УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ЇХНЯ ПРЕСА: ВИНИКНЕННЯ, КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ (1900 — 1917)


В. Гутковський[1]
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна, e-mail: admgrf@franko.lviv.ua



На по­ча­ток ХХ ст. укра­їн­сь­кий на­ці­о­наль­ний рух, не­зва­жа­ю­чи на опір уря­до­вих чин­ни­ків, був до­сить по­ши­ре­ним і за­ймав пе­в­ну ні­шу в по­лі­тич­но­му жит­ті Ро­сій­сь­кої ім­пе­рії. На­ці­о­наль­но сві­до­мі укра­ї­н­ці на­ве­с­ні 1897 ро­ку утво­ри­ли в Ки­є­ві та­є­м­ну ор­га­ні­за­цію, яка ста­ла яд­ром май­бу­т­ньої За­галь­но­ук­ра­їн­сь­кої без­пар­тій­ної ор­га­ні­за­ції. Її чле­ни об’єд­ну­ва­ли­ся в гро­ма­ди, які ви­ни­ка­ли май­же в усіх ве­ли­ких мі­с­тах Укра­ї­ни: уже во­се­ни 1898 ро­ку та­кі гро­ма­ди бу­ли ор­га­ні­зо­ва­ні у 22 мі­с­тах (8; 24).

Для ро­з’я­с­нен­ня і про­па­ган­ди сво­їх ідей гро­ма­ді­в­ці пра­г­ну­ли за­сну­ва­ти вла­с­ний дру­ко­ва­ний ор­ган або орен­ду­ва­ти якийсь уже ді­ю­чий, щоб ма­ти мо­ж­ли­вість опри­лю­д­ню­ва­ти на йо­го шпа­ль­тах свої ма­те­рі­а­ли. Зви­чай­но, ефе­к­ти­в­ні­шим був пер­ший шлях. То­му, на­при­к­лад, чле­ни Оде­сь­кої гро­ма­ди спла­чу­ва­ли вне­с­ки — від 1 до 10 крб. на мі­сяць, ча­с­ти­на з яких при­зна­ча­ла­ся для ор­га­ні­за­ції дру­ко­ва­но­го ор­га­ну. Їм вда­ло­ся за 4 ти­ся­чі крб. при­дба­ти ро­сій­сь­ко­мо­в­ний ча­со­пис “По мо­ре и по су­ше”. Од­нак у зв’яз­ку з бор­га­ми та від­су­т­ні­с­тю жу­р­на­лі­с­тів-­про­фе­сі­о­на­лів йо­го ще в за­род­ку зму­ше­ні бу­ли за­кри­ти (9; 7).

Ки­їв­сь­ка ж гро­ма­да за­ру­чи­лась під­три­м­кою ча­со­пи­су “Киевская ста­ри­на”, де й пу­б­лі­ку­ва­ла не­об­хід­ні ма­те­рі­а­ли. Для іс­ну­ван­ня ча­со­пи­су укра­їн­сь­кий ме­це­нат і під­при­є­мець В.Симиренко що­рі­ч­но ви­ді­ляв 2 ти­ся­чі крб.

Пе­в­ним чи­ном за­вдя­ки “Киевской ста­ри­не” ді­я­ль­ність гро­ма­ді­в­ців ста­ва­ла все більш ві­до­мою се­ред укра­ї­н­ців Над­д­ні­п­ря­н­щи­ни. До ре­чі, “Киевская ста­ри­на” про­тя­гом три­ва­ло­го ча­су за­ли­ша­лась єди­ним в Укра­ї­ні ча­со­пи­сом, який, окрім ста­тей ро­сій­сь­кою мо­вою, пу­б­лі­ку­вав і стат­ті укра­їн­сь­кою. Ви­ко­ри­с­то­ву­ю­чи езо­пів­сь­ку мо­ву, при­хо­ва­ні фор­ми про­па­ган­ди, пра­ців­ни­ки жу­р­на­лу зу­мі­ли, як і обі­ця­ла ре­да­к­ція у своє­му “Зверненні до чи­та­чів”, “наблизити ста­ри­ну до ро­зу­мін­ня су­ча­с­но­го чи­та­ча і ви­сві­т­ли­ти ни­ні­ш­нє за до­по­мо­гою іс­то­ри­ч­но­го ви­сві­т­лен­ня ми­ну­лих доль пів­д­ня Ро­сії” (6; 9).

Ді­я­ль­ність гро­мад за­кла­ла фун­да­мент для утво­рен­ня укра­їн­сь­ких по­лі­тич­них пар­тій, зо­кре­ма Ре­во­лю­цій­ної Укра­їн­сь­кої Пар­тії (РУП), яка об’єд­на­ла рі­з­ні вер­с­т­ви на­се­лен­ня — се­лян­с­т­во, мі­щан, ча­с­ти­ну ін­те­лі­ге­н­ції — і сто­я­ла на по­зи­ці­ях “народницького со­ці­а­лі­з­му”, ак­ти­в­но впли­ва­ла пе­ре­ду­сім на се­лян­сь­кі ма­си.

Ре­а­лі­за­цію за­ду­мів пар­тії її лі­де­ри Д.Антонович, М.Русов вба­ча­ли у ство­рен­ні “Cамостійної Укра­їн­сь­кої Дер­жа­ви”, що знайшло ві­до­бра­жен­ня у про­гра­м­но­му до­ку­мен­ті “Самостійна Укра­ї­на”, на­пи­са­но­му М.Міхновським. Зго­дом цей до­ку­мент став ма­ні­фе­с­том для всіх на­ці­о­наль­них пар­тій. Як зга­ду­вав В.Андрієвський, “Самостійна Укра­ї­на” па­ли­ла мо­зок, від неї ки­пі­ла кров” (1; 120).

Свої ідеї РУП го­ло­в­но по­ши­рю­ва­ла за до­по­мо­гою лі­те­ра­ту­ри, яку по­ча­ла ви­пу­с­ка­ти від 1900 ро­ку, ви­да­в­ши дві бро­шу­ри. Пер­шою бу­ла вже зга­ду­ва­на “Самостійна Укра­ї­на” (ви­й­ш­ло 1000 прим.), дру­гою — “Дядько Дмит­ро” (10000 прим.). В остан­ній Д.Антонович, ав­тор ці­єї бро­шу­ри, га­с­ло “За Са­мо­стій­ну Укра­ї­ну” об­ме­жує тіль­ки бо­ро­ть­бою за по­лі­п­шен­ня со­ці­аль­но-­еко­но­мі­ч­но­го ста­но­ви­ща укра­ї­н­ців. Так посту­по­во на­би­ра­ли си­лу со­ці­аль­ні прі­о­ри­те­ти. По­ча­ли­ся вну­т­рі­пар­тій­ні дис­ку­сії. Мар­к­си­с­ти вва­жа­ли по­зи­цію Д.Антоновича бо­я­гу­з­ли­вою, а М.Міх­нов­ський з од­но­ду­м­ця­ми на­зи­вав її зра­дою на­ці­о­наль­ної ідеї.

Від 1901 ро­ку РУП по­ча­ла ви­да­ва­ти свої пар­тій­ні ор­га­ни у Льво­ві. Це бу­ли ча­со­пи­си “Селянин” і “Гасло”. Спо­ча­т­ку ці ви­дан­ня ма­ли не­ви­ра­з­ний со­ці­а­лі­с­ти­ч­ний ха­ра­к­тер. “На ме­не цей жу­р­на­ль­чик (“Гасло”. — В.Г.) спра­в­ляв ма­р­не вра­жен­ня: убо­гий за змі­с­том і ду­м­кою, він мі­с­тив ві­с­ті го­ло­в­но про ре­во­лю­цій­ні роз­ру­хи се­лян, ро­бі­т­ни­ків і сту­дент­сь­кої мо­ло­ді”, — зга­ду­вав В.Андрієвський (1; 25). За­га­лом від 1900 до 1904 ро­ку РУП ви­да­ла 44 чи­с­ла цих ча­со­пи­сів.

Од­нак єди­ної ду­м­ки що­до май­бу­т­ньо­го уст­рою Укра­ї­ни, як свід­чать пу­б­лі­ка­ції її дру­ко­ва­них ор­га­нів, РУП не ма­ла. Зо­кре­ма, в од­ній зі ста­тей “Гасла” йшло­ся про те, що “ідеалом пар­тії є ві­ль­на, са­мо­стій­на Укра­ї­на з ши­ро­ко роз­ви­не­ним со­ці­а­лі­с­ти­ч­ним дер­жа­в­ним уст­ро­єм” (2; 3). Але вже у 1903 ро­ці ця ж га­зе­та кон­с­та­тує, що “світогляд “Са­мостійної Укра­ї­ни” не є те­пер ти­по­вим для на­шої пар­тії” (3; 5).

1902 і 1903 ро­ків РУП бе­ре ак­ти­в­ну участь у се­лян­сь­ких за­во­ру­шен­нях ра­зом з бли­зь­кою їй за ду­хом Укра­їн­сь­кою со­ці­а­лі­с­ти­ч­ною пар­ті­єю (УСП). У цей час до РУП по­ча­ли всту­па­ти пре­д­ста­в­ни­ки укра­їн­сь­ко­го про­ле­та­рі­а­ту. “Після за­галь­них страй­ків, які охо­пи­ли весь пів­день Ро­сії, се­ред за­лі­з­но­до­ро­ж­них ро­бі­т­ни­ків за­кла­в­ся “Организа­ци­он­ный ко­ми­тет слу­жа­щих на же­ле­з­ных до­ро­гах Юга Рос­сии”, який при­лу­чи­в­ся до РУП (4; 21). Усе це при­зве­ло до то­го, що РУП 1903 ро­ку в своє­му те­о­ре­ти­ч­но­му ор­га­ні “Гасло” офі­цій­но за­яви­ла про від­хід від ідей “Самостійної Укра­ї­ни” й пе­рейш­ла на за­галь­ні за­са­ди мар­к­си­з­му, до­ма­га­ю­чись ли­ше на­ці­о­наль­ної ав­то­но­мії Укра­ї­ни.

Ре­во­лю­цій­ні по­дії 1905 ро­ку ви­кли­ка­ли в Укра­ї­ні не­чу­ва­не під­не­сен­ня на­ці­о­наль­но-­ви­з­во­ль­но­го ру­ху, який пра­г­ну­ли очо­ли­ти всі укра­їн­сь­кі пар­тії — від на­ці­о­на­лі­с­ти­ч­них до со­ці­а­лі­с­ти­ч­них. Цей пе­рі­од став куль­мі­на­ці­єю роз­ви­т­ку по­лі­тич­но­го жит­тя в Укра­ї­ні.

На­при­кі­н­ці 1905 ро­ку укра­їн­сь­кі лі­бе­раль­ні пар­тії кон­со­лі­ду­ю­ть­ся: ство­ре­ні ще в 1904 ро­ці де­мо­к­ра­ти­ч­на (УДП) і ра­ди­каль­на (УРП) пар­тії об’єд­ну­ю­ть­ся в єди­ну Укра­їн­сь­ку ра­ди­каль­но-­де­мо­к­ра­ти­ч­ну пар­тію (УРДП), очо­лю­ва­ну Б.Грінченком, С.Єфремовим, Є.Чикаленком — ві­до­ми­ми поста­тя­ми не ли­ше в по­лі­тич­но­му, а й у жу­р­на­лі­ст­сь­ко­му жит­ті Укра­ї­ни.

ІІ з’їзд РУП, що від­бу­в­ся в Ки­є­ві на­при­кі­н­ці 1905 ро­ку, змі­нив на­зву пар­тії на УСДРП. Ця пар­тія бу­ла до­сить чи­се­ль­ною. Під її егі­дою в Пе­те­р­бур­зі ви­да­ва­в­ся мі­ся­ч­ник “Вільна Укра­ї­на” за ак­ти­в­ною уча­с­тю С.Петлюри та П.Понятенка. Про на­прям цьо­го ча­со­пи­су пе­в­ною мі­рою свід­чить йо­го на­зва.

Од­нак, до 1909 ро­ку УСДРП за­не­па­дає. Біль­шість її ак­ти­в­них чле­нів опи­ни­ла­ся за кор­до­ном, де по­ча­ли ви­хо­ди­ти та­кі ор­га­ни УСДРП, як “Наш го­лос”, “Пра­ця”, “Робітник”. Від­ро­ди­ти пар­тію в но­вих умо­вах спро­бу­ва­ли уча­с­ни­ки сту­дент­­сь­кої на­ра­ди, що від­бу­ла­ся у Льво­ві в ли­п­ні 1909 ро­ку, які ви­сло­ви­ли­ся за “ідейну єд­ність”. Їх гру­па, що фор­му­ва­ла­ся нав­ко­ло га­зе­ти “Праця”, ма­ла на ме­ті “ство­рити на­ці­о­наль­ну по­лі­тич­ну ор­га­ні­за­цію укра­їн­сь­ко­го про­ле­та­рі­а­ту” (7; 60). До неї вхо­ди­ли В.Винниченко, Б.Мартос та ін­ші. В опо­зи­ції до них постає від­ро­дже­ний ЦК УСДРП, який ре­пре­зен­ту­є­ть­ся у ча­со­пи­сі “Робітник”. З цьо­го ча­су чле­ни УСДРП вда­ли­ся до но­вих — ле­галь­них форм своєї ді­я­ль­но­с­ті.

У 1912 — 1913 рр. УСДРП ви­дає ча­со­пис “Дзвін”, в яко­му пу­б­лі­ку­ва­ли­ся рі­з­ні те­о­ре­ти­ч­ні, лі­те­ра­ту­р­ні, на­у­ко­ві стат­ті, спря­мо­ва­ні на на­ці­о­наль­не ви­хо­ван­ня як сво­їх чле­нів, так і укра­їн­с­т­ва за­га­лом, чим ду­же був не­за­до­во­ле­ний В.Ленін, який вва­жав, що “Дзвін” спри­яє “націоналістичним мі­ща­нам”.

Що ж до ді­я­ль­но­с­ті ін­ших пар­тій, то до 1905 ро­ку їм за­га­лом не вда­ва­ло­ся на­ла­го­ди­ти постій­не ви­дан­ня сво­їх ча­со­пи­сів — на пе­ре­по­ні сто­я­ли уря­до­ві за­бо­ро­ни: “Репресії про­ти укра­їн­с­т­ва, — пи­сав В.Дорошенко, — ста­ють на по­ряд­ку ден­нім, си­п­ля­чи­ся день за днем ні­би з ро­гу до­ста­т­ку, на­би­ра­ю­чи ха­ра­к­те­ру по­слі­до­в­ної си­с­те­ми в мі­ру то­го, як між­на­ро­д­ний го­ри­зонт по­ча­ли вкри­ва­ти зло­ві­с­ні хма­ри” (5; 82). Зви­ч­ним яви­щем ста­ли пе­ре­слі­ду­ван­ня за при­на­ле­ж­ні­с­тю до укра­їн­сь­ких то­ва­риств, за пе­ред­п­ла­чу­ван­ня укра­їн­сь­ких ча­со­пи­сів, за роз­мо­ви укра­їн­сь­кою мо­вою на слу­ж­бі то­що. За та­ких умов пар­тій­на ді­я­ль­ність укра­їн­сь­ких пар­тій ста­ва­ла не­мо­ж­ли­вою. У 1908 ро­ці УДРП при­пи­ни­ла своє іс­ну­ван­ня як пар­тія і пе­ре­тво­ри­ла­ся на без­пар­тій­не То­ва­ри­с­т­во укра­їн­сь­ких посту­по­в­ців (ТУП). До ньо­го увійш­ли ко­ли­ш­ні чле­ни УДРП, ча­с­ти­на ко­ли­ш­ніх есе­рів та ін. Нео­фі­цій­ним ор­га­ном То­ва­ри­с­т­ва ста­ла га­зе­та “Рада”, яка, пу­б­лі­ку­ю­чи на сво­їх сто­рін­ках ма­те­рі­а­ли про по­лі­цей­сь­кі ре­п­ре­сії про­ти всьо­го укра­їн­сь­ко­го, ні­би фор­маль­но кон­с­та­ту­ва­ла по­дії, а фа­к­ти­ч­но — агіту­ва­ла про­ти цих ре­п­ре­сій.

1910 рік по­зна­чи­в­ся но­ви­ми на­пад­ка­ми на укра­їн­сь­кі пар­тії. По­ча­ток їм дав ци­р­ку­ляр мі­ні­с­т­ра вну­т­рі­ш­ніх справ П.Столипіна, згі­д­но з яким за­бо­ро­ня­ла­ся ді­я­ль­ність ор­га­ні­за­цій і то­ва­риств “інородниць­ких, у то­му чи­с­лі укра­їн­сь­ких та єв­рей­сь­ких, не­за­ле­ж­но від ці­лей, що во­ни їх пе­ре­слі­ду­ють” (10; 61).

Та й вну­т­рі­ш­ні пар­тій­ні чва­ри з по­гля­ду як та­к­ти­ч­них, так і стра­те­гі­ч­них за­вдань, що постій­но ви­хлю­пу­ва­ли­ся на сто­рін­ки га­зет, не до­да­ва­ли ав­то­ри­те­ту пар­ті­ям, зме­н­шу­ва­ли їх вплив на на­се­лен­ня.

Пер­ша сві­то­ва вій­на ско­ли­х­ну­ла все су­с­пі­ль­с­т­во, ожи­ви­ла ді­я­ль­ність по­лі­тич­них пар­тій. Укра­їн­сь­кі со­ці­ал-­де­мо­к­ра­ти, на­при­к­лад, за­зна­ли вла­с­ти­вих усім пар­ті­ям во­ю­ю­чих кра­їн пе­ре­тво­рень: з по­ча­т­ком вій­ни ча­с­ти­на УСДРП, яка об’єд­ну­ва­ла­ся нав­ко­ло мо­с­ков­сь­ко­го жу­р­на­лу “Украинская жизнь” на чо­лі з С.Петлюрою та В.Винниченком, під­три­му­ю­чи Ро­сію, ста­ла на обо­рон­сь­кі по­зи­ції. У ре­да­к­цій­ній стат­ті цьо­го ча­со­пи­су, опу­б­лі­ко­ва­ній під за­го­лов­ком “Війна і укра­ї­н­ці”, ре­да­к­ція за­кли­ка­ла до кі­н­ця ви­ко­на­ти свій обо­в’я­зок гро­ма­дян Ро­сії у цей важ­кий час як на по­лі би­т­ви в ря­дах військ, так і в ми­р­но­му жит­ті.

Укра­їн­сь­кі ж со­ці­ал-­де­мо­к­ра­ти із Со­ю­зу Ви­з­во­лен­ня Укра­ї­ни на­ма­га­ли­ся про­во­ди­ти свою ді­я­ль­ність в ін­ших кра­ї­нах: во­ни ви­да­ва­ли га­зе­ти в Ав­с­т­рії, Ні­ме­ч­чи­ні, Бо­л­га­рії, Ру­му­нії, Шве­ції, го­ту­ю­чи укра­ї­н­ців до ан­ти­ро­сій­сь­ких ви­сту­пів.

По­раз­ка Ро­сії у Пер­шій сві­то­вій вій­ні ри­ко­ше­том по­зна­чи­ла­ся на ді­яль­но­с­ті укра­їн­сь­ких по­лі­тич­них пар­тій: про­во­дя­ть­ся ма­со­ві аре­ш­ти, об­шу­ки, ви­да­ю­ть­ся ци­р­ку­ля­ри, які фа­к­ти­ч­но зму­шу­ють укра­їн­сь­кі по­лі­тич­ні партії пе­рейти в під­піл­ля. І усе ж ос­та­то­ч­но лі­к­ві­ду­ва­ти укра­їн­сь­кий пар­тій­но-по­лі­ти­ч­ний рух уряд не зміг. Пі­с­ля пе­ре­мо­ги Лю­т­не­вої (1917) ре­во­лю­ції він зно­ву від­но­в­лю­є­ть­ся, але вже на які­с­но но­вій ос­но­ві, фун­да­мент якої бу­ло за­кла­де­но ді­я­ль­ні­с­тю по­пе­ре­дніх укра­їн­сь­ких пар­тій та їх­ньої пре­си.

____________



1. Андрієвський В. Три громади. Спогади з 1880 — 1917 рр. — Львів, 1936.

2. Гасло. — 1902. — Ч. 2.

3. Гасло. — 1903. — Ч. 1 .

4. Добра новина. — 1903. — Ч. 4.

5. Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. — Відень, 1916.

6. Киевская старина. — 1883. — Ч.1.

7. Курас І. Повчальний урок історії. — К., 1986.

8. Центральний державний історичний архів у Києві. — Ф. 274, оп.1, спр.536.

9. Чикаленко Є. Спогади. — Львів, 1925.

10. Украинский вопрос. — Спб, 1914.