є.
великоруський, поміщик П. Катенін з любові до покійного Куліша і
до мене подарував нам на видання журналу малоруського
8.000 рублів чистоганом. От ми і на ці гроші видавали
журнал „Основа", а коли ці гроші витратили, ми звернулися до
знайомих українських поміщиків, до Галагана, по грошеву
підмогу, посилали і журнал наш, - і ні від кого не дістали
бажаної допомоги на наше здивування".
Факт цей не раз згадується з різних приводів і в різних
матеріалах, зв'язаних з діяльністю П. Куліша того часу і в
пізніших роках. За таких умов перед В. Білозерським
ставала неминучість перевести видання журналу на шлях, що
більш забезпечував би можливість для самодостатності.
Тим шляхом вважав він створення часопису, що живо
відгукувався на прояви поточного життя, своїм змістом
приступного ширшим колам українського народу. Мав би
бути це популярний тижневик з політичним відділом. При
ньому ж, як додаток, мали бути 3-4 книжки на рік за
програмою „Основи".
З цією метою В. Білозерський був випрацював
програму і подав прохання про дозвіл. Але дозволу на це видання
не одержав.
Пізніш П. Куліш ще робив спроби відновити видання,
подібне до „Основи", та незабаром переконався в
цілковитій неможливості дістати дозвіл. Надходили нові часи.
Можливість існування будь-якого періодичного органу
була вже передрішена п'ястуком політичної реакції, що
вже наступала.
І „Черниговский листок": програма, характер,
1 зміст, співробітники. Відгук „Основи"
надовго пережив „Основу" і побратим її — „Че-
А Хрниговский Листок", перше число якого за
редагування Л. Глібова появилося 12 липня 1861 р. Ініціатива
цього видання, очевидно, йшла від того ж гуртка літерато-
94 Розділ другий
рів, що постачав матеріали до згадуваних „Черниговских
Губернских Ведомостей" і в якому Л. Глібов, тоді
професор місцевої гімназії, брав найактивнішу участь.
Прохання до цензурного комітету подано було 12
березня 1861 р. за підписом „младший учитель
Черниговской Губернской Гимназии Глебов".
Разом з тим подано було назву часопису: тижневик
„Черниговский Листок" і програму, в яку входили такі
відділи:
1) Літературний; 2) Новини, вісті і чутки; 3)
Загальнокорисні відомості (сільське господарство, хатнє господарство,
промисловість, торгівля, популярна медицина тощо); 4)
бібліографія, відомості; 5) Різні об'яви, виклики, запити.
Подано було також розмір і формат, а саме: від пів- до
одного друкованого аркуша у чвертку середньої великості...
Цензурний комітет звернувся по опінію до
Чернігівського губернатора. Відповідь тодішнього губернатора кн.
Голіцина була позитивна. Згідно з „Уставом о цензуре"
комітет подав свій дозвіл міністрові освіти на
затвердження. Врешті, і Головне управління цензури в Петербурзі
погодилося на дозвіл. Наслідком цього було повідомлення
Київського цензурного комітету директору шкіл
Чернігівщини з проханням сповістити вчителя Глібова про дозвіл,
а вчителеві Петропавловському наказати доглядати за
точним додержанням редакцією затвердженої програми.
На вихід „Черниговского Листка" відгукнулася
„Основа" такими словами: „Редакція „Основи" від всього
серця бажає успіху цьому прекрасному підприємству і
певна, що за редакцією Л. їв. Глібова „Черниговский
Листок" здобуде співчуття громадянства і знайде собі наподо-
блення і в інших місцях".
Першого року „Черниговский Листок" виходив
регулярно лише до вересня. Після того почалися перерви, що
пояснюються тяжкими умовами журналістичної праці в
такому закутку як Чернігів. А все ж головнішою
причиною був таки брак коштів. Все це привело у другому році
до того, що Л. Глібов думав вже з 1863 р. припинити
видання. Але через те, що саме в цей час збільшилася
кількість передплатників, вирішив він ще спробувати, і після
перерви знову почав випускати часопис з травня 1863 р.
Та протриматися все ж йому не пощастило, але вже з
причин іншого характеру.
Щодо змісту, „Черниговський Листок" був більш
літературним журнальчиком, аніж газетою, що безпосередньо
Роки юбо-іаао
95
реагувала б на прояви поточного життя. Як і „Основа",
ставив він своїм завданням, побіч із розвитком
української літератури всебічне дослідження України і в першу
чергу Чернігівщини та захист національних інтересів
українського населення.
Головна праця лежала на самому редакторові Л. Глібо-
ву, який одночасно був і редактором, і співробітником, і
дописувачем, і коректором. Крім нього бачимо такі імена
як Куліш, Кониський, Кузьменко, Вербицький (Білоко-
питенко), Номис, а з місцевих — І. Андрущенко та інші.
З опублікованих матеріалів на долю самого редактора
Л. Глібова припадають майже всі провідні статті,
фейлетони, театральні рецензії, багато поезій, оповідань тощо.
Після того, як перестала виходити „Основа" (жовтень
1862 р.), „Черниговский Листок" став єдиним
українським періодичним органом. У тяжкі часи реакції, що
наступили з 1863 p., коли провадилася вже підготовка
заборони українського слова, коли в російській пресі дедалі
все з більшою силою розгорталася боротьба з українським
рухом, „Черниговский Листок" твердо стояв на стороні
інтересів українського народу та його змагань, доки не
придушила його реакційна рука міністра Валуєва.
Останнє число появилося 6 серпня 1863 p., після якого часопис
був заборонений, а видавця і редактора його звільнено з
посади професора гімназії.
Заборона українського друкованого слова на ||
східноукраїнських землях. „Українська Громада". 1
Сатирично гумористичний часопис „Помийниця"
*SJ?e было, нет и быть не может", - так 1863 р.
^ХХсформульовано було міністром Валуєвим
ставлення російського уряду до української мови. Тоді ж
видано було таємного наказу цензурі, яким заборонялося
друкування книг та інших публікацій українською мовою,
хіба що твори красного письменства російським
правописом („ярижкою").
Тяжко відчуло цей наказ українське суспільство, а
зокрема його молодь в „Українській Громаді" (пізніш
„Стара Громада"). Мов петля, здавив він та валуєвське гасло
молодий національний український рух. Діяльність
„Громади" назовні почала була підупадати. Натомість у внут-
96 Розділ другий
рішньому житті її членів почала зростати і гартуватися та
сила, що на початку сімдесятих років проявила себе цілою
низкою наукових, літературних та публіцистичних праць.
Саме на цей час між іншим припадає і видання органу,
що вийшов з кіл „Громади" і був єдиним на
східноукраїнських землях. Був ним рукописний
сатирично-гумористичний журнал „Помийниця", який у другій половині
1863 р. почав видавати член „Громади" Лоначевський.
Про мету і зміст цього часопису повідомляла редакція
в першому числі так: „...Скинувши бистрим оком на те
життя, що йде круг нас, як річка яка, і задумали ми
змалювати у своїм часописі все це сміття, якого багато
назбиралося у нашому житті: тим-то і дали ми своєму часописові
ім'я „Помийниця". Не маємо ми лізти ані в історію, ані в
політику, ані в фільозофію, ані в педагогію; може, і
матиме часопис наш якесь педагогічне значення, — але це не
від нас: собаку січуть, а панові приклад дають. Не маючи
на меті того, щоб читальники ламали собі голови,
читаючи наш часопис, писатимемо так, що й дурний зрозуміє...
Увійдуть в наш часопис вірші усякі, проза, драма, комедії,
трагедії, балет, приказки (себто афоризми), слова великих
людей, загадки і пр. і пр."
Був це товариський часопис, що зачіпав інтимний бік
громадського життя.
Товариські докори і закиди, глузування зі слабої
сторінки людини, а поруч — дружня критика: як то робляться
і як не слід робити громадські справи. Це справжній центр
сатири часопису.
Та найповажнішою сатирою був тут „Временник рако-
ходія", що подібне до провідних статей. Цей „Временник"
надає громадського інтересу сатирі часопису. Мав він на
меті осміяння того, що назвав „ракоходієм", отже,
регресивних (назадницьких) явищ в житті „Громади".
У згущеному, карикатурному і гумористичному виразі
давав цей часопис живу картину життя „Громади",
підкреслюючи тим її дійсний образ. Студентське життя в
його інтимній безпосередності, з його позитивними й
негативними рисами, часом від'ємне, а часом яскраво-веселе,
що розсипається бризками сміху і молодечої веселості. І
разом з усім тим чується міцний зв'язок між тим, хто
глузує, свариться чи дорікає, і тим, з кого глузують, кому
дорікають. Всі вони — члени одного національного гурту,
об'єднані спільним завданням, єдиною метою національ-
Роки 1360-1860
97
ного відродження і праці для нього. Все те, що за десять
років принесло плоди, які лягли в основу дальшої
національно-визвольної боротьби українського народу.
1870-80 pp. на східноукраїнських землях.
Південно-західний відділ Географічного Товариства в
Києві. Його „Записки. „Киевский Телеграф" Ц
Громада" для розвитку своєї чинності
потребувала легальних організацій і свій легальний
пресовий орган. Такою організацією став Південно-західний
відділ Географічного Товариства в Києві.
Відродження пригнічених і позбавлених упродовж
довгих років, ба, навіть століть, прав народів іде
рівнобіжно з науковим дослідженням історії, мови, літератури та
етнографічних особливостей народу. І коли відродження
вступило на шлях свого розвитку, то таке дослідження
стає конечністю і творить його основу. Географічне
Товариство якнайбільше відповідало цьому завданню. До того
ж воно не було зв'язане з жодною офіційною установою,
інституцією, а тому громадська ініціатива могла в ньому
виявитися якнайширше.
Це і було використане членами „Громади". Членами-
фундаторами відділу цього Товариства стали переважно
об'єкти критики, сатири і глузування на сторінках
„Помийниці". Були ними В. Антонович, Беренштам, П. Жи-
тецький, Констатинович та інші. В тій чи іншій мірі
допомагали бувші співробітники „Помийниці" та ті, що їх в
ній згадувано, як сам Лоначевський (Ломака), П. Косач,
Вербицький (Цибулька), Д. Мороз, О. Гулак. Тут же й ті,
що своєю працею дали цінні вклади до української
наукової літератури, вартість яких збереглася до наших днів (це
М. Драгоманов, П. Чубинський, Хв. Вовк та інші) та праці
яких появилися в „Записках" Товариства, що їх вийшло
два томи за 1874 і 1875 pp. Перший том приніс праці
Хв. Вовка і А. Роговийа про народні назви рослин, П. Чу-
бинського про „Декілька народньо-історичних
переказів", О. Русова про кобзаря Остапа Вересая та його пісні і
М. Білинського про пісні панщини. Другий том — П. Іва-
ненка про кобзарів Ніжинського повіту і Лоначевського
про пісні буковинського народу.
З молодиків-студентів вийшли українські вчені,
літератори та громадські національно-культурні діячі, серед
1 — 92598
98
Розділ другий
яких і той, хто незабаром став редактором їх органу —
Ю. Цвітковський. Тим органом став „Киевский
Телеграф". Десь літом 1874 р. „Громаді" пощастило перебрати
редакцію цієї газети. Дружина одного з місцевих
професорів, що був українського походження, але з виразно
ворожим наставлениям до українства і його національного
відродження, пані А. Гогоцька, придбала цього року
друкарню та відкупила часопис, що виходив у Києві, але не
користувався жодною повагою і популярністю. Не знати,
власне, з яких спонук взялася ця пані до видавання
часопису — чи то з ідейних, чи то з побуджень меркантильного
характеру, а тільки до участі в редакції і до
співробітництва запросила вона, крім декого з представників з
російської інтелігенції, також низку визначніших українських сил
з членів „Громади". Були це В. Антонович, М.
Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, О. Русов, Хв. Вовк,
Я. Шульгін, В. Боренштам, С Подільський та інші.
Притягнуто було до співробітництва також декого і з
галицько-українських земель, з яких особливо активним
виявився В. Навроцький.
Програму часопису опрацював М. Драгоманов, а працю
дійсного редактора перебрав згаданий Ю. Цвітковський.
Так „Киевский Телеграф" став органом української
думки, що йшов, як і колишня „Основа", шляхом ідей
Кирило-Мефодіївського братства.
Розпочавши свою працю, викликав „Киевский
Телеграф" посилену акцію тієї частини російського суспільства,
речниками якої були „Киевлянин" у Києві і „Голос" у
Петербурзі в спілці з органами польської преси. Виступи цієї
преси „Киевский Телеграф" успішно розбивав і ліквідував,
стаючи поважним літературно-політичним органом.
Все це, врешті, звернуло увагу відповідних урядових
чинників, що не забарилися прийти з допомогою
згаданим органам.
Вже на початку (у січні) 1875 р. київський цензор Пу-
зиревський дістав від начальника головного Управління в
справах друку конфіденційний наказ такого змісту: „З
огляду на те, що Головне управління дістало деякі
відомості про газету „Киевский Телеграф", пропонується вам
при цензуруванні зазначеної газети ставитися до неї з
особливою обачністю та, між іншим, не допускати в ній
жодних статей, що провадять українські тенденції".
Було це початком. А за ним, через місяць, новий
наказ, за ним — дальші. Над газетою нависли чорні хмари.
Роки ІвбО-ІввО
99
Не все гаразд було вже й у видавництві. Чоловік видава-
тельки п. Гогоцький, побачивши справжнє обличчя
„Киевского Телеграфа", намагався вплинути на дружину. А
коли йому в цьому не щастило, звернувся до М. Юзефовича.
Репресії збільшилися. Видавателька почала дорікати
редакції в націоналізмі. Врешті, надіслала до редактора
Ю. Цвітковського листа з рішучою вимогою: „Або
відмовитися від крайнього напрямку, або з 1 серпня редакція
фактично перейде до інших рук..."
У відповідь на це українці — члени редакції та
співробітники — покинули часопис.
Сталося це наприкінці 1875 р. Сподівання видаватель-
ки, що часопис в „інших руках" зможе залишитися на тій
висоті, на яку піднесла його попередня редакція, не
справдилися. Незабаром прийшов він до занепаду і вкінці
довелося його зліквідувати.
Емський указ 187G р.
М. Шзвфович і його „Докладна записка"
Був це час, коли російський уряд заходився коло
„визвольної" акції балканських слов'ян, що
приводило до воєнного конфлікту з Туреччиною. В той же час
уряд уважав, що надійшов слушний момент для
остаточної ліквідації українського руху під Росією.
Початки реалізації цього рішення припадають на
1875 p., а остаточне затвердження — на 1876 р. В'яжеться
воно з акцією, яку провадив М. Юзефович. Родом
українець, помічник куратора Київської шкільної округи,
голова Археографічної комісії, був він визначним ворогом
українства і не раз вже прислужувався російському
урядові в його боротьбі з українським рухом.
На цей раз подав він спеціальну записку-доповідь про
зріст і небезпеку українського руху. Спиняється в ній на
діяльності відділу Географічного Товариства та звертає
увагу на „Киевский Телеграф".
„Діставши у відділі Географічного Товариства зав'язок,
— пише він у цій записці, - маючи свою книгарню,
українофіли захотіли мати і власну газету в краю, але через те, що це
їм не пощастило, вони взяли до своїх рук газету, яка давніше
існувала, а саме „Киевский Телеграф", що останніми
часами перейшов у власність пані Гогоцької, дружини
професора... під купленою фірмою безграмотного, що навіть не ме-
100
Розділ другий
шкає в Києві, Снєжно-Блоцького як редактора, „Киевский
Телеграф" видається властиво завзятими українофілами з
університетської молоді, що знайшли в ньому те, чого
домагалися, — свій літературний орган".
Вказувалося тут також на розвиток
національно-культурного руху на західних українських землях, на зріст там
українських видань та української преси, що пробивалася і
до рук українського суспільства під Росією. Вбачаючи в
цьому небезпеку сепаратистичного полум'я, М. Юзефович
подав свої доводи і висновки, що були підтверджені також
даними різних відомств, які взяли участь в спеціальній нараді,
скликаній міністерством внутрішніх справ.
Міністерство подало відомості до Головного
управління в справах друку. Вони були важливі, як мотиви для
обгрунтування цензурного акту 1876 р.
Цензурне відомство прийшло до остаточного
висновку, що „вся літературна діяльність так званих українофілів
мусить бути віднесена до прикритого тільки пристойними
формами замаху на державну єдність і цілість Росії".
Наслідок: указ (наказ), підписаний Олександром II в
Емську, звідки він увійшов в історію під назвою „Емсько-
го указу 1876 р."
Цим указом заборонялося: 1) переправу із-за кордону
українських книг, брошур, а тим самим і української преси;
2) друкування і видавання в Росії оригінальних творів
українською мовою та перекладів, за винятком історичних
пам'яток із збереженням правопису оригіналів та творів
красного письменства без відступлень від загальноприйнятого
російського правопису (ярижка); 3) театральні вистави, а
також текст українською мовою при нотах та читання.
Заборони за цим указом ніколи не виконувались
супроти галицьких москвофільських видань, хоч ті ніколи не
були видавані (за винятком короткотривалого „Живого
Слова") чистою російською мовою.
m&W^
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
РОКИ 1880-1905
Шуканнявищу,Альманахи 1880 х років|
ZY тим часом життя ставило свої вимоги. Треба бу-
ш ііло шукати виходу. І його знаходили у виданні
альманахів, що мали тенденцію стати періодичними
органами.
Зміст їх був переважно з красного письменства,
подекуди з'являлися тут матеріали бібліографічного характеру,
іноді етнографічного і подібних.
Першим з таких альманахів був під назвою „Луна", що
появився на 1881 р. у виданні Л. Ільницького.
Року 1882 задумано видавати у Києві український
місячник під назвою „Рада". М. Старицький не дістав
одначе дозволу на видавання. Замість часопису 1883 р.
вийшов під тією назвою альманах.
В Одесі появився 1885 р. український літературний
збірник під назвою „Нива". У наступному 1886 р. вийшов
херсонський збірник красного письменства під назвою
„Степ" (СПб - Херсон). Врешті, 1887-1888 pp.
український письменник В. Олександрів випускає у Харкові
альманах під назвою „Складка".
„Киевская Старина": організація видання, ||
програма. Перший видавець і перша редакція 1)
Б той же час справа видання періодичного органу
залишалася актуальною. Року 1881 набрала вона
конкретних форм. Це збіглося з такими фактами: 1) саме
цього року В. Симиренко передав на українські справи
102
Розділ третій
25000 рублів. Був це власник цукроварні, скромна,
маловідома того часу ширшим колам людина, але близька до
„Київської Громади", людина, що пізніш постійно
підтримувала український національний рух і зокрема
українську пресу. Частину з цих грошей, переданих через
О. Кістяковського В. Антоновичу, було покладено на
заснування місячника, присвяченого, головним чином,
українській історії, етнографії та почасти літературі; 2)
цього ж року повернувся з Холмщини до Києва Т. Лебеди-
нцев, колишній співробітник „Основи". Син сільського
священика на Звенигородщині о. Гаврила Лебединцева і
молодший брат ученого, протоієрея Софійського собору
о. Петра Лебединцева, того самого, що проводив труну
Шевченка пароплавом до Канева. Енергійний, меткий,
був він цікавою, культурною людиною, що мала
непохибний літературний хист, людиною з добрим науковим
досвідом (редактор журналу „Руководство для сельских
пастырей", автор двох томів матеріалів з історії церковних
справ в Україні, праці під заголовком „Архимандрит Мел-
хиседек Значко-Яворский" та інші).
По пораді з братом заходився він коло видання
науково-історичного журналу. З тією метою зв'язався з
представниками „Київської Громади" та визначнішими
українськими науковими силами.
Десь наприкінці січня 1881 р. відбулося підготовче
засідання, в якому взяли участь В. Антонович, П. Житець-
кий, О. Лазаревський та інші, де опрацьовано програму
журналу, назвавши його „Киевская Старина". Т. Лебеди-
нцев після цього розпочав клопотатися про дозвіл на
безцензурне видання. У проханні, поданому Головному
управлінню в справах друку 4 серпня 1881 p., підкреслив
історичну ідеологію журналу, що була збудована на значенні
Києва для „Южной половины России".
Тут же вказував і на те, що „незважаючи на
особливості цього змісту, видання це не причетне („чуждо") буде до
будь-якої упередженої думки і будь-якої виняткової точки
погляду".
Дня 23 жовтня 1881 р. дозвіл було дано, але з умовою,
що журнал підлягатиме цензурі, чому, на думку
Лебединцева, прислужився М. Юзефович.
„Дозвіл на „Старину" є, — писав він до М.
Костомарова, — але... під цензурою. Отже, той старий пес (ім'я рек і
не треба) доти пудив, доки не напудив. Щоб його трясця
взяла".
Роки 1330-1905
103
У січні 1882 р. появилася перша книжка часопису, що,
протримавшись без перерви 25 років, відіграв в історії
українського національного відродження поважну роль.