ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ

початки періодичної преси
Зародки періодичних видань сягають глибокої
давнини. Дослідники вбачають їх у повідомленнях
„Acta senatus", що з наказу Юлія Цезаря вивішувалися на
площі Риму, та „Acta diuna...", що подавали перебіг праці
народного зібрання, відомості про військові події, хроніку
новин і т. д. Копії з них розсилалися до різних місцевостей
провінції.
Десь у VIII—IX ст. початки періодичної преси бачимо в
Китаї, де того часу виходить вже „Пекінський Вісник".
Далеко пізніше, а то в XV-XVI ст., з'являються летючі
листки в Німеччині (Flug-blatter) з відомостями про
політичні події, пошесні хвороби і т. д. На їх же сторінках
опубліковані були 95 тез М. Лютера. Згодом листи, що
містили політичні, комерційні та ін. відомості почали в
німців зватися — „Zeitungen", — отже, газети або
часописи. Ближче підходили до поняття періодичних видань -
„Messrelationen" („Ярмаркові відомості"), що виходили
точно кожного півроку у вигляді рукописних листів.
До цих же часів належить і одна зі старших
рукописних газет, що появилися в Чехії під назвою „Noviny leta
Pane...", яка переховується в Градці Королевім.
Подібні видання з'являються з бігом часу в інших
країнах Європи, але всі вони носять ще випадковий характер
і не освітлюють всебічно громадське і приватне життя.
Друковані часописи з'являються щойно з початком
XVII ст. і то майже одночасно в усіх країнах Західної
Європи. Так, 1615 р. починає виходити в Німеччині
„Frankfurter Jurnal", потім з'являється друкований часопис в Ав- 36 Розділ перший
стрії, 1621 р. виходить перша газета в Англії під назвою
„Weekly News"; 1631 p. — у Франції „Gazette"; в Італії
перший часопис виходить 1636 р. (Флоренція) і т. д.
Всі ці часописи подають вже ширші огляди, хроніку,
починають обговорювати справи, зв'язані з діяльністю урядів і
представництв, та інформують про події свого краю.
1 Зародки цкраїнської преси
*SJ?a українських землях, у порівнянні із західноєв-
АХропейськими країнами, преса з'явилася на 150
літ пізніше. Визначніші події з українського життя мали
відгук і оцінку впродовж довшого часу лише на сторінках
західноєвропейської преси. Так, повстання Богдана
Хмельницького A648), перемоги і творення Української
держави знайшли відгук і освітлення на сторінках
англійської, французької, німецької та ін. преси. Так само в цій же
пресі можна було зустріти й інші відомості з українських
земель.
Щойно за гетьмана І. Виговського можна побачити
зародок української преси. Крім звичайних універсалів за
час його гетьманування почали видаватися спеціальні
друковані універсали для козацької старшини, в яких
побіч різного роду наказів, законів тощо подано вже і
поточні вісті. Був це фактично своєрідний сурогат часопису, що
появлявся і пізніш аж до 1709 р.
По полтавській битві московська влада заводить щораз
то все більші обмеження прав і вільностей українських. На
цей саме час припадає і наказ царя Петра І, яким
забороняється друкувати українські книжки, а передруки
наказано зрівнювати з московським: „...На ново жодних книг,
окрім церковних попередніх видань не друкувати; але і ці
церковні старі книги за такими ж церковними книгами
виправляти (справлять) перед друком з тими
великоруськими друками, щоб жодної різниці й особливого наріччя в
них не було". За таких умов не могло бути й думки про
будь-які публікації на східноукраїнських землях.
І Народження преси на українських землян
Вещо легші умови були на галицько-українських
землях. Але і тут ще не скоро з'являється
часопис. Щойно в 1776 р. появляється перший на українських
Початки української преси
37
землях. Це тижневик французькою мовою під назвою
„Gazette de Leopol", перше число якого появилося у
Львові 1 січня, що його власником і видавцем був ближче
невідомий якийсь Chevalie Ossoudi. Проіснував цей часопис
лише рік. Його сторінки (кожне число виходило на 4
стор.), як також сторінки його додатків, приносили вісті зі
всіх важніших міст Європи. Головно були це вісті
політичного характеру, а подекуди і з приватного життя.
Відповідали вони за формою нинішнім телеграмам і хронікар-
ським заміткам. Жодних статей (редакційних чи інших)
тут не було.
Серед цих вістей траплялися часом вісті й з
українського життя, як місцевого характеру, так і зі східних
українських земель. З останніх особливу увагу звертають,
наприклад, вісті про призначення гр. Румянцева
генерал-губернатором України, про перенесення столиці України з Глу-
хова до Києва, як також цікава російська записка про
плавбу на Чорному морі, в якій подано причини зруйнування
Запорізької Січі: зробити торговельний шлях Дніпром
безпечним від запорізьких козаків.
На східних українських землях постання періодичної
преси сталося ще пізніш, а саме в першій половині XIX ст.
Найперше появляється вона у Харкові, потім в Одесі,
врешті, в Києві.
Першим таким часописом був тижневик під назвою
„Харковський Еженедельник", що його почав видавати
1812 р. харківський книгар Лангнер при найближчій
участі проф. Харківського університету К. Нельдехена.
Часопис близько стояв до університету, подаючи
інформаційний матеріал, в якому відбивався місцевий побут та
інтереси, якими жило громадянство тодішньої
Слобожанщини. Появилося 12 чисел. Припинив своє існування з
огляду на малу кількість передплатників, що було
зазначено управою університету такими словами: ,,...в
тутешньому краї дуже мало людей, що цікавляться такими творами
(сочинениями)".
Першим щоденником на східноукраїнських землях став
„Одесский Вестник", що почав виходити в Одесі 1827 р. і
протримався до 1893 р.
У Києві перший часопис (газета) появився 1835 р.
Власне був це сурогат газети під назвою „Киевские
Объявления", що виходили в 1835-38 і 1850-58 pp. Появлялися
вони щодня, але тільки впродовж одного місяця січня, під
час контрактових ярмарків.
38 Розділ перший
Врешті, з наказу російського центрального уряду з
1838 р. почали виходити в губерніальних містах
„Губернские Ведомости", що появлялися весь час аж до 1917 р.
І Народження української преси. Історичне тло
Скасування державних форм українського життя,
окреслення українського народу як самостійного
суспільно-національного тіла, безоглядне поборювання
рештків українських політичних та
національно-культурних прав, що розгорнулося на східноукраїнських землях з
особливою силою по полтавському бою, не в силі було
остаточно придушити ті змагання, що ще їх можна було
помітити наприкінці XVIII і на початку XIX ст. Низка
історичних фактів виразно промовляє про ті акції, настрої,
думки і змагання.
З цих фактів у першу чергу треба згадати хоча б так звану
місію В. Капніста 1791 p., коли в його особі політичними
українськими колами знову було винесено українську
справу на арену європейської політики. У квітні того року один з
найвизначніших українських діячів, що мав великий вплив
в Україні, — В. Капніст, як представник українського
суспільства лівого берега Дніпра, звернувся до Пруссії з
проханням про допомогу Україні в її боротьбі проти тиранії
російського уряду та національного поневолення ним
українського народу.
Другим не малозначним фактом була праця
масонських лож та українських таємних політичних товариств і
участь у грудневому повстанні.
Зрештою, рух українських мас з приходом в Україну
французького війська 1812 р. та заснування Січі на
Дунаю, що продержалася до 1828 р., - все це вказує на те, що
серед українського народу ще жили національні традиції,
що ще не були скінчені визвольні змагання.
Втративши вигляди на привернення
державно-політичних прав, українське суспільство на початку XIX ст.
приступає до праці над збереженням пам'яті минулого та до
захисту національно-культурних традицій, національної
спільноти і культурного розвитку.
Початки української преси 39
Початки української преси иа І
східноукраїнських землях. ЇЇ характеристична риса.
Мовний характер української преси 1
*SJ?a тлі такої історичної дійсності виникає на схід-
ХХноукраїнських землях преса, як чинник захисту
української культури і збереження національної спільноти на
ґрунті історичної минувшини. Характеристичною її рисою
стає те, що виникає вона з ініціативи та старанням самого
українського суспільства. Це виразно відрізняє її початки від
початків преси багатьох інших народів і зокрема від початків
преси московської, що була продуктом уряду чи урядових
чинників, як наприклад, „Куранти'' A621), „Ведомости
Московскаго Государства" (скорочено) - A702) тощо.
Діяльність їх редакторів і співредакторів була нічим
іншим, як приневоленою, урядовою, часто немилою
службою, яку мусили виконувати з наказу відповідних
урядових чиновників. Відмінний був початок, а ще більше — в
пізніших часах стадії розвитку української преси, її
народження тісно в'яжеться з відкриттям першого в Україні
університету в Харкові в 1805 p., що постає старанням
суспільства. Тут скупчилися видатніші наукові, літературні та
громадські сили того часу. Університет набирає значення
науково-культурного центру, скупчує навколо себе всі
громадсько-культурні інтереси Слобожанщини. З
університетом же в'яжеться новий цензурний закон A804), яким
після доби, що тяжіла над українським друкованим
словом від 1720 р. (наказ Петра І), передавалася цензура до
рук професорських колегій університетів. Все це сприяло
народженню української преси і то саме в Харкові, де
незабаром і появилися її перші органи.
Як ці органи, так і наступні часописи чи їх заступники
пізніших років у формі альманахів або збірників,
появляються в двох мовах: російській і українській, а часом лише
в російській. Пояснення такого явища треба шукати в
мовній та загальнокультурній асиміляційній дійсності, що на
той час набрала вже поважної сили на українських землях
під Росією, як також у проявах своєї чинності урядового
„недремлющого ока", що недоброзичливо дивилося на
вживання української мови, як на прояв українського
національно-культурного відокремлення.
Цей мовний характер української преси при її
народженні і в пізніших ще часах, не слід розглядати, як харак-
40 Розділ перший
тер, питомий виключно українській пресі. Можна його
помітити в різні часи й у інших народів, з яких згадаємо
хоча б таких, як ірландці, чехи, поляки тощо. Так
наприклад, в історії чеської преси зустрічаємо в її початках, як
двомовність (чесько-німецьку), так чужомовність
(німецьку): зокрема 1802 р. бачимо тут „Schonfeld", нову газету
під назвою „Prager Oberpostamtszeitung" або Єржабека
„Prager Neue Zeitung" та ін., а 1827 р. починає виходити в
Празі в мовах чеській і німецькій один з поважних
журналів, що його видає Товариство Чеського національного
музею, а саме: („Czasopis Spoleenosti Vlasteneckeho Mu-
sea", пізніше — „Czasopis Narodniho Musea".
І Програма перших український часописів
Нрограма молодої української журналістики в час
її народження, дивлячись на хронікарський
зміст, іде в двох напрямках. Один з них —
науково-літературний (історія, етнографія, красне письменство, тощо),
другий — сатирично-літературний.
Обидва ці напрямки визначаються одною спільною
рисою: незважаючи на лояльність, що її вимагали умови
політичного життя і що її в різний спосіб мусив виявити
той чи інший часопис, всі вони своїм основним змістом
прислуговувалися пробудженню в українському
суспільстві національної думки і почуття. Це провадило до
організації національно-громадських сил й до створення основ їх
розвитку.
|| Перші українські часописи на східноукраїнських
І землях. Піонери української журналістики.
1 „Украинский Вестник"
Нредставником першої течії в молодій українській
журналістиці на східноукраїнських землях 1816 р.
стає журнал, що виходить із професорських кіл
Харківського університету під назвою „Украинский Вестник" за
редакцією і співробітництвом визначних на той час наукових
і літературних сил, як проф. Євграфа Філомафитського
A791-1831), проф. Р. Гонорського A791-1819), проф.
О. Склабовського A793—1831), Гр. Квітки-Основ'яненка
A778-1843), П. Гулака-Артемовського A793-1831).
Початки української преси 4 7
Перше число журналу появилося з університетської
друкарні за січень 1816 р. у формі маленької книжки A5x10 см).
Цю форму витримано було й у всіх дальших числах.
Одним з головних завдань, що було поставлено
видавцями і редакцією та зазначено у вступному слові, -
„...дать лучшее поняте о здешнем крае", а також
ознайомлення читачів з історією України та збудження почуття
любові до неї. Висуваючи це завдання, видавці були
свідомі труднощів, що стояли перед ними:
„Не можна ... ручатися, — каже у вступній статті
редакція, — щоб можна було дати найповніше уявлення як про
саму Україну, так і її населення, бо успіх в цьому залежить
від багатьох сторонніх причин".
Поборюючи ці причини, журнал упродовж чотирьох
років все ж спромігся дати на своїх сторінках максимум
того, що можна було дати за тих умов, при яких довелося
йому існувати.
Вже з першої книжки головним змістом журналу стає
історія України та поодиноких її країв, етнографія,
географія в оригінальних працях, як також описи і спомини,
спроби української літературної творчості. Тут же
переклади та матеріали місцевого хронікального характеру.
Перше число (за січень 1816р.) принесло на чільному
місці більшу працю під заголовком „Гетьман
Хмельницький", що зайняла собою кілька чисел і була написана на
підставі старих рукописів.
Подаючи добу гетьманування Б. Хмельницького, праця
ця просякнута почуттям глибокої пошани до українського
козацтва. Самого ж Хмельницького автор (директор
Чернігівської гімназії М. Марков) характеризує такими
словами: „Невтомний, строгий до самого себе більш, ніж до
других, він виступає на арену, забуваючи навіть про славу".
„Покличемо з темряви минулого мужа, — продовжує
автор далі, — що віддав усього себе на користь
батьківщині: нехай буде він вічним докором для безжурних і
твердою наукою для бадьорих. При імені Хмельницького мало
хто лишиться байдужим і не викличе в своїх думках тисячі
споминів."
З інших праць звертають на себе увагу такі, як
наприклад: історичний огляд Г. Квітки-Основ'яненка „О Малой
России", М. Грабовського — „Историческия замечания о
Малороссии, от смерти гетмана Богдана Хмельницкаго до
Полтавского сражения", як також згаданого вже М.
Маркова, який дав „Введение в малороссийскую историю". Тут же
42
Розділ перший
цінні описи поодиноких місцевостей України — їх історичне
минуле, побут, культурне життя тощо. Зокрема варто
згадати опис України російським подорожником Льовшиним, в
якому він такими словами характеризує українські пісні і
мову: „їх (українців) пісні ніжні, виразисті і часто протяжні.
Українці перевищують майже всіх мешканців Росії
гнучкістю, чистотою та приємністю голосів"...
А далі про мову: „Коли генії тієї країни звернуть увагу на
українську мову і вироблять її, тоді українці, може,
конкуруватимуть щодо слави своїх наукових творів із найкультур-
нішими народами Європи".
Зустрічаються також на сторінках журналу кілька
спогадів, з яких заслуговують на особливу увагу спогади
швейцарця Вернете та Гесс де Кальве (про Григорія
Сковороду, про Новгород-Сіверський).
Критичні огляди (або скоріше реферати чи перекази)
належать тут перу Масловича.
Окреме місце на сторінках „Украинского Вестника"
займають „Листи до видавців", талановито вбрані в
гумористично-сатиричну форму, скеровані на побут і вдачу
представників тогочасного суспільства. їх автором був
Г. Квітка-Основ'яненко, що виступив тут під прибраним
іменем — Фалалея Повінухіна.
Представником української літературної творчості в
„Украинском Вестнике" став П. Гулак-Артемовський,
який здобув в історії українського письменства належне
місце по опублікуванні тут відомої байки „Пан та собака".
Крім того опубліковано було тут також ще низку його
творів, в одному з яких („Супліка до Грицька
Основ'яненка") зазначається відрубність української мови від
російської та надається їй літературної гідності.
Окремо був в „Украинском Вестнике" введений відділ
інформативно-хронікарський. Головне місце займають в
ньому „Харківські записки". Зокрема цікавим є
повідомлення про працю Харківського університету. Тут же про
програми навчання в повітових школах („уездньїх
училищах"), гімназіях і врешті в університеті. З них
довідуємося, м. ін., що серед предметів навчання в так званих „уезд-
них училищах" (повітових школах) того часу поруч з
граматикою російської мови стоїть також навчання „местно-
го язьїка", отже, української мови.
Решта матеріалів, що появилася на сторінках
„Украинского Вестника", в більшій частині відбігали від місцевої і
загальноукраїнської тематики.
Початий української преси
43
Суспільство і „Украинский Вестник". І
Передплата. Припинення 8
*5~Резважаючи на те, що як видавництво, так і реда-
X Актори „Украинского Вестника" змагалися
якнайкраще підійти до потреб і до вимог суспільства,
журнал не зміг здобути ширшого кола читачів. Вже в першому
році видавництво побачило, що перед ним стоїть поважне
завдання — провести відповідну підготовку шляхом
агітації. Треба було заохотити читача, треба було практично
підвести його до журналу та ознайомити з його змістом і
вичекати після того певний час. Тому першого року
видавництво більшу частину з накладу 350 примірників
розіслало даром. Це дало деякі позитивні наслідки. Року
1817 (другий рік видання) друковано було вже 500
примірників, а передплатників, що внесли гроші — 297. Року
1818 друковано 400 примірників, передплатників 244. У
наступному 1819 році зменшено наклад до 350
примірників. Хоч кількість передплатників, порівнюючи з
попереднім роком трохи зросла, а саме - до 253.
Цікаво порівняти передплату „Украинского Вестника" з
передплатою часописів в інших країнах серед інших народів.
Наприклад, згаданий нами „Сазоріз Иагосіпіііо Мшеа" у
Празі, що почав виходити 1827 р., спочатку мав щойно 436
передплатників у Чехії та декілька за кордоном. Так само
такий російський часопис першої половини XIX ст. як „Мос-
квитянин" (Погодіна) мав лише 300 передплатників. Або
врешті - „Отечественньїе Записки", що почали виходити
1820 р., мусили припинитися через брак передплатників і
відновилися вже геть у пізніших роках.
Мусив припинити своє існування й „Украинский
Вестник", але з інших причин. Незважаючи на, здавалося б, малу
кількість передплатників, починаючи з другого року видання,
всі видатки його видання повністю вже покривалися з
передплат. Отже, про жодний дефіцит думати не доводилося.
Натомість журнал зустрівся з іншого роду
перешкодами. З 1819 р. почала виявлятися заново цензурна
практика, що натурально тяжко відбилася і на „Украинском Вес-
тнике". Журнал почав діставати попередження, які
закінчилися тим, що 1820 р. число за місяць січень було
цензурою затримано, а саме видання заборонено. Трохи довше
Ще протримався тижневик „Харьковские Известия", що
його також видавав університет за редакцією проф. Вер-
бицького в 1817—1822 рр.
44
Розділ перший
і Нова спроба.
Щойно за чотири роки після „Украинского Вест-
рика" робить університет нову спробу.
Приступає до видання нового журналу, яким 1824 р. стає
„Украинский Журнал". Редактором цього нового журналу
призначив університет П. Гулак-Артемовського, що
пізніше був ректором університету, та проф. О. Склабовсько-
го. Через недугу П. Гулак-Артемовський примушений був
зректися редакторської праці, залишаючись
співробітником. Таким чином, редактором журналу залишився сам
О. Склабовський. Програма нового журналу охоплювала
такі розділи:
1) все, що торкається історичних відомостей, успіхів у
науці і мистецтві, хліборобстві, торгівлі, промисловості та
інших достопам'ятностей України;
2) всі роди прозаїчної творчості;
3) всі роди поетичної творчості;
4) різне.
Програма ця в практиці набрала характеру наукових
викладів філософічних теорій, якими цікавилися того часу
вчені та літератори, і зокрема викликала зацікавлення
класичною літературою.
І хоч студії української історії та різні дослідження, що
з нею зв'язані, разом із тогочасним станом життя в
Україні і було запроваджено в програмі на першому місці,
здійснення їх, коли і побачимо на сторінках „Украинского
Журнала", то все ж у далеко меншому розмірі, аніж то
було на сторінках його попередника, а до того ж, коли і
траплялися на ці теми, то носили вони характер більш
описово-дослідний і місцевий. Правда, були ще праці, що все ж
збуджували в громадянстві інтерес до української
старовини, але менше захоплювали і поглиблювали національне
почуття, що виходило б поза межі вужчої батьківщини —
Слобожанщини. Проте можна було зустріти тут і винятки.
Одним з таких винятків була хоча б така праця як „Взгляд
на поэму под названием „Войнаровский". Не є це
критична праця, лише виклад змісту поеми К. Рилєєва з
цитатами з неї. Але можна бачити в ній, як глибоко співчував
автор вкладеному в цю поему почуттю любові до України.
Серед наукових і літературних кіл суспільства
„Украинский Журнал" користувався атестацією ліпшого в ті часи
наукового органу. Та незважаючи на це, все ж мусив він
1825 р. припинити своє існування. Був це час, коли реакція
на чолі з кн. Голіциним розправляла свої крила. На куратора
шкільної округи і університету висунуто було 3. Карнієва —
послідовника лихої пам'яті куратора казанської шкільної
округи Магницького, а почесним членом Харківського
університету став не менш відомий в історії Росії граф
Аракчеев. Це імена, що самі за себе промовляють.
„Харьковский Демокрит" |
Нредставником другої течії в молодій українській
журналістиці був часопис — „Харьковский
Демокрит", що виходив у Харкові 1816 р. Назву цього
журналу, можна думати, було запозичено від сатиричного
місячника „Демокрит", що 1815 р. виходив у Петербурзі.
Свою появу „Харьковский Демокрит" завдячує
одному з перших вихованців Харківського університету В. Ма-
словичу A793-1841), який був і його редактором. Батько
Масловича був за походженям серб. Мати — українка з
роду Познанських, приятелів відомого етнографа грузина
Цертелєва, що посвятився українським етнографічним
студіям. Ще за студентських часів виявив В. Маслович
нахил до літературних студій і творчості (зокрема його студії
над історією байки).
Приступивши до видання „Харьковского Демокрита",
в передмові до нього він зазначив: „За особливий свій
обов'язок вважаю, щоб цей журнал поповнювався
творами нашої країни".
За змістом журнал цей можна поділити на такі відділи:
1) гумор, байки, епіграми, оди тощо; 2) оповідання, казки,
подорожі; 3) різні пісні; 4) забави, шаради.
Матеріали цих відділів появлялися мовами
українською та російською.
Масловича постійно тягнуло до української поезії, до
української мови й літератури. Українська мова стала його
рідною мовою і він заповнював своїми творами сторінки
часопису, що часом прозраджували його гострий язик.
З тих творів згадати хоч тай, як поема про Харька,
засновника Харкова, на підставі народних переказів під
заголовком „Засновання Харькова"; сатиричну поему на
українське життя „Утаіда", в якій можна помітити вплив
Котляревського; „Песнь Семейству", що поза російським
46
Розділ перший
заголовком написана була доброю українською мовою, та
інші.
Крім самого Масловича містили тут свої твори Г. Квіт-
ка-Основ'яненко, Срезневський, Гонорський та інші.
Вийшло „Харьковского Демокрита" шість чисел.
Перестав виходити в зв'язку з виїздом Масловича з Харкова.
Повстання декабристів 1825 p., польське повстання
1830 p., рух за кордоном — все це занепокоїло російський
уряд. Маючи за собою вже досвід і традицію в боротьбі з
українством, звернув він увагу на українське життя і став
на шлях його чергового приборкання, бо побоювався
розвитку його національного вияву і розвитку. Наслідком
цього стає те, що понад тридцять років не бачимо вже на
східноукраїнських землях жодного українського часопису.
І Заступники часописів - альманахи
Тим часом українські літературні і наукові кола не
думали про підготовку до смерті. Навпаки, в
боротьбі з реакцією вишукували вони інших шляхів, щоб
промовити до українського суспільства. Таким шляхом
стає видавання різного роду альманахів та збірників, що
заступають собою журнали.
Першим з цих альманахів появляється 1831 р., за
редакцією проф. О. Шпигоцького, „Украинский
Альманах, в якому бере найближчу участь тепер призабутий
вже поет Л. Боровиковський A806—1889) з його засадою,
що мовляв, „неправдивою є думка, нібито українська
мова придатна лише для вислову смішного і низького".
Другим альманахом була „Утренняя Звезда", де
містили свої твори Квітка-Основ'яненко, Гулак-Артемовський,
Є. Гребінка та інші.
Зокрема звертає того часу увагу „Запорожская
Старина", яку почав видавати збірниками син співробітника
„Украинского Вестника" проф. їв. Срезневського — Ізм.
Срезневський.
У сорокових роках XIX ст. появилися чотири альмана-
хи-збірники.2
1 „Украинский альманах" видавали І. Розковшенко та І. Срезневський
(прим ред.-упор.)
2 Насправді в цей період виходило п'ять альманахів. Автор не згадав
„Южно-русский сборник", який готував до друку А. Метлинський
(прим ред.-упор.)
Початки української преси
47
В першу чергу, це цінні збірники, що їх 1840 р. почав
видавати М. Максимович під назвою „Кіевлянин". Перші
дві книжки вийшли у Києві в 1840 і 1841 pp. Третя — у
Москві 1850 р. Як мотто дано: „Да ведают потомки
православних Земли родной минувшую судьбу".
У програмовій передмові першої книжки видавець
зазначив завдання видань такими словами:
„...дослідження і приведення до належної відомості всього того,
що стосується Києва і всієї Південної Руси - Київської і
Галицької".
Завдання це було виконане якнайкраще з
доповненням змісту історичного, на теми мови, бібліографічного і
творами красного письменства.
В цей же час появляється альманах під назвою „Лас-
товка" (формат 13,5 х 10,5, стор. 382).
Вийшов цей альманах у Петербурзі 1841 р. у виданні і
за редакцією Є. Гребінки.
Ще в 1830 р. Є. Гребінка робив заходи, щоб дістати
дозвіл на видання українського часопису, але безуспішно.
Так само безуспішні були його старання дістати дозвіл на
український додаток при петербурзькому журналі
„Отечественные Записки". Після цього взявся він до видання,
бодай, літературного альманаху, який і появився під
згаданою назвою.
Зміст його склався з творів українських письменників.
Деякі з них стали широко популярними, доживши й до
наших днів. (Є. Гребінки „Ні, мамо, не можна нелюба
любити", Л. Чужбинського „Скажи мені правду, мій любий
козаче" та інші).
Залетіла „Ластовка" і на західноукраїнські землі, де
зустрів її Маркіян Шашкевич такими словами у своєму
листі до М. Козловського, якому він 1842 р. її посилав: „Рідні,
любезненькі! Несеться воздухами до Вас, мої миленькі,
шпарка „Ластовка". Ой ластівка ж то ластівка! Такої ще
зроду ніхто не бачив, бо не то, що гарно виспівує та
щебече та так, мов промовляє, а то ще і на зиму не ховаєся, і
все снуєся, і все літає, і все виспівує, що забудеш і біду, і
горе, і смуток, і журбу і здається тобі, що завсігди весна.
От така-то летить до Вас „Ластовка..."
У прикінцевому слові альманаху - „До зобачення"
звертається Є. Гребінка до земляків з такими словами:
„...Полюбіте же, земляки, нашу ластовочку, читайте її
швидко, бо незабаром може прилетять солов'ї, тоді хто
стане слухати „Ластовку"!?
48 Розділ перший
Помилився видавець „Ластовки". Ще довго довелося
чекати українському суспільству на солов'їв.
Того ж 1841 року появився ще один альманах, що його
видав Ол. Корсун під назвою „Сніп". А в 1843—1844 pp.
появився альманах „Молодик", якого вийшло чотири
книжки. Видавцем його був І. Бецький. Видано було у
Харкові, а потім у Петербурзі мовами українською й
російською на користь харківського дитячого притулку для
сиріт.
| Преса на західноукраїнських землях.
II Історичне тло. Перші спроби
§~| є в ліпшому стані була в цей період справа періо-
X Адичних українських видань і на
західноукраїнських землях. З часів створення так званого Руського
воєводства та прилучення його до земель польської
корони й до кінця XVIII ст. перебувала Галичина під
польським пануванням. Становими привілеями та
матеріальними вигодами перетягала Польща на свій бік потомків
наших княжих родів, боярства й міщанства. Решту
зустрічали тяжкі обмеження й переслідування тих освічених
верств українського суспільства, що прямували до
національно-культурної сепарації від Польщі. Українська
культура, що колись стояла, без порівняння, вище від
польської, падала постійно, не маючи настільки підтримки з
боку держави, але й втрачаючи підтримку власних останків
вищих верств — шляхти й міщанства. Римо-католицька
церква зі справною організацією та дисципліною, з
доброю пропагандою та системою середніх і високих шкіл та
виховних закладів брала явну перевагу над нашою
православною та уніатсько-католицькою церквою. В кінці
XVIII ст. при кінці старої польської держави в Західній
Україні православна церква впала була зовсім, а
залишилася формально тільки українська католицька церква,
однак між її вірними було тільки селянство, рештки
міщанства і нижчої „ходачкової" шляхти, з яких рекрутувалося
духовенство. Під час першого поділу Польщі 1772 р.
Галичина перейшла під Австрію. При українськім народі
залишився ще тільки „хлоп і поп", як це згірдливо говорили
тоді польські шляхтичі.
Втративши верхні верстви, що зреклися свого народу,
галицько-українські землі залишилися лише з нижчим
духовенством та українським селянством, придушеним не-
Початки української преси 49
волею. Те ж саме і на Закарпаттю, де політика асиміляції
українського населення привела до повного
національно-культурного поневолення, пізніш підпертого
„науковим" узасадненням Мадярської Академії наук A825).
В таких умовах застає західноукраїнські землі після
першого поділу Польші, коли Галичина відійшла до
Австрії, цісар Йосип II. Він приносить з собою надії на
культурне піднесення українського народу. Здавалося, що доба,
коли вже „не було властиво русинів, а тільки поляки
грецького та латинського обряду", минула. Та сподівання не
справдились. Незабаром, по смерті Йосипа II A790),
наступила реакція, що тяжко відбилася на українському
житті.
Особлива неприхильність до українського народу
виявилася саме в роках народження української періодичної
преси на східних українських землях A816—1818).
Впродовж першого тридцятиліття XIX ст. не могло бути ані
мови про будь-яке українське друковане слово, а тим більш
про періодичні видання.
Реакція безупинно висувала на чільне місце польський
елемент, що звиклою рукою закріплював своє панівне
становище і насаджував свою культуру.
А все ж ціною великої енергії і зусиль щастить таки
національно свідомій частині українського суспільства
перебороти всі труднощі і покласти підвалини для пізнішого
розвитку української книжки і періодичної преси.
Першу спробу робить 1830 р. Маркіян Шашкевич.
Бувши в той час ще семінаристом, почав він старатися про
дозвіл на видання українського часопису. Але йому було
відмовлено.
„Руська трійця". |(
Спроба видання часописів. Дльманах „Зоря" І
Тим часом під впливом знайомства з творами
українських письменників східноукраїнських земель, з
виданнями на тих землях, як також розвитку національно-
культурного життя серед суспільства інших народів, що
були в тій же державі, та творів таких представників їх як Ша-
фарик, Коляр, Караджич та ін., і особистого знайомства з
чеськими представниками, як Коубек, Зай та ін., твориться
гурток піонерів українського національно-культурного
відродження Галичини. Душею цього гуртка, що ввійшов до
історії під назвою „Руська трійця", стає Маркіян Шашке-
4 — 92598
50 РР5ДІЛ ПерШИЙ
вич із найближчими однодумцями — Я. Головацьким
A814-1888) та І. Вагилевичем A811-1866).
Оцей-то гурток, після відмови М. Шашкевичеві в
дозволі на видання часопису, береться до видання альманаху
під назвою „Зоря".
Зміст цього альманаху складався з народних пісень та
наукових розвідок. Але перший його випуск на 1834 р.
цензурою не було допущено до друку. Однією з причин
цензурної заборони були, між іншим, такі рядки одного з віршів:
„Заспіваю, що минуло,
Передвіцького згляну час:
Як весело колись було,
А як сумно нині в нас".
Годі було сумувати. Редакторів потягнено було до
відповідальності, переведено було ревізію в М. Шашкевича.
Але все це не розбило розпочатої гуртком праці. Зокрема
М. Шашкевич не падав духом. Огрітий глибокою любов'ю
до свого народу, щирий і непохитний, робив він такий
висновок: „Коли не можна друкувати руської книжки у
Львові, то несемо її до Відня, а коли і там не пустять на
світ Божий, то лишається ще свобідна Угорщина". Тому
заохочує своїх однодумців до витривалості і до дальшої
праці.
1 „Русалка Дністровая" та
1 нові спроби видання періодичного органи
За два роки, поробивши деякі зміни та додавши
нового матеріалу, замість викиненого, надавши
змісту більш спокійного і лагідного характеру, М.
Шашкевич з Я. Головацьким перейменували „Зорю" на „Русалку
Дністрову". За допомогою сербських приятелів Я. Голова-
цького і зокрема Юрія Петровича видрукували вони цей
альманах таки в Будапешті (Будині) 1836 р. з датою 1837 р.
Кошти на це видання дав директор Головної школи в
Коломиї Микола Верещинський, що був великим
прихильником ідей Маркіяна Шашкевича.
„Поклонися, Русалко наша, низько Всечесному Спа-
дареві Николі Верещинському, що тобі звелів родитися, —
читаємо в „Передслів'ю", — і всім, що тя пристроїли
піснями народніми і стариною, іменно: Трудолюбивому Ми-
Початки української преси
51
рославу Ільковичеві — потом Православові Кавкові, Івану
Кульчицькому, Мінчакевичу та іншим"...
Зміст альманаху складався з народних пісень, складні,
цебто оригінальних творів поезії і прози, перекладів і
відділу „Старини".
Задуманий був альманах як періодичне видання, як про
це свідчать архівні матеріали. Та видавцям не пощастило.
Друковано було „Русалку Дністрову" в кількості 1000
примірників, з яких 200 розійшлося перед висилкою до
Львова. Решту (800) було у Львові цензурою сконфісковано.1
Таким чином, видання це принесло значні матеріальні
втрати, а також і поважні неприємності поліційні.
Цікавий, між іншим, погляд висловив директор поліції:
„Досить маємо клопоту й з однією національністю (тобто
польською), - казав він, - а тут ці божевільні хочуть ще
вернути мертву руську (отже, українську) національність".
За оминальне нехтування крайової цензури видавців
потягнено до відповідальності. Ректор семінарії перевів
також слідство, бо М. Шашкевич ще був семінаристом.
Протокол слідства переслано до консисторії, яка
переслала його до крайової влади. Наслідки: Шашкевича і Голо-
вацького віддано під поліційний догляд.
Та найприкрішим для них було те, що своє суспільство
зустріло „Русалку Дністрову" не тільки байдуже, але й
неприхильно. Згадуючи про це пізніше, Головацький писав:
„В нещасливу годину уродилася тая ,,Русалка". Замість
помочі та заохочування найшлися посмівки та недоволь-
ність, ба й ворогування. Показалося, що голова — то
розум. Були такі, котрі б радо її вітали, але не в тім строю...
Не взяв враг і таких, що зовсім цуралися такою
невидальщиною, і бісом на неї вилилися".
Після першої спроби М. Шашкевича дістати дозвіл на
видання часопису та після виходу „Русалки Дністрової"
було ще кілька спроб. Одною з них була спроба о. Йосипа
Левицького, того самого, в очах якого правопис ,,Русалки
Дністрової" був тим страшним гріхом, що викликав навіть
його подяку на адресу цензора за її конфіскату.
Року 1843 вніс він прохання про дозвіл видавати
релігійний часопис під назвою „Бібліотека бесід духовних".
Але справу з дозволом було поховано і то руками
митрополита Мих. Левицького з таких міркувань, що в часописі,
Цензор - професор теології крилошанин о. Венедикт Левицький.
Конфіскату було знято в 1848 році.
52
Розділ перший
мовляв, могли б бути обговорювані і питання дня, а в
такому разі легко дійти до колізій з іншими релігійними
партіями (!), або закордонними урядами і зрештою, що
злука письменників для такого часопису могла б зродити в
декого думку про те, що тут йдеться про витворення між
клером слов'янського товариства.
Дальшим кроком була спроба відомого діяча, пізніш
посла до віденського парламенту і холмського єпископа
М. Куземського, крилошанина І. Жуковського, Семашки,
Павенцького, що 1846 р. задумали видавати періодичний
часопис. Справа розбилася на мовному питанні.
Жуковський був послідовником Шашкевича, Куземський був за
видання „язичієм", Семашко — за старослов'янську, як
„матір руської мови".
В наступному році, як довідуємося з листування Я. Го-
ловацького з організацією „Матиці Руської", мав почати
виходити періодичний орган „Матиці" за ред. О. Малиновсь-
кого. Але і до цього видання не дійшло. Лише у Відні
заходами І. Головацького, при безпосередній участі його брата
Я. Головацького, появилося в цих роках A846-1847) два
випуски альманаху „Венок русинам на обжинки".
І Напередодні нової доби.
і Ставропігія і видання „Пчола Галицька"
початку 1848 р. у Ставропігійському інституті
X Авідбулася спеціальна нарада в справі видання
часопису з метою: а) поширення серед народу найпотріб-
ніших відомостей, ознайомлення його з найновішими
здобутками на полі рільництва та промислу; б) поширення
морального виховання; в) освіти; г) подавання вістей про
найважніші події, заміток з літератури, мистецтва і т. д.
Цей часопис мав називатися „Пчола Галицька", а на
редактора запрошено було Дениса Зубрицького. Дрібний
поміщик з польським вихованням, автор студій з історії міста
Львова, „Истории Галичско-русского княжества", нарису
історії „руського народу" (польською мовою) та інші. З
погірдливим поглядом на народ та українську мову, Д. Зубри-
цький упродовж двох тижнів „испрашивался й
отказывался" (відмовлявся) від запрошення, але нарешті погодився.
Дня 16 березня 1848 р. одержано дозвіл на видання
часопису, але скористуватися ним не довелося, був він вже
непотрібний.
Початки української преси
53
Революція відкривала перед українським народом на
західноукраїнських землях нову сторінку його життя.
Конституція 1848 р. Перший український
політичний часопис „Зоря Галицька"
Нодії навесні 1846 p., що принесли конституцію,
були фактично не стільки політичним рухом
самих народів Австрії, оскільки відгомоном революційного
зриву взагалі в Європі. Українське населення земель, що
входили до Австрійської держави, було в цей час
національно і політично ще малосвідоме і до активної участі в
політичному житті непідготоване. Це відбулося на всій
поведінці його і на перших його органах. Але так чи
інакше конституція таки доторкнулася й українців. Загальна
політична ситуація вимагала і від них активного відгуку.
Як наслідок, було створено „Раду народню руську", що
потім перетворилася в „Руську Раду Головну".
Фактичним періодичним органом Ради став часопис
під назвою „Зоря Галицька", а її „видавателем і заручаю-
щим редактором" — член Ради, правник Антін Павенць-
кий. Був це тижневик, перше число якого появилося 15
травня 1848 р. в накладі 4.000 примірників.
На сторінках цього числа Рада оповістила свою відо-
зву-маніфест, в якому писала: „...Ми, русини галицькі,
належимо до великого руського народу, котрий одним
говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя
мільйона землю Галицьку замешкує".
Цей маніфест водночас був і програмою „Зорі
Галицької", в якому далі говориться про завдання дбати про добро і
щастя народу: боротися за мову, видавати свої часописи,
поширювати „добрі і ужиточні книжки в язиці руськім",
стояти на сторожі прав конституційних та „права наші од всякої
напасти і оскорбления і сильно хоронити".
Часопис згуртував навколо себе представників
літературного, наукового й політичного життя, серед яких був і
останній член „Руської трійці", що лишився по смерті
М. Шашкевича та відхиленню до поляків І. Вагилевича, -
Яків Головацький.
Тут були А. Петрушевич, автор писаної польською
мовою публікації на захист самостійності української мови,
який у пізніших часах прислужився своїми збірками до
створення архівно-музейного відділу при Народному домі
54 Розділ перший
у Львові; письменник А. Могильницький; поет і
популярний промовець Р^ Мох; Б. Дідицький; Гр. Шашкевич
(брат Маркіяна); Й. Лозинський, який був одним з
перших, що зайняв щодо мови народовицьке становище;
Йосип Левицький, автор першої друкованої в Галичині
граматики української мови (німецькою мовою); Іван Гуша-
левич — автор популярної пісні „Мир вам, браття", що
довгими роками була немов би гімном
галицько-українського народу; М. Устиянович та інші.
Щодо змісту і реалізації завдань політичного часопису,
„Зоря Галицька" потребувала ще дуже багато дечого
зробити. Незважаючи на всі добрі бажання, редакція не в силі
була впоратися з вимогами політичного життя, зокрема
кидалася в очі недостатність інформацій про події в світі,
в самій Австрії, ба, навіть у своєму краю, відсутність
ґрунтовних праць щодо розв'язання соціальних і політичних
питань. Загальнонаціональна та культурно-національна
справа, навіть на той час, вимагала від часопису ще багато
дечого. А проте галицько-українське суспільство зустріло
часопис із захопленням і одушевлениям.
Для поширення часопису в краю „Руська Рада Головна"
звернулася до окружних і деканальних рад. На її заклик
відгукнулося духовенство і то в своїй більшості. Окружні ради
звернулися обіжниками до деканів, а останні - до
духовенства на місцях із закликом зі свого боку, „щоби духовенство...
кожну громаду до передплати візвало"...
І „Руський Собор" і часопис „Onewnuk Ruskui"
Того ж 1848 р. в противагу „Руській Раді Головній"
виникло у Львові політичне товариство ,,Собор
Руський". Засновано бул^о його під впливом поляків спо-
льщеними українцями. Його органом, по чотирьох
місяцях після появи „Зорі Галицької", став тижневик „Dnew-
nyk Ruskyj", „отвітним редактором" якого став один з
„Руської Трійці", а саме І. Вагилевич.
Перше число появилося 18 серпня 1848 р. Своєю
метою часопис ставив демонструвати приналежність
галицьких українців до польської національності.
Виходив „Дневник Руський" у двох виданнях: одне
друковано латинкою, друге — кирилицею. Протримався
недовго. Появилося тільки дев'ять чисел. Крім статей
політичного характеру, були тут, між іншим, економічна
Початки української преси 55
розвідка І. Вагилевича, кілька оповідань гумористичного
характеру та інші.
Під оглядом інформаційним поставлений був цей
часопис дещо ширше, ніж „Зоря Галицька", але в
політичних статтях так само зраджував свою безпорадність, а в
питаннях культурно-національного життя — неохайність і
незорієнтованість.
Дальший розвиток
української проси на українських земляк
Політичний і культурний рух, започаткований 1848
роком, крім „Ради Руської", як громадсько-політичного
осередку, покликав до життя просвітнє товариство
„Галицько-руську Матицю" та „Собор учених", поклав
початки театральної діяльності тощо. Поруч з цим починає
розгортатися і преса. Виникають нові часописи,
зростають, поглиблюються змістом і заінтересованням. Перед
веде Львів. Упродовж п'яти років їх кількість зростає до 11
(газет і журналів). Конкретно цей зріст можемо бачити з
такої таблички:
гІК
1848
1849
1850
1851
1852
1853
Львів
2
6
4
4
4
6
КІЛЬКІСТЬ НАЗВ
Відень
1
1
2
2
2
3
Будапешт
—
—
1
1
1
1
Чернівці
—
—
1
1
1
1
РАЗОМ
НАЗВ
3
7
8
8
8
11
Крім вже згаданих починає виходити у Львові за
редакцією М. Устияновича „Галичо-Руський Вестник", що
потім переноситься до Відня, де під назвою „Вестник"
виходить за редакцією І. Головацького, а потім Вислобоць-
кого до 1866 р. чи то як урядовий орган, чи як приватний,
за деякою фінансовою підтримкою уряду.
З 1 січня 1849 р. появляються за редакцією І. Гушале-
вича інформаційно-політичні „Новини", що виходять
двічі на тиждень, а після їх припинення (ЗОЛИ) за його ж
редакцією (відповідальний учредитель) з 7 травня починає
56
Розділ перший
виходити літературний тижневик під назвою „Пчола", що
протримався до 3 листопада того ж року.
Зустрічаємо тут вияв національних думок і настроїв.
Крім творів місцевих авторів з'являються тут також твори
письменників зі східноукраїнських земель.
З праць місцевих авторів, що появилися на сторінках
„Пчоли", в першу чергу треба відзначити ,,Слово о Полку
Игоревом" — „одновлене й стихом уложене" Богданом
Дзєдзвицьким (Дідицьким), більшу працю І. Гушалевича
„История Отечественная", історичні розвідки А. Петру-
шевича та цікаві „Уваги над правописом руским" Й. Ло-
зинського. Тут же твори А. Могильницького, І.
Наумовича та інші.
В одному з чисел (ч. 7) редакція „Пчоли" дає огляд під
заголовком „Кто в нас до вспоможенія часописмь найбо-
льше вліяєть?", в якому характеризує становище
суспільства до своєї преси.
Спинившись на своєму органі, редакція пише: „Що ж
теперь сказати о инних письмах періодических, так на-
примір о нашем? Ні гадки даби загріти тій холодния
серця, в которих студень і ночь вселилася! Іскренниі Русине
желают тоє письмо удержати і побольшити, і ми тія жела-
нія имієм, але откуда взяти жерело? Коли до сегодня еще
только передплатителей не зголосилося би найголовнішу
потребу тиска покрити".
Тут же подає список передплат, з якого виходить, що в
усій Галичині мала „Пчола" ледве 310 передплат.
„Чому ж такая холодность до народного діла? —
закінчує редакція, - ци гадаєм, що чужій будут о нас дбали? О,
бавмося тою гадкою, бавмося і мантімо сами себе! Але суд
в будущности тяжко омантити, он нашія кости, в німих
могилах зложения соромом вічним окриєт".
В цей же час у Львові виходить ще часопис під назвою
„Сельская Рада" — „Wiejska Rada", який почало було
видавати як тижневик львівське церковне братство за
редакцією І. Домковича. Появилося тільки п'ять чисел.
1 Мовна боротьба, її характер.
І Причини. Відхід і роль Якова Головацького
*SJ?a східноукраїнських землях в українському сус-
ААпільстві, на світанку народження української
преси, мовного питання, власне, не існувало. Коли ж на
Початки української преси 57
сторінках часописів і порушувалася справа мови, то лише
як вияв змагання за рідну мову проти сторонніх
національних чинників та політики російського уряду. Інакше
сталося на західних українських землях. Довший час
мовна справа, мовна боротьба в самому українському
суспільстві займала сторінки часописів, відсовуючи набік часом
дуже пекучі справи національно-політичного характеру.
Була це, як казав І. Франко, „азбучна війна" в
українському суспільстві. Вилилася вона в поділ суспільства на три
табори, які дали представникам польської політичної ради
відому зброю - „divide et impera" (поділяй і пануй). На
початку цієї війни виявилося три наступні течії:
□ народної української мови;
□ староруської і церковнослов 'янської;
□ російської (чи московської) літературної мови.
З бігом часу з другої течії витворилося так зване „язи-
чіє", цебто мішанина з мов церковнослов'янської,
московської, польської, подекуди мадярської (Закарпаття) та
місцевих говірок (локалізмів). Пізніш це „язичіє" почало
відігравати роль прикривки в пропаганді, культивуванню
російської (московської) літературної мови, що створило
цілу течію культурного і політичного так званого москво-
фільста з його безоглядним поборюванням українського
народно-культурного розвитку.
Початки активізації цієї течії можна помітити вже на
початку 1849 p., а розвиток припадає на добу політичної
реакції. Упродовж десяти років вона всіма засобами
намагається поборювати кожний вияв українського
національного руху та підбити широкі маси населення під свій
вплив.
Центром цієї акції стає останній з членів „Руської
трійці", що забувши дану за життя Маркіяна Шашкевича
обітницю, йде на послуги російським культурним і
національно-політичним інтересам. Був це Яків Головацький.
Створюється гурток людей, захоплених ідеями
російського історика Погодіна, який під гаслом „русскости" ширив
думки єдності української нації та її культури з
російською чи московською.
„Отаманом" цього гуртка людей, як сам себе назвав,
став згадуваний вже галицький історик Д. Зубрицький.
У практичній діяльності з 1850 р. висунувся брат Якова
— Іван Головацький. Нав'язавши ближчі зв'язки з агентами
російського уряду за кордоном — протоієреєм о. Раєвським
у Відні і Родолинським у Будині (Будапешті), він вже з по-
58 Розділ перший
чатку 1850-х років, коли став редактором „Вестника", і
упродовж цілого десятиліття сумлінно виконував роль
зв'язкового між згаданим гуртком і осередком російської
(московської) пропаганди, яким був дім о. Раєвського.
|| Реакція 1851 р.
і Розвиток так званого москвофільства
З реакцією 1851 р. на арену галицько-українського
життя виступила ціла низка активних діячів
москвофільського руху. Серед них, крім згадуваних вже Я. Го-
ловацького та Д. Зубрицького, здибуємо і тих, що в часи
„весни народів" A848—1849) поставали були в ряди
провідників українського національного руху. Одним із
перших був тут колишній видавець і редактор часописів
„Новини" та „Пчола" — І. Гушалевич. Тут же зустрічаємо
Б. Дідицького з його захистом так званого „книжнаго
язика", спільного для всіх „русів", та інших.
Були це люди, виховані переважно на почутті погорди
і відрази до всього народного, українського, їх ідеалом і
провідником був Д. Зубрицький з поглядом, висловленим
ним 1855 р. такими словами:
„Є таємні злочинці, або, скоріш низькі неуки, що досі
жили в лінощах, нехтували всякою наукою власної мови,
що вживали чужої мови, прислухалися тільки
простонародній і власних слуг та робітників, і що тепер хочуть, щоб
ми писали свою історію місцевою говіркою галицької
черні. Дивна вимога! Історії пишуться для освіченої кляси
народу. Для простолюддя досить молитовника, катехизиса
та псалтиря".
Звідси той ґрунт, на який стали москвофіли, характер
якого можна визначати такими рисами:
1) Погорда до свого народу в його масі, як до нижчої
суспільної верстви, а тим самим і погорда до його мови;
2) Бажання відмежувати себе від цієї суспільної
верстви, а для того — зречення своєї народності та перехід до
одної з пануючих із прийняттям її мови і культури, або
бодай витворення спеціальної мови, що відрізняла б їх від
українських народних мас і наближала до пануючих (в
даному випадку — „язичіє"). Отже, нехіть, а часто й
ненависть до всього, що несе в собі національні українські
ознаки.
Початки української преси
59
Польські змагання. Намісник Грлцкрвський та його роль
Це становище радо використовували як росіяни,
рак і поляки у своїх власних
національно-політичних цілях. Носієм і головним провідником польської
національної політики серед галицьких українців був того
часу губернатор Галичини гр. Агенор Голуховський,
правою рукою якого в полонізаційних змаганнях стає син
українського священика Є. Черкавський.
Ставлячи своїм завданням створити з Галичини чисто
польський край, з польським зарядом, що в австрійській
уніформі клав би основи польського державного життя,
гр. Голуховскі звернув пильну увагу не знейтралізування
здобутків, що їх приніс для українців 1848 р.
Розуміючи, яке значення може мати преса в ділі
піднесення національної свідомості українців, він, з метою
відхилити увагу від національного українського руху,
намагається використати й роздмухати серед українців мовну
боротьбу. Він старається ввести в українську письменність
латинку з метою прищеплення українським масам знання
польського правопису, а тим самим наблизити їх до
польської культури й мови. Прикриваючись державними
інтересами, намагається він порвати зв'язок української
Галичини з Наддніпрянщиною. І то з єдиною метою:
послідовної ізоляції галицьких українців від культурного і
національно-політичного українського руху і життя та їх
національно-культурної деградації.
Представники народного українського напряму |
проти так званого москвофільства в пресі І
Б таких умовах доводилося пробивати собі стежку
молодій українській журналістиці
західноукраїнських земель на перших же порах. Розвинута впродовж
десяти років акція прихильників „общерусскости" чи
„москвофільства" зустрічала часами спротив як з боку
поодиноких діячів народно-українського напряму, так і з
боку ширших кіл українського суспільства. Досить на цьому
місці згадати хоч би голоси таких визначних діячів як
А. Могильницький, Т. Глинський; член „Собору учених",
один з тих небагатьох, що від перших же хвилин
пробудження українського культурного життя і до останніх сво-
60 Розділ перший
їх днів був рішучим послідовником народної української
мови, — Т. Лисяк, який підкреслював у пресі, що „з
живим народом треба говорити живою мовою", а „хто народ
любить, з народом живе, той піде разом з народом";
Йосип Лозинський, жвавий тогочасний полеміст у сфері
мовної проблеми; Вислобоцький (В. Зборовський) —
редактор „Вестника" (після І. Головацького) та інші.
Але в цілому представників української інтелігенції,
які в цей час пішли з народом та намагалися якнайширше
розгорнути свою національно-громадську чинність, було
не багато.
Чинність ця виявилася, головним чином, у перебранні
згадуваного вже „Вестника" у Відні, у поширенні своїх
періодичних видань та в боротьбі за володіння „Зорею
Галицькою".
*5J?a народному всеукраїнському грунті „Зоря Гали-
ХХцька" вдержалася лише в 1848—1850 pp., коли
виходила за редакцією А. Павенцького .^ Оцінку за цей
період її існування дає в пізніших роках Йосип Лозинський
у відповіді на анкету „Матиці галицько-руської" 1853 р.
„Моїм гарячим желанієм, — каже він, — єсть, аби „Зоря"
мала тую саму повагу і участь у народа, яку мала за щасливої
і всехвальної редакції Г. Павенцького — точно і о політиці і
іних високих предметах писано, а громади, учителі шкілок,
дяки, так добрі, як і образовані люде за тим письмом ся
дерли - чому? Бо го розуміли".
Кажучи про наступні роки, після відходу Павенцького
і переходу „Зорі Галицької" до редакції Гушалевича та
Дідицького, він вказує, що „політика єсть в наших часах
мірилом просвіщенія. На нещастя обі часописи наші
(„Зоря", „Вестник") так скупо нам тих вістей уділяли, же єдно
число німецької газети, котра щодень два рази виходить,
більше замикає в собі, як 4 числа обоїх наших письм
цілого тижня".
Твердження Й. Лозинського мали підставу. Всі
часописи цього періоду і пізніші вказують на відсутність у їх
провідників ясного погляду на те, яким мусить бути їх
зміст, щоб притягнути увагу ширшого суспільства.
Було це фатальною рисою всієї української
журналістики того часу.
Початки української преси 61
„Зоря Галицька", що ще 1852 р. нібито продовжувала
йти за програмою попередніх років, намагаючись звертати
увагу на своїх сторінках на політичне, національне і
міжнародне життя, вже з 1853 р. стає часописом,
присвяченим виключно „литературному, общеполезному й
забавному читанню" з різнорідним змістом.
Б. Дідицький, ставши редактором „Зорі Галицької",
бачив, що різкий тон супроти народного напрямку
викликав, з одного боку, протести, а з другого - ширив зневіру
як в одному, так і в другому таборі читачів. Це вело до
втрати поважної кількості передплатників. Тому вирішив
він стати на інший шлях, вжити інших метод. Бувши
послідовником думок Д. Зубрицького та Я. Головацького,
він, щоб приєднати до себе навіть своїх ідейних
противників, став на шлях злагіднення полеміки, часом навіть
хвалив того чи іншого українського письменника, приділяв у
часопису дещо уваги навіть українському історичному
минулому тощо. Звичайно все це до певних меж, до певної
міри. Метода ця дала свої позитивні наслідки. Почулися
голоси признання з боку І. Головацького та інших, з
одного боку і М. Устияновича та інших — з другого.
Та через недугу у серпні 1854 р. Б. Дідицький
примушений був залишити „Зорю Галицьку", а її редагування
передати С. Шеховичеві.
Журнал „Лада" С Шеховича. |
Відлік на нього цкраїнськогр суспільства
С. Шехович у червні 1853 р. почав видавати
„Письмо поучительное русским девицам й молодицам в
забаву к поученіе" під назвою „Лада". Журнал цей ставив
своїм завданням йти назустріч інтересам та потребам
жіноцтва з інтелігенції. Цікавим є погляд на жінку, а
звідси і на призначення журналу, що його мав редактор і ви-
давевь С. Шехович. Висловив він його в статті „Призначе-
ніе женскаго пола".
„Женщины, — пише він, — должны быть мудрыми,
прозорливыми, любви достойными супругами, верными,
рачительными матерями, мудрыми, ощажаючими домост-
роительницами... Ибо благо дома, благо семейства, даже
самого супруга залежить от женщин"...
Зміст журналу — повна хаотичність. Тут статті з фізики
та наук природи, що визначаються, часом, наївністю. Пе-
62 Розділперший
ревиті вони гумористичними оповіданнями, анекдотами,
товариськими забавами. Тут же щось ніби з педагогіки з
досить примітивними вказівками на теми виховання
дітей, як наприклад, „О избраніи кормилиць", „Воспита-
ніє детей физическое" і подібне. Тут же лікарські рецепти
на біль зубів, голови тощо. Зрештою, вказівки, як
поводитися в товаристі („Правила благопристойности й тонкого
благонравія"), як берегти красу („О наружном виде деви-
ці", „Красота женская" тощо), як одягатися та ін.
Появленням цього часопису зацікавлення, що його
сподівався видавець і редактор, не викликало.
Відгукнулося на його вихід всього 83 передплатники. Але як
програма журналу, так його пропаганда „общерусское™" та
„язичіє" викликали живий відгомін і жваву полеміку.
Розвинулася ця полеміка навколо „Лади", з одного боку, в
доброзичливому тоні, а другого — в категоричній формі
осуду. До перших належить, між іншим, і така порада
О. Духновича, що він дає її редакторові в одному з листів
до Я. Головацького: „Ему (журналові), — пише він, —
надобно больше веселыми заниматись предметами, имья
перед очима, что для женщин, коим веселіє природою єсть".
Другий напрям характеризується виступом Й. Левиць-
кого, який заявив, що „Лада" „потребує оглядного
редактора і полной науки, аби умел прилично покормити
женского голодного духа".
Скептичними зауваженнями відгукнулася на вихід
„Лади" і „Зоря Галицька".
Зрештою, траплялася в цих відгуках подекуди і сатира,
зразком якої може служити, наприклад, один з дописів у
„Вестнику", підписаний „Не літерат." Дописувач
розповідає про одну панну з-під Львова, яка на запрошення її
під час однієї забави до танцю, відповіла: „Нет мене пля-
сати с вами, господин, бо я пообетовала моєму Иванушке
Павловичу, которий имет ся на мене женить, что только с
ним плясати буду".
На сміх, що його викликала ця відповідь, уражена
панна промовила: „Видно, что не читаєте „Лади" й не изучи-
ваете ся еще общерусскому ясике".
Незважаючи на виразну гумористичність допису, був
він відбиткою вживаної і пропагованої „Ладою" мови та
„правил благопристойности тонкого благонравія".
Не підтриманий суспільством, журнал цей скінчив
своє існування на 15-му числі, а його редактор і видавець з
половини 1854 р. перебрав редакцію „Зорі Галицької".
Початки української преси 63
„Зоря Галицька" за редакцією G. Шеновича!
Разом із редактором прийшла на сторінки „Зорі
Галицької" і та хаотичність, якою визначалася
„Лада", те ж „язичіє" і фанатична ненависть до всього на-
родноукрїнського. Значну частину часопису почали
займати ті ж „общеполезныя сведенія", побіч з мало вдалою
гумористикою, лікарськими порадами тощо. Красне
письменство, чи то пак „изьящную словесность", було
значно обмежено. Натомість поважне місце зайняли доволі
нудні „Доверительния письма из Будина" одного із
стовпів русифікаторства та „общерусскости" в Угорській
Україні І. Раковського, який висловлював надію, що Ше-
ховичеві пощастить „защищати сію единственную нашу
літературную газету проти всякої бури, угрожающей ей
опасности)".
Та ці надії не справдилися. За редагування Шеховича
перед видавництвом постало навіть питання про
припинення часопису. Але на цей раз до цього ще не прийшло.
У листопаді 1854 р. Ставропігія усунула Шеховича з
редакторства „Зорі Галицької", яку було передано до рук
М. Савчинського.
3>^в напрям
За нової редакції „Зоря Галицька" вже з першого ж
D8) числа як програмовим напрямком, так і
мовою, стала на народний український фунт. Зворот цей
стався, з одного боку, внаслідок цілковитої нездатності
Шеховича, як редактора, що призвів до відпаду поважної
кількості передплатників та читачів, так з другого — під
впливом центрального уряду, який побачив у
попередньому напрямі тенденції панрусизму. Цей зворот був ударом
для москвофілів.
„Чи ж не збожеволіла ціла Ставропігія? — пише в цей час
до Я. Головацького Б. Дідицький, — що передала
найдорожчу дитину Руси... до зрадницьких рук... Злочинці
(розбійники) загніздилися у Святині вибраних!".
Незважаючи на переконання та пророкування
москвофільського табору про „красний русскій напис
могильний", оновлену „Зорю Галицьку" було зі всіх сторін
суспільства привітано. Почали зголошуватися нові
передплатники. Поверталися попередні визначні вже своєю літера-
64
Розділ перший
турою і науковою працею співробітники. Ставали до праці
молоді сили як К. Климкович, Є. Згарський, Платон Кос-
тецький та інші.
Та поза збільшенням інтересу до часопису цього часу
на нього чекало лихо. У серпні 1855 р. внаслідок холери,
що охопила весь край, примушена була „Зоря Галицька"
тимчасово припинитися.
„Холера перетинала же „Зорі" точно печатати і
розсилати не можемо; не наша то вина", — повідомляла в ч. 32
редакція. Цією перервою скористалися противники.
І Занепад „Зорі Галицької" та її остаточне припинення
Коли на початку 1856 р. „Зоря Галицька" починає
знову виходити, то помічається вже її
невиразний характер. На її сторінках знову з'являються імена І.
Раковського, Гушалевича та інших. Починає вона
популяризувати органи так званого москвофільста — „Семейную
библіотеку" та „Церковную Газету". Це викликає реакцію
в колах народного напрямку, що фатально відбивається на
існуванні часопису. Року 1856 кількість передплатників
падає до 191, що внесли повну передплату, та ще коло 100
неточних передплатників, з яких половина зовсім не
внесла передплати. Впродовж року кількість передплатників
ще зменшується, а на 1857 р. їх кількість сягає вже ледве
100. Перед видавництвом стає завдання рятунку часопису.
Воно хоче це робити поновною зміною напрямку на
народний. Та на цей раз урятувати вже не щастить і 9 квітня
1857 р. „Зоря Галицька" припиняє своє існування.
*sJ?e довго протрималися і згадані органи так звано-
X Аго москвофільського напрямку — „Семейная Би-
бліотека" та „Церковная Газета". „Семейная Библіотека"
почала виходити з початком 1855 р. старанням Я. Голова-
цького, який запросив на її редактора С. Шеховича,
людину, якою в душі погорджував, але про якого в зв'язку з
виданням часопису писав Д. Зубрицький, що мовляв, „ми
нуждаемся в сего рода дерзком смельчаке". Це для того,
щоб не наражатися на різного рода неприємности,
зв'язані з тим, що часопис мав видаватися „на чистом русском
языке, а правительство покровительстуєт кириллцу й хох-
Початки української преси 65
лацкое наречіе... Такому же как Шехович вертопраху все
равно, а нам хочется иметь журналец".
В успіх журналу, редактором якою стала така особа,
ніхто не вірив. Це було те „зловещее предчувствіе", про
яке писав Б. Дідицький до Я. Головацького, вказуючи на
попередню практику з „Ладою" і „Зорею Галицькою". Та
чи не найголовнішою причиною сподіваного неуспіху,
про яку Б. Дідицький не згадує, безперечно була
відірваність журналу від українського народу.
Незважаючи на поборювання, журнал таки почав
виходити при участі І. Раковського, Ол. Духновича, Б. Діди-
цького, А. Петрушевича, І. Гушалевича, І. Головацького
та інших. Останні троє не виявляли своїх імен. Був серед
співробітників і сам „отаман" цілого руху Д. Зубрицький.
Не бракувало тут і голосу Я. Головацького з його захистом
та обгрунтуванням „общерусскости"