„Зоря Галицька" за редакцією G. Шеновича!

Разом із редактором прийшла на сторінки „Зорі
Галицької" і та хаотичність, якою визначалася
„Лада", те ж „язичіє" і фанатична ненависть до всього на-
родноукрїнського. Значну частину часопису почали
займати ті ж „общеполезныя сведенія", побіч з мало вдалою
гумористикою, лікарськими порадами тощо. Красне
письменство, чи то пак „изьящную словесность", було
значно обмежено. Натомість поважне місце зайняли доволі
нудні „Доверительния письма из Будина" одного із
стовпів русифікаторства та „общерусскости" в Угорській
Україні І. Раковського, який висловлював надію, що Ше-
ховичеві пощастить „защищати сію единственную нашу
літературную газету проти всякої бури, угрожающей ей
опасности)".
Та ці надії не справдилися. За редагування Шеховича
перед видавництвом постало навіть питання про
припинення часопису. Але на цей раз до цього ще не прийшло.
У листопаді 1854 р. Ставропігія усунула Шеховича з
редакторства „Зорі Галицької", яку було передано до рук
М. Савчинського.
3>^в напрям
За нової редакції „Зоря Галицька" вже з першого ж
D8) числа як програмовим напрямком, так і
мовою, стала на народний український фунт. Зворот цей
стався, з одного боку, внаслідок цілковитої нездатності
Шеховича, як редактора, що призвів до відпаду поважної
кількості передплатників та читачів, так з другого — під
впливом центрального уряду, який побачив у
попередньому напрямі тенденції панрусизму. Цей зворот був ударом
для москвофілів.
„Чи ж не збожеволіла ціла Ставропігія? — пише в цей час
до Я. Головацького Б. Дідицький, — що передала
найдорожчу дитину Руси... до зрадницьких рук... Злочинці
(розбійники) загніздилися у Святині вибраних!".
Незважаючи на переконання та пророкування
москвофільського табору про „красний русскій напис
могильний", оновлену „Зорю Галицьку" було зі всіх сторін
суспільства привітано. Почали зголошуватися нові
передплатники. Поверталися попередні визначні вже своєю літера- 64
Розділ перший
турою і науковою працею співробітники. Ставали до праці
молоді сили як К. Климкович, Є. Згарський, Платон Кос-
тецький та інші.
Та поза збільшенням інтересу до часопису цього часу
на нього чекало лихо. У серпні 1855 р. внаслідок холери,
що охопила весь край, примушена була „Зоря Галицька"
тимчасово припинитися.
„Холера перетинала же „Зорі" точно печатати і
розсилати не можемо; не наша то вина", — повідомляла в ч. 32
редакція. Цією перервою скористалися противники.
І Занепад „Зорі Галицької" та її остаточне припинення
Коли на початку 1856 р. „Зоря Галицька" починає
знову виходити, то помічається вже її
невиразний характер. На її сторінках знову з'являються імена І.
Раковського, Гушалевича та інших. Починає вона
популяризувати органи так званого москвофільста — „Семейную
библіотеку" та „Церковную Газету". Це викликає реакцію
в колах народного напрямку, що фатально відбивається на
існуванні часопису. Року 1856 кількість передплатників
падає до 191, що внесли повну передплату, та ще коло 100
неточних передплатників, з яких половина зовсім не
внесла передплати. Впродовж року кількість передплатників
ще зменшується, а на 1857 р. їх кількість сягає вже ледве
100. Перед видавництвом стає завдання рятунку часопису.
Воно хоче це робити поновною зміною напрямку на
народний. Та на цей раз урятувати вже не щастить і 9 квітня
1857 р. „Зоря Галицька" припиняє своє існування.
*sJ?e довго протрималися і згадані органи так звано-
X Аго москвофільського напрямку — „Семейная Би-
бліотека" та „Церковная Газета". „Семейная Библіотека"
почала виходити з початком 1855 р. старанням Я. Голова-
цького, який запросив на її редактора С. Шеховича,
людину, якою в душі погорджував, але про якого в зв'язку з
виданням часопису писав Д. Зубрицький, що мовляв, „ми
нуждаемся в сего рода дерзком смельчаке". Це для того,
щоб не наражатися на різного рода неприємности,
зв'язані з тим, що часопис мав видаватися „на чистом русском
языке, а правительство покровительстуєт кириллцу й хох-
Початки української преси 65
лацкое наречіе... Такому же как Шехович вертопраху все
равно, а нам хочется иметь журналец".
В успіх журналу, редактором якою стала така особа,
ніхто не вірив. Це було те „зловещее предчувствіе", про
яке писав Б. Дідицький до Я. Головацького, вказуючи на
попередню практику з „Ладою" і „Зорею Галицькою". Та
чи не найголовнішою причиною сподіваного неуспіху,
про яку Б. Дідицький не згадує, безперечно була
відірваність журналу від українського народу.
Незважаючи на поборювання, журнал таки почав
виходити при участі І. Раковського, Ол. Духновича, Б. Діди-
цького, А. Петрушевича, І. Гушалевича, І. Головацького
та інших. Останні троє не виявляли своїх імен. Був серед
співробітників і сам „отаман" цілого руху Д. Зубрицький.
Не бракувало тут і голосу Я. Головацького з його захистом
та обгрунтуванням „общерусскости" („Задача", „Розвязка
задачи"). Був він душею журналу, його ідейним
керівником і адміністратором.
Програма журналу складалася з таких відділів як
красне письменство, історія та матеріали — „Галицко-русская
й инностранная, следовательно вообще русска"
етнографія, природничі науки, різне. У переведенні цієї програми
редакція (С. Шехович) виявила повне ігнорування
елементарними засадами журналістичної етики. Заповнюючи
на дві третини сторінки журналу матеріалами з таких
російських журналів як „Москвитянин", „Очерки России",
„Отечественные достопримечания" та інших, вона не
вважала потрібним подавати не тільки джерела (звідки
передруковано), видаючи тим їх за власні, а також і імен
авторів, задовольняючись часом їх ініціалами.
Натомість під російськими перекладами творів
українських письменників (наприклад, Квітки-Основ'яненка та
інших) редакція подає ім'я авторів повністю, але без
зазначення, що це є переклад. Таке поступування прозра-
джувало спеціальну мету і методи.
Як же зустріло „Семейную библіотеку" суспільство?
Відповідь знаходимо в листуванні й у кількості
передплатників.
Не згадуючи вже про виразних представників народ-
ноукраїнського напрямку з їх гостро негативним
становищем, протиставився тогочасний меценат у літературі
М. Качковський, ім'я якого пізніше привласнено було
москвофілами для свого руху, хоч сам він москвофілом не
був. Згадуючи в одному з листів до Я. Головацького про
5 — 92598
66
Розділ перший
„Семейную библіотеку", він виразно нарікає на Шехови-
ча за видання її в незрозумілій для широких кіл мові.
Щодо передплати, то відгук суспільства дає такий
яскравий і виразний образ: 1855 p., як подає Я. Головацький,
було 98 передплатників. Наступного 1856 р. їх кількість
упала до 70.
При такому стані нічого не могли вдіяти грошові
підмоги як згаданого М. Качковського, так і Погодіна, ані
спроби знайти передплатників у Росії. Наслідком того 27
червня 1856 р. „Семейная библіотека" вмирає своєю
природною смертю, а її редактор С. Шехович відкриває своє
обличчя і свої завдання, йдучи до табору тих, що
визначали себе русинами польської національності (Gente
Ruthenus natione Polonis).
І Іван Раковський та його органи
Нодібна ж доля спіткала й інші два часописи, а
саме: „Церковную газету" та „Церковный
Вестник" у Будині. Ще 1852 p., коли перед москвофілами
стала небезпека втрати і „Зорі Галицької", Д. Зубрицький
звернувся до І. Раковського в Угорщині з думкою, чи не
взявся б він видавати журнал під назвою „Звездочка для
Панонских Русинов"?
І. Раковський на цю думку тоді не пристав, висловивши
надію на можливість „усовершивать" (тобто удосконалити)
„Зорю Галицьку". Лише тоді, коли ця спроба не знаходила
жодної симпатії, рішився він видавати часопис,
присвячений переважно церковним справам під назвою „Церковная
Газета". Виходити почала „Ц. Г." з першого березня 1856 р.
накладом мадярського католицького Товариства св.
Стефана за редакцією ініціатора видання І. Раковського.
Загальний напрямок цього часопису чи не найліпше визначав про-
пагатор думки слов'янської федерації на ґрунті католицизму
В. Терлецький, кажучи, що „из него веяло духом правосла-
вія й благорозположенія к Россіи".
Та й чи могло бути інакше за редакції одного із стовпів
москвофільства в Угорщині при найближчій допомозі
російського священика о. В. Войтковського.
Відгук на нове москвофільське підприємство можна
простежити за передплатою. На початку, коли суспільство
не мало ще в руках часопису, зголосилося 390
передплатників, з яких 200 припадало на Галичину. Та вже в друго-
Початки української преси 67
му кварталі, як стверджує сам І. Раковський у листуванні з
Я. Головацьким, через напрям і вживання російської
мови, відпало 140 передплатників. Року 1857 було 230
передплат, з яких на Галичину припадало вже лише 90. Врешті,
1858 р. Галичина дала тільки 60 передплат. І це все при
тому, що єпископи в Угорщині рекомендували „Ц. Г."
підвладним священикам з метою її поширення.
Та незважаючи на все це, І. Раковський при
матеріальній допомозі мукачівського єпископа В. Поповича (після
того як Товариство св. Стефана відмовило) намагався
провадити видання часопису далі. Але у травні 1858 р.
примушений був припинити видання з огляду на виразну
вимогу уряду користуватися надалі у виданню народною
мовою. Щоб не робити цього на сторінках „Ц. Г.",
Раковський припинив її видання, а з червня почав видавати
„Церковный Вестник для Русинов Австрійськой
Держави". При цьому повідомляв, що „Церковный Вестник"
виходитиме „на нашем областним язике". Та дійсність
показала, що „Ц. В." мало чим різнився від свого
попередника. Виходив недовго. Останнє 10-те число появилося
10 жовтня 1858 р.
З „Церковным Вестником" закінчується доба
інтенсивної москвофільської акції серед українського
суспільства, що тяжкою колодою лягла на шляху розвитку
українського культурного життя взагалі й української
журналістики зокрема в перше десятиліття українського
пробудження на західних землях.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
РОКИ 1860-1880
Преса на східноукраїнських землях.
Роки 185D-18BD ті.
По ліквідації Кирила Мефодивського
братства, „Самостайне Слово"
іквідація Кирило-Мефодіївського братства
відбилася тяжкими наслідками на національно-
громадському житті східноукраїнських земель кінця 40-х
та першої половини 50-х років. Зокрема в літературно-
журналістичному житті ці роки визначалися як роки
порожнечі, що за винятком лише деяких спроб протяглися
аж до початку 1860-х років.
До цих спроб треба зарахувати також перший
український рукописний часопис під назвою „Самостайне
Слово", що його в 1861-1862 pp. видавали студенти-українці
Київського університету.
Поза цим українське слово в публікаціях зовсім
замовкло, а коли часом і озивалося, то лише десь на сторінках
провінціальної чужої преси. Серед органів цієї преси, крім
інших, у першу чергу треба згадати „Черниговские
Губернские Ведомости", у редагуванні яких брав участь
український етнограф О. Шишацький - ближчий знайомий
Л. Глібова. У неофіційному відділі тут часто було
друковано матеріали літературного характеру і то українською
мовою, що їх постачав гурток літературних діячів при
активній співпраці Л. Глібова.
гг
роки івбо-іаао
69
Пробудження другої половини 1850-х років.
„Записки о Южной Руси" 1[
Та придушене змагання національного
відродження не переставало жевріти ще серед українського
суспільства. У другій половині 1850-х років здобуває воно
підпертя з боку селянських заворушень, у творенні
„Громад" та в спробах організації ширших кіл на ґрунті
культурної і наукової праці. Сприяє тому послаблення
політичного утиску, що наступило по смерті царя Миколи І і з
вступлениям на російський престол Олександра II.
Першою ластівкою літературно-наукового руху цього
часу стають „Записки о Южной Руси", що їх 1856 р. в
Петербурзі починає видавати П. Куліш. Це були цінні збірки
наукових праць та друкованих українською мовою
літературних творів.
Серед праць і матеріалів, тут опублікованих, звертають
на себе увагу в першу чергу такі: „О древности й
самобытности Южно-Рускаго языка" І. Могильницького, де
автор, оперуючи широкою ерудицією справи, всупереч
поширеним думкам тогочасних авторитетів (Лінде, Дубров-
ський та інші) доводить самостійність української мови,
що вийшла від мови слов'янської, вказуючи при цьому на
те, „що народ може втратити свою самостійність, але
характер і мова його завжди залишаються його власністю";
статті П. Куліша та М. Грабовського „О причинах
взаимного ожесточения поляков и малороссиян в XVII в.", За-
кревського „Разсказ современника-поляка о походах
проти гайдамак"; цікава й цінна як історичний документ
„Записка члена Малороссийской Коллегии, Григория
Николаевича Теплова, составленная в царствование
императрицы Слисаветы Петровны: о непорядках, которые
происходят от злоупотребления прав й обыкновений,
грамотами подтверджених Малороссии", в якій автор подав
зловживання, що їх терпів український народ від панства і
старшинства.1
З літературних творів - поема Т. Шевченка
„Наймичка", оповідання П. Куліша „Орися" та інші. „Наймичку"
опубліковано було тут вперше, хоч вона була написана ще
Тут - друга,частина „Записки". Більше див.: М. Василенко. Г. Н. Теплов і
його записка про непорядки в Малоросії // „Зап. Укр. Наук. T-ва у Києві".
К., 1912. Кн. IX.
70
Розділ другий
1845 p. Подано її без підпису автора з передмовою від
видавця такого змісту:
„Один з моїх приятелів, разом з паперами, що
дісталися йому від когось в спадщину, передав мені зшиток
різних пісень та віршів, писаних жіночим письмом, і все в
українській (малоросійській) мові. Був це один з альбомів,
що їх чимало ходить по руках між нашими українськими
(малоросійськими) панночками, і особливо між тими з
них, котрі не були в пансіонах і не вчилися по-французь-
ки. Я люблю ці альбоми і не пропускаю жодного з них, не
перелиставши...Та ніколи мої розшукування не були так
щасливі, як на цей раз. У заялозеному і неправильно
списаному альбомі якоїсь самотної мрійниці, а може бути, що
й веселої подруги цілого товариства сільських красунь,
знайшов я поему, про яку досі не чув ні від кого ані слова.
Ім'я автора на ній не зазначено, і я навіть не знаю, хто б
міг бути її автором".
Далі йде характеристика поеми, що кінчається такими
словами:
„...І такий твір заховується, може бути, що в єдиному
списку, у зшитку якоїсь сільської панночки! І сам його
автор, може бути, що вже не існує, може бути, що ми вже не
почуємо інших його звуків, других його щирих мотивів!
Даючи в своєму збірнику його поеми, я далекий від того,
щоб я важився на чужу власність; навпаки, думаю, що
роблю послугу, як йому самому, так і його землякам, для
котрих писав він, котрих серця, що з'єднаються співзвучно
між собою, чарівною силою його віршу, будуть для нього
ліпшою нагородою..."
Так писав до поеми видавець „Записок" П. Куліш.
Тяжко вірити, що він не знав автора. До певної міри прозра-
джує як сама характеристика, так і думки, висловлені ним
у кінцевих рядках. Треба думати, що як переднє слово, так
і анонімність поеми, є наслідком нічого іншого, як
цензурних умов, що могли не пропустити твору поета, який у
цей час був на засланні.
Серед інших матеріалів — опис з українського побуту,
звичаїв тощо. Тут же збірки українських пісень, зібраних
М. Максимовичем і поданих у супроводі нот, та інші.
„Записки о Южной Руси" зробили велике враження
на Т. Шевченка. Ще в сорокових роках, коли був на волі,
мріяв він про потребу українського журналу. Дістаючи
тепер у далекому засланні „Записки", Шевченко ще більш
захопився думкою про такий журнал. Порушив він цю ду-
Роки 1860-18ЄО
71
мку наприкінці 1857 р. у листі до П. Куліша, нав'язуючи її
до другого тому „Записок".
„... Як би мені хотілося, - пише він, - щоб ти зробив
свої „Записки о Южной Руси" постоянним періодичним
виданням на кшталт журналу. Нам з тобою треба б добре
поговорити о сім святім ділі.".
Перша спроба. Альманах „Хата"
З невідомих причин П. Куліш відповів відмовно,
кажучи: „Про журнал я і не помишляю...".
Шевченко занотував це в своєму щоденнику 17 грудня 1857 р.
такими словами:
„...Від журналу, про котрий я йому писав, він (Куліш)
навідріз відмовився".
А тим часом Куліш саме тоді, коли так відповідав
Шевченкові, мав ту ж саму думку.
„У мене така думка, — писав він на початку того ж
року до Гр. Галагана, — що нам би не вадило завести свій
журнал". А пізніше — В. Тарновському: „У мене в голові
важне діло, що вимагає нарад і переговорів з вами, а
саме — журнал з малоросійським напрямком".
Реалізуючи цю думку, П. Куліш дня 23-го жовтня 1858 р.
звернувся до міністра народної освіти Ковалевського з
проханням дозволити видавати під назвою „Хата. Южно-Рус-
ский журнал словесности, истории, етнографии и сельскаго
хазяйства". Міністерство звернулося по опінію головного
начальника НІ відділу князя Долгорукова, від якого дістало
„отзив" з вказівкою, що Куліш „в літературній своїй
діяльності продовжує йти тим самим шляхом, що був причиною
особливих заходів, вжитих проти нього урядом, через що я
вважаю дозвіл губернському секретарю Кулішу на видання
журналу відхилити (отклонить)".
Внаслідок цього міністерство 22.ХІІ.1858 р.
повідомило Куліша, що воно „не визнало можливим
ходатайствовать" (просити) про дозвіл йому на видання журналу.
Діставши таку відповідь, Куліш приступив 1859 р. до
видання замість журналу альманаху під тією ж назвою
„Хата". Появився цей альманах 1860 р. у Петербурзі в
розмірі 215 сторінок з такими бадьорими словами видавця до
громади:
„Вмовчана правда краща від голосної брехні... Се
дарма, панове браття, що ми вряди-годи появимо невеличку
72 Розділ другий
книжку, як отся „Хата", аби була в ній щира правда на-
родня. Аби ми своє діло щирим серцем зробили, а вже
наше слово дасть плод свой во время своє"...
Зміст альманаху склався з поезій, оповідань тощо.
Серед поезій перше місце займає „Кобзарський гостинець"
— вибрані твори Шевченка. Крім того, „Первоцвіт" Що-
голева і Кузьменка з передмовою, в якій цю збірку
названо „пробою пера", та збірка байок Є. Гребінки. З
оповідань - „Чари" Марка Вовчка, „Лихо не без добра"
Г. Барвінок, „Сіра кобила" Іродчука (Куліша), „Колії" —
драма з часів останнього польського панування в Україні.
Альманах зустрінуто було в українському суспільстві
дуже прихильно і з широким відгуком. Це підтримало
Куліша в його намірах щодо журналу.
І Журнал „Основа", Підготовча праця „Основ'ян"
З приїздом до Петербурга Т. Шевченка справа
журналу набрала ще більш активного характеру.
Вирішено було подати нове прохання про дозвіл на цей раз
на ім'я Маркова. Пізніш цей намір було змінено і
прохання було подано для шурина Куліша Василя Білозерського.
Залишаючи в цілому попередній зміст прохання, змінено
було в ньому лише назву „Хати" на „Основу".
Дозвіл на цей раз було одержано і в червні 1860 р.
оповіщено в часописах про видання та заклик до
письменників і учених брати в журналі участь.
Головним керманичем і організатором залишився
П. Куліш. „Саме ім'я сему місячникові нарек аз; програму
до нього скомпонував аз", — писав так він пізніше до
М. Павлика.
Вихід журналу визначено було на січень 1861 р.
Загальна програма остаточно була опрацьована в таких
точках: 1) красне письменство; 2) історія; 3) народопис,
мовознавство, побут (суспільний і особистий); 4) освіта і
виховання; 5) географія, природознавство, медицина; 6)
сільське господарство, промисловість, торгівля; 7) урядові
розпорядження щодо України; 8) бібліографія, рецензії на
видання; 9) вісті, дописи, з уст народу і т. д.
Підготовчу працю провадили, крім Куліша і
Білозерського, також учасники гуртка, що прибрав назву
„Основ'ян". Був серед них і Т. Шевченко, присутність якого на
сходинах гуртка була завжди бажаною і вітаною.
роки івбо-івао
73
„...Усі ми дуже жалкували , що Ви недужі, — писав до
нього 2 січня 1861 р. В. Білозерський, — але сподіваємося,
що при доброму бажанню Ви переможете трохи себе і не
позбавите нас радости бачити Вас серед „Основ'ян", як
первоначальника загального нашого діла".
Та недуга виявилася сильнішою і здійснення давньої
мрії застало Т. Шевченка вже в останніх днях його життя.
Перше число „Основи" появилося за січень 1861 року
в формі книжки в 23x15, яку і додержувано впродовж
усього часу видання. До загальної сторінки кожної
книжки додавано мотто: „Добра хочу братьи и Руськой Земли"
(Володимир Мономах).
Виходив журнал у Петербурзі. Редактором його став
В. Білозерський. Подекуди згадується ще секретар
редакції проф. Київського університету О. Кістяковський.
Видавець на журналі не зазначений. Технічний та
господарський бік часопису доручено було Д. С. Каменецькому,
який того часу був управителем друкарні Куліша, де
друковано „Основу". Періодичність часопису не було
вказано. Про неї згадувано лише в проспекті та в деяких листах
Куліша. Незважаючи на те, що в проспекті розмір
журналу визначено було на 12—15 аркушів друку кожного числа,
вже перша книжка не дотримала його і появилася в 22
аркуші. Це ж повторювалося і з іншими числами журналу,
доходячи в деяких місяцях до 24 аркушів.
Співробітники. Зміст „Основи" І
Серед співробітників „Основи" в першу чергу
треба згадати М. Костомарова (Ієремія Галка),
професора і ректора Київського університету М.
Максимовича, українського історика В. Антоновича, Т. Рильського,
Марка Вовчка, Л. Глібова, Номиса та ін. Поруч з цими
іменами з'являється ціла низка співробітників, твори чи
праці яких щойно починали появлятися. Одні з них
пізніше стали відомими і популярними, як письменники,
поети - С. Руданський, О. Кониський, Г. Барвінок та інші,
другі, як учені — П. Житецький, П. Чубинський, О.
Кістяковський та інші. Тут же імена тих, що їх вже забуто, але
хто своїми працями, творами, кореспонденціями тощо
поклали свого часу ті цеглини, на яких зростало
українське відродження та культура. Були це П. Кузьменко, В. Ку-
74
Розділ другий
лик, А. Чужбинський, Г. Ге з його цінними записками та
інші.
Виходила „Основа" у двох мовах. Зміст її в цілому
складався з творів красного письменства, з праць на теми
історичного характеру та історичних матеріалів
(документів), літературної критики, публіцистики, етнографії,
праць господарського, педагогічного та іншого характеру.
Можна також бачити тут чимало мотивів і матеріалів для
студій суспільного життя взагалі і
національно-суспільного життя українського зокрема. До того ж, цінні матеріали
документального характеру як спомини, листування,
денники тощо. Врешті, бібліографії, рецензії, описи, хроніки,
дописи та різні дрібніші замітки.
Щодо кількості вміщених в „Основі" впродовж двох
років праць та творів з красного письменства та їх
особливої вартості в першу чергу треба згадати М. Костомарова,
П. Куліша і Т. Шевченка. Творами Т. Шевченка і
починається перша книжка „Основи" — „Не для людей і не для
слави". Далі йдуть його ж „Іван Гус", „Чернець", „Ой три
шляхи" та інші.
По смерті Шевченка публікує „Основа" далі його
твори під загаголовком „Кобзар" та приступає до
опублікування його листування і щоденника. Серед більших творів
у другому річнику (кн. IV) з'являються „Неофіти". Поеми
та дрібніші ліричні твори П. Куліша друковано в „Основі"
як під власним ім'ям, так під цілою низкою псевдонімів
(Ломус, Іван Горза, Т. Вешняк та ін.). До поем Куліш, як
правило, завжди додавав примітки-коментарі, які були
часом і в кілька сторінок, а іноді більшими за самий твір, і в
яких часто губилося навіть безпосереднє почуття, який
повинен викликати кожний художній твір.
Тут же з'являються поезії Л. Глібова, О. Кониського,
С. Руданського, популярні пізніш, що їх можна було часто
і довгий час чути в співі, як наприклад, „Повій, вітре, на
Вкраїну", або „Гей, гей, воли". Творів Л. Глібова більше.
Є це байки та популярний пізніше вірш під заголовком
„Журба", що дожив донині, як відома пісня „Стоїть гора
високая, а під горою гай" тощо.
Тут же твори Ієремії Галки (М. Костомарова), дещо з
поезій В. Кулика, в яких відбилося замилування
історичним минулим України, М. Вербицького під псевдонімом
Миколайчук, Білокопитенка, П. Кузьменка, М.
Максимовича, присвячені Шевченкові, та відгук на смерть
Я. Кухаренка; врешті невідомого, до одного з віршів якого
Роки 1360-1680
75
подано примітку редакції з вказівкою, що вірші прислано
з догадкою, що мусять вони бути першими пробами
Шевченка.
На цей здогад редакція відповіла: „Не знаємо, що
скаже громада, а нам здається, що ні, не та хода і не та мова
була в молодого Тараса".
Проте вірші редакції сподобалися і вона закликає
автора їх ще присилати.
Крім згаданих, були тут ще твори Ф. Галузенка, М.
Чайки, як також варіанти українських історичних пісень:
„Олексій Попович", „Про Семена Палія", „Сава Чалий".
Серед співробітників, що містили тут свої твори
прозою, на першому місці стоїть Марко Вовчок („Три долі",
„Два сини", „Не до пари", „Від себе не втечеш" та ін.). З
творів Куліша треба згадати такі: „Старосветское
дворище" - повість з ухилом до хроніки, „Другой человек" (из
воспоминаний былого), „Гордовита пара" (під
псевдонімом Петро Забоцень), „Про півника — гішпанська дітсь-
ка казочка", „Липовая пуща" (псевдонім Д. Хоречко) —
частина роману, що дає образ старосвітського побуту, з
переднім словом, підписаним ім'ям П. Шищак—Василев-
ський — Гребля, в якому подається характеристика ніби
„померлого автора".
Поруч Марка Вовчка та Куліша треба згадати також
оповідання О. Стороженка, з яких популярне пізніш під
назвою „Вуси", далі „Матусине благословення", „Кіндрат
Бубненко-Швидкий", в якому оповідається про тяжку
недолю українського люду, як то відбилося в устах народу,
та ін. Особливу увагу в „Кіндраті" звертає на себе місце, в
якому йде мова про Хмельниччину та про Залізняка, що
може ще й тепер зробити глибоке враження ще непережи-
того.
Тут же твори згадуваного вже Кузьменка, з яких Ку-
лішем відзначено було особливо повість „Не так ждалося,
да так склалося", що вразила його добірною мовою і
викладом; Ганни Барвінок — „Нечуй вітер" (Г. Кулішевої),
оповідання якої освітлюють долю української жінки,
Д. Мордовця, М. Олельковича, М. Чайки, Мол. Димсько-
го, який в оповіданні „Наталь-озеро" порушує справу
впливу російської (московської) освіти та відразу села до
зрусифікованого міста з його псевдовихователями.
Вперше т сторінках „Основи" появляється і п'єса
Т. Шевченка „Назар Стодоля" з такою редакційною
приміткою: „Під цим заголовком зберіглася спроба драматич-
76 Розділ другий
ного твору незабутнього поета, судячи за сценічними
поясненнями на великоруській мові, призначана для
Петербурзького театру".
З цієї ж примітки довідуємося, що було два оригінали
п'єси в мовах українській і російській. Обидва ці
рукописи Шевченко віддав на переховання одному з українців.
Року 1847 (ліквідація Кирило-Мефодіївського братства)
цей пан заховав їх до стріхи і щойно за кілька років
насмілився їх звідти витягнути і пустити в світ. Тут же подає
Куліш ті відміни, що були в початковому рукописі і
пізнішому, як також в оригіналі в російській мові і в
українській.
Крім „Назара Стодолі" опубліковано було в „Основі"
ще комедію на одну дію Гоголя під назвою „Простак, или
хитрость женщины, перехитренная солдатом", яку Куліш
вважав за першу українську комедію і ставив вище „Мос-
каля-чарівника"; драматичний образок О. Стороженка
„Гаркуша"; Я. Кухаренка „Чорноморський похід на
Кубані між 1794 і 1796 роками", що в переробці
(„Чорноморці") заховалася донині, врешті, п'єсу М. Костомарова під
заголовком „Загадка".
Цікавими з історичного боку були тут праці
літературно-критичного характеру. Переважно П. Куліша. Досить
згадати з них такі як „Обзор украинской словесности", що
мала кілька розвідок, як наприклад, про Климентія,
українського поета часів Мазепи, про І. Котляревського, про
Артемовського-Гулака та про М. Гоголя як автора
повістей з українського життя, яка викликала гостру полеміку
П. Куліша з М. Максимовичем, що мала в свою чергу
відгук в деяких російських часописах як „День", „Время"
тощо. Цю полеміку викликано було вказівкою Куліша на
етнографічні помилки в творчості Гоголя та не достатнє,
мовляв, знайомство його з життям та історією
українського народу. В той же час, незважаючи на виразне
підкреслення Кулішем вартості поетичної творчості Гоголя та
корисної з українського становища ролі, що його творчість
відіграла серед російського суспільства, проти вказівок
Куліша виступив М. Максимович у часописі „День"
(Москва) в статті під заголовком „Оборона украинских
повестей Гоголя", назвавши критику Куліша „шумной й
грозной".
Крім Куліша появилися тут ще праці О. Холевського
про Сковороду, цінні матеріали до біографії Шевченка,
подані О. Лазаревським та Савою Ч. і т. д.
Роки 1S60-1S30
77
Особливе значення мають тут історичні студії М.
Костомарова. Він був першим, що висунув тут загальну
програму нової української історіографії та подав методу
історичних студій, опертих на житті народних мас, самого
народу, з його побутом, інтересами, рухами тощо. Це були
такі праці: „Черты народной южно-русской истории",
„Мысли о федеративном начале древней Руси" та „Две
русские народности".
На підставі аналізу історичних фактів та суспільно-
державних форм, життєвого укладу та ідеалів, вказували ці
праці на межу, що проходить поміж двома
східнослов'янськими народами - російським і українським.
Викликали ці праці живий відгук у російській
журналістиці. Йшов він двома напрямками. З одного боку -
об'єктивно-позитивним на сторінках „Отечественных
Записок", а з другого - виразно ворожим, з обвинуваченням
у сепаратизмі, в таких журналах як „Русский Вестник" та
подібні.
Крім праць Костомарова бачимо тут, „Письма о
Богдане Хмельницком к Н. Костомарову", писані М.
Максимовичем та його ж замітку „О славним певце Митусе",
про якого згадує Волинський літопис під 1241 роком.
З історичних праць П. Куліша в „Основі"
опубліковано було „Історію України од найдавніших часів" з
переднім словом, в якому крім вказівок щодо методи викладу
дав він вперше гостру оцінку козаччини та вступи —
„Хмельниччина" і „Виговщина".
З праць інших авторів звертає тут на себе увагу стаття
(без підпису), присвячена пам'яті Т. Шевченка під
заголовком „Русини в 1848 р.", в якій автор, розгортаючи перед
читачем життя українського народу в Австрії до 1848 p.,
публікує цікавий документ із часів Сиґизмунда II A587-1682) -
проект на знищення української народності.
Не менш цікавим документом, що його подано
польською й російською мовами, є „Універсал Региментаря
Стемиковського до українського селянського стану, 30-го
серпня 1768 p.". Вкінці зазначено, що оригінал, певно, був
українською мовою, один з уступів якого, між іншим,
каже, що „Бог, Творець світу, розподіляючи людей за
станом, від монарха і до останньої верстви, поставив їх на
певних щаблях і вас, піддані (селяни), створив для
залежності, не залишив у вас нічого, рівного іншим, крім душі..."
Між матеріалами „Исторические и юридические
акты", особливо цікавими є: „Журнал зустрічі в Україні Ки-
78 Розділ другий
рила Розумовського та обрання його гетьманом" і вісім
листів І. Мазепи до Петра І.
Тут же, не позбавлена інтересу, стаття Н. Краснова з
історії виникнення донського козацтва; відгук на історію
чеського народу Ф. Палацького з критикою його поглядів
на початки козацтва та інші.
Цінними і цікавими є „Листи з хутора" П. Куліша, що
носять зав'язки розв'язання питання взаємовідношення між
зрусифікованим містом в Україні і українським селом.
Праці на соціально-економічні теми містив в „Основі"
Т. Рильський (Максим Чорний), а саме: „С правого берега
Дніпра" та „Несколько слов о дворянах правого берега
Днепра". В першій — погляди автора на родину в зв'язку з
побутом українського селянства, у другій, що наробила
багато галасу, — характеристика шляхти в Україні.
Особливе значення мають статті, призначені
шкільництву та взагалі освіті, авторами яких були М. Костомаров,
П. Куліш, П. Чубинський, О. Лазаревський та інші.
Зокрема: М. Костомарова „О преподавани на южно-русском
языке", О. Лазаревського „Статистическе сведения об
украинских народных школах и госпиталях в XVIII веке",
П. Куліша „Устная мова з науки" як заклик до підготовки
викладів українською мовою. Як відгук — зразок викладу
на популярно-наукові теми В. Нечуя „Про дощ".
Так само статті з української географії: „Краткое
географическое описание южнорусскаго края", автор якої
заховався за ініціалами М. М. та М. Левченка „Места
жительства и местные названия Русинов в настоящее время".
Остання праця викликала відгук на сторінках „Основи"
Ю. Мохраниці, що в статті під заголовком „Несколько
слов о Пинчуках" до певної міри доповнює М. Левченка.
Чимало цінного матеріалу дає відділ „Вісті", де є
переважно дописи інформаційного характеру. Дають вони
чимало матеріалу про настрої селянства, про сільське
господарство, освітній рух та становище шкільництва на українських
землях, взаємини між селянством і панством тощо.
Крім дописів тут же і більші праці, з яких, наприклад,
Г. Ге „Наблюдання мирового посредника" та „Выдержки
из записок мирового посредника". О. Кістяковський
опублікував тут цінну працю під назвою „Характеристика
русскаго и польскаго законодательства о крепостном
праве по отношению к Малоросии".
У цьому відділі поміщені були: 1) лист Тадеуша
Падалиці до В. Антоновича у зв'язку з опублікованим листом
Роки 1660-1860
79
останнього „Што об этом думать" — про Варшавську
бібліотеку і 2) відома „Исповедь" В. Антоновича, в якій він
остаточно пориває з поляками і стає на ґрунт повороту
спольщеного українського роду до свого народу.
Є в „Основі" такі матеріали документального
характеру як листування та щоденник Т. Шевченка, що були тут
вперше опубліковані, та декілька споминів про Шевченка,
М. Костомарова, Л. Жемчужникова та ін. Надруковано
також статті Макарова про М. Маркевича, М. Мізка про Со-
леника — „Воспоминание о Соленике, знаменитейшем
украинском актере", відомого свого часу харківського
артиста, характеристику якого, між іншим, дає у своєму
„Щоденнику" Т. Шевченко.
Тут же статті А. Серова і Л. Жемчужникова,
присвячені музиці та пісні.
Окреме місце має відділ, який можна назвати відділом
української етнографії. Це кілька статей та збірка
матеріалів під назвою „З народних уст". Щодо статей, то в першу
чергу — А. Свидницького „Великдень у Подолян", Номи-
са „Різдвяні святки", С. Носа „Хуртовина" - етнографічні
оповідання на підставі зібраних матеріалів.
Збірка „З народних уст" ще й донині може бути тією
криничкою, яку ледве чи можна оминути при студіях
українського побуту. Цінний відділ бібліографічний. Тут
праці В. Межова, зокрема „Библиографический указатель
книг и статтей, относящихся до южнорускаго края" та
„Библиографический указатель Галицко-русской
литературы". Далі Н. М. в своїй рецензії на „Историю Русской
литературы" П. Петраченка, наприкінці якої автор додав
„Краткий исторический очерк украинской литературы" і
підносить справу необхідності бібліографічного огляду
української літератури. Був це М. Мізко — книголюб і
знавець книжної справи.
Врешті, різні рецензії та огляди з-під пера Куліша,
О. Лазаревського, Гатцука та інших.