УКРАЇНСЬКА ТАБОРОВА ПРЕСА
НА ТЕРЕНАХ АВСТРІЇ (1915 — 1918 рр.)


І. Крупський[1]
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна, e-mail: admgrf@franko.lviv.ua



Ще у ро­ки Пер­шої сві­то­вої вій­ни чи­ма­ло во­я­ків-­ук­ра­ї­н­ців з Над­д­ні­п­ря­н­щи­ни, які слу­жи­ли в ро­сій­сь­кій ар­мії, по­тра­пи­ли в по­лон і опи­ни­лись у та­бо­рах для вій­сь­ко­во­по­ло­не­них, що роз­та­шо­ву­ва­лись на те­ре­нах Ав­с­т­рії. Од­ним з най­біль­ших був та­бір у Фрай­ш­та­д­ті. Са­ме у ньо­му, за­вдя­ки ді­я­ль­но­с­ті Со­ю­зу Ви­з­во­лен­ня Укра­ї­ни, 5 чер­в­ня 1915 ро­ку по­ба­чив світ пер­ший та­бо­ро­вий ча­со­пис “Розвага”. У під­за­го­лов­ку га­зе­ти за­зна­ча­ло­ся, що її ви­дає “гурток при­хи­ль­ни­ків Со­ю­за Ви­з­во­лен­ня Укра­ї­ни”. Ви­да­ва­ла­ся га­зе­та з постій­ним га­с­лом — “Давайте з рук до рук, з ба­ра­ка до ба­ра­ка”.

У пе­ре­до­вій стат­ті пер­шо­го чи­с­ла, що бу­ла опу­б­лі­ко­ва­на під за­го­лов­ком “Привіт до зе­м­ля­ків” і роз­по­чи­на­ла­ся епі­г­ра­фом — сло­ва­ми Т.Г.Шев­ченка:

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Отсе нагадую..,

так обґрун­то­ву­ва­ла­ся ме­та і за­вдан­ня ча­со­пи­су: “Щоби ми не ма­р­ну­ва­ли ча­су.., щоб, ко­ли ве­р­не­мо до­до­му, мо­г­ли ска­за­ти — я навчи­в­ся то­го, я ді­з­на­в­ся про дру­ге — для то­го ми від кіль­кох мі­ся­ців за­хо­ди­мо­ся, щоб да­ти вам у ру­ки га­зе­ту. Во­на при­зна­че­на тіль­ки для нас, для на­ших ду­хо­в­них по­треб, для на­шої роз­ва­ги… В ко­ж­но­му чи­с­лі знайде­те зві­с­т­ки про вій­ну, рі­з­ні опо­ві­дан­ня, де­що з на­у­ки, про рі­з­ні ди­ва при­ро­ди.., вір­ші сво­їх то­ва­ри­шів, спо­ми­ни, ви­ли­ви то­го, що на­ки­пі­ло в на­шій по­то­м­ле­ній ду­ші…”.

За­де­к­ла­ро­ва­ної лі­нії ре­да­к­ція до­три­му­ва­ла­ся. Так, уже з пер­шо­го чи­с­ла во­на за­про­ва­ди­ла від­діл “Історичний ка­лен­дар”, де ви­сві­т­лю­ва­ла по­дії, по­в’я­за­ні з жит­тям Укра­ї­ни, роз­по­ві­да­ла про укра­їн­сь­ких пи­сь­мен­ни­ків, по­е­тів, гро­мад­сь­ко-­по­лі­ти­ч­них ді­я­чів. Зо­кре­ма, 12 чер­в­ня 1915 ро­ку за­го­ло­во­ч­ним шри­ф­том ре­да­к­ція ви­ді­ли­ла дві вріз­ки: “7 тра­в­ня 1843 р. по­мер М.Шаш­кевич; 11 тра­в­ня 1876 р. ро­сій­сь­кий уряд ви­дав указ, яким за­бо­ро­не­но в ме­жах Ро­сії ви­да­ва­ти укра­їн­сь­кі кни­ж­ки, ча­со­пи­си”, а в ін­ших пу­б­лі­ка­ці­ях деталь­ні­ше роз­по­ві­ла про жит­тя М.Шашкевича, про до­лю укра­їн­сь­ко­го кни­го­дру­ку­ван­ня на Над­д­ні­п­рян­сь­кій Укра­ї­ні.

Ма­те­рі­а­ли іс­то­ри­ч­но­го ка­лен­да­ря мі­с­ти­ли­ся у ко­ж­но­му чи­с­лі ча­со­пи­су і не­рід­ко за­йма­ли до двох га­зе­т­них по­лос (ви­хо­ди­ла га­зе­та на ше­с­ти сто­рін­ках фор­ма­том А3). У пу­б­лі­ка­ції та­ких ма­те­рі­а­лів був пе­в­ний зміст: як­що у пер­ших чи­с­лах ре­да­к­ція ні­би й не тор­ка­ла­ся по­лі­тич­них про­б­лем (біль­шість по­ло­не­них ре­в­но від­сто­ю­ва­ли ін­тереси “матушкі-Расєї” й до укра­їн­ства ста­ви­ли­ся, м’я­ко ка­жу­чи, не ду­же при­хи­ль­но), то в ін­ших, хо­ча й не афі­шу­ю­чи, ак­цен­ту­ва­ла на­го­лос са­ме на на­ці­о­наль­но-­по­лі­ти­ч­но­му ас­пе­к­ті. Зо­кре­ма, в стат­ті “Чого нам тре­ба вчи­ти­ся рі­д­ної іс­то­рії”, опу­б­лі­ко­ва­ній 27 чер­в­ня 1915 ро­ку, за­кли­ка­ла “навчитися лю­би­ти своє, ша­ну­ва­ти сво­їх ге­ро­їв”. А хто був та­ким ге­ро­єм, на ко­го ре­да­к­ція ра­ди­ла орі­є­н­ту­ва­ти­ся, свід­чить чи­с­ло ча­со­пи­су за 11 ли­п­ня 1915 ро­ку, яке май­же по­в­ні­с­тю при­свя­че­но І.Ма­зепі. На пер­шій по­ло­сі ре­да­к­ція вмі­с­ти­ла пор­т­рет І.Мазепи, вірш про ньо­го, під­пи­са­ний псе­в­до­ні­мом Тру­тень (у псе­в­до­ні­мі був за­кла­де­ний гли­бо­кий зміст — мо­в­ляв, ко­ли І.Мазепа від­дав своє жит­тя за Укра­ї­ну, то йо­го на­щад­ки є для Укра­ї­ни тру­т­ня­ми, оскіль­ки ні­чо­го не ро­б­лять для її ви­з­во­лен­ня), опу­б­лі­ку­ва­ла кіль­ка вір­шів І.Мазепи, що свід­чать гли­бо­ку лю­бов до Укра­ї­ни, її на­ро­ду, го­то­в­ність за­ра­ди ньо­го на са­мо­по­жер­т­ву.

Стри­ж­не­вим ма­те­рі­а­лом чи­с­ла бу­ла ре­да­к­цій­на стат­тя “Полтав­сь­кий бій”. На за­крит­тя бло­ку за­вер­с­та­ли ко­ре­с­пон­де­н­цію Л.Українця “Не га­нь­біть се­бе, не за­бу­вай­те се­бе”. Від­што­в­х­ну­в­шись від кон­к­ре­т­но­го фа­к­ту — ав­то­ро­ві ко­ре­с­пон­де­н­ції не­од­но­ра­зо­во до­во­ди­ло­ся чу­ти, як де­які по­ло­не­ні спі­вають пі­с­ню “Было де­ло под По­л­та­вой”, — Л.Українець роз­т­лу­ма­чує, що укра­ї­н­цям спі­вати цю пі­с­ню со­ро­м­но, оскіль­ки “ви си­ни тих ба­ть­ків.., то чо­му ж спі­ває­те “Наш мо­гу­чий им­пе­ра­тор, па­мять ве­ч­ная ему”, й роз­по­ві­дає про цьо­го “могучого ім­пе­ра­то­ра”, який за­му­чив до смер­ті не од­ну ти­ся­чу укра­ї­н­ців, зро­бив їх ра­ба­ми.

Це од­на про­ві­д­на лі­нія ко­ре­с­пон­де­н­ції — роз­він­чан­ня су­ті цар­сь­кої по­лі­ти­ки що­до Укра­ї­ни. Дру­га лі­нія — пра­г­нен­ня пе­ре­ко­на­ти чи­та­чів, що “Мазепа не зра­д­ник, а щи­рий укра­ї­нець”. По­да­ю­чи ни­з­ку фа­к­тів, Л.Укра­ї­нець ро­бить ви­сно­вок, що не ви­пад­ко­во з цар­сь­ко­го на­ка­зу в пер­шу не­ді­лю Ве­ли­ко­го посту по­пи про­кли­на­ють Ма­зе­пу, оскіль­ки йо­го ім’я є си­м­во­лом ві­ль­ної, не­ско­ре­ної Укра­ї­ни.

Не менш ва­ж­ли­вим був і ін­ший на­пря­мок ді­я­ль­но­с­ті ре­да­к­ції — мо­в­на про­б­ле­ма в Укра­ї­ні. Як­що зва­жи­ти, що на Над­д­ні­п­ря­н­щи­ні укра­їн­сь­ка мо­ва си­с­те­мою рі­з­них ука­зів і ци­р­ку­ля­рів не ви­зна­ва­ла­ся, то, зро­зу­мі­ло, що для со­л­да­тів-­ук­ра­ї­н­ців во­на бу­ла тим па­че за­бо­ро­не­ним пло­дом. Але ж без ма­те­рин­сь­кої мо­ви не­мо­ж­ли­во ор­га­ні­зу­ва­ти на­ці­о­наль­не вій­сь­ко, зре­ш­тою, не­мо­ж­ли­во за­без­пе­чи­ти й іс­ну­ван­ня су­ве­рен­ної дер­жа­ви. То­му уже на по­ча­т­ку своєї ді­я­ль­но­с­ті, у чи­с­лі за 4 ли­п­ня 1915 ро­ку, на­при­к­лад, ре­да­к­ція за­кли­кає: “Все і всю­ди пи­шіть по-­сво­йо­му, по-­ук­ра­їн­сь­ки. За пів­го­ди­ни ко­ж­ний мо­же навчи­ти­ся по-­сво­є­му чи­та­ти й пи­са­ти. Хі­ба це тя­ж­ко? Гля­нь­те: и се не ру­сь­ке і, а вжи­ва­є­ть­ся твер­до, так ме­нш-­більш, як ру­сь­ке ы. І чи­та­є­ть­ся як ру­сь­ке и. Е ви­мо­в­ля­є­ть­ся твер­до, як ру­сь­ке э. За­те є ви­мо­в­ля­є­ть­ся м’я­г­ко. Ї це м’я­ке і, напр. мої, твої, чи­та­є­ть­ся, як мойі, твойі. Твер­до­го зна­ку не пи­ше­ть­ся, бо він не по­трі­б­ний”.

Тре­тій на­прям ді­я­ль­но­с­ті га­зе­ти — про­сві­т­ній. При­чо­му тор­ка­в­ся він не ли­ше про­б­лем на­ці­о­наль­но­го осві­до­м­лен­ня чи­та­чів, а й охо­п­лю­вав за­галь­но­про­с­ві­т­ни­ць­кий на­прям, хо­ча, зви­чай­но, пе­ре­ва­га на­да­ва­ла­ся по­лі­тич­ній про­сві­ті. Та­ка ді­я­ль­ність ре­да­к­ції ви­кли­ка­ла спро­тив як се­ред ро­сій­сь­ких шо­ві­ні­с­тів, так і се­ред сво­їх “землячків”: “Нераз по­чу­єш у та­бо­рі між по­ло­не­ни­ми: “Не слу­хай отих учи­те­лів та про­фе­со­рів, не хо­ди на їх­ні чи­тан­ня, бо це ви­слан­ни­ки Ав­с­т­рії. Во­ни хо­чуть нас на­мо­ви­ти до бун­ту про­ти Ро­сії, то­му що це вий­де на ко­ристь Ав­с­т­рії”, — за­зна­ча­ло­ся у ко­ре­с­пон­де­н­ції про­світ­ньо­го від­ді­лу Со­ю­зу Ви­з­во­лен­ня Укра­ї­ни “Про про­сві­т­ню пра­цю в та­бо­рі”, що бу­ла опу­б­лі­ко­ва­на в чи­с­лі за 27 чер­в­ня 1915 ро­ку, а да­лі під­кре­с­лю­ва­ло­ся, що і в Ро­сії ве­де­ть­ся “виховна” ро­бо­та се­ред по­ло­не­них ав­с­т­рій­ців, ор­га­ні­зо­ва­на “благотворительным об­ще­с­т­вом”, але у ній го­ло­в­ним є на­ма­ган­ня пе­ре­ко­на­ти по­ло­не­них, що Ро­сія — друг усіх на­ро­дів. Со­юз Ви­з­во­лен­ня Укра­ї­ни ви­хо­див, на­в­па­ки, з то­го, що ро­сій­сь­кий уряд “не до­пу­с­кає жо­д­но­го ві­ль­но­го сло­ва до на­ро­ду. Він по­ло­жив на на­род та­кі кай­да­ни, що на­ро­до­ві на­віть не ві­ль­но за­пла­ка­ти, ко­ли йо­го б’ють… За­бо­ро­нив на­віть “му­жицьке” пи­сь­мо і мо­ву, щоб му­жик на­ві­ки ли­ши­в­ся слі­пим. Ро­сій­сь­ке пра­ви­те­ль­с­т­во до­ка­за­ло, що во­но є ві­ч­ним во­ро­гом му­жи­ць­ко­го на­ро­ду. Та­ко­го пра­ви­те­ль­с­т­ва ми не хо­че­мо. І до­б­ре бу­де аж то­ді, ко­ли ко­ж­ний на­род ма­ти­ме своє пра­ви­те­ль­с­т­во. СВУ ба­жає, що­би лю­ди як­най­біль­ше вчи­ли­ся, бо тіль­ки сві­до­мий мо­же посто­я­ти за се­бе”.

По­лі­тич­но­му за­гар­ту­ван­ню по­ло­не­них спри­я­ли та­кі пу­б­лі­ка­ції га­зе­ти, як ре­да­к­цій­на стат­тя “Хто ми й яке на­ше ім’я” (1915. — 31 жовт.), у якій обґрун­то­ву­ва­ла­­ся на­зва сло­ва і по­хо­джен­ня Укра­ї­ни; ко­ре­с­пон­де­н­ції “Спати чи пра­цю­ва­ти” (1915. — 4 лип.), “Українські ге­р­би” (1915. — 12 ве­рес.), “За­повіт ро­сій­сь­ко­го ца­ря Пе­т­­ра Ве­ли­ко­го” (1915. — 7 лист.), які свід­чи­ли про ім­пер­сь­ку по­лі­ти­ку Ро­сії.

Ав­тор ко­ре­с­пон­де­н­ції “Заповіт ро­сій­сь­ко­го ца­ря Пе­т­ра Ве­ли­ко­го”, зо­кре­ма, по­­бу­ду­вав пу­б­лі­ка­цію на про­мо­ви­с­тих ци­та­тах із за­по­ві­ту ім­пе­ра­то­ра Пе­т­ра, до­да­в­ши до них свої ко­мен­та­рі, хо­ча при цьо­му го­ло­в­не сми­с­ло­ве на­ван­та­жен­ня усе ж ма­ли ци­та­ти. Ось де­які з них: “Росія му­сить бу­ти постій­но у во­єн­нім ста­ні, щоб збе­ре­г­ти во­єн­ні на­хи­ли вій­сь­ка… Му­си­мо вся­ки­ми спо­со­ба­ми стя­г­ну­ти до се­бе най­біль­ше об­да­ро­ва­них.., що­би мо­с­ков­сь­кий на­род тя­г­нув ко­ри­с­ти з ін­ших кра­їв, не стра­ти­в­ши ні ча­с­ти­ни зі сво­їх… При ко­ж­ній на­го­ді му­си­мо бра­ти участь у по­ді­ях і вся­ких су­пе­ре­ч­ках у Єв­ро­пі” то­що. Як ба­чи­мо, тут до­ці­ль­но про­ве­с­ти па­ра­лель із по­лі­ти­кою су­ча­с­ної Ро­сії, ос­но­в­ні по­лі­тич­ні до­к­т­ри­ни якої за цей час іс­то­т­но не змі­ни­ли­ся.

Пер­ші но­ме­ри “Розваги” по­ло­не­ні зу­стрі­ли про­хо­ло­д­но: “Одні поста­ви­ли­ся до га­зе­ти во­ро­же й не хо­ті­ли її чи­та­ти, — зга­ду­ва­ла ре­да­к­ція 27 ли­п­ня 1918 ро­ку в пе­ре­до­вій стат­ті з на­го­ди три­рі­ч­но­го іс­ну­ван­ня ча­со­пи­су, — дру­гі, а їх бу­ло біль­ше, і ра­ді би по­чи­та­ти її, та бо­я­ли­ся бра­ти до рук, щоб не по­тра­пи­ти в спи­с­ки тих, ко­т­рих бу­дуть “вєшать” по по­во­ро­ті “в Ра­сєю” (так за­ля­ку­ва­ли по­ло­не­них укра­ї­н­ців по­ло­не­ні ро­сі­я­ни. — І.К.). То­му май­же весь на­клад пер­шо­го чи­с­ла опи­ни­в­ся в та­бо­ро­вих смі­т­ни­ках та ка­на­вах. Скрізь по та­бо­ру бу­ло чу­ти лай­ки на “Україну” та “Рідну мо­­ву”, а тим, що пи­са­ли й дру­ку­ва­ли га­зе­ту, не­без­пе­ч­но бу­ло й че­рез та­бір прой­ти”.

Од­нак ре­да­к­ція не при­пи­ня­ла ви­дан­ня ча­со­пи­су, і кри­га не­до­ві­ри до неї по­тро­хи скре­са­ла. Зо­кре­ма, за­вдя­ки її ді­я­ль­но­с­ті у та­бо­рі бу­ло на­віть ор­га­ні­зо­ва­не ви­да­в­ни­че то­ва­ри­с­т­во іме­ні Іва­на Фран­ка, що об’єд­ну­ва­ло по­ло­не­них укра­ї­н­ців, які пра­цю­ва­ли в га­лу­зі лі­те­ра­ту­ри та жу­р­на­лі­с­ти­ки. Йо­го ме­тою бу­ло, як за­зна­ча­ла ре­да­к­ція у чи­с­лі за 22 ве­ре­с­ня 1917 ро­ку, “привити чле­нам то­ва­ри­с­т­ва на­ви­ки ре­да­к­цій­ної і ви­да­в­ни­чої ро­бо­ти, по­трі­б­ні при від­во­ро­ті для ро­бо­ти в Укра­ї­ні”. Чле­ни то­ва­ри­с­т­ва ве­ли в га­зе­ті кон­к­ре­т­ні те­ми чи від­ді­ли, спе­ці­а­лі­зу­ва­ли­ся у пе­в­них га­зе­т­них жа­н­рах. Пла­ну­ва­ло­ся з ча­сом на­віть пе­ре­тво­ри­ти то­ва­ри­с­т­во у “Союз укра­їн­сь­ких ро­бі­т­ни­ків пе­ра”, од­нак по­лі­тич­ні ре­а­лії не да­ли мо­ж­ли­во­с­ті для ре­а­лі­за­ції ці­єї ідеї.

Не за­бу­ва­ла ре­да­к­ція й тих, хто за­ли­ши­в­ся в Укра­ї­ні. Зо­кре­ма, во­на під­три­ма­ла іні­ці­а­ти­ву про збір ко­ш­тів се­ред по­ло­не­них до укра­їн­сь­ко­го бо­йо­во­го фон­ду, фон­ду укра­їн­сь­ко­го шкі­ль­ни­ц­т­ва, сти­пен­ді­аль­но­го фон­ду укра­їн­сь­ких гі­м­на­зій, фон­ду ро­бі­т­ни­чої пре­си та ін. Про зро­с­лий ав­то­ри­тет са­мо­го ча­со­пи­су се­ред по­ло­не­них свід­чить і те, що ко­ли у сер­п­ні 1916 ро­ку ре­да­к­ція ого­ло­си­ла про ство­рен­ня фон­ду га­зе­ти “Розвага”, — за не­по­в­них де­в’ять мі­ся­ців до ньо­го на­дій­ш­ло, як ін­фор­му­ва­ла га­зе­та 27 тра­в­ня 1917 ро­ку, 2614 ко­рон, а ви­да­т­ки на ви­дан­ня га­зе­ти за цей час ста­но­ви­ли 2528 ко­рон.

Вва­жа­ю­чи, що Тим­ча­со­вий уряд до­по­мо­же Укра­ї­ні ми­р­ним шля­хом ви­рі­ши­ти її по­лі­тич­ні про­б­ле­ми, ре­да­к­ція під­три­ма­ла іні­ці­а­ти­ву Со­ю­зу Ви­з­во­лен­ня Укра­ї­ни про де­ле­гу­ван­ня на пе­ре­го­во­ри з Тим­ча­со­вим уря­дом О.Скорописа-Йолту­хів­ського, опу­б­лі­ку­ва­в­ши, зо­кре­ма, 27 тра­в­ня 1917 ро­ку “Петицію по­ло­не­них укра­ї­н­­ців”, що мі­с­ти­ла чо­ти­ри ос­но­в­ні пун­к­ти: “1) на­да­ти усю по­в­но­ту вла­ди в Укра­ї­ні на­ро­до­ві; 2) за­без­пе­чи­ти рі­в­ни­ми пра­ва­ми усі на­ро­ди; 3) по­ве­р­ну­ти укра­їн­сь­ким се­ля­нам зе­м­лю; 4) за­клю­чи­ти мир в усій Єв­ро­пі” і постій­но ін­фор­му­ва­ла, як по­ло­не­ні сприй­ма­ють цю пе­ти­цію.

Од­нак, як свід­чать пу­б­лі­ка­ції га­зе­ти “Розвага”, ей­фо­рія від то­го, що Укра­ї­на здо­­бу­де во­лю ми­р­ним шля­хом, швид­ко ми­на­ла. Так, 27 чер­в­ня 1917 ро­ку під ру­б­ри­кою “Вісти з Укра­ї­ни” ре­да­к­ція “Розваги” пе­ре­дру­ку­ва­ла за­клик Тим­ча­со­во­го уря­ду до укра­ї­н­ців, в яко­му, зо­кре­ма, за­зна­ча­ло­ся: “Брати укра­ї­н­ці! Не йдіть хи­б­ною до­ро­гою! Не роз­д­во­юй­те сил Ро­сії! Не від­ри­вай­те­ся від своєї ма­ті­р­ної дер­жа­ви…”, на що В.Росенко у стат­ті “Матірна дер­жа­ва”, опу­б­лі­ко­ва­ній у на­сту­п­но­му чи­с­лі ча­со­пи­су, за­зна­чав: “Українці вва­жа­ють своєю Ба­ть­кі­в­щи­ною не Ро­сію, а Укра­ї­ну”. І це бу­ло слу­ш­но.

5 ве­ре­с­ня 1917 ро­ку “Розвага” ви­й­ш­ла з ве­ли­кою тра­у­р­ною рам­кою на ці­лу пер­шу сто­рін­ку, а усі її ма­те­рі­а­ли бу­ли при­свя­че­ні укра­їн­сь­ким во­я­кам — Бо­г­да­ні­в­цям, які від­пра­в­ля­ли­ся на фронт, але за­ги­ну­ли від рук ро­сій­сь­ких ке­ра­си­рів. Це був, за об­ра­з­ним ви­сло­вом М.Грушевського, “початок зво­ро­ту від ро­сій­сь­кої орі­є­н­та­ції”.

Уза­галь­ню­ю­чи по­ді­б­ні фа­к­ти ста­в­лен­ня Тим­ча­со­во­го уря­ду до Укра­їн­сь­кої ар­мії, ре­да­к­ція у чи­с­лі за 12 сер­п­ня 1917 ро­ку в стат­ті “Укра­їнське вій­сь­ко” спро­с­ту­ва­ла твер­джен­ня “опікунів” Укра­ї­ни, які ви­сту­па­ли про­ти тво­рен­ня укра­їн­сь­ко­го вій­сь­ка, слу­ш­но при цьо­му за­ува­жи­ла: “Хто мо­же бу­ти впе­в­не­ний, що зав­т­ра в Ро­сії не впа­де той дер­жа­в­ний лад, який па­нує сьо­го­д­ні. А то­ді кіль­ка ти­сяч “ліхіх ка­за­ков-­до­н­цев” й бу­вай здо­ро­ва, ав­то­но­мія Укра­ї­ни”. Спра­ве­д­ли­вість цих слів не­за­ба­ром під­т­вер­ди­ло жит­тя: у ли­с­то­па­ді 1917 ро­ку вла­ду за­хо­пи­ли біль­шо­ви­ки і від­ра­зу по­ча­ли кон­ф­лі­к­ту­ва­ти з Цен­т­раль­ною Ра­дою. “Свято ре­во­лю­ції скін­чи­ло­ся! На­стає грі­з­ний час!” — ці сло­ва М.Грушевського, ви­го­ло­ше­ні ним на Все­ук­ра­їн­сь­ко­му се­лян­сь­ко­му з’їз­ді, ста­ли лей­т­мо­ти­вом го­ло­в­них ви­сту­пів ба­га­тьох та­бо­ро­вих ча­со­пи­сів, зо­кре­ма й ча­со­пи­су “Розвага”, вті­ли­ли­ся в ру­б­ри­ках “Боротьба Укра­ї­ни з Пе­т­ро­г­ра­дом”, “До зброй­но­го кон­ф­лі­к­ту Укра­ї­ни з Ро­сі­єю” та ін.

Окрім ви­сві­т­лен­ня по­дій в Укра­ї­ні ча­со­пис при­ді­ляє по­си­ле­ну ува­гу ор­га­ні­за­ції вій­сь­ко­вих фор­му­вань у та­бо­рах, уча­с­ни­ки яких мо­г­ли б взя­ти участь у бо­йо­вих ді­ях в Укра­ї­ні, пу­б­лі­кує стат­ті, го­ло­в­ною те­мою яких є по­тре­ба пе­ре­ко­на­ти у то­му, що ні­ме­ць­ке вій­сь­ко є со­ю­з­ни­ком Укра­ї­ни у бо­ро­ть­бі про­ти біль­шо­ви­ць­кої Ро­сії, опри­лю­д­нює ли­с­ти по­ло­не­них, з яких ви­пли­ває го­то­в­ність іти на за­хист рі­д­ної дер­жа­ви то­що.

Так іс­ну­вав ча­со­пис до се­ре­ди­ни 1918 ро­ку. Од­нак у цей час усі та­бо­ро­ві ча­со­пи­си по­тра­пи­ли в го­с­т­ру скру­ту: бра­ку­ва­ло па­пе­ру, шри­ф­тів, фа­р­би. На­кла­ди ча­со­пи­сів не роз­хо­ди­ли­ся, оскіль­ки кіль­кість по­ло­не­них зме­н­шу­ва­ла­ся. За цих об­ста­вин ви­рі­ше­но за­кри­ти ви­дан­ня ба­га­тьох та­бо­ро­вих ча­со­пи­сів, а за­мість них по­ча­ти ви­пу­с­ка­ти один, спі­ль­ний для усіх та­бо­рів. Так, пі­с­ля 134 чи­с­ла за­кін­чи­ло­ся ви­дан­ня та­бо­ро­во­го ча­со­пи­су “Розвага”, який за­йняв по­че­с­не мі­с­це в іс­то­рії укра­їн­сь­кої жу­р­на­лі­с­ти­ки, в на­ці­о­наль­но-­ви­з­во­ль­но­му ру­сі укра­їн­сь­ко­го на­ро­ду.